2. Наукові дослідження

З місцевої історії та їх роль у розвитку

Історичного краєзнавства

В 60—на початку 80-х років

Після XX з'їзду КПРС, коли було зроблено певні кроки у де­мократизації в нашій країні, намітилося пожвавлення суспільного життя. Одним з його виявів став зростаючий інтерес широких кіл трудящих: робітників, колгоспників, інтелігенції до історії свого краю. Утворювалися краєзнавчі гуртки, посилився пошук докумен­тів і матеріалів в архівах та бібліотеках республіки, з'являлися краєзнавчі публікації в пресі, й, нарешті, на початку 60-х років розгорнувся масовий рух за створення історії міст і сіл в Україн­ській РСР.

Все це не могло не позначитися на розвитку історичної науки. Науковці республіки активізували вивчення історії, її окремих регіонів, локальних місцевостей, населених пунктів, тобто приско­рилися наукові дослідження з місцевої історії.

Місцева історія є невід'ємною частиною історичної науки, її підрозділом. Праці з місцевої історії висвітлюють ті самі пробле- 1 ми, до яких виявляє інтерес радянська історична наука, — со- ціально-скономічний розвиток краю, становище народних мас, їх '/■ боротьба проти соціального гніту в дожовтневий період, суспіль- < но-політичний рух, боротьба за перемогу Великого Жовтня і * створення першої соціалістичної держави, побудова соціалізму - ( і т. ін. |

Разом з тим місцева історія має і свою специфіку, свої завдан- '^ І ня. Якщо узагальнюючі історичні праці, в яких аналізується си­стема фактів, висвітлюється закономірність явищ, спрямовані на те, щоб відшукати типове для країни або історії народу в цілому, то праці місцевої історії прагнуть показати своєрідність явища, що відбувається в окремому краї, певній місцевості, в населеному пункті, виявити характерні риси, властиві лише даному районові. Праці з місцевої історії насичені фактичним матеріалом, більш конкретні. Вони доповнюють загальну картину життя всього наро­ду, яку створюють синтетичні історичні праці, роблять її багато­барвною, різноманітною. «Вивчення місцевої історії є необхідною ланкою у вивченні історичного процесу країни в цілому» ³⁷, — пи­сав один з визначних дослідників радянської історіографії В. К. Яцунський.

В умовах зростаючого потягу трудящих до пізнання історії свого краю наукова розробка місцевої історичної тематики набувала особливої актуальності. Саме праці з місцевої історії, написані го­ловним чином істориками-професіоналами, могли стати для чис­ленної армії місцевих краєзнавців чи не найголовнішим літера­турним джерелом, в якому не тільки викладається система кон­кретних фактів про ту чи іншу подію, а й дається їх наукове трактування, марксистська оцінка. Отже, досліджуючи місцеву історію, науковці не тільки сприяли розвитку всієї історичної нау-

ки, а й вносили певний вклад у розвиток історичного краєзнав­ства, для якого їх праці становили наукову основу.

В рамках місцевої історії досліджувались окремі регіони рес­публіки— Лівобережна, Правобережна Україна, Південь, захід­но-українські землі. Деякі праці цього напряму мають узагаль­нюючий характер, інші розкривають певну проблему в межах ре­гіону. Це і монографії, і окремі статті в наукових збірниках, дже­релознавчі історіографічні огляди, тези повідомлень на конферен­ціях тощо.

В працях місцевої історії також відображувались історичні про­цеси у вузьких локальних районах, що історично склалися на Україні: на Київщині, Поділлі, Волині, Харківщині, у Прикарпат­ті та ін. У цій групі монографічних досліджень було менше, ніж у попередній. Переважали наукові статті в періодичних наукових виданнях, збірники документів, тези доповідей на конференціях тощо. Окрему групу становила історія міст та інших населених пунктів. До неї входили як фундаментальні праці, наприклад. «Історія Києва» в трьох томах (К., 1982—1986), так і популярні нариси, що друкували видавництва «Маяк», «Промінь», «Каме­няр». Часто наукові дослідження торкалися лише однієї або кіль­кох проблем з історії міста, висвітлювали його соціально-еконо­мічний розвиток, розгортання класової боротьби або певні куль­турні процеси.

Розробка проблем місцевої історії в Українській РСР проходи­ла паралельно зі створенням синтетичних історичних праць: дво­томної «Історії Української РСР» у 60-х роках, багатотомної «Історії Української РСР» у 70-х роках, вивченням провідних про­блем історії республіки — історії робітничого класу, селянства, встановлення Радянської влади на Україні, культурного будів­ництва тощо. Це, з одного боку, давало поштовх для поглибленого вивчення питання про те, як виявлялись ті або інші загальні яви­ща на місцях, і стимулювало розвиток місцевої історії. З друго­го ж боку, тенденція до схематизації історичного процесу, що спо­стерігалася в історіографії в період застою, віддача переваги за-гальноісторичній тематиці при розгляді та затвердженні тем на­укових досліджень у наукових закладах і координаційних радах, у ВАК, а також у наукових видавництвах, до певної міри створю­вали перешкоди для появи і друкування праць з місцевої історії. Це призвело до того, що в порівнянні із попередніми роками у 70-х — на початку 80-х років помітно скоротилася кількість мо­нографій, в яких всебічно висвітлювалася конкретна історія окре­мих регіонів і локальних місцевостей республіки.

Не можна також не згадати про ті труднощі, які доводилося долати науковцям внаслідок вузької видавничої бази для локаль­но-історичних праць, особливо в обласних центрах. Та незважаючи на ці та інші перешкоди, українські вчені мають певний доробок у галузі місцевої історії. Спробуємо охарактеризувати його в за­гальних рисах.

18

2*

19

Науковою розробкою місцевої історії займаються переважно вчені університетів, педінститутів та інших вузів, які розміщують­ся и обласних містах республіки. Дослідження західноукраїнсько­го регіону здійснює Інститут суспільних наук АН УРСР у Львові. Вони досліджують документи місцевих архівів, вводять у науко­вим обіг нові факти, виявляють особливості, специфіку й своє­рідність розвитку окремих районів, населених пунктів республіки.

Інколи до висвітлення місцевої історії вдаються і вчені Інсти­туту історії АН УРСР. Колектив цієї академічної установи в ос­новному зайнятий розробкою марксистсько-ленінських концепцій и історичній науці України, вивчає загальноукраїнську тематику. Проте в 60-х — на початку 80-х років у його стінах підготовлено ряд монографій, в яких історичні проблеми розкриваються в ме­жах окремих регіонів. В полі зору співробітників Інституту істо­рії АН УРСР перебували і більш вузькі локальні теми — «250-річ-чя Полтавської битви» (36. статей. — К-, 1959), Моиссев О. В.— «Великая битва на Днепре» (1963), Клоков В. И. — «Ковельский узел» (1981) та ін. Певну увагу колектив співробітників приділяв також історії окремих міст. За його участю у 1959—1960 рр. було видано «Історію Києва» в двох томах — першу узагальнюючу марксистсько-ленінську працю такого плану. Живий інтерес крає­знавчої громадськості викликала праця М. Ю. Брайчевського «Ко­ли і як виник Київ» (1963). У 1982 р. до 1500-річного ювілею за­снування міста Інститут видав перший том трьохтомної фунда­ментальної «Истории Києва», завершеної у 1986 р. Написана на значно ширшій джерельній основі, ніж попередня двотомна «Істо­рія Києва», вона однак не позбавлена тих хиб, які були властиві радянській історіографії застійного періоду. Особливо це стосу­ється третього тому видання. Також до ювілею видано інші праці співробітників, присвячені історії міста ³⁸.

Високу оцінку громадськості одержала двотомна праця «Исто-рия рабочих Донбасса» (1981), створена співробітниками Інститу­ту історії АН УРСР спільно з науковцями Донецька та інших міст.

Провідним навчально-науковим закладом України с- Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, який у 1984 р. відзна­чав своє 150-річчя. Вчені його історичного факультету розгорнули плідну роботу в післявоєнний період. Тільки протягом десятої п'ятирічки вони опублікували 15 монографій, чотири підручники, понад 300 наукових статей, десятки навчально-методичних посіб­ників. Це свідчить про великий науковий потенціал вчених-істори-ків Київського університету в науково-дослідницькій роботі.

Одним з цих напрямів є дослідження в галузі вітчизняної історії і, зокрема, розробка проблем історії України. Слід зазна­чити, що вчені столичного університету в основному розробляють наукові проблеми в масштабах всієї України. Але поряд з цим значна робота проводиться по вивченню регіону Правобережної України та її окремих місцевостей — Волині, Поділля, Київщини (насамперед проблеми соціально-економічного розвитку цього ре­гіону в дожовтневий період). Так, у 1961 р. вийшла монографія

20

В. О. Маркіної «Магнатское поместье Правобережной Украиньї второй половиньї XVIII в.», в якій вона дослідила процеси генези­су капіталістичних відносин у магнатських маєтках на Правобе­режжі в другій половині XVIII ст., показала зростання їх зв'язків з ринком, дедалі ширше використання найманої праці. Інша її монографія «Крестьяне Правобережной Украиньї. Конец XVII — 60-е годьі XVIII ст.» (1971) та ряд статей присвячені вивченню соціально-економічного становища селян даного краю у період феодалізму. В них накреслені регіональні відмінності в становищі селян, зумовлені специфікою господарського розвитку окремих місцевостей краю, досліджується зростання селянського антифео­дального руху. Праці В. О. Маркіної відзначаються залученням багатого документального матеріалу, зібраного в архівах нашої країни, а також Польської Народної Республіки. Вони зробили помітний внесок у наукове вивчення історії краю.

В 60-х роках з'явився ряд праць про становище селянства, його боротьбу проти соціального гніту і в більш вузьких територіаль­них районах Правобережжя. Так, П. А. Лавров дослідив селян­ський рух на Поділлі в першій третині XIX ст. Умови проведення інвентарної реформи в Київській губернії і на Волині (1847— 1848 рр.) розкрито в монографіях Я. Є. Глуховського та О. К. Ко­шика ³⁹.

Продовжувалось дослідження становища різних категорій се­лян Правобережжя, висвітлювались експлуатація їх церквою на­передодні скасування кріпосного права, а також зростання анти-церковних, антифеодальних настроїв селянства. В цьому плані певний інтерес становлять статті О. П. Крижанівського, вміщені у «Віснику Київського університету» у 1979 і 1980 рр. Значну цін­ність для історичного краєзнавства Київщини має наукова праця А. К- Буцика, в якій проаналізовано соціальні процеси в середо­вищі селян краю під впливом розвитку капіталізму наприкінці XIX — на початку XX ст., показано формування сільського проле­таріату, участь селянства в революційній боротьбі за перемогу Радянської влади ⁴⁰.

Селянська тематика вивчалася також у межах окремих місце­востей у володіннях Києво-Печерської лаври⁴¹ і на Чигиринщи-ні⁴². Отже, праці вчених, з одного боку, сприяли розкриттю проб­леми історії селянства на Україні і тому становлять значну цін­ність для історичної науки, а з другого — дали великий фактич­ний матеріал для місцевих краєзнавців, які вивчають боротьбу селян проти соціального гніту, становлення революційних тради­цій народу.

Досліджувались також і міста Правобережної України в пе­ріод пізнього феодалізму. Т. П. Брянцева в серії статей, вміщених у «Віснику Київського університету» в 1973, 1975, 1976, 1978, 1980 і 1982 рр. розкрила складні соціально-економічні умови, в яких розвивалася економіка міст краю під владою Речі Посполитої, висвітила розгортання класової боротьби міських трудівників, гіс-по пов'язаної з антифеодальною боротьбою селян.

21

У дослідженнях Т. П. Брянцевої міститься матеріал і по крає­знавству. Автор показує особливості розвитку міст в окремих міс­цевостях Правобережжя: на Волині, Київщині, Брацлавщині, По­діллі, з'ясовує причини відсталості міст Волині, де переважала відробіткова рента. Безумовно, такі наукові розробки, виявлення і опрацювання значної кількості документальних джерел, введення їх у науковий обіг значно збагатили джерельну базу історичного краєзнавства Правобережжя, стали у пригоді краєзнавцям.

Розробка вченими сюжетів місцевої історії часто була резуль­татом багаторічних досліджень однієї певної проблеми. Прикла­дом цього є праці М. В. Демченка. Вивчаючи поширення марк­сизму і розвиток соціально-демократичного руху на Україні, автор видав ряд статей, які висвітлювали ці явища в окремих містах України — Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі⁴³. В них наво­дилися конкретні відомості про кількість учасників соціал-демо-кратичних гуртків, давалась їх характеристика, названо осіб, які займалися поширенням марксистської літератури, тощо. Такі роз­робки надзвичайно цінні для створення краєзнавчих нарисів про історію міст.

Серед тем місцевої історії у вчених Київського університету найбільший інтерес викликала історія Києва — столиці Радянської України, одного з великих промислових і культурних центрів краї­ни. Вона завжди привертала увагу багатьох вітчизняних учених. Слід сказати, що картотека бібліотеки Інституту історії АН УРСР містить близько 6 тис. назв публікацій, присвячених Києву, які поділені на 150 рубрик. Свій внесок у розробку історії міста зро­били і вчені університету. Вже у 60-х роках виходять праці, в яких висвітлюються окремі аспекти історії Києва — робітничий рух на початку XX ст., участь робітників міста у відбудові народного гос­подарства після громадянської війни, преса Києва у жовтневі дні, боротьба трудящих міста у роки Великої Вітчизняної війни

тощо ⁴⁴.

Вчені Київського університету взяли участь у написанні й під­готовці перевидання тому «Київ. Історія міст і сіл УРСР» (1968, 1979, 1982). До 1500-річчя Києва ними створено колективну моно­графію «Киев революционньїй, боевой, трудовой», яка вийшла дру­ком у 1982 р. Авторський колектив у складі Л. Г. Мельника, Б. І. Корольова, В. С. Бруза, П. М. Овчаренка, Г. І. Сургая, С. Н. Саженюка, Б. А. Шарафутдінова, В. П. Дрожжіна, А. О. Бу-равчеикова та інших на великому фактичному матеріалі показав революційні, бойові та трудові традиції киян, створив книгу, що має велике виховне значення. Крім того, до 1500-річного ювілею міста видано ряд брошур і статей.

Поза увагою істориків залишилося чимало проблем і тем, які викликають особливий інтерес у краєзнавців, — заснування насе­лених пунктів у краї, події, зв'язані з захистом Вітчизни від іно­земних загарбників, висвітлення життя і діяльності видатних істо­ричних осіб, діячів культури, науки тощо. На жаль, недостатньо вивчався радянський період. Історикам провідного в республіці

університету, очевидно, варто більш систематично і цілеспрямова­но проводити локально-історичні дослідження, розгорнути напи­сання популярних історичних праць, брошур, розрахованих на ши­рокого читача. Заслуговують на увагу краєзнавців збірники доку­ментів і матеріалів, які розкривають події Великого Жовтня, гро мадянської та Великої Вітчизняної війн на Київщині, видані на початку 60-х років під редакцією П. Т. Тронька.

Окремі райони Правобережної України досліджувались також істориками Вінницького, Кам'янець-Подільського та Луцького пед­інститутів. Так, науковці Вінницького педінституту вивчали істо­ричні процеси Поділля, Вінниччини та ін. їх наукові інтереси і. ч'іювному стосувалися радянського періоду.

Серед їхніх досліджень виділяється колективна монографія «З історії Радянської Вінниччини» (1960). П автори — П. М. Без-коровайний, С. Я. Вініковецький, В. П. Воловик, Н. С. Квспішї, Р. Кігель, Г. Косаківський, І. П. Пшук, Ю. Степаненко, Й. С. Тель-ман та інші — послідовно розглядають історію краю, починаючи від перемоги Великого Жовтня і закінчуючи виконанням трудя­щими Вінниччини семирічного плану розвитку народного госпо­дарства. Поряд з характеристикою промисловості краю тут ви­світлено питання розвитку освіти, культури трудящих, піднесення їхнього матеріального добробуту. Цим самим питанням присвяче­ні також окремі праці П. М. Безкоровайного, Л. П. Зінченка, С. Д. Плахотнюка. Всі вони на основі концепцій тогочасної істо­ріографії показували досягнення трудящих краю за роки Радян­ської влади. Критичного аналізу в цих працях, на жаль, було дуже мало.

Висвітлювались також економічні й культурні зв'язки трудя­щих Вінниччини з трудящими інших областей і республік. У цьому плані цікава публікація документів і матеріалів, які підібрали М. М. Кравець та Ю. С. Жугін, «В єдиному строю до спільної ме­ти (1946—1977)».— (Одеса, 1980).

Особливістю творчого доробку істориків обласних педінститу­тів є значна кількість популярних публікацій, розрахованих на широкого читача. Вони виходили окремими виданнями, а також друкувалися в «Методичному бюлетні», «Блокноті агітатора», «Трибуні лектора» тощо. Серед них звертає на себе увагу праця пінницьких істориків П. Т. Волкова, В. П. Воловика, Н. С. Квет-і;ого, І. П. Пшука та інших — «Вивчай історію свого краю», в якій іопулярно розкривається історія Поділля (Вінниця, 1964).

Досліджуючи місцеву історію, викладачі Вінницького педін-, гитуту внесли помітний вклад в історичне краєзнавство Поділля а Вінниччини. Чимало зроблено ними у вивченні історії міст краю. За їх участю було створено історичний нарис «Вінниця» (1964), який ліг в основу дальших досліджень історії обласного міста. В. П. Волозик та С. Я. Вінниковецький стали авторами статей про Вінницю, Жмеринку, Козятин до Радянської енцикло­педії історії України. Багато зусиль доклали вінницькі історики до і ізорення тому «Вінницька область. Історія міст і сіл УРСР»

22

23

(1972). Цього самого року ними видано в Одесі окремий історич­ний нарис про Вінницю. Такі публікації були спрямовані на ви­ховання трудящих у дусі радянського патріотизму.

Ряд науково-дослідних праць з історії Поділля виконали спів­робітники кафедр історії СРСР та УРСР і загальної історії Кам'я-нець-Подільського педінституту. їх інтерес до місцевої тематики стимулювався добре поставленою в інституті історико-краєзнавчою роботою, створенням у 1965 р. за ініціативою викладачів історії цього педінституту, зокрема І. С. Винокура, Хмельницького облас­ного історико-краєзнавчого товариства. Тут розроблялася тема визвольної війни у 1648—1654 рр. на Поділлі, яка завжди привер­тає увагу краєзнавців⁴⁵. Причому брошура В. С. Степанкова «Пам'ятні місця подій Визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. на Хмельниччині», написана у 1979 р., має виключно краєзнавчий характер.

У Кам'янець-Подільському педінституті грунтовно вивчається період капіталізму: Л. В. Баженов досліджував польське повстан­ня 1830—1831 рр. на Поділлі, П. Ф. Щербина — проведення се­лянської реформи 1861 р. у Подільській губернії, запровадження судової реформи на Правобережній Україні. Опубліковані ними праці містили багато конкретних відомостей з місцевої історії, які використовувалися в історико-краєзнавчій роботі місцевих музеїв, аматорських гуртків тощо.

Певну увагу вчені приділяють дослідженню історії Поділля радянського періоду. Зокрема, О. М. Завальнюк вивчав розвиток селянського руху на Правобережній Україні в період проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції і боротьби за владу Рад ⁴⁶. Автор разом з тим досліджує ці процеси в Подільській гу­бернії та на Вінниччині. Результати своєї праці з місцевої історії він доповів на V Подільській і II Вінницькій історико-краєзнав-чих конференціях.

Певні зрушення є і у вивченні місцевої історії Лівобережного регіону України. Вчені Харківського університету за роки Радян­ської влади досягли успіхів у розробці загальноукраїнської тема­тики. Особливо інтенсивно досліджувались питання боротьби за перемогу Великого Жовтня на Україні, виникнення і початок діяльності Рад, історія громадянської війни і соціалістичного бу­дівництва на Україні. Одному з провідних вчених університету С. М. Королівському належить близько 50 праць із згаданої тема­тики. Свої зусилля на розробку історії соціалістичного будівницт­ва на Україні спрямували І. К- Рибалка, К. К- Шиян, П. І. Гарчев, О. О. Кучер, Б. К Мигаль та ін.

Продовжуючи традиції своїх попередників, зокрема професора Д. І. Багалія, який досліджував історію Слобожанщини, Лівобе­режжя, Півдня України, харківські вчені виявили інтерес до міс­цевої історії, у тому числі до історії Харківщини і свого міста. І хоч ці праці становлять меншість у загальному доробку харків­ських істориків, все ж вони вносять свою частку в історичне крає­знавство Лівобережної України.

Зокрема, в 60-х роках у галузі місцевої історії працював А. Г. Слюсарський, який вивчав соціально-економічний розвиток на Слобідській Україні у XVII—XVIII ст., став автором ряду ста­тей в УРЕ, що висвітлювали історію краю у період феодалізму⁴⁷. Певну цінність для краєзнавців Лівобережжя має джерелознавча стаття М. А. Литвиненка в «Українському історичному журналі» (1966, № 1), в якій зроблено аналіз одного з важливих джерел історії Слобідської України — «Топографического описання Харь-ковского наместничества», надрукованого в 1788 р. Дослідник орієнтує краєзнавців, який саме матеріал вони знайдуть у цьому джерелі: історію виникнення слобідських полків, опис міст Білго-родської лінії, системи управління Слобідською Україною, геогра­фічного положення Харківського намісництва, описи стану земле­робства, торгівлі, шляхів сполучення тощо.

В 70-х — на початку 80-х років у Харківському університеті продовжувались дослідження місцевої історії у рамках всього Лі­вобережжя. Зокрема, звертають на себе увагу статті А. М. Авра-менка, який займається питанням аграрної історії краю кінця XIX — початку XX ст.⁴⁸ Він доводить, що, незважаючи на капіта­лістичні зрушення, які відбувалися в аграрних відносинах на Лі­вобережжі після селянської реформи 1861 р., основним власником землі протягом другої половини XIX ст. і напередодні першої ро­сійської революції залишалося помісне дворянство. В статтях по­казано малоземелля селянства і загострення кризи соціально-еко­номічних відносин на селі на початку XX ст.

Цій же проблематиці, але за нових умов, створених перемогою Великого Жовтня, присвячені статті В. В. Калініченка, надрукова­ні у «Віснику Харківського університету» у 1979 та 1982 рр. Вони показують революційні аграрні перетворення, які відбуваються на Лівобережжі у 1919—1923 рр.: конфіскацію і розподіл між селя­нами поміщицьких і надлишків куркульських земель, позитивні зміни в землекористуванні селянства в перші роки Радянської влади.

Як бачимо, істориками Харківського університету висвітлено одну з найважливіших проблем Лівобережного регіону України — соціально-економічний розвиток, становище селянства протягом значного відрізку часу — у XVII—XIX ст. і на початку XX ст. Однак слід зазначити, що дослідження місцевої історії поки що не стало постійним завданням учених-істориків провідного науко­вого центру Лівобережної України. На нашу думку, слід було б проаналізувати розвиток і специфіку класової боротьби на Ліво­бережжі в дорадянський період, культурні процеси, правдиво без спрощування і замовчування показати шляхи становлення промис­ловості, сільського господарства краю за роки Радянської влади. Слід рішуче розкривати «білі плями» в місцевій історії, розпові­дати про життя конкретних людей — будівників нового суспіль­ства.

Дещо більше уваги приділялося висвітленню вужчого локаль­ного району — Харківщини, Харківської області. Тут розробка

24

25

проблематики здійснювалася в руслі загальної спрямованості вче­них історичного факультету на дослідження питань історії соціа­лістичного суспільства. Чимало наукових статей присвячено пер­шим крокам Радянської влади на Харківщині. їх автори А. Г. Слю­сарський, М. М. Олійник, В. М. Духопельников висвітлювали пи­тання утворення і діяльності ревкомів у 1919—1920 рр., функціо­нування Рад у відбудовний період, їх допомогу селянству у роз­витку сільського господарства, залученні народних мас до держав­ного будівництва. Ці наукові розробки спираються на виявлений конкретний фактичний матеріал, який може бути використаний в громадській історико-краєзнавчій роботі.

На матеріалах Харківщини написана праця К К. ІІІияна, що висвітлює дореволюційне минуле і сучасне життя українського се­ла ⁴⁹. Місцеву історико-партійну тематику розробляли В. І. Аста-хов, А. Д. Мацина, О. О. Воскресенський, Є. О. Бондарєв, ТІ. М. Фатєєв та ін.

В ряді праць харківських істориків знайшла відображення та­кож історія міста Харкова. Це, насамперед, узагальнюючі статті В. І. Астахова, М. А. Сіроштана, О. О. Кучера, П. І. Гарчева та інших у довідкові видання, в «Історію міст і сіл УРСР», а також висвітлення різних аспектів історії міста, його промислових під­приємств, культурних закладів тощо.

Силами харківських і полтавських істориків було створено ряд праць з історії Полтавщини. Здебільшого вони являють собою окремі статті в наукових виданнях⁵⁰, де висвітлюються різні проб­леми з історії краю, а також монографії, збірники документів ^5І. Одночасно з роботою над томом видання «Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область» видані брошури В. Н. Жук, М. М. Хвиль, П. П. Зима та інших з історії населених пунктів області: Кременчук, Диканька, Лубни, Хорол, Санжари⁵².

Деякий доробок у вивченні місцевої історії мають вчені Чер­нігівського педінституту. їх наукові інтереси в основному зосеред­жувались на історії Чернігівщини радянського періоду. Так, на­прикінці 50-х — на початку 60-х років з кількома статтями висту­пив В. У. Чорноус, в яких висвітлювались події громадянської вій­ни в краї, зміцнення радянських місцевих органів влади, допомо­га трудящих Червоній Армії в роки громадянської війни, налагод­ження народної освіти в цей період тощо. Автор брав участь у складанні збірника спогадів учасників Великої Жовтневої соціа­лістичної революції і громадянської війни, який містить великий історико-краєзнавчий матеріал по Чернігівщині. В 70-х роках за його участю створено інший збірник, присвячений подіям грома­дянської війни на Чернігівщині⁵³. Історію комнезамів у селах Чер­нігівщини досліджував Н. Я. Марценюк.

В 70-х роках вивченню місцевої історії приділяв увагу С. М. Мельник. Він досліджував питання комсомольсько-молодіж­ного руху на зорі Радянської влади, соціалістичне будівництво в 1921—1941 рр., події Великої Вітчизняної війни на Чернігівщині, зміцнення дружби і співробітництва чернігівчан з трудящими

Брянської (РРФСР) і Гомельської (БРСР) областей⁵⁴. Причому для наукового доробку С. М. Мельника характерне глибоке ви­вчення документів, їх археографічна обробка. Вони становлять певний джерелознавчий грунт для пошукових досліджень крає-знавців-аматорів. С. М. Мельник брав участь у створенні таких важливих збірників документів і матеріалів, як «Черниговщина в годьі Великой Отечественной войньї (1941 — 1945)» (К-, 1978); «Социалистическое строительство на Черниговщине (1921 —1941)» (К-, 1983). З питань дорадянської історії Чернігівщини істориками педвузу надруковано лише кілька публікацій⁵⁵. Вони виступали також авторами статей про історію міста Чернігова і області в енциклопедичних виданнях та нарисів в «Історії міст і сіл УРСР».

Наведений огляд літератури свідчить про те, що місцева істо­рія Лівобережжя розвивається дещо повільніше, ніж в інших ре­гіонах. Спрямованість історичного факультету Харківського уні­верситету — головного наукового центру Лівобережжя — на роз­робку загальноукраїнської тематики, очевидно, стала причиною меншої уваги до проблем місцевої історії, які чекають на своє подальше висвітлення. Активізація цієї роботи на кафедрах історії у вузах Лівобережжя могла б сприяти зростанню знань трудящих про історію свого краю.

Певних успіхів досягнуто у вивченні історії Півдня України. В цьому регіоні функціонують такі визначні наукові центри, як Одеський, Дніпропетровський, Донецький, Кримський університе­ти. У найстарішому з них — Одеському — за час його існування з 1865 р. склалися міцні традиції поглибленого вивчення півдня Росії, у тому числі України.

Після перемоги Великого Жовтня в Одеський університет (з 1920 по 1930 р. — Інститут народної освіти) прийшли нові кадри вчених, наукова діяльність яких спрямовувалась на вивчення пи­тань визвольного руху та революційної боротьби народних мас у XIX — на початку XX ст., дослідження історії Жовтневої револю­ції і громадянської війни. Ця проблематика марксистсько-ленін-ської радянської історіографії не могла не поширитися на праці місцевої історії. Ще до війни одеські історики підготували і видали збірник статей і спогадів про революційний рух в Одесі і на Оде­щині в роки першої російської революції, а також у жовтневі дні 1917 р.⁵⁰

Розробка найактуальніших проблем вітчизняної історії в Одесі ще більїпс поглибилась і пожвавилась в післявоєнний час. Ство­рюються монографічні та колективні праці, археографічні збірни­ки з історії південного регіону України, Одеси і Одеської області. З залученням великої кількості першоджерел вивчаєть­ся революційний рух на Півдні України. Серед праць цієї пробле­матики чільне місце посідає монографія 3. В. Першиної «Очерки истории революционного движения на юге Украиньї», видана у 1975 р. до 100-річчя заснування «Південноросійського союзу ро­бітників». Автор розкрила провідні тенденції у революційному про-

2<3

27

цесі на Півдні України у 60-х — 70-х роках XIX ст., показала спадкоємність діяльності революційних борців, починаючи від ре­волюційної демократії 60-х років до діячів першої пролетарської організації в Росії — «Південноросійського союзу робітників», який виник у 1875 р. в Одесі. Автор доводить єдність революцій­них процесів в усій країні і підкреслює певні особливості рево­люційного руху в її південному регіоні⁵⁷.

Питань революційної боротьби робітників і селян в дожовт­невий період торкалися також інші одеські вчені. В цьому плані інтерес становить хроніка революційних подій на Одещині в роки першої російської революції⁵⁸.

Розроблялася проблема боротьби трудящих за перемогу Жовт­невої революції і встановлення Радянської влади на Одещині, яка завжди перебувала в центрі уваги одеських істориків. До 40-річчя Великого Жовтня еони видали збірник документів і матеріалів «В борьбе за Октябрь (март 1917 — январь 1918)», в якому пред­ставлені документи, що свідчать про величезний революційний ен­тузіазм трудящих краю в буремні 1917—1918 рр., утворення Чер­воної гвардії, розкривають роль В. І. Леніна і більшовицької пар­тії у підготовці й проведенні Жовтневої революції на місцях. Збірник доповнюють спогади безпосередніх учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині — «Незабутні дні», видані у 1957 р. Через п'ять років опубліковано документи і мате­ріали про події громадянської війни в краї — «В огне гражданской войнн». Краєзнавче значення цих видань важко переоцінити. До них завжди звертатимуться місцеві краєзнавці. Ідеологічні пра­цівники братимуть з них відомості для патріотично-виховної ро­боти серед трудящих мас.

Проблеми історії Жовтневої революції і громадянської війни висвітлювались у ряді публікацій 3. В. Першиної, М. Ю. Раков-ського, П. Г. Чухрія, П. І. Вороб'я та ін. Окреме місце посідає і творчий доробок В. П. Коновалова. У 1958 р. він надрукував до­кументальну повість «Иностранная коллегия», у 1960 р. — «Герой Одесского подполья», у 1963 р. — «Подвиг «Алмаза», у 1965 р. — «Схватка у Черного моря», у 1977 р. — «Красний флаг над Одес-сой». В цих книгах у популярній формі розповідалося про героїч­ну боротьбу робітників, матросів, солдатів під керівництвом біль­шовиків за встановлення Радянської влади в Одесі, про тяжкі і разом з тим героїчні роки громадянської війни. Автор на підставі архівних документів, більшовицької преси, мемуарної літератури змалював образи багатьох славних більшовиків-ленінців, що від­дали свої сили, здібності, життя перемозі нового соціалістичного суспільства. Книги В. П. Коновалова містять великий історико-краєзнавчий матеріал ⁵⁹.

У місцевій історії Одещини знайшли відображення питання со­ціалістичного будівництва, індустріалізації, колективізації краю, розвитку соціалістичного змагання⁶⁰. Цій тематиці присвячені статті 3. В. Першиної, Г. О. Гетьмана, В. Ф. Майстренко, вміщені в «Працях Одеського університету», та ін.

В Одеському університеті на матеріалах Півдня України роз­роблялася одна з актуальних проблем радянської історіографії — союз робітничого класу і селянства⁶¹. Велику увагу приділили історики висвітленню подій Великої Вітчизняної війни у краї і безпосередньо в Одесі. Обороні Одеси, її визволенню від німець­ко-фашистських загарбників, зокрема, присвячені монографічні праці, збірники документів і документальні повісті⁶². Значний історіографічний доробок створено з питань підпільно-партизан­ського руху в краї у роки його окупації ворогом. Причому це зде­більшого окремі монографічні видання, добре документовані, де вводиться в обіг велика кількість матеріалів з місцевої історії⁶³.

Історики Одеси досліджували також історію окремих під­приємств міста, одеського порту, пароплавства, університету тощо. Аналізувалося культурне життя міста в різні періоди його історії. Ці публікації містять багато відомостей історико-краєзнавчого ха­рактеру про створення пам'ятників в Одесі визначним діячам культури, про місця, пов'язані з життям і творчістю поетів, ком­позиторів.

Одним з напрямів досліджень з місцевої історії є створення ко­ротких історико-краєзнавчих нарисів про окремі населені пункти. Тут слід відзначити участь істориків і краєзнавців у написанні «Історії міст і сіл УРСР. Одеська область», яка була видана ук­раїнською і російською мовами, а також видання окремих нарисів про Одесу, Білгород-Дністровський, Юлію, Вилково, Балту, Ізмаїл, Татарбунари та ін. До цієї групи видань належить нарис «Знай свій край» (Одеса, 1960), який має науково-методичний характер.

Отже, навіть далеко не повний огляд літератури свідчить про те, що завдяки зусиллям одеських істориків місцева історія краю одержала більш глибоке висвітлення, ніж у деяких інших регіо­нах республіки. Систематично вивчалися вузлові, важливі пробле­ми з історії краю як дожовтневого, так і радянського періодів. Проведено також велику роботу по виявленню, археографічній обробці та надрукуванню документів і матеріалів з місцевої істо­рії, що вносить вагомий вклад у розвиток історичного краєзнав­ства на Одещині.

Протягом 60-х — початку 80-х років надзвичайно багато зроб­лено у вивченні історії Донеччини. За своїм значенням у народно­му господарстві країни, за рівнем промислового розвитку цей регіон посідає одне з провідних місць. Тут склалися могутні кадри радянського робітничого класу, який по праву пишається рево­люційними, бойовими і трудовими подвигами. Тому не дивно, що Донбас, ного історія і сьогодення привертають увагу не тільки вчених Донецького університету, істориків краю, а й багатьох до­слідників республіки, Москви та інших міст країни.

Проблематика історіографії Донбасу має свою специфіку, зу­мовлену особливістю даного регіону. Важливе місце в ній посі­дають питання соціально-економічного розвитку краю, починаючи і дореволюційних часів, і особливо в радянський період. Детально аналізується розвиток промисловості Донбасу, її провідні галу-

28

29

зі — вугільна та металургійна. Так, ще в середині 50-х років вийшли праці Г. Д. Бакуля з цих питань ⁶⁴. Вони широко викори­стовувались багатьма істориками, економістами. Технічний про­грес у вугільній промисловості за роки Радянської влади висвіт­люється в ряді фундаментальних праць ⁶⁵. Також видано науково-популярну літературу про інші галузі: машинобудування, хімічну, легку промисловість та ін.

Меншою мірою висвітлювались шляхи розвитку сільського гос­подарства краю⁶⁶. Серія праць присвячена питанням загального економічного розвитку Донбасу у дорадянський і радянський пе­ріоди.

Однією з найактуальніших і найбільш розроблюваних проблем місцевої історії Донеччини є історія донецького загону робітни­чого класу, який формувався у другій половині XIX ст. в ході роз­витку капіталістичної промисловості краю. Ретельно вивчається становище робітників, їх революційна боротьба, розкривається роль більшовицької партії і особисто В. І. Леніна в організації робітничих мас на боротьбу проти царизму і влади капіталу. Ро­бітники Донбасу брали активну участь у революції 1905—1907 рр. Саме тут у грудні 1905 р. відбулося найбільше на Україні збройне повстання, в якому головною рушійною силою виступав пролета­ріат. Події тих буремних років привертали і досі привертають увагу дослідників. Цій проблематиці присвячено збірники доку­ментів, монографії, статті, спогади ⁶⁷.

Керований Комуністичною партією робітничий клас став на чолі всіх революційних перетворень у країні в період Великого Жовтня, відбудови народного господарства та соціалістичного будівництва. Своєю героїчною працею робітники вписали багато яскравих сторінок у літопис економічного зміцнення нового суспільства. Тому не дивно, що чи не найбільша кількість праць з місцевої історії стосується проблем історії робітничого класу в період Великого Жовтня і в роки Радянської влади. Заслуговує на увагу праця В. Я. Борщевського «Рабочий класе и Советьі До-нецко-Криворожского бассейна в Октябрьской революции» (1962), в якій переконливо показано революційну енергію робітників До-нецько-Криворізького басейну в жовтневі дні. Боротьбу за зміц­нення вдади Рад у Донбасі висвітлював М. Г. Гончаренко та інші дослідники ⁶⁸.

Робітникам Донбасу, їх героїчній праці в роки перших п'яти­річок присвячена книга 3. Г. Лихолобової «Рабочие Донбасса в годьі первьіх пятилеток» (1973), в якій висвітлено формування у робітників нового соціалістичного ставлення до праці, перетворен­ня її в справу честі, доблесті й геройства, розвиток соцзмагання, стаханівського руху. Питання трудового героїзму робітників, роз­виток ударництва, стаханівського руху і новаторства розкриті в цілому ряді праць⁶⁹. В них показано роль партійних організацій у зміцненні соціалістичного змагання, широко популяризується досвід новаторів виробництва. Ці праці спрямовувались на кому­ністичне виховання трудящих. Але, на жаль, їх виховна ефектив-

30

ність була незначною, оскільки вони уникали болючих економіч­них і соціальних проблем в середовищі робітничого класу, при­крашували дійсність.

Публікації з історії робітників Донбасу завершує фундамен­тальне наукове дослідження в двох томах «История рабочих Дон­басса», виконане науковцями Інституту історії АН УРСР та вче­ними Донбасу.

В Донецькій області, як і в інших регіонах України, з неослаб­ним інтересом вивчаються події, що відбувалися в краї у роки Великої Вітчизняної війни. Ведеться ретельний пошук учасників боротьби за звільнення краю від фашистських загарбників ⁷⁰.

Творча діяльність донецьких істориків множить обсяг фактич­них матеріалів про історію краю. Результат своїх досліджень вони прагнуть максимально наблизити до слухацьких аудиторій трудя­щих. Про це свідчить велика кількість надрукованих методичних порад лекторам на історико-економічні теми.

Складовою частиною місцевої історії Донбасу є популярна історична література краєзнавчого характеру. Насамперед це по­пулярні нариси, в яких дається загальна характеристика краю, його особливостей, документальні новели, краєзнавчі дослідження п межах певної проблеми. Звертає на себе увагу історико-крає-.(ііавчий нарис Л. Т. Прокоф'євої «Не смолкнет слава», в якому ішевітлюються події громадянської війни в Донбасі; праця багата конкретними фактами, прізвищами активних борців за перемогу Радянської влади, описами місць, де відбувалися бої тощо.

Завершуючи огляд праць з місцевої історії Донеччини, слід підзначити ту роботу, яка проводиться в області по написанню історії окремих населених пунктів — міст і сіл. Налічується близь­ко ста публікацій цього напряму, з яких близько ЗО присвячено .Донецьку. За формою це нариси, які висвітлюють або певний пе­ріод з історії міста, або характеризують його економіку, культуру па сучасному етапі. Переважна більшість цих публікацій являє собою матеріали на допомогу «лектору, пропагандисту, розрахована на засвоєння трудящими знаць з історії свого міста, на виховання їх у дусі радянського патріотизму.

Огляд численних праць з місцевої історії Донеччини свідчить про те, що всі вони як наукові, так і популярні краєзнавчі, спря­мовані на всебічне висвітлення історії краю.

До південного регіону Української РСР входить Крим. На ви­вчення його історії з стародавніх часів до наших днів спрямована наукова діяльність кафедр історії Сімферопольського університету.

Періоду середньовіччя присвячено ряд наукових публікацій проф. С. А. Секиринського. Проте основну увагу вчений звертає па більш пізній період історії Криму — кінець XVIII — XIX ст. іїого цікавлять суспільно-економічні проблеми: розвиток промис­ловості, сільського господарства, селянська колонізація Криму, проникнення капіталістичних елементів в економіку краю і його швидкий капіталістичний розвиток протягом XIX — початку XX ст. Наукові дослідження С. А. Секиринського з цієї проблематики

зі

ірукуиалися - 00-х роках в «Ежегоднике по аграрной истории

Вос гочной Европьі» та ін.

Проблеми розвитку капіталізму в сільському господарстві до­сліджували М. М. Максименко та Н. Г. Губенко. Революційній боротьбі під керівництвом більшовицької партії на початку XX ст. присвячено ряд статей В. С. Горякіної⁷¹.

Певне розкриття одержала тема боротьби за встановлення Ра­дянської влади в Криму. Вчені університету брали участь у ство­ренні збірників документів і матеріалів, написанні статей, мето­дичних розробок тощо, в яких аналізувалися події тих буремних років⁷². Ряд публікацій зроблено з питань соціалістичного будів­ництва, з історії робітничого класу і колгоспного селянства в роки Радянської влади ⁷³.

Як і в інших регіонах України, значна увага приділяється історії Великої Вітчизняної війни. У 1973 р. в Сімферополі ви­дано збірник документів і матеріалів «Крьім в период Великой Отечественной войньї», який став настільною книгою місцевих краєзнавців. З цієї проблеми існує надзвичайно велика бібліогра­фія: статті, спогади, матеріали про героїв, які захищали і визволя­ли Крим у роки німецько-фашистської навали тощо.

Історією післявоєнного періоду в Криму займався М. М. Мак­сименко. Його перу належить монографія про діяльність місцевих Рад Криму «Местиме Советьі Крьша в послевоенное время (1945—1958 гг.)» (К-, 1972), ряд статей про відбудову кримських сіл, допомогу союзних республік у відбудові народного господар­ства Криму.

Дальше піднесення народного господарства краю розкрито у збірнику документів і матеріалів «Социалистическое народное хо-зяйство Крьімской области (1945—1970 гг.)» (Симферополь, 1980). Взагалі слід сказати, що в 60—80-х роках видано чимало доку­ментів з історії Криму. Викладачі у краєзнавчому плані працюють в галузі архівознавства та джерелознавства.

Зусиллями сімферопольських істориків у післявоєнний час створено також синтетичну працю «Нариси з історії Криму», яка складається з чотирьох частин. У ній висвітлено історію краю з найдавніших часів до 60-х років нашого століття. Нариси віді­грали помітну історико-краєзнавчу роль. Протягом кількох де­сятиліть ними користувалися вчителі, місцеві краєзнавці чер­пали звідти факти про ті чи інші події. В одинадцятій п'ятирічці вчені Сімферопольського університету розгорнули роботу по ство­ренню нової праці — двотомного видання нарисів соціально-еконо­мічної і політичної історії Криму, — яка має включити в себе результати досліджень істориків за останні роки. Вона спирати­меться на нові документальні джерела.

Кримські історики мають певний доробок у висвітленні історії окремих населених пунктів — Севастополя, Сімферополя, Керчі, Перекопа, Алупки, Судака та ін. У 1984 р. видано збірник доку­ментів і матеріалів, присвячений 200-річчю Сімферополя. В ньо­му подано документи, які послідовно розкривають історію міста

32

і початку його існування, показано величезні позитивні зміни, іно відбулися в економіці міста, і життя трудящих за роки Ра­дянської влади. Документи ілюструють становлення радянського способу життя сімферопольців. Роль таких видань, як документо­вана історія Сімферополя, важко переоцінити. Вони несуть на собі велике виховне навантаження, є прекрасним краєзнавчим джере­лом для широких кіл лекторів, пропагандистів, всіх, хто прагне знати і популяризувати історію свого міста.

Розвивається місцева історія і в західному регіоні Української РСР. Основним центром історичних досліджень тут є Інститут суспільних наук АН УРСР, історичні факультети Львівського, Ужгородського, Чернівецького університетів, а також частково педінститутів. За післявоєнний час в них виросли і зміцніли кад­ри радянських істориків, які з позицій марксистсько-ленінської ме­тодології висвітлюють історію західноукраїнських земель. їх вне­сок у вивчення історії рідного краю значно переважає все те, що зроблено в цьому плані до возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Обсяг даної праці не дає можливості проаналізувати окремо доробок вчених кожного наукового закладу в західному регіоні. Тому спробуємо виділити найбільш важливі праці, які визначають основні віхи у розвитку місцевої історії. Наприкінці 50-х — на по­чатку 60-х років велику роль у цьому відіграло видання серійно­го тематичного збірника статей «З історії західноукраїнських зе­мель» (Вип. 1—5, К-, 1957—1960. Вип. 6—8 вийшли під назвою «З історії Української РСР»). його відповідальним редактором був І. П. Крип'якевич. У збірнику вміщувались статті, огляди лі­тератури, рецензії, бібліографічні матеріали на теми місцевої істо­рії. Іншим серійним збірником краєзнавчого характеру були «Ма­теріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині» (Вип. 1—5, К-, 1954—1964). Питання місцевої історії висвітлюва­лися в Наукових записках Львівського, Ужгородського універси­тетів. «Вісник Львівського університету» в 60-х роках вміщував цікаві статті про соціально-економічний розвиток Галичини, При­карпаття, революційний рух трудящих у XVIII—XIX ст.⁷⁴ Ці пуб­лікації являли собою початковий, вступний етап до глибокого вивчення історії краю, яке розгорнулося в 60-х роках, коли вчені виступили з рядом монографій. В центрі їх уваги було: життя тру­дящих краю, боротьба проти соціального і національного гніту у важких умовах перебування під владою Австро-Угорщини. Зокре­ма, по-новому висвітлив життя карпатських опришків В. В. Гра-бовецький у праці «Карпатське опришківство» (1966). Він показав, що це були не розбійники, розбишаки, як їх називала буржуазна історіографія, а бунтарі проти феодального гніту, захисники зне­доленого селянства. Селянству присвячувалися монографії Ф. І. Стеблія, М. М. Кравця⁷⁵, робітничому класу кінця XIX — початку XX ст. — праці В. К. Макаєва, К- Г. Каковського⁷⁶, революційному та національно-визвольному рухові — праці П. К. Сміяна, Ю. Ю. Сливки, брошура В. І. Богайчука ⁷⁷. Також

зз

3—6167

досліджувався розвиток прогресивних ідей у Галичині в першій половині XIX ст.⁷⁸. Така тематика була цілком новою для захід­ного регіону України. Вона свідчила про те, що його вчені міцно стоять на позиціях радянської історіографії.

Наукові інтереси вчених регіону не лише сягали вглиб віків, а й торкалися проблем радянської дійсності — піднесення економі­ки краю, колгоспного будівництва, розвитку промисловості⁷⁹. Фак­тичний матеріал вони черпали з навколишнього життя, преси, по­точних архівів. Тому ці праці стали до певної міри джерелом для вивчення історії краю наступними поколіннями краєзнавців.

Проблеми сучасності розкривались у численних збірниках до­кументів, які укладалися спільно з працівниками архівів. Такими, наприклад, є збірник документів «Шляхом Жовтня», що скла­дається з шести частин (Ужгород, 1957—1965), «Боротьба трудя­щих Волині за возз'єднання з Радянською Україною» (ч. 1.— Луцьк, 1957; ч. 2.— Львів, 1965), «Волинь Радянська» в чотирьох частинах та ін. Подібні збірники видано в інших областях регіону.

Видані в 60-ті роки численні праці з місцевої історії західно­українських земель стали грунтом для створення науковцями Ін­ституту суспільних наук АН УРСР колективної монографії «Тор­жество історичної справедливості. Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській дер­жаві» (Львів, 1968). В ній подано історію Галичини, Західної Волині, Закарпаття та Північної Буковини як невід'ємних скла­дових частин України. В праці розкривається всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції та її роль у долі трудящих західного регіону України, показано соціалістичні перетворення в цьому краї.

70-ті роки були дальшим кроком у розвитку місцевої історії краю як дорадаянського, так і радянського періодів. У цей час вийшли монографії про минуле і сучасне Буковини, продовжува­лась розробка селянської тематики, вивчення визвольного руху трудящих у період капіталізму⁸⁰. Ряд праць вийшов з місцевої історії радянського періоду⁸¹.

Окремим напрямом стало видання узагальнюючих історико-краєзнавчих нарисів про Волинь, Буковину, Закарпаття, Гуцуль-щину тощо⁸².

Розгорнулося вивчення історії західноукраїнських міст. Особ­ливо ретельно досліджувався Львів, його економіка, промисло­вість, соціально-класова боротьба, торговельні зв'язки у період феодалізму. В цьому плані слід назвати монографії Я. П. Кдся, В. Ф. Інкіна. Ціла низка статей у періодичних виданнях стосува­лася культурного життя міста. їх автори досліджували діяльність Львівського братства у міжслов'янських культурних взаєминах у XVI—XVIII ст. (Я. Д. Ісаєвич), заснування першого театру у Львові (М. Самвелян), перше музичне товариство (Л. Мазепа) та ін. У 1984 р. вийшла синтетична праця «Історія Львова». З'яви­лися праці про Ужгород, Ровно та ін.

34

Ще у 1959 р. у Львові було започатковано серію краєзнавчих нарисів про західноукраїнські міста, розраховану на широкого читача. Вийшли нариси: В. В. Грабовецького — про Звенигород, Д. Д. Низового — про Борислав, М. М. Левицького і А. Батозь-кого —про Стрий, М. В. Брика — О. М. Горленка та ін. — про Дрогобич. Кілька публікацій присвячені історії Луцька, його рево­люційному минулому, культурі, архітектурі⁸³. У 1983 р. вийшов нарис Я. Д. Ісаєвича, А. І. Мартинюка про Володимир-Волинський. Цей перелік можна було б значно продовжити. Вихід подібних праць стимулювався в краї підготовкою томів до «Історії міст і сіл Української РСР» по Львівській, Івано-Франківській, Терно­пільській, Волинській, Закарпатській, Чернівецькій областях. За­лучення до цієї роботи широких кіл краєзнавців зумовило публі­кацію краєзнавчих матеріалів на значно вищому, ніж раніше, на­уковому рівні.

Завершуючи огляд публікацій з місцевої історії західного ре­гіону УРСР, слід додати, що окремі питання цієї тематики ви­світлювали «Український історичний журнал», «Архіви України», «Вісник Львівського університету», «Жовтень» та інші періодичні Видання. Вміщені в них статті, документи, мемуари тощо збагати­ли історіографію краю.

Розвитку місцевої історії в усіх регіонах республіки помітно сприяли наукові конференції з історичного краєзнавства. Ініціато­ром їх проведення став Кам'янець-Подільський педінститут, який ще в 1965 р. спільно із створеним у тому ж році Хмельницьким обласним історико-краєзнавчим товариством провів Першу істо-рпко-краєзнавчу конференцію.

З того часу обласні конференції регулярно проходять у Кам'я-псць-Подільську, Вінниці, Чернігові та інших містах. Вони під­німають надзвичайно широке коло питань з історії краю. Наприк­лад, на II Вінницькій історико-краєзнавчій конференції, присвя­ченій 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчиз­няній війні 1941—1945 рр. (19 вересня 1984 р.), працювало чотири секції: «Вінниччина у дожовтневий період» (25 виступів), «Вста-новлення Радянської влади й побудова соціалізму на Вінниччині» (17 виступів), «Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни» (14 іиіступів), «Вінниччина у післявоєнний період. Економічні н куль-іурні зв'язки вінничан з трудящими областей братніх республік» (28 виступів). У надрукованих тезах доповідей піднято широке коло питань з місцевої історії усіх періодів, у науковий обіг вве-псно великий і важливий фактичний матеріал, який дуже збагачує історичне краєзнавство краю.

Досить ефективними виявились республіканські наукові кон­ференції з історичного краєзнавства, які проводились у Полтаві, Вінниці, Чернігові. Поряд з розробкою теоретичних питань істо­ричного краєзнавства, вивченням досвіду історико-краєзнавчої роботи в школах, вузах вони приділяли багато уваги розробкам

4 МІСЦЄВОЇ ІСТОрІЇ.

З* 35

Завдання дальшого розвитку досліджень з місцевої історії об­говорювались і на Першій Всесоюзній конференції з історичного краєзнавства в Полтаві (1987). Там плідно працювала секція ре­гіональної історії, розглядалися питання соціально-економічного розвитку окремих регіонів, історії міст і сіл. Аналізувалася регіо­нальна історіографія, наголошувалось на необхідності вивчення джерел. Конференція націлила істориків-краєзнавців на глибоке вивчення свого краю.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що зроблений огляд літе­ратури не претендує на цілковиту повноту охоплення всіх науко­вих центрів, де розробляється місцева історія, а також на вичерп­ний аналіз виданих праць. Історіографія місцевої історії Україн­ської РСР може стати предметом окремого спеціального дослід­ження. Нашим же завданням було показати, що в Українській РСР у 60-х — першій половині 80-х років у цілому було досягнуто певних успіхів у науковому вивченні Правобережжя, Лівобереж­жя, Півдня, західноукраїнських земель.

Видано чимало монографічних досліджень, колективних праць, статей, збірників документів тощо, які у комплексі розкривають історію кожного регіону, його окремих місцевостей.

З викладеного вище видно, що проблематика праць з місцевої історії найтісніше пов'язана з проблематикою всієї радянської іс­торичної науки. В дожовтневому періоді звертається увага, насам­перед, на історію народних мас — селянства, пролетаріату, висвіт­люються їх становище і боротьба проти соціального гніту, ви­звольний рух протягом трьох етапів боротьби проти самодержав­ства. В усіх центрах, де досліджується місцева історія, чільне місце посідає проблема боротьби трудящих за встановлення Ра­дянської влади, відстоювання її на фронтах громадянської війни. Майже в кожній області цим питанням присвячені збірники доку­ментів, монографічні дослідження, статті.

В працях з місцевої історії активно розробляється радянський період, побудова соціалізму, висвітлюються події Великої Вітчиз­няної війни, змальовуються трудові звершення народу, зростання його добробуту в післявоєнний час. Така спільність проблематики з усією радянською історичною наукою є одним із свідчень того, що місцева історія становить її невід'ємну складову частину. Ра­зом з тим наукове вивчення історії окремих регіонів республіки, виявлення нових джерел і фактів закладає підвалини для дальшо­го розвитку історичного краєзнавства силами краєзнавців-амато-рів — людей різних професій, які, спираючись на наукові праці, ведуть самостійний пошук, вивчають свій край, місто, завод тощо.

Відзначаючи певний внесок, який зробили радянські історики у вивчення окремих регіонів, місцевостей, населених пунктів Ук­раїнської РСР протягом 60-х — першої половини 80-х років, разом з тим не можна не зупинитись на тих недоліках і недоробках, які мають місце в цьому напрямі досліджень. Вони особливо стали помітні після XXVII з'їзду КПРС, який наголосив на необхідності

правдивого висвітлення минулого нашої країни без «білих плям» І умовчань того негативного, що було в період 30-х років, у період застою тощо. М. С. Горбачов неодноразово підкреслював пізна­вальну роль історичної науки, яка на підставі глибокого аналізу причин наших здобутків і прорахунків у минулому дає можли­вість накреслити шляхи прискореного руху народу вперед. У пра­цях з місцевої історії проявилися ті ж негативні риси, які власти­ві були для всієї історіографії застійних років: намагання висвіт­лювати тільки позитивні явища, прикрашення дійсності, парад­ність, підміна глибокого аналізу історичних процесів декларатив­ністю.

Одним з характерних недоліків у працях місцевої історії є дуб­лювання загальних закономірностей, виявлених історичною наукою при аналізі процесів у межах держави. Часто дослідники не стіль­ки прагнуть виявити специфіку, своєрідність явища в окремому краї, скільки намагаються штучно підтягнути матеріал до загаль­них концепцій, які вже склалися в історичній науці. Це робить більшість праць з місцевої історії одноманітними, безбарвними. Надмірна соціологізація, неувага до інтересних людей краю — все це значно знижує їх наукову цінність, інтерес широких читацьких КІЛ до зазначених книг і публікацій, зменшує їх виховну ефектив­ність. Багато з них до того ж написані сухою безбарвною мовою.

В праці з місцевої історії, що мають бути написані живо, ін­тересно, слід вводити якомога більше конкретного матеріалу, цікавих розповідей про яскраві події, видатних людей, які своєю діяльністю, творчістю сприяли розвиткові краю, його процвітан­ню. Потрібно сміливіше планувати наукову розробку місцевої іс­торії в наукових центрах і вузах республіки з тим, щоб були ви­світлені всі її аспекти, щоб широка громадськість одержала мак­симум знань з історії свого краю.