Розділ і

СТАНОВЛЕННЯ

І РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОГО

ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

1. ЕТАПИ РОЗВИТКУ

Становлення історичного краєзнавства після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції стало проявом творчої актив­ності народу, прагненням до безпосередньої участі у примноженнї історико-культурної спадщини Країни Рад.

Велику увагу глибокому і комплексному вивченню творчості мас на місцях приділяв В. І. Ленін. У 1922 р. він підкреслював: «Найгірше у нас — надмірно велика кількість загальних міркувань у пресі і політичної тріскотні при крайній недостачі вивчення міс­цевого досвіду... Ще більше і ще більше конкретності у вивченні місцевого досвіду, деталей, дрібниць, практики, ділового досвіду, заглиблення в справжнє життя, і повітове, і волосне, і сільське...» '. Володимир Ілліч виявляв величезний інтерес до пам'яток старови­ни, цінних книг, рукописів, рідкісних видань. Після переїзду уряду з Петрограда до Москви він, ознайомившись з історією Кремля та його будовами, зі станом історичних пам'яток, видав розпоряджен­ня реставрувати Володимирські ворота, пошкоджені під час артиле­рійського обстрілу, а згодом реставрувати храм Василія Блажен­ного і відновити фрески в Успенському соборі. В. І. Ленін брав активну участь у підготовці декретів про охорону предметів старо­вини й мистецтва, про заборону вивезення за кордон культурних цінностей. Розглядаючи питання про ставлення до культурної спадщини як складової частини соціалістичної культури, він наго­лошував на необхідності не лише збереження культурного надбан­ня людства, а й творчого, критичного ставлення до нього, збага­чення новим змістом.

Виконуючи ленінські настанови, Радянський уряд виявляв по­стійну турботу про культурні цінності минулого: збереження архі­вів, бібліотек, пам'яток архітектури й мистецтва тощо. В країні розгорнулося збирання і реєстрування пам'яток історії та культури, а також здійснювалась грандіозна ленінська програма культурного будівництва ². Частиною цієї роботи стала реалізація плану мону­ментальної пропаганди, яким передбачалося створення пам'ятників, що виховували б трудящих у революційному дусі.

7

У роки Радянської влади історичне краєзнавство почало більш чітко виділятись із загального краєзнавства. Ті осередки по вив­ченню історії краю, які почали з'являтися ще під час громадянської війни, міцніли і розширювали свою діяльність у період відбудови народного господарства. Радянське краєзнавство головним своїм завданням вважало допомогу партії та народу у перебудові госпо­дарства на соціалістичній основі. За його допомогою трудящі роз­ширювали світогляд, перетворювались на свідомих та ініціативних будівників соціалізму. Як зазначив Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов: «Величезним злетом народної ініціативи і творчості позначений початок 20-х років. Вони стали справжньою революційною лабораторією соціального новаторства, пошуку опти­мальних форм союзу робітничого класу і трудового селянства, фор­мування механізму реалізації всього спектра інтересів людей праці» ³.

Нове, радянське, краєзнавство відрізнялось від дореволюційно­го масовістю. Число краєзнавців-любителів сягало на початок 20-х років 150 тис. чоловік. Ф. М. Петров, який очолював Голов-науку, зазначав: «У краєзнавстві беруть участь всі: і робітник з фабрики, і селянин з села. Краєзнавство повинно перетворитися на щось більш широке, ніж наукове дослідження. Досі краєзнавча справа не була пов'язана з радянським ладом і тому була непопу­лярною. Відбудова господарства, піднесення виробничих сил, освіта школярів і широких народних мас — ось така практична робота підніме роль краєзнавства і зробить його необхідним фактором ра­дянського будівництва» ⁴.

