Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
6
Добавлен:
13.03.2016
Размер:
364.17 Кб
Скачать

3. Зв'язок історичного краєзнавства із спеціальними історичними дисциплінами

Історія і її складова частина — історичне краєзнавство — орга­нічно зв'язані з іншими суспільними та гуманітарними науками, незважаючи на специфіку кожної з них. У Програмі КПРС за-шачаїться, що складний, комплексний характер сучасних проблем вимагає поглиблення інтеграції суспільних, природничих і техніч­них наук, міждисциплінарних досліджень актуальних проблем84. Питання про розгортання творчого співробітництва заслуговує на і пеціальну увагу.

На жаль, немає ще систематичного і постійного творчого кон-іакту істориків з дослідниками інших галузей наук. Звичайно ж, розвиток історичної науки значною мірою залежить від стану розробки проблем економістами, філософами, соціологами, право­виками, етнографами та іншими спеціалістами.

В папі час у кожній науці, в історичній також, діють дві тен- її. Одна — це спрямування до єдності, цілісності та взаємо-

36

37

РОЗДІЛ IV

Історичне краєзнавство у навчальних закладах урср

1. Історичне краєзнавство у вузах

Історичне краєзнавство посідає помітне місце в житті сучасної вищої школи, насамперед у підготовці майбутнього фахівця-істо-рика. Сьогодні простежується тенденція до перетворення крає­знавства із методичного прийому в загальнопедагогічний принцип, що істотно підвищує ефективність усього навчально-виховного процесу ', зокрема, допомагає студентам засвоїти діалектику за­гального і особливого, з'ясувати специфічні форми виявлення за­кономірностей історичного розвитку у конкретних умовах певного регіону. Вивчення історії рідного краю створює передумови для формування глибоких фахових знань, історичного мислення. Знан­ня історії, героїчних традицій краю збагачує людину духовно, сприяє формуванню марксистсько-ленінського світогляду, високих моральних принципів та ідеалів, прагнення продовжити величні справи своїх земляків-попередників, вихованню патріотизму, за­безпечує поєднання навчання з життям, з практикою соціалістично­го будівництва.

Значення історико-краєзнавчої роботи зростає у світлі «Основ­них напрямів перебудови вищої і середньої спеціальної освіти в країні». В законі наголошується на необхідності «формувати кадри, які поєднували б глибоку професійну підготовку та ідейно-політичну зрілість, були б виховані в дусі радянського патріотиз­му і пролетарського інтернаціоналізму» 2.

У вузах республіки нагромаджено значний досвід історико-краєзнавчої діяльності, починаючи з перших років Радянської влади, коли у стінах вищої школи значною мірою зосереджували­ся дослідження в галузі місцевої історії, почали розроблятися і апробуватися нові форми і методи краєзнавчої роботи. Виразний краєзнавчий характер мала діяльність науково-дослідних кафедр історії та культури, створених у 20-ті роки при Катеринославсько­му, Харківському, Ніжинському, Кам'янець-Подільському, Київ­ському інститутах народної освіти. Викладачі й студенти залуча­лися до роботи краєзнавчих гуртків і товариств, що вносило в під­готовку майбутніх фахівців якісно новий елемент, розвивало на­вички колективної і дослідницької діяльності, поєднувало повсяк­денну академічну роботу студентів з освітою3.

Сформульовані в 20-ті роки принципи краєзнавчої роботи роз­виваються і творчо використовуються в сучасній вищій школі. Курс історичного краєзнавства (20 годин лекцій і 10 семінарських занять) було запроваджено на історичних факультетах педагогіч­них інститутів. Як спецкурс він викладається також у деяких уні­верситетах й інститутах культури. В РРФСР було вироблено про­граму курсу «Історичне краєзнавство», випущено посібники для студентів педінститутів.

Оскільки на Україні не було відповідних програм і посібників, то в 1972 р. було перевидано українською мовою програму курсу «Історичне краєзнавство» для педагогічних інститутів РРФСР.

Введення курсу «Історичне краєзнавство» мало велике значен­ня для систематичної краєзнавчої підготовки студентів- Тут поміт­не місце відводиться ознайомленню студентів з ленінськими поло­женнями про значення історії краю- Вичленовується місце історич­ного краєзнавства в системі дисциплін. Програма спрямовує на ознайомлення з розвитком історичного краєзнавства в країні, по­чинаючи з XVIII ст., причому головна увага приділяється радян­ському часові, дається поняття про основні групи джерел для ви­вчення місцевої історії, принципи діяльності музеїв, методи нала­годження історико-краєзнавчої роботи в школі. На жаль, програма не передбачає вивчення фактичного матеріалу, як і форм навчаль­ної роботи з історії рідного краю, недостатньо орієнтує майбутньо­го вчителя на практичне використання краєзнавчого матеріалу в школі. У плані практичних занять не передбачено екскурсії до міс­цевих музеїв та архівів, так само як і підготовку майбутніх учите­лів до проведення екскурсій, туристських походів з учнями. Кіль­кість годин для практичних і семінарських занять явно недостатня. Окремі положення — про усну народну творчість, етнографічні ма­теріали— в програмі та посібниках не зазначені. Не розкривають­ся особливості краєзнавства на Україні, не показана діяльність Товариства охорони пам'яток історії та культури.

Ряд недоліків мають і посібники з історичного краєзнавства — як у структурі, так і в змісті. Зокрема, «Историческое краеведение» за редакцією М. П. Мілонова (М., 1969) перенасичене фактичним матеріалом, недостатня увага приділена підготовці майбутнього педагога. Це було частково враховано авторами «Исторического краеведения» за редакцією Г. М. Матюшина (1-е вид. — М.,1975; останнє— 1987), яке позбавлене другорядних фактів, майже вдві­чі менше за обсягом; натомість розширено розділ про форми і ме­тоди історико-краєзнавчої роботи в школі; проте окремі питання щодо музейної справи, пам'яток фольклору висвітлено недостат­ньо. Викладачі та студенти користуються також посібниками для вчителів «Методика историко-краеведческой работьі в школе» за редакцією М. С. Борисова (М., 1982), «Роль історико-культурної спадщини в комуністичному вихованні учнів» за редакцією Ф. П. Шевченка (К., 1983) та ін.

Зазначимо, що місцевий матеріал досить широко використо­вується у процесі викладання суспільних та історичних дисциплін,

98

7* 99

насамперед історії КПРС, історії СРСР, історії УРСР, археології, допоміжних історичних дисциплін. На відповідних кафедрах, як правило, створені своєрідні «банки» історико-краєзнавчої інформа­ції, опрацьовується краєзнавча бібліографія, а методичний «інстру­ментарій» систематично вдосконалюється через вивчення і запро­вадження передового педагогічного досвіду4. Якщо використання краєзнавчого матеріалу на лекціях має здебільшого підпорядкова­не значення і фрагментарний, ілюстративний характер, то на семі­нарах він часом висувається на перший план. Зокрема, значна час­тина студентських рефератів будується на місцевому матеріалі5.

