5. Психологічні вчення XVII ст.

Принципи психологічної думки XVII ст.

1. XVII ст. стало століттям наукової революції й перемоги нового світогляду.

Галілео Галілей: усе, що відбувається у світі, варто пояснювати тільки законами механіки.

Картина світу: Всесвіт являє собою машину. Живі істоти теж є органічними машинами.

Перестали вірити, що діяльність внутрішніх органів регулювала душа.

2. XVII ст. радикально підвищило планку критеріїв науковості. Наукове пізнання психіки (як пізнання причин її явищ) ґрунтувалося на звертанні до тілесного устрою. Стверджується особлива форма детермінізму – механічний детермінізм.

3. З метою подолання сакральності, психологія змінює свій предмет і стає наукою про свідомість. Втім, поняття про свідомість змінювало свій вигляд.

4. Психофізіологічна проблема.

5. На перший план виходили проблеми психології пізнання.

Поставали питання про:

- етапи формування знання;

- об'єктивність знання й співвіднесеність того образу, що вибудовує людина у своїй свідомості, з реальною картиною світу (психогностична проблема).

У дослідженні процесів пізнання психологи виходили з різних положень. Два основних підходи у теорії пізнання.

Сенсуалісти вважали, що основою всіх наших знань є відчуття (Ф. Бекон, Д. Локк, Т. Гоббс). Пізнання - це процес поступового сходження від часткового до загального, поступове узагальнення окремих предметів у класи й поняття на основі логіки.

Раціоналісти стверджували, що виділити загальне - це не завжди значить виділити істотне. Джерелом пізнання й властивих людям способів поведінки вони вважали розум (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.В.Лейбніц).

Психологи-раціоналісти виділяли у процесі пізнання два етапи:

1) сходження від часткового до загального (перехід від сприймання до логічного мислення). Поняття, що формувалося таким чином, не вважалося остаточним і об'єктивним, воно не передавало істотні властивості навколишнього світу.

2) інтуїтивне мислення, яке миттєво актуалізує у розумі поняття і дозволяє усвідомити загальні закони й властивості предметів.

Раціоналістичний підхід був більш поширеним на початку Нового часу.

Однак уже до середини століття все більше поширення став одержувати сенсуалізм.

Емпіризм Ф.Бекона

Ф. Бекон (1561-1626) став засновником емпіризму, що передбачає орієнтацію на чуттєве пізнання, дослід і експеримент.

Основні ідеї й положення Ф.Бекона про науковий метод одержали своє остаточне оформлення у праці «Новий органон» (1620). (Органон - грец. знаряддя пізнання, метод). Бекон розробив програму перебудови всієї системи наукового знання, основною метою якої була боротьба із сакральністю, догматизмом і схоластикою.

Бекон уперше висловила ідею про можливість справді наукового дослідження психіки людини. Об’єктивним методом, на думку Ф.Бекона, мав стати дослідно-індуктивний метод. Індукція Бекона передбачала поступове й безперервне сходження від «відчуттів і частковостей» до загального на основі спостереження й зіставлення максимально можливої кількості фактів, як позитивних, так і негативних, що дозволяло уникнути помилкових узагальнень.

Об'єктивному пізнанню можуть заважати різні помилки людського розуму (ідоли, або примари). Необхідно очищати розум від них.

Види ідолів:

1) ідоли роду пов'язані з особливостями органів чуття людини;

2) ідоли печери відображають суб'єктивність пізнання, ілюзії окремої людини;

3) ідоли площі пов'язані з використанням слів, які не завжди є адекватними реальності;

4) ідоли театру є результатом преклоніння перед авторитетами, філософськими системами, часто помилковими, і прагнення довіряти їм більше, ніж власному міркуванню.