Участь громадськості у краєзнавчому русі сприяла розгортанню експедицій по вивченню свого краю, збиранню і систематизації ар­хівних джерел, виданню краєзнавчої літератури, проведенню кон­ференцій. Розмах краєзнавчого руху, одначе, не відразу набув чіт­ких напрямів і форм. У роки громадянської війни, наприклад, діяльність краєзнавців і окремих осередків зосереджувалася в ос­новному на зберіганні історико-культурної спадщини. Підсумки роботи на цьому етапі підвела І Всеросійська конференція крає­знавців (кінець 1921 р.), яка була й першою спробою координувати роботу краєзнавців. Невдовзі після конференції при Президії Ро­сійської Академії наук утворено Центральне бюро краєзнавства, яке прагнуло спрямувати краєзнавчі об'єднання на розгортання наукових досліджень, вивчення й упорядкування архівів, організа­цію комплексних експедицій, реставрацію пам'яток. II Всеросійська конференція з краєзнавства (1924 р.) сконцентрувала увагу на дос­лідженні проблем соціалістичного будівництва: краєзнавство набу­ває значення як засіб залучення багатьох робітників і селян до справи організації виробництва.

Зростання ролі краєзнавства в розвитку науки, господарському і культурному будівництві, у патріотичному вихованні трудящих, особливо молоді, спричинило необхідність посилення його організа­ційного й ідеологічного керівництва. Після II Всеросійської конфе-

ренції Центральне бюро краєзнавства (ЦБК) було зміцнено кад­рами і підпорядковано Головнауці при Наркомосі.

Завдяки підтримці партійними та радянськими органами іні­ціативи знизу по всій країні утворювалися краєзнавчі організації: гуртки, товариства, музеї, бюро, а пізніше й інститути. Вони об'єд­нувались у повітові, міські, губернські та республіканські установи.

Важливу роль у подальшому розвитку організаційних та науко­вих основ краєзнавства відіграла робота III (1927 р.) і IV (1930 р.) Всеросійських краєзнавчих конференцій, а також діяльність Това­риства краєзнавців-марксистів, створеного у 1931 р.

Різноманітна і розгалужена мережа таких установ (близько 60) була на Україні вже у перше десятиріччя Радянської влади. Крає­знавці діяли на підприємствах, в учбових закладах, музеях, .бу­динках освіти, хатах-читальнях. Функціонували краєзнавчі наукові товариства. Комплексну наукову діяльність вели краєзнавчі ко­місії— перша з них у республіці виникла в 1922 р. при Академії наук, згодом з'явилися Одеська і Харківська. Роль організаційно­го і координаційного центру краєзнавства в республіці взяв на себе Український комітет краєзнавства (1927—1930), який під­тримував зв'язки з Центральним бюро краєзнавства, з краєзнав­чими осередками республіки (Кременчуцьким, та ін.), відповідними організаціями братніх республік СРСР та рядом зарубіжних орга­нізацій. На Україні подекуди існували кабінети краєзнавства, на­приклад — при Вінницькій бібліотеці; постійно діючі семінари, зо­крема — в Київському будинку освіти. Значну роботу по вивченню краю проводили історико-краєзнавчі музеї. Певні підсумки крає­знавчого руху в республіці підвела І Всеукраїнська краєзнавча конференція (травень 1925 р.), після якої почалася систематична робота в республіці по обліку краєзнавчих організацій та на­лагодженню зв'язку між ними, виробленню оптимальних органі­заційних форм, поданню методичної допомоги місцевим організа­ціям, налагодженню обміну досвідом, спрямуванню досліджень⁵.

Розвиток історичного краєзнавства в республіці пов'язаний з іменами українських істориків М. С. Грушевського, Д. І. Бага-лія, Д. І. Яворницького і заслуговує спеціального дослідження.

У 20-ті роки яскраво виявилася самодіяльна активність мас, зацікавлених у результатах пошуків, спрямованих на допомогу соціалістичному будівництву. Ось як визначав мету краєзнавчого руху у № 1 за 1927 р. журнал «Краєзнавство» (почав виходити у січні 1927 р.): «Всебічна допомога радянському будівництву шля­хом виявлення та наукової обробки даних, що стосуються продук­тивних сил округи (району) в широкому розумінні цього поняття; поширення відповідних відомостей про свій край; збудження інте­ресу до вивчення його» ⁶. Журнал відзначав ті краєзнавчі осеред­ки, діяльність яких найтісніше була пов'язана з практикою соціалістичного будівництва⁷. Активну роботу в напрямі вироб­ничого краєзнавства проводили Кременецька, Острозька та Луган­ська організації, Полтавський музей. Саме цей напрям виділявся в постанові Раднаркому від ЗО березня 1931 р., де зазначалося, що

