3. Розвиток психології в епоху Середньовіччя

Часові межі: V ст. - XV ст.

Особливості середньовічної науки

1. Тісний зв'язок науки з релігією.

2. Офіційною наукою про душу стало богослов'я. Психологія повинна була або повністю поступитися богослов'ю дослідженням психіки, або знайти собі певну нішу для дослідження (власний предмет).

У XII-XIII ст., у психології виник напрям, що отримав назву деїзм. Стверджувалось, що існують дві душі – духовна (її вивчає богослов'я) і тілесна, котру вивчає психологія.

3. Знову постало питання про співвідношення знання і віри.

В IX-X ст. арабський учений Ібн Сіна сформулював теорію двох істин, яка стверджувала, що істина знання та істина віри не співпадають між собою і не суперечать одна одній, як дві паралельні прямі.

4. Більшість відомих філософсько-психологічних шкіл античності (Лікей, Академія, Сад Эпікура й ін.) у VI ст. були закриті, а вчені, які зберігали знання про античну науку, переїхали у Малу Азію.

5. Великий вплив [на психологію Середньовіччя] здійснили праці Платона і Арістотеля.

Церква у той час була єдиним осередком стабільності, культури, надії на краще майбутнє. Оплотом науки ставали монастирі, у них зберігали книги й навчали грамоті. У монастирях зберігалися не тільки церковні, але й світські книги, у тому числі списки з книг античних психологів.

Теорія римського вченого Августіна Аврелія (Августина Блаженного) (354-430) ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Згідно з його поглядами, тілом керує душа. Основою душі є воля, а не розум. Воля – джерело активності людини. Вона дарується Богом, тому індивідуальна воля залежить від божественної. Вчення, основоположником якого став Августін, було згодом назване волюнтаризмом (від лат. voluntas – воля).

Все знання закладене у душі. Воно не здобувається, а береться з душі завдяки спрямованості волі. Душа може достовірно знати лише власну діяльність. Внутрішній досвід, на відміну від зовнішнього, є істинним. Головні відповіді дає дослідження себе, а не навколишнього світу. Знання душі й Бога для Августіна було тотожне знанню взагалі.

Найвідоміший твір Августіна – «Сповідь». "Сповідь" цікава для будь-якого психолога глибоким аналізом життєвого шляху людини.

Проблема універсалій. Номіналізм і реалізм (вивчення процесу мислення і його взаємозв'язків з мовленням).

На межі XI і XII ст. у Франції склалися два основні напрями ранньої схоластики – номіналізм і реалізм. Вони поставили в центр своїх наукових дискусій проблему походження універсалій (загальних понять).

Реалісти доводили, що загальні поняття реально (об’єктивно) існують ще до речей, незалежно від людської свідомості, у розумі в Бога.

Номіналісти, навпаки, вважали, що загальні поняття не існують у реальності, вони – лише слова, якими для зручності називають групу подібних предметів. Універсалії по суті є загальними назвами для схожих предметів, які даються людиною, а у дійсності "загальне" об'єктивно не існує.

Середньовічна арабська психологія

Арабські вчені наполягали на тому, що вивчення психіки має ґрунтуватися на даних природничих наук, насамперед медицини.

У той час у халіфаті були дозволені:

- відмінні від ісламу релігійно-філософські погляди;

- проведення природничо-наукових досліджень, у тому числі вивчення роботи органів чуття і мозку.

Ібн аль-Хайсам (Альгазен) (965-1039) досліджував психофізіологію сприймання. Він трактував функції органів сприймання (насамперед зору), виходячи із законів оптики. В оці за законами оптики будується образ зовнішнього об'єкта. Потім до прямих оптичних ефектів приєднуються додаткові психічні акти, завдяки яким виникає сприймання форми навколишніх предметів, їхньої величини, об'єму тощо. Для повноцінного сприймання об'єктів необхідним є рух очей – переміщення зорових осей.

Висновок: психічні явища залежать від фізичних (оптичних) факторів і законів („оптичний” детермінізм).

