2. Історико-краєзнавча робота в загальноосвітніх школах та середніх спеціальних навчальних закладах

Перебудова середньої загальноосвітньої, професійної, як і ви­щої школи, що проводиться нині в нашій країні, ставить своєю метою забезпечення нової якості навчання і виховання молоді. Це буде сприяти, як підкреслювалось у постанові лютневого (1988 р.) Пленуму ЦК КПРС, створенню умов «...для прискорення соціаль­но-економічного і духовного прогресу радянського суспільства, вирішення завдань, поставлених XXVII з'їздом КПРС» ^2Г>.

Особливо велику роль у комуністичному вихованні молоді, в тому числі шкільної, партія відводить вихованню історією. Вона, як зазначив М. С. Горбачов, — повинна правдиво показати, «...як жили, як працювали, у що вірили мільйони людей, як поєднувались перемоги і невдачі, відкриття й помилки, світле й трагічне, рево­люційний ентузіазм мас і порушення соціалістичної законності, а часом і злочини» ²⁶. Виховання на такій історії забезпечить форму­вання у свідомості молоді нерозривності зв'язку поколінь, героїч­ного минулого з революційною перебудовою сьогодення, бажання примножити історичний досвід борців за соціалізм.

З цієї точки зору заслуговує особливої уваги уміле викори­стання вчителями шкіл краєзнавчого матеріалу, активізація діяль­ності суспільно-політичних клубів, музеїв, гуртків, лекторіїв, ре­гулярне проведення екскурсій і походів по місцях революційної, трудової і бойової слави. Це допомагає усвідомити той безпереч­ний факт, що успіхи в господарському і і культурному житті рідного краю є часткою успіхів всієї нашої соціалістичної Батьківщини.

Історичне краєзнавство дає можливість через призму історичних подій, які проходили в краї, тому чи іншому місті, селі, через істо­рію підприємства, колгоспу, навчального закладу краще і глибше пізнати минуле і сучасне, оцінити велич соціально-економічних і духовних змін, які відбулися за роки Радянської влади, загляну­ти в майбутнє нашої Батьківщини.

На значення шкільного краєзнавства в навчально-виховному процесі вказував В. І. Ленін. Він підкреслював необхідність зв'яз­ку шкільної роботи із злободенними господарськими завданнями як усієї республіки, так і даної області і даної місцевості, радив молоді обов'язково побувати на найближчих електростанціях, про-мислових підприємствах, у колгоспах ²⁷.

Важливе місце краєзнавчій роботі у системі удосконалення навчально-виховного процесу в школах відводили такі видатні.пе­дагоги і діячі, як Н. К. Крупська, М. І. Калінін, К Д- Ушинський, А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський та ін. Так, Н. К- Крупська вважала краєзнавство одним із засобів всебічного розвитку осо­бистості дитини і зв'язку навчання з життям. На її думку, вчителі повинні бути і краєзнавцями, не обмежуватися рамками одного села, вулиці, міста, розкривати зв'язки рідного краю з іншими районами країни, розглядати рідний край, як органічну частину всієї Батьківщини ²⁸.

Видатний російський педагог К Д. Ушинський, якого по праву називають одним із засновників краєзнавства, підкреслював не­обхідність розвитку у дітей «інстинкту місцевості», вміння бачити її в цілому, з усіма особливостями її природи, історії, життя, роз­витку тощо. Він вважав, що використання місцевого краєзнавчого матеріалу повинно вивести дитину з ближніх околиць у неосяжну країну.

Відомий радянський педагог В. О. Сухомлинський у своїх пра­цях вбачав краєзнавство як засіб залучення кожного учня до спра­ви будівництва комуністичного суспільства. Серед форм краєзнав­чої діяльності він завжди виділяв походи по місцях революційної, бойової і трудової слави. «...Нехай безіменний горбок серед поля, що заріс чагарником, камінь на березі річки, дуб і тополя при дорозі розкажуть юному серцю про героїчне минуле наших дідів і прадідів, про полум'яні дні нашого покоління...» ²⁹.

У загальноосвітніх і професійних школах Української РСР набувають певного досвіду по вивченню рідного краю і викори­станню краєзнавчих знань, у навчальному процесі, позакласній та позашкільній роботі. Багатогранність форм і методів краєзнавчої роботи, різноманітна тематика пошуку є важливою умовою успіш­ного викладання навчальних предметів і виховання учнів. Шкільне краєзнавство органічно входить у викладання всіх навчальних предметів, особливо історії, географії, літератури та ін.

Значного поширення за останні роки набуло шкільне історичне краєзнавство. В шкільній програмі з історії СРСР передбачено вивчення історії країни з стародавнього часу до наших днів. Це створює можливість для широкого вивчення місцевої історії, ви-

ПО

ні

питання про значення краєзнавства може бути дана лише одна від­повідь: краєзнавство — справа, значення якої не може бути пере­більшене... Я з великою радістю стежу за процесом його розвитку, викликаним до життя тією енергією, яку збудила революція. Ця праця не лише вказує нам шлях до збагачення країни, а й як всяка розумна робота — дає моральне задоволення, сприяє най­швидшому зростанню почуття нашої людської гідності, вселяє віру у творчі сили нашого розуму» ¹⁵, — підкреслював О. М. Горький у листі до краєзнавця-ентузіаста І. І. Алексєєва.

Публікації найактуальніших питань з краєзнавства, узагальнен­ню досвіду роботи краєзнавців сприяла поява спеціальних періо­дичних видань. З 1923 р. почав виходити журнар «Краенедение», з 1925 р. — «Известия Центрального бюро краеведспия». У 1930 р. замість них почав друкуватися журнал «Совстское краенедение». Цікаві розвідки вміщувались у місцевих виданнях, ЩО виходили в світ у різних районах країни: в Москві — «Краевед-массовик», на Україні — «Краєзнавець», у Твері — «Летопись краенедсния», у Во­ронежі — «Краеведение Центральной черноземной области», в Рос-тові-на-Дону — «Краеведение на Северном Кавказе», у Вологді — «Северньїй край», у Сибіру — «Сибиреведение» та іп. Це сприяло збільшенню кількості праць, присвячених місцевій історії. У 1928 р., наприклад, нараховувалось 1 179 окремих краєзнавчих видань та статей ¹⁶.

Але з початку 30-х років на шляху краєзнавства виникли сер­йозні перешкоди. Самодіяльності мас заважало посилення адміні­стративно-командних методів керівництва та надмірна централіза­ція. Теоретичні дискусії все частіше підмінялись цитатництвом, ви­голошенням штампів. В умовах зростання культу особи Сталіна деяких вчених було безпідставно звинувачено у відході від марк­систських принципів. Ряд краєзнавчих організацій був розпущений.

Водночас, аналізуючи 20—30-ті роки, слід погодитися з думкою І. С. Юньєва про те, що саме ці роки були періодом становлення та розвитку радянського краєзнавства, коли «закладалися методо­логічні і методичні основи краєзнавства як науки» ¹⁷.

В роки Великої Вітчизняної війни краєзнавці свої дослідження підпорядковували завданням боротьби радянського народу проти фашистських загарбників. Перебуваючи в евакуації, українські вчені зверталися до вікової історії народів СРСР, шукали в ній джерела героїзму радянських воїнів у роки смертельного двобою. Влітку важкого 1942 р. Наркомат освіти УРСР радив науковим і культурно-освітнім закладам «посилити збирання місцевого мате­ріалу з історії краю й про участь місцевого населення у Великій Вітчизняній війні» ^І8.

Після визволення Радянської України РНК УРСР і ЦК КЩб)У у постанові від 1 квітня 1944 р., надаючи виняткового значення увічненню пам'яті воїнів і партизанів, які загинули в боях за виз­волення Радянської Батьківщини від німецько-фашистських оку­пантів, зобов'язали місцеві радянські й партійні органи взяти на облік всі військові кладовища, занести їх у Книгу пам'яті, привести

12

в упорядкований вигляд, встановити пам'ятники на великих брат­ських могилах ¹⁹.

З відродженням країни з руїн зростав інтерес народу до історії свого краю, Батьківщини. Стали розвиватися основні форми крає­знавства: державне — дослідження краєзнавчих проблем науково-дослідними інститутами, вузами, музеями, бібліотеками; громад­ське, яке спирається на знання любителів та інтерес до свого краю. Утвердження ленінських принципів краєзнавства супроводжу­валось зростанням у широких колах громадськості розуміння того, що створення фундаментальної історії нашої країни у всій її різно­манітності та специфічних проявах неможливе без копіткого дослідження історії окремих регіонів. Розгорнулися дослідження на місцях. Поступово почала збільшуватись кількість істориків, які зверталися до вивчення історії Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, Великої Вітчизняної війни на матеріалах своєї області, підприємств. З дореволюційного періоду найбільший інтерес у науковців викликало здійснення на місцях реформи 1861 р., столипінської реформи, революції 1905 р. Однак ще багато тем місцевої історії залишилися нерозробленими. Аж ніяк не сприяв дослідженням незадовільний стан ряду архівів²⁰. Без глибокого вивчення місцевої історії історичні дослідження виглядають надто загальними, абстрактними, бездоказовими. На цьому наголошував академік М. М. Богословський: «Коли пишеш на будь-які загальні теми з російської історії і коли відчуваєш під собою грунт у цих місцевих дослідженнях, то йдеш упевненим кроком; коли ж відсутні попередні місцеві дослідження, завдан­ня... історика значно складніше: немає такої упевненості, яку дають йому попередні місцеві розвідки, — ніби грунт пливе з-під ніг, і починаєш відчувати, ніби повисаєш у повітрі без будь-якої підпори». Спираючись на вивчення історичного минулого, аналіз основних закономірностей у будівництві соціалізму, необхідно уважно враховувати сукупність усіх фактів, які дає дослідження місцевої історії. В історії кожного краю є зумовлені його специфі­кою відмінності. Вивчення місцевої історії доповнює (а іноді й ви­правляє) раніше зроблені висновки. Водночас закономірності, які зумовлюють розвиток країни, в головному, вирішальному визна­чають розвиток і її окремих регіонів. Без урахування загальних закономірностей і встановлення зв'язку між подіями, які мали міс­це у відповідному районі та в інших частинах країни, вивчення місцевої історії однобічне і може призвести до дослідження вузь­кої, випадкової, науково і практично не обгрунтованої тематики. Оптимальне поєднання — вивчення місцевого і загальносоюзного матеріалу — неодмінна умова успішних досліджень у галузі як місцевої історії, так і загальних проблем історичної науки²¹. Цін­ність же локального дослідження полягає в тому, щоб визначити особливості історичного процесу, не підганяючи фактичний мате­ріал під загальну схему, а підкреслюючи конкретні риси історич­ної дійсності, важливі для вивчення історії²².

із

Завдання дальшого розвитку досліджень з місцевої історії об­говорювались і на Першій Всесоюзній конференції з історичного краєзнавства в Полтаві (1987). Там плідно працювала секція ре­гіональної історії, розглядалися питання соціально-економічного розвитку окремих регіонів, історії міст і сіл. Аналізувалася регіо­нальна історіографія, наголошувалось на необхідності вивчення джерел. Конференція націлила істориків-краєзнавців на глибоке вивчення свого краю.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що зроблений огляд літе­ратури не претендує на цілковиту повноту охоплення всіх науко­вих центрів, де розробляється місцева історія, а також на вичерп­ний аналіз виданих праць. Історіографія місцевої історії Україн­ської РСР може стати предметом окремого спеціального дослід­ження. Нашим же завданням було показати, що в Українській РСР у 60-х — першій половині 80-х років у цілому було досягнуто певних успіхів у науковому вивченні Правобережжя, Лівобереж­жя, Півдня, західноукраїнських земель.