-в основу діяльності краєзнавчих організацій потрібно покласти «вивчення продуктивних сил і природних багатств країни, розвіду­вання додаткових місцевих ресурсів, що можуть були використані в інтересах розвитку соціалістичного будівництва і прискорення культурного зростання країни, вивчення, зокрема, питань піднесен­ня врожайності, впровадження нових культур, виявлення нових предметів експорту» ⁸. Відповідно формулювалися завдання крає­знавців у виробничих колективах. На промислових підприємствах вони узагальнювали досвід кращих робітників, знайомилися з по­бутовими та культурними умовами трудящих, вивчали матеріали з історії революційного руху на місцях. Краєзнавці села зосере­джували зусилля головним чином на поширенні нових методів праці, підвищенні культурного рівня селянства, боротьбі з побу­товими й релігійними пережитками, збиранні матеріалів з історії класової боротьби на селі та кооперативного будівництва ⁹.

Радянське краєзнавство в усій країні, в тому числі УРСР, фор­мувалося, з одного боку, за рахунок чисельної армії любителів-краєзнавців, які оволодівали не лише новою методологією, а й ос­новами історичних знань стосовно СРСР в цілому, республіки, рідного краю; з другого — із наукової інтелігенції, частина якої ще перебувала під впливом буржуазної ідеології і повільно пере­ходила на марксистсько-ленінські позиції. Тому становлення про­фесіональної радянської історичної науки та її складової части­ни — історичного краєзнавства позначене гострою ідеологічною боротьбою проти буржуазно-монархічних, ідеалістичних і буржу­азно-націоналістичних концепцій ¹⁰.

У 20—30-ті роки формуються основні принципи радянського краєзнавства. Насамперед — це класовий підхід, який визначався завданнями соціалістичного будівництва. Його характерною рисою ставала комплексність, вивчення об'єкта або явища в усіх його зв'язках та проявах, спираючись на марксистсько-ленінську мето­дологію ".

У краєзнавчих об'єднаннях, на конференціях, у періодиці того часу гостро обговорювались питання першочерговості тем дослід­ження. Науковці, які вивчали історію феодалізму і капіталізму, повільно й неохоче зверталися до сучасної актуальної тематики, дослідження прогресивних традицій революційного минулого. Бага­то зусиль доклали, щоб повернути історичне краєзнавство до ак­туальної тематики радянського часу, підвести під нього марксист­сько-ленінську методологію, відомі радянські історики М. М. Пок-ровський, Б. Д. Греков, С. В. Бахрушин, В. І. Пічета, Г. М. Пан-кратова та ін.

Одним з основних напрямів історичного краєзнавства 20-х років було вивчення міста і питань, пов'язаних з ним: значення міста у процесі заселення краю; історія його розвитку; важливість міста як економічного, адміністративного, культурного осередку; динаміка населення міста, його соціальний склад; економічне та соціальне значення різних його верств; їх побут. «Місто в цілому становить собою чудову пам'ятку, свідок всіх століть, через які пройшло його

життя..., кращий виразник вищих рівнів культурного розвитку різ­них століть, тому що в містах виникали найсильніші вогнища со­ціального й духовного творення. По пам'ятках міста можна поно­вити його біографію» ¹².

Для радянського історичного краєзнавства, як складової части­ни історичної науки, важливість дослідження міста пояснюється насамперед необхідністю вивчення робітничого класу — носія рево­люційних, бойових і трудових традицій, будівника нового ладу. Глибоке вивчення міста потребувало особливої уваги до історії фабрик та заводів. Ініціатором розробки цієї тематики став О. М. Горький. Підтримуючи його ідею, В. В. Куйбишев підкреслю­вав, що широкі завдання вивчення наших фабрик і заводів не мо­жуть бути здійснені якою-небудь однією організацією. Необхідно спертися на широкий масовий рух, викликавши до життя нові кад­ри фабричних дослідників та службовців.