План психологічних досліджень Бекона знайшов своє втілення у творах його послідовників (Гоббса, Локка)

Психологічна теорія Р.Декарта

Спираючись на закони механіки, Декарт (1596-1650) увів поняття рефлексу (сам термін з'явився пізніше). Теорія нервових «трубок» Декарта є однією з перших теорій нервової діяльності. Достовірне знання про устрій нервової системи та її функцій було в ті часи мізерним. Декарту ця система бачилася у формі "трубок", по яких проносяться легкі повітряноподібні частки ("тваринні духи"). Зовнішній імпульс приводить ці "духи" у рух і заносить у мозок, звідки вони автоматично відбиваються до м'язів.

Декарт протиставив душу й тіло (дуалізм): тіло й свідомість - це незалежні одна від одної сутності (субстанції). Тіло може тільки рухатися, душа – тільки мислити.

Існування душі підтверджується єдиною ознакою – безпосередньою усвідомлюваністю власних проявів ("Мислю – отже, існую"). Предметом психології стає свідомість: душа мислить завжди, завжди знає про свій психічний зміст; несвідомої психіки не існує.

Р.Декарт був раціоналістом і вважав, що істинне знання втілене у вроджених ідеях. Вони відкриваються тільки розуму (за допомогою раціональної інтуїції) й не мають потреби у додатковій інформації, одержуваній від органів чуття.

Психологічне вчення Бенедикта Спінози

Пошуки мислителів XVII ст. були спрямовані на те, щоб спростувати дуалізм Декарта, покінчити з розривом тілесної й духовного.

Спінозі (1632-1677) належить концепція психофізичного монізму: є єдина, вічна субстанція – Природа, яка має дві основні властивості – протяжність (тілесність) і мислення (духовність). Безглуздо представляти людину місцем зустрічі тілесної й духовної субстанцій. Людина є цілісною тілесно-духовною істотою.

Емпірична психологія Джона Локка

Локка (1632-1704) називають "батьком емпіричної психології".

Локк виступав проти положення Декарта про вроджені ідеї. Як і Гоббс, він сповідував дослідне походження всіх знань. Постулат Локка: "Немає нічого у розумі, чого б не було раніше у відчутті".

Докази відсутності вроджених ідей:

1) якби ідеї були вродженими вони були б відомі й дорослому, і дитини, і нормальній людині, і дурню;

2) якби ідеї були вродженими, то всі люди в даному суспільстві дотримувалися б однакових моральних і політичних переконань.

Психіка дитини є "чистою дошкою" (tabula rasa), на якій життя пише свої письмена. Психіка дитини формується тільки в процесі її життя.

Джерела досвіду:

1) відчуття - ідеї, які "доставляють" органи чуття;

2) рефлексія - внутрішнє сприймання діяльності нашого розуму.

Ідеями правлять закони асоціації.

Несвідоме у філософській концепції Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646-1716)

Лейбніц писав про те, що у душі є такі сприймання, які вона не усвідомлює. У душі безупинно відбувається непомітна діяльність неусвідомлюваних сприймань або "малих перцепцій". Їх усвідомлювання стає можливим завдяки особливому психічному акту – апперцепції, яка включає увагу й пам'ять.

Теорія пізнання. Лейбніц полемізував з Локком і запропонував інший погляд: "Немає нічого у розумі, чого не було б раніше у відчуттях, за винятком самого розуму".

Лейбніц використовує порівняння душі з полотном (екраном) у темній кімнаті, який може приймати зображення ззовні, але це полотно має якісь складки як деякі вроджені особливості душі.

Він визнавав наявність у розумі деяких вроджених ідей, але вроджені ідеї не є готовими поняттями, а є тільки задатками, нахилами розуму, можливостями, які ще мають бути реалізовані.

Психофізичний паралелізм. Лейбніц вважав, що залежність психіки від тілесних впливів – ілюзія. Душа й тіло роблять свої операції самостійно й автоматично. Разом з тим між ними існує наперед визначена гармонія; вони подібні до пари годинників, які завжди показують один і той самий час, тому що запущені з великою точністю.