6. Соціально-політичний портрет шляхти 15-17 стол.

Шляхта – це родова українська знать, аристократія. Протягом багатьох століть виконувала роль політичного провідника українського народу, виразника і захисника його національних інтересів.

Шляхта – це феодальна верства тих, хто належить до військового стану.

Шляхта

Князі

Найбагатша частина шляхти, нащадки удільних князів, не підпорядковувалися місцевій адміністрації, могли брати участь у раді ВКЛ

Пани

Заможна шляхта з давнього роду, земля перебуває в спадковій власності

Зем’яни

Середня шляхта, що отримала землю за військову службу з власним загоном

Бояри

Дрібна шляхта, що служила особисто

Перебуваючи у складі ВКЛ, українська шляхта наразилася на низку труднощів та перепон, які полягали у тому, що Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською(католицькою) шляхтою, а українсько-білоруській(православній) якщо й надавали певні привілеї, то тількі після затяжних бунтів та повстань.

Попри споконвічну неоднорідність,шляхта прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремлитись остаточно від решти суспільства. Якщо князі мали ті права за фактом народження, то середній і дрібній шляхті доводилося їх виборювати.

Великий князь литовський Жигмонт Кейстутович у 1432 р. зрівняв у правах православних бояр та католицьку шляхту; остаточного привілея було здобуто 1447.

У Литві провідну роль відігравали пани; на Волині цю роль мали княжі роди Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких. Багаті магнати мали право тримати своє власне наймане військо, як, наприклад, Острозькі.

До середини 17 століття більшість волинських магнатів були українцями, після чого ополячились. Середня ж і дрібна шляхта ополячувалися достатньо повільно.

Працювали шляхтичі в різних установах канцеляристами, возниками.

Права і привілеї шляхти визначалися Литовськими статутами, які наголошували, що свої права та привілеї шляхта набуває не «через займанняя маєтків», але через «видатну мужність у боротьбі з неприятелями».

Фіксується право шляхти на недоторканність. Шляхта є «людиною честі». Карний злочин, наклепництво тощо «позбавляє честі».

Після Люблінської унії на українські землі, що були приєднані до польскої корони (Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину) почала прибувати польська шляхта(Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Калиновські), здобувша там великі наділи.

Король Ян Каземир заборонив некатоликам вступати у сенат, спричинивши нову хвилю ополячення серед найзаможнішої шляхти. Але, незважаючи на це, православна шляхта продовжувала своє існування, вимагаючи рівних прав з католиками.

Після 1569 значення української шляхти як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Проте українська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського, при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова, в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського. Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль.

Частина шляхти в Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Б. Хмельницького, включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. Тобто шляхтичі були як і українцями, так і поляками. Головну відмінність між ними становило віросповідання, а щодо способу життя, манери поведінки, одягу та озброєння, то тут відмінності могли залежати хіба що від місця проживання.

8. Козак-вільна озброєна людина, представник військового стану. Це відважний, хитрий воєн-найманець, який доброе володів різними видами зброї, сповнений волелюбності й повсякчас готовий до протесту проти будь-якого примусу.Існували впрдрвж 15-18ст.

Основним заняттям козаків була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських нападів, участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів.Козаки відстоювали волю, вільну працю для кожної людини, право волоіти землею.

Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. А польські письменники прирівнюють слово «козак» до слова «коза». З останнього на їх думку і вийшла назва козаків, бо вони на своїх конях були такі спритні, як ті кози. Вперше слов’янські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням у середині XVI століття їх кількість значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони огороджували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней.

Дужешвидко зростає кількість озброєних незалежних козаків, які часто виявляли неповагу до влади.

Козаки любили похвалитися своїми воєннними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостйність.

Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі. До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва. На початок XVII століття існували три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої і величезна кількість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офційно визнаного статусу.

9.

Другий Литовський статут 1566 р.,можна сказати, завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту, а саме :

1.Королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення).

2.Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі.

3.Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки.

1)Для розроблення проекту 2 Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних).

2)Статут було затверджено сеймом в 1554р., але він набув чинності лише 1566р.

3)Другий Литовський статут складався із 14 розділів та 367 статей (артикулів).

4) Здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти.

5)До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли.

6) В справах майнових князь повинен судитись одним судом з шляхтичами.

7) На підставі Другого Литовського статуту збільшувалась роль сейму , обмежувалась влада великого князя.

8) Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових актів законодавства не могли вирішуватись Великим князем Литовським спільно з панами-радою, а тільки на загальному сеймі.

Тобто князь тепер ставав першим серед рівних, а це перший шлях до становлення конституційної монархії.

Правові норми, передбачені у Другому Литовському статуті, відображали спектрправовідносин у тогочасному суспільстві та комплексно забезпечували державно-правовий захист інтересів привілейованого суспільного стану магнатів і шляхти. Норми державного права, які встновив статут, визначали територію Великого князівства Литовського, поряок утворення та діяльності державних органів, права та привілеї феодалів. На підставі Другого Литовського статуту збільшувалась роль сейму, обмежувалась влада великого князя. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових актів законодавства не могли вирішуватись Великим князем Литовським спільно з панами-радою, а тільки на загальному сеймі.Вперше було зафіксовано обмеження влади правлячої верхівки.