Значно гірше вивчалось село. Дослідження лише його етногра­фічного боку не могло задовольнити радянських істориків-крає-знавців. Слід було аналізувати процеси, що відбувалися в новому селі, і насамперед потяг трудового селянства до соціалістичної ко­операції. Глибоко розуміючи значення цього завдання, М. І. Калі-нін на XIV партійній конференції наголосив: «...у нас на селі від­буваються найвеличніші внутрішні процеси..., (які) майже ніде ка­пітально не вивчаються. Спробуйте знайти фіксацію цих процесів, фіксацію тих кращих й більш стійких форм, які розвинулися; спро­буйте знайти опис позитивних і негативних рис усіх цих явищ, і ви переконаєтесь, що у нас немає цього. Всі ці явища ніде не фік­суються і не вивчаються. Я вважаю, що потрібно як правило, як обов'язок, крім тих агрономічних станцій та інших організацій, які допомагають розвитку сільського господарства, — потрібно створи­ти ряд дослідних інститутів, завданням яких буде вивчення тих гли­бинних соціальних процесів, які відбуваються на селі...» ^І3.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років поступово почали з'яв­лятися дослідження з історії класової, революційної боротьби, а пізніше — культурної революції в окремих регіонах, а також із загальних проблем краєзнавства.

Про великий внесок краєзнавства у соціалістичне будівництво писала Н. К. Крупська: «Питання краєзнавства має для країни найважливіше значення тому, що яку б галузь будівництва ми не обрали, ми постійно наштовхуємося на те питання, що найбільш плідно господарське й культурне будівництво може рухатися лише в тому випадку, коли воно врахує всі особливості краю, всі рушій­ні сили, які є в даному районі» ¹⁴. У резолюції XIII Всеросійського з'їзду Рад (1927) зазначалася необхідність посилення сприяння органам краєзнавства і ширшого використання їхньої праці у спра­ві будівництва краю.

На значенні краєзнавства для вивчення країни, її ресурсів, істо­рії та культури наголошували такі визначні радянські партійні та державні діячі, як Г. М. Кржижановський, М. В. Криленко, П. Г. Смидович, А. В. Луначарський. «На найсерйозніше ваше за-

ю

питання про значення краєзнавства може бути дана лише одна від­повідь: краєзнавство — справа, значення якої не може бути пере­більшене... Я з великою радістю стежу за процесом його розвитку, викликаним до життя тією енергією, яку збудила революція. Ця праця не лише вказує нам шлях до збагачення країни, а й як всяка розумна робота — дає моральне задоволення, сприяє най­швидшому зростанню почуття нашої людської гідності, вселяє віру у творчі сили нашого розуму» ¹⁵, — підкреслював О. М. Горький у листі до краєзнавця-ентузіаста І. І. Алексєєва.

Публікації найактуальніших питань з краєзнавства, узагальнен­ню досвіду роботи краєзнавців сприяла поява спеціальних періо­дичних видань. З 1923 р. почав виходити журнар «Краеведение», з 1925 р. — «Известия Центрального бюро краеведсиия». У 1930 р. замість них почав друкуватися журнал «Советское краевсдение». Цікаві розвідки вміщувались у місцевих виданнях, що виходили в світ у різних районах країни: в Москві — «Краевед-массовик», на Україні — «Краєзнавець», у Твері — «Летопись краеведсиия», у Во­ронежі — «Краеведение Центральной черноземной области», в Рос-тові-на-Дону — «Краеведение на Северном Кавказе», у Вологді — «Северньїй край», у Сибіру — «Сибиреведение» та ін. Це сприяло збільшенню кількості праць, присвячених місцевій історії. У 1928 р., наприклад, нараховувалось 1 179 окремих краєзнавчих видань та статей ¹⁶.