Ібн Сіна (Авіценна) (980-1037) стверджував, що психічні явища залежать від фізіологічних. Ідея взаємозв'язку психічного і фізіологічного (соматичного) розроблялася Ібн Сіною, виходячи з медичного досвіду.

При лікуванні використовувався прийом, який у сучасній науці називається асоціативним експериментом.

Ібн Сіні також приписують постановку досліду, що передбачив вивчення явища, названого експериментальним неврозом. Зіткнення протилежних емоційних установок призводить до глибоких соматичних змін.

Двом баранам давали однакову їжу. Але один харчувався у нормальних умовах, тоді як біля другого стояв на прив'язі вовк. Страх впливав на харчову поведінку цього барана. Він хоча і їв, але швидко втрачав вагу і врешті загинув.

Ібн Рушд (Аверроес) (1126-1198) більше ніж хто-небудь із арабських філософів, вплинув на філософську думку Західної Європи. Вплив цей визначався насамперед новим трактуванням арістотелевского вчення про душу, точніше, про вищу здібність душі – розум. Душа, на його думку, смертна (знищується зі смертю тіла), а розум – безсмертний. Аверроес вважав, що зі зникненням тіла й психічних здібностей нижчого рівня те, що було набуте розумом людини, не зникає безвісти, а поглинається божественним розумом і продовжує існувати.

Пізніше з’являється окремий напрям послідовників Ібн Рушда – аверроїзм.

Психологія пізнього Середньовіччя (XII-XV ст.)

Набув поширення особливий спосіб філософствування – схоластика. Для схоластики було характерно не стільки одержання якого-небудь нового знання, у тому числі про душу, скільки виведення нових висновків із уже раз і назавжди даного "готового" знання в Біблії й інших джерел (спадщини античної філософії) - за допомогою логічних умовиводів та інтерпретацій.

Найбільш значні психологічні дослідження пізнього Середньовіччя пов'язані з іменами Ф.Аквінського, Р.Бекона й У. Оккама.

Фома Аквінський (1226-1274) прагнув примирити богослов'я з наукою, у тому числі й з наукою античності, насамперед з теорією Арістотеля.

Ф. Аквінський переробив теорію двох істин Ібн Сіни: наука і віра мають, дійсно, дві різні істини, але у тому випадку, коли істина науки суперечить істині віри, наука має їй поступитися.

Душа людини є не просто розумною. Їй також властива свідомість й вона цим відрізняється від несвідомої душі тварин.

Образи навколишнього усвідомлюються людиною як власні завдяки спеціальній операції свідомості, що одержала назва інтенції – спрямованості свідомості на який-небудь предмет.

До кінця XIII в. недоліки схоластики стали настільки очевидними, що все більша кількість вчених почали розглядати її (і богослов'я в цілому) як гальмо на шляху подальшого розвитку науки.

Роджер Бекон (1214-1292) схоластичним методам протиставляв науки, які приносять людям безпосередню користь на відміну від безплідних розмірковувань. Він доводив, що дослід, експеримент і математика мають бути покладені в основу всіх наук.

У. Оккам (1285-1349) відомий своїм афоризмом, що одержав назву «бритва Оккама» (принцип „економії мислення”) і який звучить так: «Сутностей не слід помножувати без необхідності», "Те, що можна пояснити за допомогою меншого, не слід виражати за допомогою більшого".

Якщо у науці все може бути пояснене без припущення тієї чи іншої гіпотетичної сутності, то й немає ніякої потреби її припускати. Душа є сутністю, яку неможливо довести чи осягти розумом, має бути виключена з наукового розгляду й віддана чистому богослов'ю.

"Бритва Оккама" стає гаслом емпіризму. Вона зіграла істотну роль у відсіканні поняття "душі" у подальшій емпіричній психології.

Отже, церква перешкоджала розвитку нових концепцій, які суперечили її численним догмам, причому згодом цих протиріч ставало все більше, а неприйняття зростало.