Міністерство освіти і науки України

Криворізький технічний університет

Кафедра інженерної педагогіки та мовної підготовки

Методичні вказівки з курсу “Ділова українська мова”

для самостійної роботи студентів усіх спеціальностей очної і заочної форм навчання, слухачів курсів підвищення кваліфікації за напрямом

«Педагогічна освіта»

Кривий Ріг

2009

Укладач: Л.В.Козак

Відповідальна за випуск: І.В.Ланова

Рецензент: Г.М.Віняр

Методичні вказівки з курсу “Ділова українська мова” для самостійної роботи студентів усіх спеціальностей очної й заочної форм навчання, слухачів курсів підвищення кваліфікації за напрямом «Педагогічна освіта». – Кривий Ріг: Видавничий центр КТУ, 2009. – 82 с.

Методичні вказівки включають розробку одинадцяти тем-блоків з курсу “Ділова українська мова”, що допоможуть студентам та слухачам курсів підвищення кваліфікації зорієнтуватися в значній кількості інформації з ділової мови, яку містять посібники та підручники для вищої школи. Виклад супроводжується зразками основних ділових паперів та складними граматичними темами.

Посібник “Ділова українська мова” призначений для студентів усіх спеціальностей очної і заочної форм навчання, слухачів курсів підвищення кваліфікації, допоможе ефективно організувати їхню самостійну роботу над вивченням зазначеного курсу.

Розглянуто на Схвалено на вченій

засіданні кафедри раді факультету інформаційних

інженерної педагогіки технологій

та мовної підготовки

Протокол № 1 Протокол № 1

від 31 серпня 2009 р. від 23 вересня 2009 р.

Передмова

Сьогодні зростає суспільне значення української мови, зокрема ведення документації державною мовою. Одна з причин неякісного оформлення ділової документації – слабка теоретична й практична мовна підготовка фахівців. Формуванню, розвиткові та удосконаленню цього сприяє самостійна робота над розвитком навичок і умінь з правильного укладання різноманітних документів, що дозволяє опанувати ключові моменти ділового усного та писемного спілкування.

Пропоновані слухачам другої вищої освіти методичні вказівки ставлять за мету активно сприяти усуненню цих недоліків та орієнтуватися в стильовому розмаїтті сучасної української мови, оскільки в ньому дано детальну характеристику усіх стилів та підстилів, що стане реальним підґрунтям для вивчення навчального курсу “Ділова українська мова”.

Для самостійної роботи студентів усіх спеціальностей очної та заочної форм навчання, слухачів курсів підвищення кваліфікації та всіх, хто прагне послуговуватися українською мовою в усному та писемному мовленні.

Список літератури, рекомендованої для опрацювання Основна література

1. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О.Сербенської: Посібник. – Львів: Світ, 1994. – 152 с.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. – 480 с.

3. Головач А.С. Зразки оформлення документів: Для підприємств та громадян. – Донецьк: Сталкер, 1997. – 352 с.

4. Культура мови на щодень / Н.Я.Дзюбишина-Мельник, Н.С.Дужик, С.Я.Єрмоленко та ін. – К.: Довіра, 2000. – 169 с.

5. Михайлюк В.О. Українська мова професійного спілкування: Навч. посіб. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 496 с.

6. Мозговий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 592с.

7. Олійник О.Б. Мова моя калинова: Навч. посіб. – К., 1993. – 294 с.

8. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Підручник. - 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Атіка, 2004. – 592 с.

Додаткова література

1. Головащук С.І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К.: Либідь, 1995. – 192 с.

2. Жайворонок В.В.Велика чи мала літера?: Словник-довідник. – К.: Наукова думка, 2004. – 204 с.

3. Словник іншомовних слів / Укладачі Л.О.Пустовіт, О.І.Скопенко, Г.М.Сюта та ін. – К.: Довіра, 2000. – 1018 с.

4. Український орфографічний словник / За ред. проф. А.О.Свашенко. – Харків: Прапор, 1997. – 845 с.