Але з початку 30-х років на шляху краєзнавства виникли сер­йозні перешкоди. Самодіяльності мас заважало посилення адміні­стративно-командних методів керівництва та надмірна централіза­ція. Теоретичні дискусії все частіше підмінялись цитатництвом, ви­голошенням штампів. В умовах зростання культу особи Сталіна деяких вчених було безпідставно звинувачено у відході від марк­систських принципів. Ряд краєзнавчих організацій був розпущений.

Водночас, аналізуючи 20—30-ті роки, слід погодитися з думкою І. С. Юньєва про те, що саме ці роки були періодом становлення та розвитку радянського краєзнавства, коли «закладалися методо­логічні і методичні основи краєзнавства як науки» ¹⁷.

В роки Великої Вітчизняної війни краєзнавці свої дослідження підпорядковували завданням боротьби радянського народу проти фашистських загарбників. Перебуваючи в евакуації, українські вчені зверталися до вікової історії народів СРСР, шукали в ній джерела героїзму радянських воїнів у роки смертельного двобою. Влітку важкого 1942 р. Наркомат освіти УРСР радив науковим і культурно-освітнім закладам «посилити збирання місцевого мате­ріалу з історії краю й про участь місцевого населення у Великій Вітчизняній війні» ¹⁸.

Після визволення Радянської України РНК УРСР і ЦК КЩб)У у постанові від 1 квітня 1944 р., надаючи виняткового значення увічненню пам'яті воїнів і партизанів, які загинули в боях за виз­волення Радянської Батьківщини від німецько-фашистських оку­пантів, зобов'язали місцеві радянські й партійні органи взяти на облік всі військові кладовища, занести їх у Книгу пам'яті, привести

12

в упорядкований вигляд, встановити пам'ятники на великих брат­ських могилах ^|9.

З відродженням країни з руїн зростав інтерес народу до історії свого краю, Батьківщини. Стали розвиватися основні форми крає­знавства: державне — дослідження краєзнавчих проблем науково-дослідними інститутами, вузами, музеями, бібліотеками; громад­ське, яке спирається на знання любителів та інтерес до свого краю.

Утвердження ленінських принципів краєзнавства супроводжу­валось зростанням у широких колах громадськості розуміння того, що створення фундаментальної історії нашої країни у всій її різно­манітності та специфічних проявах неможливе без копіткого дослідження історії окремих регіонів. Розгорнулися дослідження на місцях. Поступово почала збільшуватись кількість істориків, які зверталися до вивчення історії Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, Великої Вітчизняної війни на матеріалах своєї області, підприємств. З дореволюційного періоду найбільший інтерес у науковців викликало здійснення на місцях реформи 1861 р., столипінської реформи, революції 1905 р. Однак ще багато тем місцевої історії залишилися нерозробленими. Аж ніяк не сприяв дослідженням незадовільний стан ряду архівів ²⁰.

Без глибокого вивчення місцевої історії історичні дослідження виглядають надто загальними, абстрактними, бездоказовими. На цьому наголошував академік М. М. Богословський: «Коли пишеш на будь-які загальні теми з російської історії і коли відчуваєш під собою грунт у цих місцевих дослідженнях, то йдеш упевненим кроком; коли ж відсутні попередні місцеві дослідження, завдан­ня... історика значно складніше: немає такої упевненості, яку дають йому попередні місцеві розвідки, — ніби грунт пливе з-під ніг, і починаєш відчувати, ніби повисаєш у повітрі без будь-якої підпори». Спираючись на вивчення історичного минулого, аналіз основних закономірностей у будівництві соціалізму, необхідно уважно враховувати сукупність усіх фактів, які дає дослідження місцевої історії. В історії кожного краю є зумовлені його специфі­кою відмінності. Вивчення місцевої історії доповнює (а іноді й ви­правляє) раніше зроблені висновки. Водночас закономірності, які зумовлюють розвиток країни, в головному, вирішальному визна­чають розвиток і її окремих регіонів. Без урахування загальних закономірностей і встановлення зв'язку між подіями, які мали міс­це у відповідному районі та в інших частинах країни, вивчення місцевої історії однобічне і може призвести до дослідження вузь­кої, випадкової, науково і практично не обгрунтованої тематики. Оптимальне поєднання — вивчення місцевого і загальносоюзного матеріалу — неодмінна умова успішних досліджень у галузі як місцевої історії, так і загальних проблем історичної науки²¹. Цін­ність же локального дослідження полягає в тому, щоб визначити особливості історичного процесу, не підганяючи фактичний мате­ріал під загальну схему, а підкреслюючи конкретні риси історич­ної дійсності, важливі для вивчення історії²².

із

Не випадково фахівці прагнули визначити поняття «краєзнав­ство». Так, О. С. Барков вважав, іцо «краєзнавство — комплекс наукових дисциплін, різних за змістом і окремих за методами до­слідження, але які ведуть у своїй сукупності до наукового й все­бічного пізнання краю» ²³. І. Р. Тимошин розглядав краєзнавство як всебічне планомірне, систематичне вивчення місцевою громад­ськістю свого краю, накопичення й узагальнення різноманітних геологічних, етнографічних, археологічних, історичних та інших ві­домостей про нього, а також широку пропаганду їх з метою залу­чення трудящих до активної участі в роботі по господарському і культурному перетворенню свого села, колгоспу, підприємства, району, міста ²⁴. Інші автори підходять до краєзнавства як до ме­тоду синтетичного вивчення обумовленої, визначеної за адміні­стративними, політичними або господарськими ознаками відносно невеликої території, як до суспільного руху, який об'єднує місце­ве трудове населення, що бере активну участь у соціалістичному будівництві краю на основі всебічного його вивчення ²⁵. Науковці й зараз продовжують дебати про предмет і методику краєзнав­ства.

Історичне краєзнавство є одним з напрямів загального крає­знавства. Його завданням є пізнання історичних явищ, процесів, які належать до різних етапів історії краю, на основі писемних та мовних джерел, вивчення життя і діяльності видатних політичних, державних, військових, наукових діячів, народних героїв, відомих письменників та митців. Специфічність форм та методів історич­ного краєзнавства полягає в конкретності та деталізації визначен­ня фактів, в можливості дослідження життя суспільства по без­посередніх слідах подій, використання широкого кола місцевих джерел ²⁶.

Історичне краєзнавство займається об'єктами, які, з одного бо­ку, належать до загального краєзнавства, з другого — до історії. Як частина історичної науки воно базується на тих самих мето­дологічних основах, що й історична наука, — марксизмі-леніиізмі. Історичне краєзнавство та історична наука взаемозбагачують і взаємодоповнюють одне одного. Без історичного краєзнавства істо­ричній науці загрожує перетворитися в абстрактне теоретизуван­ня, відірване від конкретно-історичної основи. Без історичної науки історичне краєзнавство могло б лише описувати численні факти без узагальнень. Разом з тим конкретні методи досліджен­ня історичного краєзнавства відрізняються від методів, застосо­вуваних історичною наукою. Якщо історія прагне визначити зако­номірність процесу для країни або народу, то історичне краєзнав­ство— специфіку явища, характерну для локального району, краю, міста, села. Історико-краєзнавчі дослідження відрізняються від загальноісторичних специфічністю організації і методикою пошуку фактичного матеріалу, більшою конкретністю та деталізацією до­слідження, можливістю вивчення процесів сучасного суспільства по безпосередніх слідах подій, тіснішим зв'язком з суміжними науками: історичною географією, демографією, топонімікою тощо»

а також специфічністю джерельної бази, широким колом місце­вих джерел. У цілому історико-краєзнавчі дослідження охоплюють питання, розроблювані не тільки історією, а й іншими суміжними науками. Історик-краєзнавець комплексно вивчає край на основі джерел, пошуків і використовує дані інших спеціальностей. Він вивчає, перш за все, особливості фактів та явищ у конкретному місці. Проте місцевий матеріал лише тоді становить цінність, коли вивчається не ізольовано від історії всієї країни. Цінність місце­вих досліджень у тому, що в них простежуються певні особливості історичного процесу країни. Має свою специфіку і методика опра­цювання краєзнавцем джерел, виявлення цінних джерел, що зна­ходяться в особистих архівах; більша питома вага джерел, що відіграють допоміжну роль у звичайних історичних дослідженнях (фото-, фонодокументів); вивчення краю здійснюється не лише по джерелах, які зібрані у сховищах, а й шляхом особистих спосте­режень ²⁷.

Об'єктом конкретного історико-краєзнавчого дослідження може бути як історія краю у цілому (або різні періоди його історії), так і окремих населених пунктів, вулиць, фабрик, заводів, колгоспів і радгоспів, наукових установ, пам'яток і пам'ятних місць. Крає­знавчі дослідження можуть охоплювати досить великі хронологіч­ні рамки й історичні періоди або обмежуватись вивченням кон­кретного етапу місцевої історії²⁸.

Хід історичного процесу, як відомо, зумовлюється об'єктивною закономірністю розвитку суспільства. Але історичний процес ніко­ли не проходив одноманітно по всій території країни. Існували й існують локальні, часом досить глибокі місцеві особливості явищ і подій, зумовлені різними факторами. Без урахування міс­цевих особливостей в історичному процесі його зображення буде спрощеним, збідненим. Тільки глибоке, всебічне вивчення конкрет­ного, специфічного дає можливість прийти до загального, визна­чити спільне, єдине, розкрити закономірність розвитку. В. І. Ленін вчив у конкретному розкривати загальне, а виходячи із загально­го, оцінювати конкретне, індивідуальне²⁹.

Історичне краєзнавство не лише галузь наукового пізнання історії краю, а й сфера практичної діяльності великої армії крає-знавцін-аматорів. Залучення широкого активу громадськості до вивчення рідного краю відіграє важливу роль у вихованні трудя­щих, допомагаючи більш тісно пов'язати виховання з життям, з практикою соціалістичного будівництва. Конкретні приклади з історії минулого й сучасного життя міста, району, села, під­приємства сприяють дохідливості ідеологічної роботи. Цим крає­знавство зближує історичну науку з життям. Виховуючи маси на уроках революційного минулого, воно активно сприяє їх залучен­ню до процесу соціалістичного будівництва ³⁰.

Як зазначалось на І Республіканській конференції з історич­ного краєзнавства (1980, Полтава), воно є галуззю наукового пі­знання, доступного для найширших мас трудящих і розрахованого на їх участь. В сучасних умовах краєзнавчий рух є виявом твор-

14

15

чої активності мас, могутнім засобом спрямування їхніх зусиль на конкретне вирішення проблем соціалістичного будівництва³¹. Він має допомагати партії у комуністичному вихованні мас. У по­станові ЦК КПРС від 26 квітня 1979 р. «Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи» підкреслювалася необхід­ність дохідливо висвітлювати і пропагувати кращі досягнення, пе­редовий досвід окремих трудящих, цілих трудових колективів. Причому, показувати так, щоб розкривати суть цього досвіду, за­цікавити ним мільйони людей, допомагати його широкому розповсюдженню на практиці³².

Різноманітні форми участі громадськості в краєзнавчій діяль­ності. Це, насамперед, краєзнавчі гуртки і товариства, створені на підприємствах, при музеях, культурно-освітніх установах, навчаль­них закладах. Одна з таких форм є об'єднання — ради Ветеранів революції та Великої Вітчизняної війни, які займаються вивченням і пропагандою історії краю, зокрема в роки Великої Вітчизняної війни, дослідженням діяльності відомих воєначальників, гч, /їв, їсторико-революційних пам'яток, створенням літопнеу-хроніки, до­слідженням передових традицій колективів, установ³³.

Міські або районні комісії з краєзнавства, які створені в ряді республік для координації самодіяльної роботи в цій сфері, най­активніше діють в Естонській РСР під керівництвом комісії по дослідженню рідного краю при Академії наук, республіки. Крає­знавчі комісії існують при міських або районних відділах культури Рад народних депутатів, при музеях і складаються з фахівців різ­них^- галузей археології, історії, етнографії, історії культури, еконо­міки, природознавства. Вони координують діяльність первинних організацій краєзнавців³⁴.

Краєзнавчу діяльність у Латвійській РСР очолює Товариство природи та історії Латвії, яке координує краєзнавчі секції, що існують у всіх районах республіки.

Значні зрушення в розвитку історичного краєзнавства наміти­лися в Українській РСР у зв'язку з виданням фундаментальної 26-томної праці «Історія міст і сіл Української РСР». В її підго­товці брав участь численний колектив авторів — науковців, діячів культури, вчителів, що значно підвищило інтерес на місцях до вивчення рідного краю.

За останні роки розгорнулась робота по підготовці унікального, енциклопедичного багатотомного «Зводу пам'ятників історії і куль­тури народів СРСР». Кожна з областей республіки, а також міста Київ та Севастополь готують відповідні томи, які включають ві­домості про пам'ятки археології, історії, архітектури і монумен­тального мистецтва.

В Інституті історії АН УРСР у 1979 р. створено відділ історико-краєзнавчих досліджень. Співробітниками відділу у співдружності з виробничниками випущені колективні монографії: «История за-вода «Арсенал» имени В. И. Ленина» та «Історія колгоспу «Здо­буток Жовтня». Нині відділ бере участь у підготовці енциклопе­дичного видання «Зводу пам'яток історії та культури народів

<0

СРСР по Українській РСР». Відділ був ініціатором і організато­ром проведення трьох республіканських конференцій з історично­го краєзнавства: у Полтаві (1980), Вінниці (1982), Чернігові (1984), І Всесоюзної конференції з історичного краєзнавства, при­свяченої 70-річчю Великого Жовтня, у Полтаві (1987).

Широко розгортається громадське краєзнавство, сприяючи під­вищенню трудової і соціальної активності трудящих, студентської, шкільної молоді. Краєзнавці-любителі ведуть пошуки тих, хто віддав життя в роки Жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни, створюють громадські музеї. Значно активізувалася кампа­нія по збереженню і охороні пам'яток історії і культури.

На жаль, розвиткові сучасного краєзнавства перешкоджають його організаційна розпорошеність, аморфність, відсутність коор­динуючих центрів, єдиної системи добровільних краєзнавчих това­риств, науково-дослідних установах, вузах, музеях, недостатня роз­робленість методики краєзнавчого дослідження. Для поліпшення сп^ и слід створити періодичне видання з історичного краєзнав­ства, яке узагальнювало б досвід як науковців, так і любителів. Необхідність підготовки кваліфікованих кадрів краєзнавців на­стійно вимагає введення спеціальних курсів з історичного крає­знавства в університетах, педінститутах, інститутах культури, під­вищення кваліфікації вчителів шкіл, педтехнікумів. Разом з тим необхідно організувати цикли лекцій з краєзнавства на щорічних педагогічних конференціях, на курсах підвищення кваліфікації вчителів та музейних працівників, зборах працівників туристич­них станцій ³⁵.

Складні завдання постали перед історичним краєзнавством на сучасному етапі. Вони викликані до життя корінними перетворен­нями, що відбуваються в нашій країні після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС, XXVII з'їзду партії, XIX Всесоюзної конфе­ренції КПРС. Краєзнавці у своїй діяльності керуються настанова­ми партії, про поєднання теорії з практикою соціалістичного бу­дівництва. У Політичній доповіді Центрального Комітету КПРС XXVII з'їзду партії, зазначалося: «Час ставить питання про широ­кий вихід суспільних наук на конкретні потреби практики, вима­гає, щоб учені-суспільствознавці чутливо реагували на зміни, що відбуваються в житті, тримали в полі зору нові явища, робили висновки, здатні правильно орієнтувати практику. Життєздатними є лише ті наукові напрями, які йдуть від практики і повертаються до неї, збагачені глибокими узагальненнями і слушними рекомен­даціями» ³⁰.

Велика увага приділяється збереженню і використанню істори-ко-культурної спадщини у справі комуністичного виховання тру­дящих, "о^днанню зусиль професійних істориків і краєзнавців.