Зрозуміло, курсом історичного краєзнавства краєзнавча робота в вузах не вичерпується. На його основі розгортається і поглиб­люється навчальна і пізнавальна робота, форми якої різноманітні. Так, значна увага вивченню рідного краю, виробленню у студентів навичок його організації приділяється в Полтавському педагогіч­ному інституті, особливо інтенсивно на історичному факультеті. На першому курсі читаються лекції за програмою з історичного крає­знавства. Навичок роботи над документами, музейними експоната­ми студенти набувають під час практичних занять в обласному державному архіві та краєзнавчому і меморіальному музеях.

Більш грунтовно студенти цього вузу знайомляться з прийома­ми роботи з документами на другому курсі, де читаються спецкур­си «Історія Полтавщини» та «Методика використання матеріалів з історії Полтавщини на уроках історії в школі». Крім того, окремі краєзнавчі теми викладаються в інших курсах. Наприклад, до кур­су історії СРСР включено тему: «Революція 1905—1907 рр. на Полтавщині». Студенти вивчають праці В. І. Леніна, його соратни­ків, діяльність яких пов'язана з Полтавщиною. Ведеться пошук до­кументів і матеріалів з історії краю в архівах, бібліотеках, під час екскурсій, туристських походів. Скажімо, готуючись до 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, студен­ти опрацювали понад 1,5 тис. справ в обласному архіві й вигото­вили фотокопії документів про героїчну боротьбу полтавчан з во­рогом, зібрали спогади учасників Великої Вітчизняної війни, ко­лишніх викладачів, випускників вузу. Студенти вивчають матеріа­ли про сучасне життя області, міста, інституту, використовують зібраний матеріал у курсових і дипломних роботах, у виступах на наукових конференціях.

Історико-краєзнавча робота є одним з елементів у навчально-виховному процесі в Сумському педагогічному інституті. Організа­ційним осередком студентів-краєзнавців є гурток, який складаєть­ся з проблемних груп. Ведуться дослідження революційного руху в країні, бойових традицій, трудового новаторства. Велика увага приділяється вивченню участі земляків у Великій Вітчизняній вій­ні. Створено музей бойової і трудової слави. Пізнавальна функція краєзнавства реалізується у вивченні навчальних дисциплін, на лекціях, семінарських заняттях, в курсі історичного краєзнавства.

Плідна пошукова і науково-краєзнавча робота ведеться в Ми­колаївському педагогічному інституті. Тут на історичному факуль-

теті працює школа екскурсоводів-краєзнавців. її слухачі набувають знань з історії Миколаївщини, оволодівають методикою проведен­ня екскурсій. В складі інститутського пошукового загону «Проме-тей» студенти знайомляться з історією рідного краю. Вивчаються, зокрема, яскраві сторінки історії Баштанської республіки. Спе­ціальна група студентів здійснює шефство над народним музеєм бойової слави моряків десанту Ольшанського.

Заслуговує на увагу досвід Кам'янець-Подільського педагогіч­ного інституту щодо використання краєзнавчого матеріалу при ви­вченні різних суспільних дисциплін, наприклад курсу історії КПРС. Розгляд подій в країні всебічно пов'язується з висвітлен­ням розвитку краю. Викладачами зібрано матеріал з історії облас­ної партійної організації, розроблена методика його застосування. Лекції насичуються даними про партійну роботу на Хмельниччині. Так, висвітлюючи створення ленінської «Іскри», лектор розповідає про транспортування газети через Теофіполь і Кам'янець, інші на­селені пункти прикордонного тоді району, діяльність соціал-демо-кратичних груп у краї. Класова боротьба, встановлення Радянської влади, громадянська війна, соціалістичне будівництво, боротьба з фашистськими окупантами — ось далеко не повний перелік про­блем лекційного курсу, при вивченні яких використовується місце­вий матеріал. У курсі історії СРСР і УРСР при вивченні історії соціалістичної реконструкції висвітлюється комплекс заходів по розгортанню нового будівництва та технічній реконструкції старих підприємств у Шепетівському, Кам'янецькому округах, розпові­дається про зростання трудового ентузіазму, мобілізацію коштів. На місцевому матеріалі показується і соціалістичне перетворення сільського господарства Поділля, говориться про створення перших МТС, називаються імена заспівувачів колгоспного руху.

Досвід вузів республіки свідчить: якщо обмежитись викори­станням місцевого матеріалу в загальних курсах або навіть курсом історичного краєзнавства, студенти неминуче матимуть лише урив­часті знання з історії регіону. На наш погляд, назріла необхідність читання спецкурсу або проведення спецсемінару у вузах. Це за­початковано вже у Чернігівському педінституті, де студентів озброюють систематизованими знаннями з історії краю від найдав­ніших часів до наших днів, готують їх до проведення передбаченої шкільною програмою з історії СРСР краєзнавчої роботи 6.

Останніми роками пожвавлюється краєзнавча робота в універ­ситетах, насамперед на історичних факультетах, що нині готують для шкіл республіки понад чверть вчителів історії. Проте в універ­ситетах (за винятком Ужгородського) не читається курс історич­ного краєзнавства і студенти одержують знання з цього предмета при вивченні суспільних та історичних дисциплін, на спецкурсах та спецсемінарах, при проходженні практики тощо. Так, на історич­ному факультеті Київського університету запроваджено спецкурс «Краєзнавство» для студентів, які спеціалізуються по кафедрі археології та музеєзнавства. Студенти вивчають історію, теорію

100

101

й методику краєзнавчої роботи. їх з першого курсу залучають до роботи наукових гуртків даного профілю.

У Донецькому університеті знання з історії краю студенти здо­бувають при вивченні відповідних тем курсів історії УРСР, СРСР і спецкурсів. Взяти хоча б тему курсу історії УРСР «Заселення Північного Причорномор'я і Приазов'я» або «Розвиток капіталіз­му на Україні», де йдеться про індустріальний розвиток Донецько­го басейну. Тема «Грудневе збройне повстання» знайомить із по­діями в Ясинуватій, Авдіївці, Горлівці. Певну підготовку історико-краєзнавчого плану набувають студенти при вивченні спецкурсів і спецсемінарів: «Історія Донеччини», «Джерела історії Донеччини», «Методика організації краєзнавчої роботи в школі» та інших, які ведуться на історичному факультеті. В Донецькому університеті краєзнавча робота не обмежується історичним факультетом. В аспекті літературного краєзнавства розгортається вона на філо­логічному факультеті. А для студентів романо-германської філоло­гії читається спецкурс «Історичне краєзнавство в школі».