5. Український правопис / АН України, Ін-т мовознавства ім.О.О.Потебні; Інститут української мови. – 4-те вид., випр. й доп. – К.: Наукова думка, 1993. – 240 с.

Тема № 1.Місце і роль мови в житті суспільства. Дотримання норм сучасної української літературної мови.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч.

Загальновідомо, що українську літературну мову започаткував І.Котляревський, а основоположником її став Т.Шевченко. Вони писали свої твори національною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говорів.

Спочатку українська мова функціонувала переважно у формі усного мовлення з розгалуженою сіткою територіально-діалектних різновидів. Надалі вона виступає вже як загальнонародна мова з розвиненими літературними стилями. В українській мові протягом історичного розвитку сформувалися свої фонетичні, морфологічні, синтаксичні особливості, якими вона вирізняється з-поміж інших слов’янських мов.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, освіту й побут людей. Вона характеризується інформованістю, уніфікованістю, стандартністю, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх слів літературних норм.

Мова є однією з найістотніших ознак нації та реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах й організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки та культури.

Термін “державна мова” з’явився в часи виникнення національних держав. У багатонаціональних країнах статус державної мови закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже в ХІУ – першій половині ХУІ ст., оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному та приватному листуванні.

28 жовтня 1989 року в Україні було прийнято Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки про мови в Українській РСР, який згідно з постановою Верховної Ради УРСР набував чинності з 1 січня 1990 р.

Згідно з цією постановою для поступового введення окремих положень Закону було встановлено такі терміни: а) протягом 3 – 5 років з моменту набуття чинності Закону всі державні та недержавні установи, організації і підприємства переводяться на державну мову, тобто українську; б) протягом наступних 5 – 10 років з моменту набуття чинності Закону всі дошкільні установи, школи всіх типів, середні та вищі навчальні заклади повинні перейти на українську мову викладання всіх предметів без винятку.

У Законі записано: “Українська республіка забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної, національно-державної майбутності”.

28 червня 1996 року на V сесії Верховної Ради України було прийнято Конституцію України, у ст. 10 якої записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин”.

2 жовтня 2003 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №1546 “Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 роки”, основними завданнями якої є:

- зміцнення статусу української мови як державної;

- всебічний розвиток і розширення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя;

- створення належних умов для вивчення української мови громадянами України з числа національних меншин;

- розширення словникової бази, створення і видання нової енциклопедичної та лінгвістичної літератури, навчальних підручників українською мовою.

У заходах щодо функціонування української мови на 2004 – 2010 роки значна увага приділяється вивченню дисциплін “Українська мова” та “Українська мова за професійним спрямуванням”.

Мова – явище суспільне, соціальне, бо її виникнення і розвиток пов’язані з виникненням і розвитком суспільства, тобто певного колективу людей, народу.

Очевидно, вам відомі випадки з життя, коли діти зростали серед диких тварин. Повернені в суспільство, ці діти так і не змогли стати особистостями. Вони не оволоділи мовою й притаманним людині мисленням. Проте не можна стверджувати, що тварини позбавлені здатності мислити. Численні спостереження й експерименти доводять, що й іншим високоорганізованим видам властиве вміння приймати рішення в якихось непростих ситуаціях. Наприклад, для молодого шимпанзе влаштували своєрідний тест на кмітливість. Далеко від клітки поклали ласощі, а дістати їх можна було лише довгою палицею. У шимпанзе ж було лише дві коротенькі. Прововтузившись досить довго, він їх таки з’єднав. Та от біда: доки тварина «воювала» з палицями, забула, для чого все це робилося. Отже, цілеспрямована, спланована й відповідно організована діяльність – це набагато вищий ступінь розвитку інтелекту. А він неможливий без мови. Здатність мислити й володіти мовою не вроджена.

Показовою з цього погляду є така реальна історія. У ХVІ ст. хан Акбар наказав поселити в далекому замку двадцять немовлят. Доглядали їх німі годувальниці. Через 12 років хан викликав дітей, але вони не вміли говорити.

Дитина навчається говорити тією мовою, якою користуються люди, що її оточують (батьки, близькі, знайомі). Від них дитина переймає навички і вміння вимовляти кожний звук і звукосполучення, засвоює слова з певними значеннями, граматичні форми і синтаксичні конструкції.

Тільки в суспільстві людина стає людиною. Мова функціонує і розвивається тільки в суспільстві. Поза суспільством немає мови, оскільки обов’язковою умовою існування і розвитку будь-якого колективу є постійний обмін думками. Разом із загибеллю певного народу гине і його мова.

Тлумачний словник дає таке визначення суспільства: «Суспільство – це сукупність людей, об’єднаних певними відносинами. Члени суспільства мають спільну історію та культуру».

Мова – продукт певного колективу. Про суспільний характер мови переконливо свідчать й інші факти. Якщо дитина не буде виховуватися серед людей (науці відомо понад 30 випадків, коли діти потрапляли до гурту звірів), вона не навчиться говорити. Якщо помістити немовля будь - якої національності в чужомовне оточення, воно оволодіє його мовою. Навіть доросла людина, яка потрапить в інше мовне середовище, з часом може забути свою рідну мову.

Втрачаючи з певних причин свою рідну мову, її носій, народ, втрачає себе самого, свою духовну самобутність, стає іншим народом.

Мова є засобом спілкування, порозуміння людей. Цей засіб – найважливіший, універсальний, бо мовою люди користуються постійно і скрізь.

За допомогою мови люди обмінюються найскладнішими думками і найтоншими почуттями, досягають взаєморозуміння в колективі, налагоджують виробництво необхідних матеріальних благ (продуктів харчування, взуття й одягу, житла), створюють духовні цінності, згуртовуються для долання сил природи.

Поряд із звуковою мовою, мовою слів, люди широко використовують жести, міміку, а також століттями узвичаєні умовності (потискування рук і помахування ними, обнімання, поцілунки, плескання в долоні та ін.), що супроводжують звукову мову, є допоміжними засобами повідомлення наших думок, урізноманітнюють живе мовлення, роблять його жвавим, підкреслюють емоційні відтінки думки, передають настрій мовця.

Українська літературна мова характеризується наявністю сталих норм. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різни типи норм: акцентологічні, орфоепічні, орфографічні, лексичні, граматичні, стилістичні, пунктуаційні.

Акцентологічні норми регулюють наголошуваність слів. Треба правильно наголошувати слова, що допоможе розрізняти різні за смислом слова, наприклад: типóвий – типовúй, заняття – заняття, прáвило – правúло та ін.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень. В українській мові треба розрізняти вимову [г] [ґ], наприклад: ґрунт – гурт, ґречний – гречка тощо.

Орфографічні норми регулюють написання слів, уживання м’якого знака, апострофа, великої літери, правопис прізвищ, імен, по батькові та ін., наприклад: В’ячеслав, Ньютон, комп’ютер, інтерв’ю тощо.

Лексичні норми регулюють слововживання. В українській мові треба вживати: заходи, а не міроприємства, будь-який, а не любий, наступний, а не слідуючий.

Граматичні норми регулюють творення слів, уживання форм слів, побудову словосполучень і речень. Наприклад: форми родового відмінка іменників чоловічого роду із закінченням –а, -я, -у, -ю (звіту, договору, плану); (акту – акта, терміну – терміна); (фактора, сектора, менеджера). До граматичних норм входить і вживання кличного відмінка: Миколо Федоровичу (а не Микола Федорович), Юрію Григоровичу (а не Юрій Григорович), пане професоре (а не пан професор).

Стилістичні норми регулюють добір мовних засобів залежно від умов спілкування: Посідати призові місця (а не займати), шановний Анатолію Георгійовичу (у службових листах).

Пунктуаційні норми регулюють уживання розділових знаків. Ці норми обумовлюють уживання коми, крапки з комою, двокрапки, тире тощо.

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше і в певній системі фіксуються в «Українському правописі», словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.