40. М. Хвильовий «Україна чи Малоросія?»

Микола Хвильовий — один із тих, для кого питання щодо свободи й незалежного розвитку України було однозначним, він стверджував, що «Україна є самостійна одиниця». У трактаті «Україна чи Малоросія?», який побачив світ лише за незалежності України, Микола Хвильовий писав: «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів». Ці переконання часом звучали полемічно загострено, і Хвильового звинувачували в ідейних помилках. Та лише друзі, знаючи щирість і безкомпромісність письменника, знали, наскільки серйозними були його думки. Не випадково він відверто й послідовно відстоював ідею свободи України у статтях, памфлетах, виступах під час відомої дискусії 1925—1928 років. Він прагнув знайти шляхи для українського мистецтва до Європи, але для цього треба було створити «нормальну атмосферу культурного будівництва», а тому слід орієнтувати українське мистецтво не на мавпування не кращих російських взірців, а на європейське мистецтво. Отоді й пролунало оте відоме гасло «Геть від Москви!» Йому цього не подарували. У листі до Кагановича того часу Сталін називає українізацію небезпекою. А для Хвильового, який щиро повірив у дозвіл на українізацію України, проголошену у постанові 1925 року, це була можливість перебудови української культури: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену». Саме про можливий месіанський шлях України він писав у «Камо грядеши». У памфлетах Микола Хвильовий із вірою та надією висловлює думку про необхідність виховати українського читача — «співтворця національної культури». Незалежність від російської культури необхідна для того, щоб розвивалася вільна культура, яка б не зазнавала не тільки утиску й адміністрування, а й впливу людей, що свідомо ігнорують українську мову.

Минуло майже сто років відтоді, як Хвильовий висловив ці думки, а вони й досі гостро актуальні. Письменник серцем відчув цей нерв існування нації, саме тому все написане тоді дуже зрозуміле сьогодні. М. Хвильовий діяльно боровся за українську культуру у своїх творах не тільки самою суттю, але й формою. Статті, надруковані у «Літературному ярмарку», демонструють абсолютно оригінальну сторінку українського відродження в теорії літератури, в жанрах, формах і стилях української літератури. Хвильовий мріяв, щоб національне мистецтво не було мистецтвом підсобним, вічно резервним, а досягло б світових вершин розквіту. Звідси його заклики орієнтуватися «на психологічну Європу».

Отже, проблема національної самостійності України є однією з найважливіших у творчості Миколи Хвильового, і вирішується вона однозначно: Україна має право на самостійний культурний та економічний розвиток.

41. Порівняльна характеристика модернізації та індустріалізації

Підсумки і наслідки форсованої індустріалізації:

Важко підрахувати, в скільки разів зріс об'єм промислової продукції, оскільки тодішня статистика не є об'єктивною, але все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку:

1. Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою с/г у загальному обсязі валової продукції.

2. В розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва.

3. Дрібна промисловість (кустарно-реміснича) вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

4. Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – кожен 3-й). Відбувається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція.

5. За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-тє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі;; 4-е – за видобутком вугілля тощо].

Індустріальна модернізація

Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася на найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення вчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей. Для України характерною особливістю було незначне поширення селянських общин. Наприклад, на Лівобережжі общиною жили понад 30%, а на Правобережжі — лише 20, тоді як у Росії — більше як 95 % селян. У перспективі переважання індивідуальних господарств привело до того, що українські селяни більше прагнули приватної власності, порівняно з російськими.

Реформи сприяли активізації господарської діяльності звільнених з кріпацтва селян, які, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме й нерухоме майно, займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного наймання робочої сили.

Проте слід зауважити, що модернізація народного господарства Російської імперії, до складу якої входило 80 % українських земель, мала наздоганяючий характер. В основі такої моделі був принцип упровадження іноземних передових технологій та економічних механізмів з метою досягнення розвитку і зрілості національної економіки, але, як правило, під впливом зовнішніх чинників, що загрожують втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру.