http://pidruchniki.com.ua/13761025/kulturologiya/zvyazok_istorichnogo_krayeznavstva_spetsialnimi_istorichnimi_distsiplinami 15.09.2010 р. . 19.20 год. - Уривалкін О.М. Історичне краєзнавство Історія краю, або краєзнавство, - один з найцікавіших напрямів сучасної науки. В книзі читач дізнається про розвиток історичного краєзнавства на території України, про джерела вивчення минулого, ознайомиться з основними етапами історії Чернігово-Сіверської землі. Книга базується на великому фактичному матеріалі, який зібрав, систематизував і узагальнив автор. Ним використані численні архівні документи, літописні твори, монографії, журнальні статті та розвідки з різних краєзнавчих тем. Видання становить інтерес для всіх, хто цікавиться вітчизняною історією, минулим рідного краю. Особливо корисним буде викладачам, вчителям, студентам та учням загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв та коледжів. "...Ми - не греки, не римляни, не перси, не варяги; ми є Руси! Тому маємо знати і шанувати землю свою, свою Вітчизну, своїх богів і батьків" Велесова книга "Мало любити свій рідний край, його треба ще й знати" М.Рильський ЗМІСТ ВІД АВТОРА РОЗДІЛ I. РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ 1 ПРЕДМЕТ КУРСУ "ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО". ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ 2. ЗВ'ЯЗОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ІСТОРИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ 3. РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ДО ПОЧАТКУ XX СТ. 4. ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО В УКРАЇНІ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ ТА В ЧАСИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ РОЗДІЛ II.ОНОМАСТИКА В ІСТОРИЧНОМУ КРАЄЗНАВСТВІ 1. МОВА ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО 2. ТОПОНІМІКА ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ РІДНОГО КРАЮ 3. АНТРОПОНІМІКА В УКРАЇНІ 4. ЩО ТАКЕ ПРІЗВИЩЕ? РОЗДІЛ III. АРХЕОЛОГІЯ В КРАЄЗНАВСТВІ 1. АРХЕОЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ 2. АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ 3. ПРИДЕСЕННЯ В ДОБУ КАМ'ЯНОГО ВІКУ, ЕПОХИ БРОНЗИ ТА ЗАЛІЗА 4. СТАРОДАВНІ ГОРОДИЩА, СТОЯНКИ І ПОСЕЛЕННЯ ЧЕРНІГІВЩИНИ РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ТА КРАЄЗНАВСТВО 1. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ: ПРЕДМЕТ І ДЖЕРЕЛА 2. ЕТНОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ 3. ПОДРУЖНЄ ЖИТТЯ 4. ЛАЗНІ 5. ЇЖА РОЗДІЛ V. МУЗЕЇ В ІСТОРИЧНОМУ КРАЄЗНАВСТВІ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МУЗЕЇВ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ МУЗЕЇВ 3. МУЗЕЙНІ ФОНДИ РОЗДІЛ VI. АРХІВИ В ІСТОРИЧНОМУ КРАЄЗНАВСТВІ 1. АРХІВИ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ 2. АРХІВНИЙ ФОНД ТА ПРАЦЯ В АРХІВІ РОЗДІЛ VII. ЯК КИЄВСЬКА РУСЬ БРАЛА УЧАСТЬ У СТВОРЕННІ ЄДИНОЇ ЄВРОПИ РОЗДІЛ VII. ГАЛИЧИНА ЗА ЧАСІВ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА РОЗДІЛ IX. ІТАЛІЙСЬКІ КОЛОНІЇ В КРИМУ 1. КАФА (КАФФА, КАФАС, КЕФЕ) 2. СУГДЕЯ (СОЛДАЙЯ, СУРОЖ, СУДАК) РОЗДІЛ Х. ЯК УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ БУЛИ ЧАСТИНОЮ РОСІЇ РОЗДІЛ ХІ. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ – ВІДОМА ТА НЕВІДОМА 1. ЗАСНУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ 2. ВЛАДА І ЗАКОНОДАВСТВО 3. ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ТА БОРОТЬБА КОЗАКІВ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ 4. ГОСПОДАРСТВО ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ РОЗДІЛ ХІІ. ІСТОРІЯ ПОДОРОЖІ ІМПЕРАТРИЦІ КАТЕРИНИ ІІ НА ПІДВЕНЬ УКРАЇНИ Список літератури ВІД АВТОРА Дорогі друзі! Сьогодні ви здійсните захоплюючу подорож у минуле і зможете довідатися багато цікавого про історичне краєзнавство. Але що таке "історичне краєзнавство", і навіщо його необхідно вивчати? Історія краю, або краєзнавство, - один із найцікавіших напрямів сучасної науки. Обумовлено це тим, що ніколи не вичерпається допитливість людини, яка прагне дізнатися, що відбувалося на землі, де вона народилася і живе, що було до неї, як жили її прародичі, що переживали, з якими труднощами стикалися, як їх переборювали; про їх одяг, свята і будні - всю різнобарвну палітру життя. Відповідати на всі ці питання і покликана наука - краєзнавство. Якщо стисло сформулювати, краєзнавство - це наука про минуле рідного краю. Ви ніколи не замислювалися над тим, навіщо нам потрібна пам'ять? Чи тільки для того, щоб пам'ятати своє ім'я, дату народження, назву вулиці, що вчора було на лекції? Мабуть, не тільки для цього. Нам необхідно пам'ятати багатовікову мудрість народу, його історичний досвід, традиції. Людина залишає на землі багато свідчень своєї діяльності. Усе, що вона говорить чи пише, усе, що вона виготовляє, усе, до чого торкається, - дає нам свідчення про неї. Маленька намистина, яку знайшли в землі, пожовклі сторінки старої книги, герб на будинку, мідна монета - усе це "сліди" минулого. До одних з них можемо доторкнутися рукою, про деякі прочитати, а інші дадуть нам уявлення про те, як люди сприймали себе і навколишній світ, як оцінювали історичні події, як складали легенди і міфи, у що вірили. Надбання наших предків не повинно втратити свого значення. Минуле, сьогодення і майбутнє тісно пов'язані між собою. Історія дає нам можливість пізнати самих себе. Це не просто інформація про минуле і не довідник про те, що було, а захоплюючий процес пізнання себе і своїх предків. Історія показує нам, яке глибоке коріння має наше життя. Незнання минулого неминуче призведе до не розуміння сучасного і майбутнього. А пізнати давнину ми зможемо лише тоді, коли вивчимо історію рідного краю, нашої "малої" батьківщини. Саме з таких історій можна скласти, як із цеглинок, великий будинок історії нашої країни. "Пізнай свій край..., себе, свій рід, свій набрід, свою землю - і ти побачиш свій шлях у життя...* Григорій Сковорода РОЗДІЛ I. РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ 1 ПРЕДМЕТ КУРСУ "ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО". ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ Краєзнавство - це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, але які в своїй сукупності ведуть до наукового і всебічного пізнання краю. Предметом краєзнавства є природа, населення та господарство, історичне минуле, мистецтво, культура. Все це об'єкти різних наук і відповідно при їх вивченні використовуються різні методи, властиві відповідним областям знань. Але в усіх напрямках краєзнавчої діяльності є загальний (спільний) предмет вивчення - край. Поняття "край" - умовне і залежить від того, хто і з якою метою його вивчає. Воно може бути навчальним, науковим, виховним і практичним. Виділяють краєзнавство комплексне і галузеве. Краєзнавчі організації поділяються на державні, громадські, шкільні та інші форми краєзнавчої роботи: краєзнавчі музеї, товариства, гуртки, виставки тощо. Існують різні напрями краєзнавства. Історичне краєзнавство акцентує свою увагу на вивченні історії рідного краю. Воно як складова частина загального краєзнавства являє собою галузь прикладної історії та відрізняється двома суттєвими ознаками: - локальністю досліджуваних історичних подій, матеріалізованих в пам'ятках історії та культури; - діяльним характером. Іншими словами, це не тільки галузь наукового пізнання, але й сфера активної практичної діяльності. Історичне краєзнавство займається об'єктами, які, з одного боку, належать до загального краєзнавства, з другого, - до історії. Як частина історичної науки воно базується на тих самих методологічних засадах, що й історична наука. Історичне краєзнавство та історична наука взаємозбагачують і взаємодоповнюють одне одного. Без історичного краєзнавства історичній науці загрожує перетворення на абстрактне теоретизування, відірване від конкретно історичної основи. Без історичної науки історичне краєзнавство могло б лише описувати численні факти без узагальнень. Разом з тим конкретні методи дослідження історичного краєзнавства відрізняються від методів, застосовуваних історичною наукою. Якщо історія прагне визначити закономірність процесу для країни або народу, то історичне краєзнавство - специфіку явища, характерну для локального району, краю, міста, села. Історико-краєзнавчі дослідження відрізняються від загальноісторичних специфічністю організації і методикою пошуку фактичного матеріалу, конкретністю та деталізацією дослідження, можливістю вивчення процесів сучасного суспільства по безпосередніх слідах подій, тіснішим зв'язком з суміжними науками: історичною географією, демографією, топонімікою тощо, а також специфічністю джерельної бази, широким колом місцевих джерел. У цілому історико-краєзнавчі дослідження охоплюють питання, розроблювані не тільки історією, а й іншими суміжними науками. Історик-краєзнавець комплексно вивчає край на основі джерел, пошуків і використовує дані інших спеціальностей. Він вивчає перш за все особливості фактів та явищ у конкретному місці. Проте місцевий матеріал лише тоді становить цінність, коли вивчається не ізольовано від історії всієї країни. Цінність місцевих досліджень у тому, що в них простежуються певні особливості історичного процесу країни. Має свою специфіку і методика опрацювання краєзнавцем джерел, виявлення цінних осередків, що знаходяться в особистих архівах; більша питома вага джерел, що відіграють допоміжну роль у звичайних історичних дослідженнях (фото -, фонодокументів); вивчення краю здійснюється не лише по джерелах, які зібрані у сховищах, а й шляхом особистих спостережень. Історики-краєзнавці звертаються до археологічного вивчення краю, спираючись на матеріали, які є у краєзнавчих музеях чи знайдені під час розкопок науковими експедиціями, а також до аналізу різних історичних подій на основі архівних документів, літописів, законодавчих актів, звітів, статистичних даних, спогадів, листів, місцевої преси, матеріалів діловодства, карт, особистих документів учасників подій, фото -, кінокадрів, звукозаписів, речових предметів, етнографічних джерел, пам'ятників історії та культури, ономастики тощо. Все це дає можливість всебічно пізнати край, визначити місце і роль жителів регіону у тих чи інших історичних подіях. Історія краю становить доволі складний об'єкт краєзнавчої діяльності, відрізняється незвичайною місткістю змісту історично- краєзнавчого матеріалу, його хронологічним розмахом. Предметом конкретного дослідження може бути як історія краю в цілому чи різних періодів його історії, так і окремих населених пунктів, вулиць, фабрик, заводів, різних споруд, будівель, пам'ятних місць. Краєзнавчі дослідження можуть охоплювати більші хронологічні рамки та історичні періоди або, навпаки, обмежуватися подіями одного конкретного етапу місцевої історії. Історичне краєзнавство має свої джерела. Можна загалом виділити 3 основні їх категорії: 1) джерела матеріальні (пам'ятки будівель, споруди, предмети, пов'язані з історичним розвитком науки та техніки, археологічні пам'ятки, витвори мистецтва, архітектурні ансамблі); 2) джерела писемні (стародавні рукописи, друки, акти органів державної влади і управління, інші письмові та графічні документи, рідкісні книги; з XX ст. - фото -, кіно-, відео-, аудіодокументи); 3) усні джерела (легенди, місцеві перекази, які передаються з покоління в покоління і пов'язані з рідним краєм). 2. ЗВ'ЯЗОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМИ ІСТОРИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ Історія та ії складова частина - історичне краєзнавство - органічно пов'язані з іншими суспільними та гуманітарними науками, незважаючи на специфіку кожної з них. Історична наука може належним чином розвиватися і виконувати покладені на неї завдання за умови, коли всім її періодам, галузям, у тому числі історичному краєзнавству, спеціальним дисциплінам, приділятиметься належна увага. Спеціальні історичні дисципліни займаються вивченням різноманітних джерел, встановлюють їх своєрідність і методи використання. І це відіграє важливу роль у справі глибокого і всебічного висвітлення історичних подій та явищ на різних етапах розвитку людського суспільства. До того ж історичні події та явища відбуваються у відповідному просторі, у своєрідних географічних умовах. Географічний фактор - це той простір, в якому живе і діє людина, одна із постійних умов розвитку суспільства. Історичне краєзнавство не може плідно розвиватися без урахування досягнень історичної географії. Історична географія - це предмет, який повинен дати характеристику фізичної, економічної і політичної географії певної країни або території у відповідний проміжок часу. Основними елементами цих характеристик має бути: 1) фізико-географічний ландшафт певної епохи; 2) населення з точки зору його етнічного складу; 3) географія виробництва та господарчих зв'язків; 4) географія зовнішніх і внутрішніх політичних кордонів, а також важливих історичних подій. Перші наукові праці з історичної географії з'явилися в Італії, в ХІV-XV ст. за часів Відродження. Подальшого розвитку вона набула в XVI ст. в Нідерландах. У XVII—XVIII ст. центр досліджень перемістився до Німеччини і Франції, де її почали викладати в університетах. В Україні окремі праці з питань історичної географії з'явились у другій половині XVНІ-ХІХ ст. Серед праць українських учених, які зробили значний внесок у розвиток цієї науки, слід згадати П.Симановського ("Краткое описание о козацком малороссийском народе"), С.Лукомського ("Собрание историческое"), В.Рубана ("Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1770 г.", "Землеописание Малыя России"), В.Григоровича-Барського ("Странствование по святым местам"). Історико-географічна тема посідає вагоме місце в працях українських дослідників: Г.Полетики, М.Берлінського, Я.Марковича, Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О.Бодянського, І.Срезневського. М.Костомарова, П.Куліша, М.Максимовича, А.Скальковського, Д.Яворницького, М.Грушевського, С.Рудницького та ін. До історичного краєзнавства належить і вивчення демографічної ситуації на різних історичних етапах, тобто зміна у чисельності й складі населення. Цим займається спеціальна галузь історичної науки - історична демографія. Вона вивчає процес відтворення населення, його зміни під впливом соціальних, економічних і географічних (природних) факторів. Великий вплив на відтворення населення справляють особливості складу, розміщення, міграції і заняття населення, що тією чи іншою мірою залежать від місцевих умов. Коли ці фактори вивчаються по великих регіонах, дослідники одержують загальні уявлення про їх вплив на відтворення, розкривають загальні закономірності як результат дії різних факторів у специфічних місцевих умовах. І наукове пізнання загальних закономірностей, з'ясування причин їх розвитку, в підсумку - прогнозування демографічного процесу вимагають ретельного вивчення цих місцевих факторів. На українських землях попит на відомості про населення виник за часів Київської Русі. Про це свідчать пам'ятки - літописи ІХ-ХІІ ст. Натрапляємо на вказівки щодо проведення обліків населення ще до XIII ст. З літописів дізнаємося, що в 1246 р. в Південній Русі - Києві й Чернігові - люди від землероба до боярина були "сочтены в числе". У 1255 р. у "Софийском Временщике" повідомляється, що тієї зими "приехала численны из татар и сочтома всю землю Русскую", крім ігуменів, попів та ченців. У 1257 р. мала бути переписана татарами Новгородська земля. Однак новгородці відмовилися. Лише в 1259 р. під загрозою наближення ханського війська було проведено перепис населення. Татарські переписи 1255-1259 рр. вважалися першими. Вони поклали початок загальним переписам на українських землях. Вивчення історико-краєзнавчого й історико-демографічного аспектів вимагає застосування, крім загальних методів історичного і демографічного дослідження, ще й географічного, і картографічного. Географічний метод - виявлення об'єктивно існуючих територіальних відмінностей у географічному середовищі (що включає і природу, і суспільство) або в його окремих елементах. Виявлення територіальних відмінностей допомагає встановленню тих чи інших об'єктивно існуючих у певному історичному періоді районів. Картографічний метод дослідження полягає у складанні карт. Історик-краєзнавець для складання історичної карти може використати вже готову географічну карту. Здійснивши картографування історичних джерел і нанісши їх на географічну основу, дослідник одержить, по-перше, точне розміщення явищ і подій на території, а по друге,їх співвідношення з природними умовами. Інакше кажучи, перед ним з'явиться не опис джерел, в яких часто-густо не згадуються природні умови, а модель досліджуваної ділянки земної поверхні, що розкриває взаємовплив суспільства і природи. Крім наочності й повноти їх зв'язків, ця модель (історична карта) може розкрити також зв'язок між досліджуваними історичними явищами і подіями, про які дослідник до цього і не думав, може виявити неповноту (або, навпаки, підтвердити повноту) джерел тощо. Історична картографія дає досліднику і важливий засіб вираження результатів дослідження, який доповнює і набагато змінює традиційний рукопис: історичну карту і систему історичних карт, що становлять історичний атлас. Комплексний підхід історичної картографії вимагає вивчення фізико-географічного, політичного, економічного і соціального розвитку "краю" від глибокої давнини до наших днів. Історичні карти виявляють просторові особливості цього розвитку. Розвиток історичної науки, як відомо, великою мірою зумовлений успіхами історіографії - історії історичної науки. Предметом історіографії є дослідження багатовікового процесу нагромадження історичних знань на основі невпинної боротьби протилежних течій і напрямів. Вивчаючи різні теорії, тлумачення подій і явищ історичного процесу, історіографія більше, ніж інші історичні дисципліни, порушує методологічні питання. Наполегливо оволодіваючи знаннями з історії розвитку історичної науки, дослідники розширюють свій світогляд, відточують фахову майстерність. Предмет історіографії включає в себе історію створення історичного мислення, а також поширення історичних знань. Таким чином, історіографія - це історія становлення, формування та поширення історичних знань, у тому числі історико-краєзнавчих. Пізнання історії історичної науки, її завдань та можливостей впливає не тільки на вибір теми дослідження, а й на його виконання. Навіть коли з якоїсь теми нічого не було написано, науковець не розпочинає свого дослідження на голому місці. Будь-яка тема не може бути ізольована (хіба штучно) від інших. Творити нове (в історичному краєзнавстві) можна лише за умов глибокого знання і використання вже зробленого, спираючись на досвід попередників. Зробити наукові висновки, відкрити нові закономірності в розвитку суспільства можливо тільки з величезної кількості фактів, часто суперечливих. їх можна почерпнути з різноманітних джерел, вивченням яких і займається спеціальна історична дисципліна - джерелознавство. Його можна вважати ровесником історичної науки. Значення джерелознавства важко переоцінити. Від його розробки і теоретичного рівня залежить розв'язання складних історичних проблем. Споріднена з джерелознавством історична дисципліна архівознавство. Йдеться про збереження та використання архівних матеріалів. Тепер в архівах зберігаються і використовуються не тільки письмові, а й фото -, кіно-фонодокументи. І потрібно, щоб історики в краєзнавчих працях використовували належним чином усі види архівних матеріалів. Це значно збагатить зміст історичних праць. А для цього необхідно ознайомитися з архівознавчою літературою, з путівниками по архівах, а також тематичними та іншими оглядами архівних матеріалів. Як наука архівознавство почало формуватися в Європі у середині XIX ст. її розвиток в Україні пов'язаний з іменами М.Максимовича, М.Костомарова. П.Куліша, В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, В.Романовського, В.Веретенникова, В.Стрельського та ін. Тісно пов'язана з джерелознавством і архівознавством археографія, яка займається публікацією різноманітних історичних джерел, а також виробленням для цього відповідних правил. Археографія має кілька різновидів - польова, камеральна, едиційна. Польова - це пошук і вивчення документальних пам'яток у середовищі їхнього поширення; пов'язана з організацією археографічних експедицій для виявлення, збирання у населення та обліку писемних пам'яток. В Україні набула великого поширення у XIX ст. в результаті самовідданої роботи Д.Зубрицького, М.Іванишева, М.Максимовича та інших працівників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1843- 1921). За радянських часів польовою археографією в Україні займалося небагато вчених і установ (Закарпатський краєзнавчий музей, Львівська картинна галерея та ін.). Внаслідок цього значна частина рукописів і книг, зібраних в Україні після другої світової війни археографічними експедиціями московських та ленінградських наукових установ, опинилася в бібліотеках Москви та Санкт-Петербурга. Камеральна, або описова, археографія - науковий опис документальних пам'яток у камеральних, тобто кабінетних, лабораторних умовах. Едиційна археографія - підготовка та видання документів як історичних джерел у вигляді документальних збірників, окремих пам'яток писемності, інших документальних видань відповідно до науково обґрунтованих правил видання історичних документів. Щоб належним чином прочитати і використати документи минулих часів, необхідно звернутися до палеографії, яка вивчає матеріал і знаряддя письма, історію способів записів і особливості графіки. Так, в Україні у зв'язку з входженням її земель до складу різних держав існували різні види письма, крім слов'яно-руського застосовувалося латинське. Протягом століть відбувалися в письмі зміни різного характеру, були своєрідні напрями і школи. Великий внесок у розвиток палеографії зробили І.Срезневський, О.Соболевський, В.Щепкін, Є.Карський. Відомий український історик, архівіст і палеограф І.Каманін (1850-1901) присвятив свою працю "Палеографічний ізборник" вивченню української палеографії. Заслуга І.Каманіна та інших вітчизняних учених полягає в тому, що в XIX - на початку XX ст. вони визначили головні напрями дослідження рукописних матеріалів. їхні науково-теоретичні узагальнення зумовили утвердження палеографії як наукової дисципліни зі своїм чітко окресленим об'єктом дослідження. У XX ст. були значно розширені тематичні межі досліджень. Вивченню цінної наукової пам'ятки - графіті на стінах Софії Київської - присвячено праці С.Висоцького. Вивчення графіті на стінах Софійського собору дало можливість встановити час різних історичних подій, здобути інформацію про життя населення Києва ХІ-XVІІ ст. Так, на одному з них повідомляється про смерть Ярослава Мудрого із вказівкою на число місяця і день тижня, коли це сталося. Крім того, в цьому джерелі Ярослава названо царем. До палеографії примикає нова дисципліна - кодикологія, яка детально вивчає матеріальний бік середньовічних рукописів і книг. Перші кроки української кодикології як окремої галузі науки пов'язані з науковою діяльністю Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. У становленні її значну роль відіграли праці Л.Дубровіної, присвячені теоретичним і науково-практичним проблемам вивчення рукописної книги. Поєднується з палеографією та іншими спеціальними дисциплінами й така історична дисципліна, як філігранологія - дослідження водяних знаків на папері. Філігранологічний метод успішно застосовується для датування рукописів, документів, стародруків, карт і нот. Дослідженню в галузі філігранознавства, зокрема вивченню паперу і філіграней на українських землях, присвячено праці О.Мацюка. Опис пам'яток книжкового мистецтва і зокрема львівських стародруків подає у своїх наукових працях Я.Запаско. Загальні питання розроблялися в наукових працях В.Панашенко, В.Німчука, П.Захарчишиної. Історичні події, факти тоді набувають наукового характеру в історичних працях, коли визначено точно дату, хронологічні рамки. І в цій справі важлива роль належить такій спеціальній історичній дисципліні, як хронологія. Ця дисципліна дає можливість відтворити хід історичних подій в їх послідовності у часі, підтвердити закономірність історичного процесу, визначити окремі історичні етапи. В джерелах є згадки або розповіді про події, які вимагають точного датування. А для цього доводиться співставляти джерела, події тощо. Потрібно вміти перенести старе датування, коли відбувалася подія, на сучасне, щоб час був зрозумілим для нашого сучасника. Історик, який займається вивченням матеріального світу, зокрема соціально-економічних відносин, не може обійтися без відомостей про міри довжини, поверхні, об'єму, ваги. Ці дані знайшли своє висвітлення в соціальному предметі - метрології. На українських землях, що в минулому входили до складу різних держав, були різноманітні метрологічні системи. Крім загальнодержавних, були ще і місцеві міри, що знайшли своє відображення в різ них джерелах. І це все необхідно враховувати в дослідженнях, у тому числі й історико-краєзнавчих. Близько трьох тисяч років існують металеві гроші, які відігравали та й відіграють у наш час важливу роль в багатьох сферах суспільного життя. В Київській Русі металеві гроші почали карбувати з X ст. Монети - своєрідні свідки історії, які зберегли відомості про побут, архітектуру, одяг, відповідні відображення людей і різних подій. Спеціальна галузь історичних знань - нумізматика - досліджує питання, пов'язані з монетами. І її роль не можна недооцінювати в історико-краєзнавчих дослідженнях. Спеціальна історична дисципліна геральдика займається вивченням гербів як історичних джерел для висвітлення державно-політичних, соціально-економічних і культурно-мистецьких питань історії. Особливо це стосується часів, про які збереглося обмаль письмових та інших свідчень. Державні, міські, фамільні та інші герби своїми зображеннями дають можливість визначити місце, час і умови виникнення інших документів, доповнити їх зміст. Великі резерви здобуття нових історичних знань криються у застосуванні геральдики в історичному краєзнавстві. У справі встановлення автентичності документів можна почерпнути відомості з досліджень у галузі історичної дисципліни сфрагістики - про види печатей, що існували на різних етапах історії. Перші письмові згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі містить "Повість минулих літ". В Україні відомі сфрагістичні джерела княжої доби, печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, владних органів місцевого самоврядування. Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша - затвердження документів, надання їм юридичної сили. Вона збереглася і донині. Печатки використовують для штампування листів, засвідчення права власності. Відбитки печаток-штампів знаходимо на ремісничих і промислових виробах, металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі тощо. За походженням печатки поділяються на особові (княжі, гетьманські), міські, полкові, цехові, судові, ратушні, приказні та ін.; за способом відтворення - вислі та прикладні. Процес роботи із сфрагістичним матеріалом має три етапи: а) пошук і підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; б) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і відшукування осіб, які використали печатку, встановлення достовірності джерела; в) класифікація пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях. З давніх часів існує така історична дисципліна, як генеалогія, що вивчає історію походження родів і окремих осіб. В Україні генеалогію досліджувало багато істориків (О.Бодянський, М.Костомаров, П.Єфименко, А.Лазаревський, В.Липинський, М.Грушевський, В.Модзалевський та ін.). Значного розвитку генеалогія як наука набуває в Росії та Україні в кінці XIX ст., коли з'являються установи, що професійно вивчають генеалогію: Російське генеалогічне товариство (СПб., 1898), Історико-родословне товариство (Москва, 1905) та їх відділення на місцях. У 1908-1914 рр. український історик В.Модзалевський надрукував багатотомне дослідження з української генеалогії "Малороссийский родословник". За радянських часів в Україні (як і загалом у Радянському Союзі) генеалогічні дослідження були згорнуті, виходили лише поодинокі праці, пов'язані з генеалогіею. У 80-х роках дослідження активізувалися. В 1989 р. відбулася І Всесоюзна конференція "Генеалогия: Источники. Проблемы. Методы исследования". Якісно новий етап у розвитку генеалогії в Україні відкрився після проголошення її незалежності. При Геральдичному товаристві України діє секція генеалогії, у Києві засновано Центр генеалогічних досліджень. Існує й розвивається з участю істориків, мовознавців та інших спеціалістів історична дисципліна ономастика, яка вивчає імена та назви, їх функціонування в мові та суспільстві, закономірність їх виникнення, розвиток і різні перетворення. Коли мова йде про спеціальні історичні дисципліни, то слід відзначити ту обставину, що вони дають широкі та конкретні можливості для зв'язків історичної науки з іншими галузями знань і тим самим сприяють її розвитку. Подальший розвиток історичного краєзнавства має відбуватися в постійному контакті з іншими історичними дисциплінами, використовувати їхнє надбання.

3. Розвиток історичного краєзнавства на території україни до початку XX ст.

Краєзнавство як наука про дослідження рідного краю і місцевої історії розвивалося разом з історією нашого народу. Джерела краєзнавства йдуть у глибину віків і беруть свій початок від народного

краєзнавства. Повідомлення про минуле поселень, невеликих містечок та міст здавна зберігалися в пам'яті народній. Невідомі народні "краєзнавці" були знавцями рідних місць. Свої знання історичного, географічного та господарського характеру вони передавали з покоління в покоління, тим самим зберігаючи спадкоємність в матеріальній і духовній культурі народу.

Краєзнавчі пошуки проводилися вже за часів Київської Русі. Збереглись описи найважливіших подій тих часів, мандрівок землепрохідців і купців, фольклорні твори. Ще автор "Велесової книги" писав: "Ми - не греки, не римляни, не перси, не варяги; ми є Руси! Тому маємо знати і шанувати землю свою, свою Вітчизну, своїх богів і батьків".

Багато цінної інформації про свій край зібрали служителі монастирів. Вони зосереджували її в так званих літописах. Літописи - описання по роках, ще їх називають аналами (від слова "ано" - рік). Практично всі наші знання з історії та життя русичів від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас.

Деякі дослідники вважають, що першою повноцінною хронікою був літописний звід 996 р., в якому відчувалася певна продревлянська позиція (можливо, найдавніші літописи язичницького часу знищили християни).

Літописи в Київській Русі були дуже популярні. Записи велися майже в кожній церкві, монастирі. Вони відображали в основному місцеві події. Але були й офіційні літописці, які жили при княжому дворі й записували головні події. Літописи цікаві тим, що в них відображувалися події за роками, і тим, як літописці уявляли ці події. Літописці розповідали про історичні події в країні, про її зв'язки з іншими державами, але більш за все їх цікавила людина, її земне та позаземне життя.

Одним із таких літописів є всесвітньо відома "Повість минулих літ". Вона була написана монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. В "Повісті..." багато свідчень про поселення слов'ян, заснування Києва, хрещення Русі, про сусідів: і друзів, і ворогів, про традиції та звичаї, про походи Олега, Ігоря і Святослава.

Багато в "Повісті..." епізодів про мужність та відвагу князів і дружини. Поряд з реальними історичними персонажами діють чаклуни. Нестор звертається до народних казок, легенд, сюжетів з Біблії. Продовженням "Повісті минулих літ" є Київський літопис 1118-1199 рр. і Галицько-Волинський - 1201-1291 рр. Поряд з історичною розвивалася церковно-житійна, філософсько-публіцистична, художня література. В 1056-1057 рр. було написане "Остромирове Євангеліє", в 1073 - "Ізборник" Святослава, в 1092 р. - "Київське Євангеліє". Деякі сучасні дослідники вважають, що в ХІ-ХІІІ ст. на території Русі у вжитку було близько 140 тис. книг, 200-300 назв. Крім того, було написано приблизно 95 літературних творів, включаючи першу працю географічного характеру - "Життя та подорожі Данила, настоятеля монастиря в Руській землі" (після 1108 р.), книгу з медицини "Аліма" (Мазі).

Відомі так звані "Літописи західноруські", або "Літописи Литовські" (вони писалися на території Великого Князівства Литовського). Є "Львівський літопис", він охоплює XV-XVІІІ ст. і закінчується історією Львівського братства.

Багату й цінну інформацію про Україну містять зарубіжні літописи та хроніки: кримсько-татарська ("Історія хана Іслам-Гірея III" Мехмеда Гаджі Сеная), німецька ("Театр Європи"), італійська (твори М.Бізачіоні) та ін.

Певного розвитку набуло краєзнавство у братських школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Крім того, в XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.

У XVІ-XVІІ ст. українські літописи писалися в різних містах України, в основному козацькою старшиною. Освічені люди ставали

свідками неймовірно цікавих та яскравих подій і прагнули розповісти про них. Частину цих подій вони бачили самі, а інколи навіть брали в них участь. Решту вони добудовували на основі записів у щоденниках та розповідей очевидців подій, козацьких та польських хронік, духовних та світських літописів, офіційних документів. "Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялось в Украйне" - Лизогубова літопис, складений у XVII ст., відображає історію XVІ-XVІІ ст. "Літопис Самовидця", або "Літописець про початок війни Хмельницького" у розповідає про події Визвольної війни до початку XVIII ст.

"Повість минулих літ" - найдавніший серед давніх літописів, що збереглися до наших днів. Названий так за вступним реченням: "Ось повісті минулих літ, звідси пішла Руська земля...". Літописання в Київській Русі розпочалося наприкінці X - початку XI ст. Порічні статті з часом були об'єднані в перший давньоруський літописний звід 1037-1039 рр., створений за часів Ярослава Мудрого (1019-1054). Згодом було складено Новгородський звід (1050) і два київських (1073 і 1095). "Повість" мала три редакції. Перша, ймовірно, складена Нестором літописцем у Києво-Печерському монастирі приблизно 1111-1113 рр. (не збереглася). За розпорядженням князя Володимира Мономаха (1113-1125) літопис було відредаговано у Видубицькому монастирі (1116 і 1118). Для сучасників збереглася редакція 1118 р. "Повість" є основним джерелом з історії східного слов'янства і Київської Русі з перших століть нашої ери до початку XII ст.

Літопис Самовидця - одне з найдостовірніших літописних джерел XVII ст. Написаний очевидцем, він несе в собі факти з історії українського, російського, білоруського польського та інших народів другої половини XVII ст.

Місце написання і автор літопису невідомі. В історичній літературі є версія, що автором міг бути генеральний підскарбій, представник ніжинської старшини Роман Ракушка-Романовський. Оригінал літопису не зберігся, він відомий в різних копіях XVIII ст. Уперше опублікований в 1846 р.

Ракушка-Романовський Роман Ониськович (1622-1703). Місце народження не відоме. В 20-х роках XVII ст. його батько прибув до Ніжина "на слободу" з села Романівка Брацлавського воєводства. У 1649 р. - козак першої сотні Ніжинського полку. В 1654-1655 рр. - "ревізор скарбу військового в полку Ніжинськім".

У 1656 р. Ракушка під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 р. як козак проживає в Ніжині. В 1658 р. в ранзі ніжинського сотника бере участь у переговорах І.Виговського з кримським ханом. У 1659 р. - полковий суддя. У1660 р. виконує дипломатичні доручення, у 1663 р. підтримує Я.Сомка і В.Золотаренка, але на "Чорній раді" переходить на бік І.Брюховецького і стає генеральним підскарбієм. У 1665 р. деякий час виконує обов'язки наказного Ніжинського полковника. У 1667 р. у зв'язку зі смертю І.Брюховецького кар'єра зупиняється. В кінці 1668 р. з'являється на Правобережжі у сані священика (брацлавській протопіп).

У 1670 р. - посланець гетьмана Петра Дорошенка і митрополита Й.Тукальського до царградського патріарха Мефодія, в якого добивається церковного прокляття на гетьмана Д. Многогрішного. Після цих подій слід Ракушки на деякий час загубився. З 1676 по 1703 рр. живе в Стародубі та служить священиком Миколаївської церкви.

"Літопис подій у Південнозахідній Росії" Самійла Васильовича Велична охоплює XУИ-ХVIII ст. Насиченість літопйсу офіційними документами, джерелами з історії Турції та Польщі, записками сучасників та особистими спогадами роблять цю працю виключно цікавою.

"Действие презелъной и от начала поляков кровавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого гетмана Запорожского с поляки", - написав Григорій Іванович Грабянка. Відомі понад 20 списків літопису. У ньому розповідається історія України з найдавніших часів (тобто від "Повісті минулих літ") до кінця 1708 р. Літопис настільки цікавий, що у 1734 р. на його основі була видана книжка з історії України під назвою "Краткое описание Малороссии".

У 1699 р. написав "Летописець си есть Кроника" ієромонах Іллінського Чернігівського монастиря Леонтій Боболинський.

Навряд чи можна скласти достатньо цілісне уявлення про минуле українських земель, не ознайомившись з їх списками, зробленими в

давнину іноземними мандрівниками: дипломатами, купцями, вченими, котрі дбайливо нотували як власні враження від побаченого, так й інформацію, видобуту ними з різноманітних джерел.

Цікавий щоденник подорожі Михайла (Михалона) Литвина, який в 1550 р. був в Україні й подав відомості про Київ та особливо багато - про ґрунт і природні багатства Києва, Київщини й усього Придніпров'я. (Вважають, що під цим псевдонімом оприлюднив свій твір литовець Венцеслав Миколайович, секретар великокняжої канцелярії). Мартін Груневег - уродженець Гданська, юнаком у складі групи львівських купців був переїздом у Києві в жовтні 1584 р. По двадцяти роках він описав цю подорож у мемуарах, цінних не тільки своєю ґрунтовністю, а й замальовками на полях рукопису, що дозволяють реконструювати загальний вигляд Києва й окремих його частин та будівель. Блез де Віженер (Blaise de Vigenere), дослідник і археолог, у своїй книжці "La description du Royaume de PoLogne", виданій у Парижі в 1573 p., дав історико-географічні відомості про Галичину, Волинь, Поділля. Еріх Ляссота (Erich Lassota von Steblau) - посол імператора Рудольфа II до козаків, побувавши на Запорозькій Січі (1594) залишив цікаві спогади про свою подорож. Відомості про козацький побут подає також поляк Папроцький (1544-1614) у своїй книжці, виданій в 1599 p. (Panosza ta jest wystawienie paniat ziem ruskich і po- dolskich). Гійом Левассер де Боплан (Guiilante Le Vasseur de Beaupl- an) - французький інженер і військовий, який 1650 p. видав першу спеціальну працю про Україну і козаків "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". Альберт Віміна (Alberto Vimina) - посол Венецької Республіки, який був в Україні, в 1650 р. залишив рукописну "Реляцію" про походження і звичаї козаків. Одним із найбільш обширних описів України є щоденник подорожі архидіякона Павла Алепського (з міста Алеппо в Сирії), який разом зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макарієм III подорожував Україною 1654-1656 pp. В його записах арабською мовою є відомості з історії, поєднані з легендами; описує він також господарство, побут, матеріальну культуру, освіту, церковне життя, релігійні обряди та церковне мистецтво.

Фрацузький офіцер П'єр Шевальє в 1646 р. командував загоном завербованих французьким урядом українських козаків, на чолі якого брав участь в облозі Дюнкерка. На початку Визвольної війни українського народу був секретарем французького посольства в Польщі.

В 1662-1663 pp. за дорученням Людовіка XIV вдруге завербував українських козаків у французьке військо. В 1663 р. у Парижі видав книгу про Україну "Історія війни козаків проти Польщі".

Краківський канонік, історик і географ Мацен (Матвій Мєховськии) у "Трактаті про дві Сарматії" (151 7) описав райони верхів'я та середньої течії Дніпра, степи між Дніпром і Волгою.

В "Книге Большого Чертежа", складеній у Розрядному приколі в Москві, 1627 p., подано відомості про Лівобережжя і Середнє Придніпров'я, згадуються також десятки стародавніх городищ і курганів, які служили в обширах України певними географічними орієнтирами, і отже були добре знані серед місцевого населення.

У першій половині XVII ст. питання краєзнавства висвітлюють так звані місцеві літописи. Найвизначнішим узагальнюючим літописом є "Густинський літопис" (від Густинського монастиря с. Густині Прилуцького району. Заснований на початку XVII ст. на землях кн. Вишневецьких ). в якому висвітлюються події періоду Київської Русі - до 1597 р.

У 1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври був виданий "Синопсис, или краткое собрание от различных летописцев о начале словено-российского народа" - перший нарис історії України. (За спостереженнями Г. Толочка, становить скорочений виклад українського хронографу з додачею текстів Густинського літопису). Він охоплював події від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. Укладання “Синопсису” вчені пов'язують з іменем І. Гізеля (1600-1683) – ректора і професора Києво-Могилянської академії. Перевидавався твір близько 30 років і розповсюджувався не лише в Україні, Росії, але й за кордоном. До ХІХ ст. був офіційним підручником вітчизняної історії, в ньому показане спільне походження східнослов'янських народів від давніх племен, об'єднаних Київськими князями.

Проте становлення історичного краєзнавства нерозривно пов'язане з історичною наукою і відноситься до епохи перетворення початку XVIII ст. Указом Петра І від 13.02.1718 пропонувалося доповідати про будь-які цікаві знахідки краєзнавців царю і нагороджувати за пошуки старовини у своєму краї. Пізніше державній і церковній владі було запропоновано "прежний жалованные грамоты и другие куриозные (любопытные) письма" переглянути, переписати і доставити о Сенат та Синод. Тим самим було визнано державну значущість місцевих пам'яток старовини.

Історична довідка

Густимський літопис - український літопис початку XVII ст. Оригінал не зберігся, авторство достовірно не встановлено. За твердженням деяких дослідників, його склав 1623-1627 рр український культурний і церковний діяч З. Копистинський Відомі дві редакції літопису. Одна з ник була створена, очевидно, в І половині XVII ст.. Починається вона словом “Літописець”. Друга редакція під назвою ”Кройника” була переписана в Густинському монастирі, що біля м. Прилук ієромонахом М. П. Лосицьким. На підставі широкого кола джерел історія України в ній викладається з найдавніших часів до 1597 р. Це оригінальна історична праця про внутрішнє становище України, її зв'язки з Росією, про політику литовських князів, шляхетської Польщі та Туреччини, про напади турків і татар. Закінчується трьома розділами "Про походження козаків", "Про запровадження нового календаря", "Про початок унії". В основному розділі літописець викриває верхівку православного духівництва України і Білорусії, яка зрадила свій народ і уклала з шляхетською Польщею і Ватиканом Брестську церковну унію 1596р

У передмові до літопису переписувач підкреслює значення для людини традицій його народу. Він закликає співвітчизників розширювати історичні знання і передавати їх наступним поколінням "Кожному чоловікові читане історії єсть барзо потребно". - говорить автор.

Професор Київського університету Н.Іконніков у XIX ст. з цього приводу сказав: "Только с изданием материалов местных архивов выясняются многие стороны нашего общественного быта, черты нравов разных классов общества, религиозных явлений народной жизни, характер административного управления ближайшего к нам времени".

Серед краєзнавчих джерел чимале місце посідають урядові переписи населення. Вони нагромаджували статистичні та інші відомості про стан ремесел і промислів в Україні. Найповнішим був перепис 1765 1768 рр., що відомий в історії під назвою "Румянцівського опису Малороси" - від прізвища генерал-губернатора України графа И.Румянцева. Опис було проведено з метою чіткого окреслення станів, припинення переходу селян і збільшення прибутків до скарбниці, отже, з метою зміцнення державної влади. Було розроблено ряд інструкцій, зокрема інструкція опису міст передбачала визначення географічного розташування міста, характеристику його укріплень (міських земель), ярмарків, торгів тощо.

Значну роль в накопиченні знань про окремі регіони України зіграли "Описи Лівобережної України XVІІ-ХІХ ст.". Вони складалися за єдиною програмою, де, крім характеристики природних умов та економіки, передбачались і питання місцевої історії.

Програма економічно-географічного опису Російської імперії, здійснювана в останні роки царювання Катерини II, потрапила в Україні на підготовлений ґрунт. Величезний попит на краєзнавчу інформацію з боку урядових та місцевих органів управління знайшов відгук у середовищі української інтелігенції. XVІІІ-ХІХ ст. в Україні - один з періодів активного самопізнання й самовизначення. Такі процеси в суспільстві завжди супроводжуються загостреним інтересом і до навколишнього світу, і до історії.

"Черниговского наместничества топографическое описание" Афанасія Шафонського; "Опис Чернігівського намісництва" Дмитра Пащенка; Описи Харківського намісництва 1785 та 1788 рр., Новгород-Сіверського намісництва Андрія Пригари; "Опис Київського намісництва" Василя Новгородцева тощо - цінні історичні джерела - з'явилися не тільки і не стільки через замовлення "зверху", скільки завдяки безпосереднім виконавцям на місцях, які підготували для них досить ґрунтовну джерельну основу.

Особливий інтерес виклика "Черниговского наместничества топографическое описание" А.Шафонського (написане 1786 р., видане 1851р.).

Син сотника Афанасіїї Шафонський (1740-1811) народився на Чернігівщині, в Сосниці. Він був високоосвіченою, ерудованою людиною, своєрідним енциклопедистом. Мав диплом доктор а наук з філософії, медицини та проблем освіти. За життя здобув славу і як вчений, і як практик. На посаді лікаря, наприклад, перебував у складі російських військ під час російсько-турецької війни в 1768-1774 рр. Як учений був відомий в Росії й далеко за її межами. Лейденський, Страсбурзький та Галльський університети схвалили його диплом і ступінь доктора.

Рукопис А.Шафонського про Лівобережжя, над яким вчений працював два роки, налічував понад тисячу сторінок. Він складається з

двох частин. Перша, яка становить приблизно п'яту частину всього твору, - історико-географічний опис, головним чином - огляд історії України з давніх часів до ліквідації автономного устрою й створення намісництв на Лівобережжі. Друга частина включає власне топографічний і статистичний опис Чернігівського намісництва. За формою ця частина становить відповіді на запитання, але відповіді надзвичайно широкі. Вони дають загальну характеристику намісництва та повітів, відомості про географічне положення, про ріки, озера, ліси, клімат, рослинний і тваринний світ, поштові дороги. Детально описується адміністративна система управління. Значне місце в описі відводиться характеристиці землеробства, становища міст, мануфактури, ремесла, торгівлі тощо.

Шафонський Афанасій Филимонович (1740-1811)- історик, економіст, статистик, етнограф, лікар, дійсний статський радник. Син сосницького сотника Филимона Шатили. Закінчив три закордонні університети: в Галле, Лейдені та Страсбурзі, був затверджений у вчених ступенях доктора права, філософії та медицини. Після навчання повернувся до Росії, з 1763 р. працював лікарем у російській армії. У 1766 р. був переведений до Москви старшим лікарем шпиталю (згодом став головним лікарем міста). В 1770 р. перший розпізнав "морову язву", розробив заходи боротьби з нею. В 1774 р. видав книгу "Описание моровой язвы, бывшей в столичном городе Москве с 1770 по 1772 годы, с приложением всех для прекращения оной тогда установленных учреждений", яка була перекладена іншими мовами. З 1782 р. після організації Чернігівського намісництва Шафонський - радник Чернігівської кримінальної палати, а згодом - її голова й генеральний судця. З 1796 р. виходить у відставку. В 1786 р. Шафонський написав "Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено", та ця робота побачила світ лише у 1851 р.

А.Шафонський, окрім опрацювання відомостей, які надсилали з місць повітові справники і землеміри, та особистого об'їзду низки міст та повітів, на відміну від своїх попередників ретельно простудіював усю наявну на той час історичну літературу (літопис Нестора, хроніку М.Стрийковського, Синопсис та ін.). В його розпорядженні була й багата власна книгозбірня, кілька рукописних пам'яток старшинсько-козацького літописання. Крім того, А.Шафонський наполегливо "выискивал по монастирям и по архивам присутственных мест разные записки, сведения, принадлежащие к малороссийской истории". Так, він посилався на виписку із земельних книг Чернігівського воєводства 1645 р., що збереглася у фамільному архіві поміщиків Бакуринських, актові книги Галицького магістрату та інші джерела. Малоросійський губернатор А.Милорадович ще на початку роботи над топографічним описом звертався до єпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Феофіла з проханням посприяти А.Шафонському, адже йому "необходимыми могут быть собрания из древнейших описаний, а особенно касательно города Чернигова, какие только могут найтись в кафедральном у вашего преосвященства монастыре". У своїй відповіді владика повідомив, що потрібні А.Шафонському книги й рукописи наявні у бібліотеці Чернігівської духовної семінарії, звідки їх "за розпискою" видають дослідникам. Пильну увагу А.Шафонський звернув на архітектурні та археологічні старожитності краю, пам'ятні місця й урочища, "как знамениты по каким-нибудь историческим происшествиям". Під час поїздок Чернігівщиною дослідник виявив "многие курганы, шанцы и древние земляные города и замки, как-то около Зенькова, Гадяча, Ромна, около реки Сулы и в Нежинском уезде в селе Дорогинке". Причому він прагнув критично проаналізувати інформацію, зіставити різні точки зору на ту чи іншу подію.

А.Шафонський спромігся створити першокласну на той час іс- торико-краєзнавчу працю, яка поклала початок систематичному вивченню минулого Чернігівщини. Відтак з його іменем цілком слушно пов 'язують становлення історичного краєзнавства як наукової дисципліни. Свою працю автор сподівався презентувати Катерині II з нагоди її подорожі на Україну. Але доля розпорядилася інакше. Рукопис потрапив після його смерті до спадкоємців. Син - колезький радник Григорій Шафонський - передав його видавцю, та праця побачила світ набагато пізніше. У 1851 р. працю А.Шафонського було видано заходами голови Київської археографічної комісії М.Судієнка. Відтоді ця книга більше не передруковувалась і давно вже стала бібліографічною рідкістю.

Далі розвиток краєзнавства пов'язаний з адміністративно-територіальними реформами наприкінці 90-х років XVIII - початку XIX ст., які стимулювали оформлення описово-статистичних документів, зокрема матеріалів історично-географічного та економічного обстеження Лівобережжя.

Перша з реформ розпочалася за указом Павла І від 30 листопада 1796 р. "О восстановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правилам и прежним порядкам". Згідно з указом замість намісництв створювалися губернії, зокрема на Лівобережжі - Малоросійська губернія.

18 грудня 1796 р. призначений малоросійським генерал-губернатором С.Вязмітінов надіслав до губернського правління "Предложение" з переліком відомостей, які необхідно зібрати (питання це були краєзнавчого характеру):

1) "...точные засвидетельствованные копии до всех тех прав и обрядов, по коим Малая Россия прежде управляема была, как равно и с височайших имянных рескриптов, грамот и указов (Сената), до сего предмета относящихся";

2) "...в каких именно городах, крепостях или местечках существовали прежде земские и подкоморские суды, какие именно к ведомству каждого принадлежали селения, сколько в них ныне числом душ и какого рода";

3) "...именные списки всех чиновников, ныне при должностях состоящих, так же и приказных служителей";

4) генеральні карти територій, що увійшли до складу Малоросійської губернії "...с означением всех городов, крепостей, местечек и деревень, дорог и лесов, рек, озер, болот, гор и протчаго".

Виконання цього завдання покладалося на землемірів. Виходячи з власних інформаційних потреб, губернське правління також склало запити. 11 лютого 1797 р. з Новгород-Сіверська надійшла відповідь, з якої видно, наскільки розширився порівняно із запитом С.Вязміті- нова перелік необхідних відомостей: "... о селениях и о количестве народа", "...о нерешенных во всех присутственных местах уголовных и гражданских делах и о колодниках, о штатных военнослужителях, принадлежащих к ним денежных суммах и о драгунских лошадях и их уборах", "...об оброчных статьях винной в казенных селениях продаже, пахотных и сенокосных землях, пляцах, огородах, заводах, фабрика", "...о сумме, здешнему приказу общественного призрения высочайше пожалованной", а також про урядовців, повітові та губернські карти.

Новий поштовх краєзнавству надали зміни, що відбувалися в політичному житті країни. Правління Павла І завершилося 11 березня 1801 р. державним переворотом, який звів на престол Олександра І.

Царський указ від 9 вересня 1801 р. передбачав розподіл Малоросійської губернії на Чернігівську та Полтавську, а у 1802 р. губернатори підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ. Воно енергійно приступило до збирання відомостей, що, згідно з циркуляром міністра В.Кочубея від 19 вересня 1802 р., поділяло на основні та другорядні. До перших віднесено карти губерній та плани міст, відомості

про чисельність населення, податки, врожай хліба та його розподіл (зокрема хлібну торгівлю), забезпечення продовольством, промисловість, промисли, міські прибутки, громадське будівництво.

Таким чином, одним з основних "замовників" офіційних краєзнавчо-статистичних матеріалів стало Міністерство внутрішніх справ, а також представники вищих урядових кіл, які враховували цю інформацію при розробці економічних та політичних планів і програм.

Зібрані в Описах краєзнавчі матеріали мають комплексний характер і в якості джерел використовуються в дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної та фізичної географії, демографії, природознавства, етнографії, мовознавства, топоніміки тощо. Але, на жаль, основний масив матеріалів Описів досі не опубліковано.

Інтерес до краєзнавства виявляли не тільки уряд і Міністерство внутрішніх справ, але й українська шляхта та інтелігенція. У XVIII ст. це особливо стосувалося козацької старшини, яка, щоб довести своє шляхетське походження і отримати російське дворянство, почала вивчати історичні документи та свій родовід.

Мимоволі чи з примусу старшина зачіпала питання краєзнавства та історії України. Цікавим джерелом інформації XVIII ст. є щоденники Миколи Ханенка та Якова Марковича. Перший з них навчався в Київській академії та Львівській братській школі, яку закінчив у 1710 р., другий закінчив Київську академію 1713 р. Обидва були високоосвіченими людьми свого часу.

В щоденниках, виданих у 1870-1880 рр. О.Лазаревським, розповідається, зокрема, про побут привілейованої частини населення, дещо ширше подаються відомості про стан ремесел, розвиток торгівлі в той час. Йдеться також і про культурний рівень людей того часу.

Микола Ханенко (1691-1760). Онук гетьмана Правобережної України, вчився у Київській академії та Львівській Братській школі. Служив у війську. В 1721 - генеральний канцелярист, потім полковий суддя та полковий обозний Стародубського полку, у 1741 - генеральний хорунжий. Щоденник написаний у Москві. Він охоплює першу половину 1722 р. Це щоденні записи про те, коли, де й з ким зустрічався гетьман, які документи він надсилав цареві або іноземній колегії, а також Генеральній військовій канцелярії. Наводяться укази гетьмана про боротьбу з селянами-втікачами, укази російського уряду про відправлення 10 тис. козаків до Царицина. Туг же є вказівки на свавілля старшини, привласнення нею державних грошей. Йдеться про податки селян і козаків, про скарги на загарбання їхніх земель козацькою старшиною. Вперше щоденник був опублікований О.Бодянським у "Чтениях общества истории и древностей Российских". Окремим виданням вийшов 1858 р.

Яков Маркович (1696-1770)- представник української старшини. В 1713 р. закінчив Київську академію. Почав службу значковим військовим товаришем, був наказним лубенським полковником (1721, 1723-1725), членом Генеральної лічильної комісії (1736-1739), бунчуковим товаришем (з 1740). В 1762 р. відправлений у відставку в званні генерального підскарбія.

Упродовж 50 років вів щоденник, який називав "домашнім протоколом". Його обсяг становить 10 томів. Рукопис відкривається "Хронікою 1652-1715 рр.", складеною П.Полуботком, тестем Я.Марковича. Записи за 1716-1717 рр. короткі, наступні значно повніші. У щоденнику Маркович подав докладні відомості про господарство, життя і побут козацької старшини, про взаємовідносини з підлеглим селянством, про стан розвитку тодішніх сільськогосподарських ремесел, торгівлі тощо. Уперше зі скороченням і в перекладі російською мовою щоденник за 1717-1767 рр. був опублікований правнуком автора О.Марковичем під назвою "Щоденні записки Якова Андрійовича Марковича" (Т. 1-2. - М., 1859).

Оригінальним свідком виступає перед нами поет кінця XVII - початку XVIII ст. Климентій Зіновіїв. Мандруючи Україною, він відвідував міста, спостерігав життя городян різних соціальних верств. Свої враження від побаченого висловлював віршами. Надзвичайно цікаві його спостереження за побутом ремісників та школярів.

Чимало цікавих відомостей міститься в матеріалах вчених та мандрівників, які у цей час відвідували Україну. Іоган Георг Корб - секретар посольства імператора Леопольда І відвідав Україну та Росію у 1698-1699 рр. Як дуже спостережливий мандрівник, подав докладні відомості про українське військо, різні військові події, а також ряд винятково цінних гравюр укріплень і міст Приазовського краю. Шведський полковник Вейге (Weihe) описав географічні особливості України, її побут, господарство, промисли, прикмети козацького війська. Датський посол Юл Юст (Jul Just) в 1711 p. переїжджав через Україну. Посол не тільки докладно описав свою подорож, але і зробив широкі порівняння життя, побуту і культури України та Росії.

Г.Юнкер - історіограф при штабі генерал-фельдмаршала Б.Міні- ха - у 1737 р. склав опис господарства Лівобережної та частково Південної України.

Член Петербурзької академії наук Йоган-Антон Гільденштедт - медик, природознавець та етнограф - наприкінці 1773 - початку 1774 р. відвідав окремі райони України: Дніпровську та колишню Українську лінії, Новоросійську губернію, Слобідську Україну. Уважний спостерігач Гільденштедт лишив цікаві нотатки про міста Лівобережжя, а також про Київ.

Російський вчений Василій Зуєв, який подорожував по Україні з дорученням Російської Академії Наук 1781-1782 pp., подає цікаві відомості про Слобідську Україну (Подорожные записки Василія Зуева съ Петурбурга до Херсона въ 1781 и 1782 г. - Петербург, 1787).

В 1793 р. у Петербурзі вийшла книга С.Плещеева "Обозрение Российской империи в нынешнем ее новоустроенном состоянии с показанием новоприсоединенных к России от Порты Оттаманской и от Речи Посполитой Польской области". Плещеев описав природні багатства й господарство України, зокрема Чернігівського й Новгород - Сіверського намісництв. У книзі є цікаві відомості про торгівлю.

У другій половині XVIII ст. на літописній основі та з помітним використанням літописної традиції виникають історичні твори, авторами яких були високоосвічені люди, що навчалися в Києво-Могилян- ській академії, Московському та зарубіжних університетах. Зокрема, П.Симоновському (1717-1809) належить праця "Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах", у якій він висвітлює історію України з давніх часів до 1750 р.

Відомий депутат Законодавчої комісії 1767 р. Григорій Полети- ка (1725-1784), котрий закінчив Києво-Могилянську академію та працював перекладачем у Петербурзькій академії наук, залишив ряд праць з історії України. Взагалі друга половина XVIII - початок XIX ст. надзвичайно насичені іменами культурних діячів, головним чином старшинського походження, які прагнули осмислити шляхи

розвитку України, для чого й збирали літописи, мемуари, документи, писали свої історичні праці. В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, Я.Маркович, О.Рігельман, М.Антоновський, В.Ломиковський - всі вони залишили помітний слід у вивченні рідного краю та історії України взагалі.

Кониський Григорій (у чернецтві Георгій; 1717-1795)- письменник, філософ, церковний діяч. Народився в м. Ніжині. Закінчив Києво-Могилянську академію (1743), в 1744-1755 рр. був її викладачем і ректором (з 1751). З 1755 р. - білоруський єпископ, а з 1783 - архієпископ. Боровся проти засилля католицизму та унії, займався проповідницькою діяльністю, видавав підручники, відкривав школи, зокрема семінарію у Могильові (1757). Автор численних віршів і драматичних творів. Вважається одним з імовірних авторів "Історії Русів, або Малої Росії".

"Історія Русів, або Малої Росії" - історично-політичний твір кінця XVIII - початку XIX ст.; питання авторства і точного часу створення досі залишається дискусійним. Спочатку поширювався в рукописному вигляді. Опублікований російською мовою 1846 р. в Москві, українською і російською мовами - 1991 р. в Києві. Описано історичні події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Автор відобразив ідеологію частини дворянства, яка прагнула до політичної автономії України у складі Російської держави.

Найпоширеніші версії щодо авторства: Г.Кониський, Григорій і Василь Полетики, М.Рєпнін, О.Безбородько, В.Лукашевич, А.Худорба, припускається можливість колективного авторства.

Наприкінці XVIII - початку XIX ст. в Україні з'явилася у рукописах анонімна "История Руссов, или Малой России", яка справила позитивний вплив на розвиток наукових досліджень української історії. Інтерес до історії України вже був великий, але історії України поки що не було написано, та й знали про неї дуже мало.

"...О Малороссии и малороссах знали в XVIII - первой половине XIX столетия очень мало, - писав у 1894 р. історик М.Василенко. - В Малороссию предпринимались путешествия, точно в совершенно неведомую страну".

Проте наприкінці XVIII ст. були спроби виправити ситуацію. Відомий публіцист,

етнограф, видавець "Российского магазина", член-кореспондент Петербурзької академії Наук Федір Туманський ще в 1779 р. розробив програму всебічного дослідження України, зокрема складання її "полной истории". Як вважає частина істориків, за програмою Туманського було створене "Топографическое описание Черниговського намесництва" А.Шафонського. В проекті, поданому графу П.Румянцеву, Ф.Туманський просив, щоб Малоросійська колегія через магістрати, полкові та сотенні канцелярії наказала скласти а обстоятельные списки о каждом городе, селе, слободе, деревне, хуторе" і надала йому ці відомості кнадлежащему приведению через критику в порядок.

"Сие описание, - пояснював Ф.Туманський, - в намерении распространения исторических, географических и топографических знаний предпринимаемое, может послужить и в политическом положении, возымев чрез критику, исследование и приведение в порядок большую степень вероятия, нежели бываемые чрез наряды описания, где обыкновенно страх перемены и возвышения налогов сокрывает многое завесою недоумения и лукавства, и целые селения преданы неизвинительному забвению".

Ф.Туманський згадав про практику, яка, певно, мала місце, і яку необхідно враховувати, працюючи з краєзнавчо-статистичними матеріалами офіційного походження.

Так, наприкінці XVIII ст. в краєзнавстві визначаються два напрями:

- офіційний (державний);

- суспільний (демократичний).