Місцевий матеріал вводиться при проходженні історичних дис­циплін у Сімферопольському університеті. Адже Крим має багату історію, велику кількість пам'яток. Певні теми курсів доповнюють­ся та ілюструються даними з історії та економіки, культури Криму. В першу чергу це стосується тем, присвячених соціально-економіч­ному розвиткові країни, класовій боротьбі на різних етапах, вста­новленню Радянської влади, громадянській війні, соціалістичному будівництву, Великій Вітчизняній війні. Краєзнавчий матеріал у лекційних курсах робить виклад більш конкретним, доступним, посилює інтерес до вивчення вітчизняної історії, дисциплін суспіль­ного циклу. Краєзнавчі матеріали використовуються і при прове­денні семінарських занять з історії СРСР, до яких входять і питан­ня краєзнавчого змісту. До списку літератури включено відповідні праці краєзнавчого характеру. Викладачі університету розробили і викладають на історичному факультеті спецкурси: «Середньо­вічна Таврика», «Революційний рух на Чорноморському флоті (1895—1918 рр.)», «Крим у роки Великої Вітчизняної війни», «Со­ціально-економічний розвиток Криму в період соціалізму»; прово­дяться спецсемінари: «Методика краєзнавчої роботи в школі», «Основні проблеми соціально-економічного розвитку Криму (друга половина XVIII — початок XX ст.)», «Кримська війна 1853— 1856 рр.», «Джерела до історії кримського періоду життя і діяльно­сті видатних представників вітчизняної історії, науки і культури».

У Харківському університеті, де викладається спецкурс «Осно­ви краєзнавства», набула поширення практика залучення студентів до написання курсових і дипломних робіт на місцевому матеріалі: «Музейне будівництво в Харкові за роки Радянської влади», «Діяльність Харківського історико-філологічного товариства по збереженню і пропаганді пам'яток історії і культури», «Походжен­ня назв вулиць і площ Харкова» тощо.

Краєзнавчий матеріал при читанні лекцій та проведенні семі­нарських занять використовується в Ужгородському університеті.

Читається спецкурс «Розвиток і зміцнення дружби народів — тор­жество ленінської національної політики», окрема тема якого «Радянське Закарпаття в дружній сім'ї радянських народів-бра-тів» побудована на місцевому матеріалі. Тут, перш за все, ви­вчається визволення Закарпаття Радянською Армією у жовтні 1944 р., розглядається Карпатсько-Ужгородська та інші воєнні опе­рації, показується героїзм радянських воїнів, розповідається про підпільну та партизанську боротьбу на території краю. Висвіт­люється також хід соціалістичних перетворень, наводяться кон­кретні показники, розповідається про передовиків виробництва, працівників освіти, культури, науки, літератури, мистецтва області. Краєзнавчий матеріал широко вводиться в курс історії СРСР, в якому передбачено, зокрема, такі питання: «Закарпаття — слов'янська земля», «Приналежність Закарпаття до Київської Ру­сі», «Виникнення міст на Закарпатті», «Закарпаття в складі Га-лицько-Волинського князівства», «Участь закарпатців у Визволь­ній війні», «Економічні зв'язки Закарпаття з Росією та Україною в XVIII ст.» та ін.

Отже, в ряді університетів республіки склалися різноманітні форми краєзнавчої роботи. І все ж єдиної її системи тут нема. Не в усіх університетах навчальним планом передбачено вивчення курсу «Історичне краєзнавство». Негативно впливає відсутність програми і підручників з історичного краєзнавства для університе­тів. Лише з окремих спецкурсів університетами підготовлені мето­дичні посібники. Наприклад, у Донецькому університеті: «Донець­ка область у другій половині XIX — на початку XX ст.» (для вчи­телів і студентів), програма спецсемінару «Історичне краєзнав­ство», два методичних посібники для студентів-практикантів. Цьо­го, звичайно, замало.

Важливою формою залучення студентів до краєзнавства як в педінститутах, так і в університетах є проходження практики. Вже археологічна практика після першого курсу навчання надає можливість оволодіти певними навичками проведення археологіч­них розвідок, збирання та опрацювання матеріалу. Зібраний ма­теріал поповнює вузівський музей археології чи передається до інших краєзнавчих музеїв, а одержані знання і набуті під час практики навички застосовують як у навчальній роботі, зокрема при вивченні курсу «Археологія СРСР», так і у вчительській діяль­ності, наприклад при проведенні уроків по темі «Наш край», при організації позакласної роботи з історичного краєзнавства. Архео­логічна практика та набуті під час неї знання значно збагачують матеріал при викладанні, зокрема, історії в 5—7 класах по темах: «Трипільська культура», «Античні міста Північного Причорно­мор'я», «Скіфи», «Урарту», «Східні слов'яни», «Стародавня Русь» та ін.

В окремих вузах, зокрема Ужгородському університеті, прово­диться поряд з археологічною і етнографічна практика, під час якої студенти вивчають, збирають чи фіксують особливості жител, гос­подарських будівель, а також речей побуту, одягу тощо. На жаль,

102

103

питання про значення краєзнавства може бути дана лише одна від­повідь: краєзнавство — справа, значення якої не може бути пере­більшене... Я з великою радістю стежу за процесом його розвитку, викликаним до життя тією енергією, яку збудила революція. Ця праця не лише вказує нам шлях до збагачення країни, а й як всяка розумна робота — дає моральне задоволення, сприяє най­швидшому зростанню почуття нашої людської гідності, вселяє віру у творчі сили нашого розуму» 15, — підкреслював О. М. Горький у листі до краєзнавця-ентузіаста І. І. Алексєєва.

Публікації найактуальніших питань з краєзнавства, узагальнен­ню досвіду роботи краєзнавців сприяла поява спеціальних періо­дичних видань. З 1923 р. почав виходити журнар «Краенедение», з 1925 р. — «Известия Центрального бюро краеведспия». У 1930 р. замість них почав друкуватися журнал «Совстское краенедение». Цікаві розвідки вміщувались у місцевих виданнях, ЩО виходили в світ у різних районах країни: в Москві — «Краевед-массовик», на Україні — «Краєзнавець», у Твері — «Летопись краенедсния», у Во­ронежі — «Краеведение Центральной черноземной области», в Рос-тові-на-Дону — «Краеведение на Северном Кавказе», у Вологді — «Северньїй край», у Сибіру — «Сибиреведение» та іп. Це сприяло збільшенню кількості праць, присвячених місцевій історії. У 1928 р., наприклад, нараховувалось 1 179 окремих краєзнавчих видань та статей 16.

Але з початку 30-х років на шляху краєзнавства виникли сер­йозні перешкоди. Самодіяльності мас заважало посилення адміні­стративно-командних методів керівництва та надмірна централіза­ція. Теоретичні дискусії все частіше підмінялись цитатництвом, ви­голошенням штампів. В умовах зростання культу особи Сталіна деяких вчених було безпідставно звинувачено у відході від марк­систських принципів. Ряд краєзнавчих організацій був розпущений.

Водночас, аналізуючи 20—30-ті роки, слід погодитися з думкою І. С. Юньєва про те, що саме ці роки були періодом становлення та розвитку радянського краєзнавства, коли «закладалися методо­логічні і методичні основи краєзнавства як науки» 17.

В роки Великої Вітчизняної війни краєзнавці свої дослідження підпорядковували завданням боротьби радянського народу проти фашистських загарбників. Перебуваючи в евакуації, українські вчені зверталися до вікової історії народів СРСР, шукали в ній джерела героїзму радянських воїнів у роки смертельного двобою. Влітку важкого 1942 р. Наркомат освіти УРСР радив науковим і культурно-освітнім закладам «посилити збирання місцевого мате­ріалу з історії краю й про участь місцевого населення у Великій Вітчизняній війні» І8.

Після визволення Радянської України РНК УРСР і ЦК КЩб)У у постанові від 1 квітня 1944 р., надаючи виняткового значення увічненню пам'яті воїнів і партизанів, які загинули в боях за виз­волення Радянської Батьківщини від німецько-фашистських оку­пантів, зобов'язали місцеві радянські й партійні органи взяти на облік всі військові кладовища, занести їх у Книгу пам'яті, привести

12

в упорядкований вигляд, встановити пам'ятники на великих брат­ських могилах 19.

З відродженням країни з руїн зростав інтерес народу до історії свого краю, Батьківщини. Стали розвиватися основні форми крає­знавства: державне — дослідження краєзнавчих проблем науково-дослідними інститутами, вузами, музеями, бібліотеками; громад­ське, яке спирається на знання любителів та інтерес до свого краю. Утвердження ленінських принципів краєзнавства супроводжу­валось зростанням у широких колах громадськості розуміння того, що створення фундаментальної історії нашої країни у всій її різно­манітності та специфічних проявах неможливе без копіткого дослідження історії окремих регіонів. Розгорнулися дослідження на місцях. Поступово почала збільшуватись кількість істориків, які зверталися до вивчення історії Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, Великої Вітчизняної війни на матеріалах своєї області, підприємств. З дореволюційного періоду найбільший інтерес у науковців викликало здійснення на місцях реформи 1861 р., столипінської реформи, революції 1905 р. Однак ще багато тем місцевої історії залишилися нерозробленими. Аж ніяк не сприяв дослідженням незадовільний стан ряду архівів20. Без глибокого вивчення місцевої історії історичні дослідження виглядають надто загальними, абстрактними, бездоказовими. На цьому наголошував академік М. М. Богословський: «Коли пишеш на будь-які загальні теми з російської історії і коли відчуваєш під собою грунт у цих місцевих дослідженнях, то йдеш упевненим кроком; коли ж відсутні попередні місцеві дослідження, завдан­ня... історика значно складніше: немає такої упевненості, яку дають йому попередні місцеві розвідки, — ніби грунт пливе з-під ніг, і починаєш відчувати, ніби повисаєш у повітрі без будь-якої підпори». Спираючись на вивчення історичного минулого, аналіз основних закономірностей у будівництві соціалізму, необхідно уважно враховувати сукупність усіх фактів, які дає дослідження місцевої історії. В історії кожного краю є зумовлені його специфі­кою відмінності. Вивчення місцевої історії доповнює (а іноді й ви­правляє) раніше зроблені висновки. Водночас закономірності, які зумовлюють розвиток країни, в головному, вирішальному визна­чають розвиток і її окремих регіонів. Без урахування загальних закономірностей і встановлення зв'язку між подіями, які мали міс­це у відповідному районі та в інших частинах країни, вивчення місцевої історії однобічне і може призвести до дослідження вузь­кої, випадкової, науково і практично не обгрунтованої тематики. Оптимальне поєднання — вивчення місцевого і загальносоюзного матеріалу — неодмінна умова успішних досліджень у галузі як місцевої історії, так і загальних проблем історичної науки21. Цін­ність же локального дослідження полягає в тому, щоб визначити особливості історичного процесу, не підганяючи фактичний мате­ріал під загальну схему, а підкреслюючи конкретні риси історич­ної дійсності, важливі для вивчення історії22.

із

Не випадково фахівці прагнули визначити поняття «краєзнав­ство». Так, О. С. Барков вважав, іцо «краєзнавство — комплекс наукових дисциплін, різних за змістом і окремих за методами до­слідження, але які ведуть у своїй сукупності до наукового й все­бічного пізнання краю» 23. І. Р. Тимошин розглядав краєзнавство як всебічне планомірне, систематичне вивчення місцевою громад­ськістю свого краю, накопичення й узагальнення різноманітних геологічних, етнографічних, археологічних, історичних та інших ві­домостей про нього, а також широку пропаганду їх з метою залу­чення трудящих до активної участі в роботі по господарському і культурному перетворенню свого села, колгоспу, підприємства, району, міста 24. Інші автори підходять до краєзнавства як до ме­тоду синтетичного вивчення обумовленої, визначеної за адміні­стративними, політичними або господарськими ознаками відносно невеликої території, як до суспільного руху, який об'єднує місце­ве трудове населення, що бере активну участь у соціалістичному будівництві краю на основі всебічного його вивчення 25. Науковці й зараз продовжують дебати про предмет і методику краєзнав­ства.

Історичне краєзнавство є одним з напрямів загального крає­знавства. Його завданням є пізнання історичних явищ, процесів, які належать до різних етапів історії краю, на основі писемних та мовних джерел, вивчення життя і діяльності видатних політичних, державних, військових, наукових діячів, народних героїв, відомих письменників та митців. Специфічність форм та методів історич­ного краєзнавства полягає в конкретності та деталізації визначен­ня фактів, в можливості дослідження життя суспільства по без­посередніх слідах подій, використання широкого кола місцевих джерел 26.

Історичне краєзнавство займається об'єктами, які, з одного бо­ку, належать до загального краєзнавства, з другого — до історії. Як частина історичної науки воно базується на тих самих мето­дологічних основах, що й історична наука, — марксизмі-леніиізмі. Історичне краєзнавство та історична наука взаемозбагачують і взаємодоповнюють одне одного. Без історичного краєзнавства істо­ричній науці загрожує перетворитися в абстрактне теоретизуван­ня, відірване від конкретно-історичної основи. Без історичної науки історичне краєзнавство могло б лише описувати численні факти без узагальнень. Разом з тим конкретні методи досліджен­ня історичного краєзнавства відрізняються від методів, застосо­вуваних історичною наукою. Якщо історія прагне визначити зако­номірність процесу для країни або народу, то історичне краєзнав­ство— специфіку явища, характерну для локального району, краю, міста, села. Історико-краєзнавчі дослідження відрізняються від загальноісторичних специфічністю організації і методикою пошуку фактичного матеріалу, більшою конкретністю та деталізацією до­слідження, можливістю вивчення процесів сучасного суспільства по безпосередніх слідах подій, тіснішим зв'язком з суміжними науками: історичною географією, демографією, топонімікою тощо»

а також специфічністю джерельної бази, широким колом місце­вих джерел. У цілому історико-краєзнавчі дослідження охоплюють питання, розроблювані не тільки історією, а й іншими суміжними науками. Історик-краєзнавець комплексно вивчає край на основі джерел, пошуків і використовує дані інших спеціальностей. Він вивчає, перш за все, особливості фактів та явищ у конкретному місці. Проте місцевий матеріал лише тоді становить цінність, коли вивчається не ізольовано від історії всієї країни. Цінність місце­вих досліджень у тому, що в них простежуються певні особливості історичного процесу країни. Має свою специфіку і методика опра­цювання краєзнавцем джерел, виявлення цінних джерел, що зна­ходяться в особистих архівах; більша питома вага джерел, що відіграють допоміжну роль у звичайних історичних дослідженнях (фото-, фонодокументів); вивчення краю здійснюється не лише по джерелах, які зібрані у сховищах, а й шляхом особистих спосте­режень 27.

Об'єктом конкретного історико-краєзнавчого дослідження може бути як історія краю у цілому (або різні періоди його історії), так і окремих населених пунктів, вулиць, фабрик, заводів, колгоспів і радгоспів, наукових установ, пам'яток і пам'ятних місць. Крає­знавчі дослідження можуть охоплювати досить великі хронологіч­ні рамки й історичні періоди або обмежуватись вивченням кон­кретного етапу місцевої історії28.

Хід історичного процесу, як відомо, зумовлюється об'єктивною закономірністю розвитку суспільства. Але історичний процес ніко­ли не проходив одноманітно по всій території країни. Існували й існують локальні, часом досить глибокі місцеві особливості явищ і подій, зумовлені різними факторами. Без урахування міс­цевих особливостей в історичному процесі його зображення буде спрощеним, збідненим. Тільки глибоке, всебічне вивчення конкрет­ного, специфічного дає можливість прийти до загального, визна­чити спільне, єдине, розкрити закономірність розвитку. В. І. Ленін вчив у конкретному розкривати загальне, а виходячи із загально­го, оцінювати конкретне, індивідуальне29.

Історичне краєзнавство не лише галузь наукового пізнання історії краю, а й сфера практичної діяльності великої армії крає-знавцін-аматорів. Залучення широкого активу громадськості до вивчення рідного краю відіграє важливу роль у вихованні трудя­щих, допомагаючи більш тісно пов'язати виховання з життям, з практикою соціалістичного будівництва. Конкретні приклади з історії минулого й сучасного життя міста, району, села, під­приємства сприяють дохідливості ідеологічної роботи. Цим крає­знавство зближує історичну науку з життям. Виховуючи маси на уроках революційного минулого, воно активно сприяє їх залучен­ню до процесу соціалістичного будівництва 30.

Як зазначалось на І Республіканській конференції з історич­ного краєзнавства (1980, Полтава), воно є галуззю наукового пі­знання, доступного для найширших мас трудящих і розрахованого на їх участь. В сучасних умовах краєзнавчий рух є виявом твор-

14

15

чої активності мас, могутнім засобом спрямування їхніх зусиль на конкретне вирішення проблем соціалістичного будівництва31. Він має допомагати партії у комуністичному вихованні мас. У по­станові ЦК КПРС від 26 квітня 1979 р. «Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи» підкреслювалася необхід­ність дохідливо висвітлювати і пропагувати кращі досягнення, пе­редовий досвід окремих трудящих, цілих трудових колективів. Причому, показувати так, щоб розкривати суть цього досвіду, за­цікавити ним мільйони людей, допомагати його широкому розповсюдженню на практиці32.

Різноманітні форми участі громадськості в краєзнавчій діяль­ності. Це, насамперед, краєзнавчі гуртки і товариства, створені на підприємствах, при музеях, культурно-освітніх установах, навчаль­них закладах. Одна з таких форм є об'єднання — ради Ветеранів революції та Великої Вітчизняної війни, які займаються вивченням і пропагандою історії краю, зокрема в роки Великої Вітчизняної війни, дослідженням діяльності відомих воєначальників, гч, /їв, їсторико-революційних пам'яток, створенням літопнеу-хроніки, до­слідженням передових традицій колективів, установ33.

Міські або районні комісії з краєзнавства, які створені в ряді республік для координації самодіяльної роботи в цій сфері, най­активніше діють в Естонській РСР під керівництвом комісії по дослідженню рідного краю при Академії наук, республіки. Крає­знавчі комісії існують при міських або районних відділах культури Рад народних депутатів, при музеях і складаються з фахівців різ­них- галузей археології, історії, етнографії, історії культури, еконо­міки, природознавства. Вони координують діяльність первинних організацій краєзнавців34.

Краєзнавчу діяльність у Латвійській РСР очолює Товариство природи та історії Латвії, яке координує краєзнавчі секції, що існують у всіх районах республіки.

Значні зрушення в розвитку історичного краєзнавства наміти­лися в Українській РСР у зв'язку з виданням фундаментальної 26-томної праці «Історія міст і сіл Української РСР». В її підго­товці брав участь численний колектив авторів — науковців, діячів культури, вчителів, що значно підвищило інтерес на місцях до вивчення рідного краю.

За останні роки розгорнулась робота по підготовці унікального, енциклопедичного багатотомного «Зводу пам'ятників історії і куль­тури народів СРСР». Кожна з областей республіки, а також міста Київ та Севастополь готують відповідні томи, які включають ві­домості про пам'ятки археології, історії, архітектури і монумен­тального мистецтва.

В Інституті історії АН УРСР у 1979 р. створено відділ історико-краєзнавчих досліджень. Співробітниками відділу у співдружності з виробничниками випущені колективні монографії: «История за-вода «Арсенал» имени В. И. Ленина» та «Історія колгоспу «Здо­буток Жовтня». Нині відділ бере участь у підготовці енциклопе­дичного видання «Зводу пам'яток історії та культури народів

<0

СРСР по Українській РСР». Відділ був ініціатором і організато­ром проведення трьох республіканських конференцій з історично­го краєзнавства: у Полтаві (1980), Вінниці (1982), Чернігові (1984), І Всесоюзної конференції з історичного краєзнавства, при­свяченої 70-річчю Великого Жовтня, у Полтаві (1987).

Широко розгортається громадське краєзнавство, сприяючи під­вищенню трудової і соціальної активності трудящих, студентської, шкільної молоді. Краєзнавці-любителі ведуть пошуки тих, хто віддав життя в роки Жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни, створюють громадські музеї. Значно активізувалася кампа­нія по збереженню і охороні пам'яток історії і культури.

На жаль, розвиткові сучасного краєзнавства перешкоджають його організаційна розпорошеність, аморфність, відсутність коор­динуючих центрів, єдиної системи добровільних краєзнавчих това­риств, науково-дослідних установах, вузах, музеях, недостатня роз­робленість методики краєзнавчого дослідження. Для поліпшення сп^ и слід створити періодичне видання з історичного краєзнав­ства, яке узагальнювало б досвід як науковців, так і любителів. Необхідність підготовки кваліфікованих кадрів краєзнавців на­стійно вимагає введення спеціальних курсів з історичного крає­знавства в університетах, педінститутах, інститутах культури, під­вищення кваліфікації вчителів шкіл, педтехнікумів. Разом з тим необхідно організувати цикли лекцій з краєзнавства на щорічних педагогічних конференціях, на курсах підвищення кваліфікації вчителів та музейних працівників, зборах працівників туристич­них станцій 35.

Складні завдання постали перед історичним краєзнавством на сучасному етапі. Вони викликані до життя корінними перетворен­нями, що відбуваються в нашій країні після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС, XXVII з'їзду партії, XIX Всесоюзної конфе­ренції КПРС. Краєзнавці у своїй діяльності керуються настанова­ми партії, про поєднання теорії з практикою соціалістичного бу­дівництва. У Політичній доповіді Центрального Комітету КПРС XXVII з'їзду партії, зазначалося: «Час ставить питання про широ­кий вихід суспільних наук на конкретні потреби практики, вима­гає, щоб учені-суспільствознавці чутливо реагували на зміни, що відбуваються в житті, тримали в полі зору нові явища, робили висновки, здатні правильно орієнтувати практику. Життєздатними є лише ті наукові напрями, які йдуть від практики і повертаються до неї, збагачені глибокими узагальненнями і слушними рекомен­даціями» 30.

Велика увага приділяється збереженню і використанню істори-ко-культурної спадщини у справі комуністичного виховання тру­дящих, "о^днанню зусиль професійних істориків і краєзнавців.

16

І

2-6167 Г~~ " •"'"■ "II"

V-'

д>

2. НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ

З МІСЦЕВОЇ ІСТОРІЇ ТА ЇХ РОЛЬ У РОЗВИТКУ

ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

В 60—НА ПОЧАТКУ 80-х РОКІВ

Після XX з'їзду КПРС, коли було зроблено певні кроки у де­мократизації в нашій країні, намітилося пожвавлення суспільного життя. Одним з його виявів став зростаючий інтерес широких кіл трудящих: робітників, колгоспників, інтелігенції до історії свого краю. Утворювалися краєзнавчі гуртки, посилився пошук докумен­тів і матеріалів в архівах та бібліотеках республіки, з'являлися краєзнавчі публікації в пресі, й, нарешті, на початку 60-х років розгорнувся масовий рух за створення історії міст і сіл в Україн­ській РСР.

Все це не могло не позначитися на розвитку історичної науки. Науковці республіки активізували вивчення історії, її окремих регіонів, локальних місцевостей, населених пунктів, тобто приско­рилися наукові дослідження з місцевої історії.

Місцева історія є невід'ємною частиною історичної науки, її підрозділом. Праці з місцевої історії висвітлюють ті самі пробле- 1 ми, до яких виявляє інтерес радянська історична наука, — со- ціально-скономічний розвиток краю, становище народних мас, їх '/■ боротьба проти соціального гніту в дожовтневий період, суспіль- < но-політичний рух, боротьба за перемогу Великого Жовтня і * створення першої соціалістичної держави, побудова соціалізму - ( і т. ін. |

Разом з тим місцева історія має і свою специфіку, свої завдан- '^ І ня. Якщо узагальнюючі історичні праці, в яких аналізується си­стема фактів, висвітлюється закономірність явищ, спрямовані на те, щоб відшукати типове для країни або історії народу в цілому, то праці місцевої історії прагнуть показати своєрідність явища, що відбувається в окремому краї, певній місцевості, в населеному пункті, виявити характерні риси, властиві лише даному районові. Праці з місцевої історії насичені фактичним матеріалом, більш конкретні. Вони доповнюють загальну картину життя всього наро­ду, яку створюють синтетичні історичні праці, роблять її багато­барвною, різноманітною. «Вивчення місцевої історії є необхідною ланкою у вивченні історичного процесу країни в цілому» 37, — пи­сав один з визначних дослідників радянської історіографії В. К. Яцунський.

В умовах зростаючого потягу трудящих до пізнання історії свого краю наукова розробка місцевої історичної тематики набувала особливої актуальності. Саме праці з місцевої історії, написані го­ловним чином істориками-професіоналами, могли стати для чис­ленної армії місцевих краєзнавців чи не найголовнішим літера­турним джерелом, в якому не тільки викладається система кон­кретних фактів про ту чи іншу подію, а й дається їх наукове трактування, марксистська оцінка. Отже, досліджуючи місцеву історію, науковці не тільки сприяли розвитку всієї історичної нау-

ки, а й вносили певний вклад у розвиток історичного краєзнав­ства, для якого їх праці становили наукову основу.

В рамках місцевої історії досліджувались окремі регіони рес­публіки— Лівобережна, Правобережна Україна, Південь, захід­но-українські землі. Деякі праці цього напряму мають узагаль­нюючий характер, інші розкривають певну проблему в межах ре­гіону. Це і монографії, і окремі статті в наукових збірниках, дже­релознавчі історіографічні огляди, тези повідомлень на конферен­ціях тощо.

В працях місцевої історії також відображувались історичні про­цеси у вузьких локальних районах, що історично склалися на Україні: на Київщині, Поділлі, Волині, Харківщині, у Прикарпат­ті та ін. У цій групі монографічних досліджень було менше, ніж у попередній. Переважали наукові статті в періодичних наукових виданнях, збірники документів, тези доповідей на конференціях тощо. Окрему групу становила історія міст та інших населених пунктів. До неї входили як фундаментальні праці, наприклад. «Історія Києва» в трьох томах (К., 1982—1986), так і популярні нариси, що друкували видавництва «Маяк», «Промінь», «Каме­няр». Часто наукові дослідження торкалися лише однієї або кіль­кох проблем з історії міста, висвітлювали його соціально-еконо­мічний розвиток, розгортання класової боротьби або певні куль­турні процеси.

Розробка проблем місцевої історії в Українській РСР проходи­ла паралельно зі створенням синтетичних історичних праць: дво­томної «Історії Української РСР» у 60-х роках, багатотомної «Історії Української РСР» у 70-х роках, вивченням провідних про­блем історії республіки — історії робітничого класу, селянства, встановлення Радянської влади на Україні, культурного будів­ництва тощо. Це, з одного боку, давало поштовх для поглибленого вивчення питання про те, як виявлялись ті або інші загальні яви­ща на місцях, і стимулювало розвиток місцевої історії. З друго­го ж боку, тенденція до схематизації історичного процесу, що спо­стерігалася в історіографії в період застою, віддача переваги за-гальноісторичній тематиці при розгляді та затвердженні тем на­укових досліджень у наукових закладах і координаційних радах, у ВАК, а також у наукових видавництвах, до певної міри створю­вали перешкоди для появи і друкування праць з місцевої історії. Це призвело до того, що в порівнянні із попередніми роками у 70-х — на початку 80-х років помітно скоротилася кількість мо­нографій, в яких всебічно висвітлювалася конкретна історія окре­мих регіонів і локальних місцевостей республіки.

Не можна також не згадати про ті труднощі, які доводилося долати науковцям внаслідок вузької видавничої бази для локаль­но-історичних праць, особливо в обласних центрах. Та незважаючи на ці та інші перешкоди, українські вчені мають певний доробок у галузі місцевої історії. Спробуємо охарактеризувати його в за­гальних рисах.

18

2*

19

Науковою розробкою місцевої історії займаються переважно вчені університетів, педінститутів та інших вузів, які розміщують­ся и обласних містах республіки. Дослідження західноукраїнсько­го регіону здійснює Інститут суспільних наук АН УРСР у Львові. Вони досліджують документи місцевих архівів, вводять у науко­вим обіг нові факти, виявляють особливості, специфіку й своє­рідність розвитку окремих районів, населених пунктів республіки.

Інколи до висвітлення місцевої історії вдаються і вчені Інсти­туту історії АН УРСР. Колектив цієї академічної установи в ос­новному зайнятий розробкою марксистсько-ленінських концепцій и історичній науці України, вивчає загальноукраїнську тематику. Проте в 60-х — на початку 80-х років у його стінах підготовлено ряд монографій, в яких історичні проблеми розкриваються в ме­жах окремих регіонів. В полі зору співробітників Інституту істо­рії АН УРСР перебували і більш вузькі локальні теми — «250-річ-чя Полтавської битви» (36. статей. — К-, 1959), Моиссев О. В.— «Великая битва на Днепре» (1963), Клоков В. И. — «Ковельский узел» (1981) та ін. Певну увагу колектив співробітників приділяв також історії окремих міст. За його участю у 1959—1960 рр. було видано «Історію Києва» в двох томах — першу узагальнюючу марксистсько-ленінську працю такого плану. Живий інтерес крає­знавчої громадськості викликала праця М. Ю. Брайчевського «Ко­ли і як виник Київ» (1963). У 1982 р. до 1500-річного ювілею за­снування міста Інститут видав перший том трьохтомної фунда­ментальної «Истории Києва», завершеної у 1986 р. Написана на значно ширшій джерельній основі, ніж попередня двотомна «Істо­рія Києва», вона однак не позбавлена тих хиб, які були властиві радянській історіографії застійного періоду. Особливо це стосу­ється третього тому видання. Також до ювілею видано інші праці співробітників, присвячені історії міста 38.

Високу оцінку громадськості одержала двотомна праця «Исто-рия рабочих Донбасса» (1981), створена співробітниками Інститу­ту історії АН УРСР спільно з науковцями Донецька та інших міст.

Провідним навчально-науковим закладом України с- Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, який у 1984 р. відзна­чав своє 150-річчя. Вчені його історичного факультету розгорнули плідну роботу в післявоєнний період. Тільки протягом десятої п'ятирічки вони опублікували 15 монографій, чотири підручники, понад 300 наукових статей, десятки навчально-методичних посіб­ників. Це свідчить про великий науковий потенціал вчених-істори-ків Київського університету в науково-дослідницькій роботі.

Одним з цих напрямів є дослідження в галузі вітчизняної історії і, зокрема, розробка проблем історії України. Слід зазна­чити, що вчені столичного університету в основному розробляють наукові проблеми в масштабах всієї України. Але поряд з цим значна робота проводиться по вивченню регіону Правобережної України та її окремих місцевостей — Волині, Поділля, Київщини (насамперед проблеми соціально-економічного розвитку цього ре­гіону в дожовтневий період). Так, у 1961 р. вийшла монографія

20

В. О. Маркіної «Магнатское поместье Правобережной Украиньї второй половиньї XVIII в.», в якій вона дослідила процеси генези­су капіталістичних відносин у магнатських маєтках на Правобе­режжі в другій половині XVIII ст., показала зростання їх зв'язків з ринком, дедалі ширше використання найманої праці. Інша її монографія «Крестьяне Правобережной Украиньї. Конец XVII — 60-е годьі XVIII ст.» (1971) та ряд статей присвячені вивченню соціально-економічного становища селян даного краю у період феодалізму. В них накреслені регіональні відмінності в становищі селян, зумовлені специфікою господарського розвитку окремих місцевостей краю, досліджується зростання селянського антифео­дального руху. Праці В. О. Маркіної відзначаються залученням багатого документального матеріалу, зібраного в архівах нашої країни, а також Польської Народної Республіки. Вони зробили помітний внесок у наукове вивчення історії краю.

В 60-х роках з'явився ряд праць про становище селянства, його боротьбу проти соціального гніту і в більш вузьких територіаль­них районах Правобережжя. Так, П. А. Лавров дослідив селян­ський рух на Поділлі в першій третині XIX ст. Умови проведення інвентарної реформи в Київській губернії і на Волині (1847— 1848 рр.) розкрито в монографіях Я. Є. Глуховського та О. К. Ко­шика 39.

Продовжувалось дослідження становища різних категорій се­лян Правобережжя, висвітлювались експлуатація їх церквою на­передодні скасування кріпосного права, а також зростання анти-церковних, антифеодальних настроїв селянства. В цьому плані певний інтерес становлять статті О. П. Крижанівського, вміщені у «Віснику Київського університету» у 1979 і 1980 рр. Значну цін­ність для історичного краєзнавства Київщини має наукова праця А. К- Буцика, в якій проаналізовано соціальні процеси в середо­вищі селян краю під впливом розвитку капіталізму наприкінці XIX — на початку XX ст., показано формування сільського проле­таріату, участь селянства в революційній боротьбі за перемогу Радянської влади 40.

Селянська тематика вивчалася також у межах окремих місце­востей у володіннях Києво-Печерської лаври41 і на Чигиринщи-ні42. Отже, праці вчених, з одного боку, сприяли розкриттю проб­леми історії селянства на Україні і тому становлять значну цін­ність для історичної науки, а з другого — дали великий фактич­ний матеріал для місцевих краєзнавців, які вивчають боротьбу селян проти соціального гніту, становлення революційних тради­цій народу.

Досліджувались також і міста Правобережної України в пе­ріод пізнього феодалізму. Т. П. Брянцева в серії статей, вміщених у «Віснику Київського університету» в 1973, 1975, 1976, 1978, 1980 і 1982 рр. розкрила складні соціально-економічні умови, в яких розвивалася економіка міст краю під владою Речі Посполитої, висвітила розгортання класової боротьби міських трудівників, гіс-по пов'язаної з антифеодальною боротьбою селян.

21

У дослідженнях Т. П. Брянцевої міститься матеріал і по крає­знавству. Автор показує особливості розвитку міст в окремих міс­цевостях Правобережжя: на Волині, Київщині, Брацлавщині, По­діллі, з'ясовує причини відсталості міст Волині, де переважала відробіткова рента. Безумовно, такі наукові розробки, виявлення і опрацювання значної кількості документальних джерел, введення їх у науковий обіг значно збагатили джерельну базу історичного краєзнавства Правобережжя, стали у пригоді краєзнавцям.

Розробка вченими сюжетів місцевої історії часто була резуль­татом багаторічних досліджень однієї певної проблеми. Прикла­дом цього є праці М. В. Демченка. Вивчаючи поширення марк­сизму і розвиток соціально-демократичного руху на Україні, автор видав ряд статей, які висвітлювали ці явища в окремих містах України — Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі43. В них наво­дилися конкретні відомості про кількість учасників соціал-демо-кратичних гуртків, давалась їх характеристика, названо осіб, які займалися поширенням марксистської літератури, тощо. Такі роз­робки надзвичайно цінні для створення краєзнавчих нарисів про історію міст.