Видано чимало монографічних досліджень, колективних праць, статей, збірників документів тощо, які у комплексі розкривають історію кожного регіону, його окремих місцевостей.

З викладеного вище видно, що проблематика праць з місцевої історії найтісніше пов'язана з проблематикою всієї радянської іс­торичної науки. В дожовтневому періоді звертається увага, насам­перед, на історію народних мас — селянства, пролетаріату, висвіт­люються їх становище і боротьба проти соціального гніту, ви­звольний рух протягом трьох етапів боротьби проти самодержав­ства. В усіх центрах, де досліджується місцева історія, чільне місце посідає проблема боротьби трудящих за встановлення Ра­дянської влади, відстоювання її на фронтах громадянської війни. Майже в кожній області цим питанням присвячені збірники доку­ментів, монографічні дослідження, статті.

В працях з місцевої історії активно розробляється радянський період, побудова соціалізму, висвітлюються події Великої Вітчиз­няної війни, змальовуються трудові звершення народу, зростання його добробуту в післявоєнний час. Така спільність проблематики з усією радянською історичною наукою є одним із свідчень того, що місцева історія становить її невід'ємну складову частину. Ра­зом з тим наукове вивчення історії окремих регіонів республіки, виявлення нових джерел і фактів закладає підвалини для дальшо­го розвитку історичного краєзнавства силами краєзнавців-амато-рів — людей різних професій, які, спираючись на наукові праці, ведуть самостійний пошук, вивчають свій край, місто, завод тощо.

Відзначаючи певний внесок, який зробили радянські історики у вивчення окремих регіонів, місцевостей, населених пунктів Ук­раїнської РСР протягом 60-х — першої половини 80-х років, разом з тим не можна не зупинитись на тих недоліках і недоробках, які мають місце в цьому напрямі досліджень. Вони особливо стали помітні після XXVII з'їзду КПРС, який наголосив на необхідності

правдивого висвітлення минулого нашої країни без «білих плям» І умовчань того негативного, що було в період 30-х років, у період застою тощо. М. С. Горбачов неодноразово підкреслював пізна­вальну роль історичної науки, яка на підставі глибокого аналізу причин наших здобутків і прорахунків у минулому дає можли­вість накреслити шляхи прискореного руху народу вперед. У пра­цях з місцевої історії проявилися ті ж негативні риси, які власти­ві були для всієї історіографії застійних років: намагання висвіт­лювати тільки позитивні явища, прикрашення дійсності, парад­ність, підміна глибокого аналізу історичних процесів декларатив­ністю.

Одним з характерних недоліків у працях місцевої історії є дуб­лювання загальних закономірностей, виявлених історичною наукою при аналізі процесів у межах держави. Часто дослідники не стіль­ки прагнуть виявити специфіку, своєрідність явища в окремому краї, скільки намагаються штучно підтягнути матеріал до загаль­них концепцій, які вже склалися в історичній науці. Це робить більшість праць з місцевої історії одноманітними, безбарвними. Надмірна соціологізація, неувага до інтересних людей краю — все це значно знижує їх наукову цінність, інтерес широких читацьких КІЛ до зазначених книг і публікацій, зменшує їх виховну ефектив­ність. Багато з них до того ж написані сухою безбарвною мовою.

В праці з місцевої історії, що мають бути написані живо, ін­тересно, слід вводити якомога більше конкретного матеріалу, цікавих розповідей про яскраві події, видатних людей, які своєю діяльністю, творчістю сприяли розвиткові краю, його процвітан­ню. Потрібно сміливіше планувати наукову розробку місцевої іс­торії в наукових центрах і вузах республіки з тим, щоб були ви­світлені всі її аспекти, щоб широка громадськість одержала мак­симум знань з історії свого краю.