Серед тем місцевої історії у вчених Київського університету найбільший інтерес викликала історія Києва — столиці Радянської України, одного з великих промислових і культурних центрів краї­ни. Вона завжди привертала увагу багатьох вітчизняних учених. Слід сказати, що картотека бібліотеки Інституту історії АН УРСР містить близько 6 тис. назв публікацій, присвячених Києву, які поділені на 150 рубрик. Свій внесок у розробку історії міста зро­били і вчені університету. Вже у 60-х роках виходять праці, в яких висвітлюються окремі аспекти історії Києва — робітничий рух на початку XX ст., участь робітників міста у відбудові народного гос­подарства після громадянської війни, преса Києва у жовтневі дні, боротьба трудящих міста у роки Великої Вітчизняної війни

тощо 44.

Вчені Київського університету взяли участь у написанні й під­готовці перевидання тому «Київ. Історія міст і сіл УРСР» (1968, 1979, 1982). До 1500-річчя Києва ними створено колективну моно­графію «Киев революционньїй, боевой, трудовой», яка вийшла дру­ком у 1982 р. Авторський колектив у складі Л. Г. Мельника, Б. І. Корольова, В. С. Бруза, П. М. Овчаренка, Г. І. Сургая, С. Н. Саженюка, Б. А. Шарафутдінова, В. П. Дрожжіна, А. О. Бу-равчеикова та інших на великому фактичному матеріалі показав революційні, бойові та трудові традиції киян, створив книгу, що має велике виховне значення. Крім того, до 1500-річного ювілею міста видано ряд брошур і статей.

Поза увагою істориків залишилося чимало проблем і тем, які викликають особливий інтерес у краєзнавців, — заснування насе­лених пунктів у краї, події, зв'язані з захистом Вітчизни від іно­земних загарбників, висвітлення життя і діяльності видатних істо­ричних осіб, діячів культури, науки тощо. На жаль, недостатньо вивчався радянський період. Історикам провідного в республіці

університету, очевидно, варто більш систематично і цілеспрямова­но проводити локально-історичні дослідження, розгорнути напи­сання популярних історичних праць, брошур, розрахованих на ши­рокого читача. Заслуговують на увагу краєзнавців збірники доку­ментів і матеріалів, які розкривають події Великого Жовтня, гро мадянської та Великої Вітчизняної війн на Київщині, видані на початку 60-х років під редакцією П. Т. Тронька.

Окремі райони Правобережної України досліджувались також істориками Вінницького, Кам'янець-Подільського та Луцького пед­інститутів. Так, науковці Вінницького педінституту вивчали істо­ричні процеси Поділля, Вінниччини та ін. їх наукові інтереси і. ч'іювному стосувалися радянського періоду.

Серед їхніх досліджень виділяється колективна монографія «З історії Радянської Вінниччини» (1960). П автори — П. М. Без-коровайний, С. Я. Вініковецький, В. П. Воловик, Н. С. Квспішї, Р. Кігель, Г. Косаківський, І. П. Пшук, Ю. Степаненко, Й. С. Тель-ман та інші — послідовно розглядають історію краю, починаючи від перемоги Великого Жовтня і закінчуючи виконанням трудя­щими Вінниччини семирічного плану розвитку народного госпо­дарства. Поряд з характеристикою промисловості краю тут ви­світлено питання розвитку освіти, культури трудящих, піднесення їхнього матеріального добробуту. Цим самим питанням присвяче­ні також окремі праці П. М. Безкоровайного, Л. П. Зінченка, С. Д. Плахотнюка. Всі вони на основі концепцій тогочасної істо­ріографії показували досягнення трудящих краю за роки Радян­ської влади. Критичного аналізу в цих працях, на жаль, було дуже мало.

Висвітлювались також економічні й культурні зв'язки трудя­щих Вінниччини з трудящими інших областей і республік. У цьому плані цікава публікація документів і матеріалів, які підібрали М. М. Кравець та Ю. С. Жугін, «В єдиному строю до спільної ме­ти (1946—1977)».— (Одеса, 1980).

Особливістю творчого доробку істориків обласних педінститу­тів є значна кількість популярних публікацій, розрахованих на широкого читача. Вони виходили окремими виданнями, а також друкувалися в «Методичному бюлетні», «Блокноті агітатора», «Трибуні лектора» тощо. Серед них звертає на себе увагу праця пінницьких істориків П. Т. Волкова, В. П. Воловика, Н. С. Квет-і;ого, І. П. Пшука та інших — «Вивчай історію свого краю», в якій іопулярно розкривається історія Поділля (Вінниця, 1964).

Досліджуючи місцеву історію, викладачі Вінницького педін-, гитуту внесли помітний вклад в історичне краєзнавство Поділля а Вінниччини. Чимало зроблено ними у вивченні історії міст краю. За їх участю було створено історичний нарис «Вінниця» (1964), який ліг в основу дальших досліджень історії обласного міста. В. П. Волозик та С. Я. Вінниковецький стали авторами статей про Вінницю, Жмеринку, Козятин до Радянської енцикло­педії історії України. Багато зусиль доклали вінницькі історики до і ізорення тому «Вінницька область. Історія міст і сіл УРСР»

22

23

(1972). Цього самого року ними видано в Одесі окремий історич­ний нарис про Вінницю. Такі публікації були спрямовані на ви­ховання трудящих у дусі радянського патріотизму.

Ряд науково-дослідних праць з історії Поділля виконали спів­робітники кафедр історії СРСР та УРСР і загальної історії Кам'я-нець-Подільського педінституту. їх інтерес до місцевої тематики стимулювався добре поставленою в інституті історико-краєзнавчою роботою, створенням у 1965 р. за ініціативою викладачів історії цього педінституту, зокрема І. С. Винокура, Хмельницького облас­ного історико-краєзнавчого товариства. Тут розроблялася тема визвольної війни у 1648—1654 рр. на Поділлі, яка завжди привер­тає увагу краєзнавців45. Причому брошура В. С. Степанкова «Пам'ятні місця подій Визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. на Хмельниччині», написана у 1979 р., має виключно краєзнавчий характер.

У Кам'янець-Подільському педінституті грунтовно вивчається період капіталізму: Л. В. Баженов досліджував польське повстан­ня 1830—1831 рр. на Поділлі, П. Ф. Щербина — проведення се­лянської реформи 1861 р. у Подільській губернії, запровадження судової реформи на Правобережній Україні. Опубліковані ними праці містили багато конкретних відомостей з місцевої історії, які використовувалися в історико-краєзнавчій роботі місцевих музеїв, аматорських гуртків тощо.

Певну увагу вчені приділяють дослідженню історії Поділля радянського періоду. Зокрема, О. М. Завальнюк вивчав розвиток селянського руху на Правобережній Україні в період проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції і боротьби за владу Рад 46. Автор разом з тим досліджує ці процеси в Подільській гу­бернії та на Вінниччині. Результати своєї праці з місцевої історії він доповів на V Подільській і II Вінницькій історико-краєзнав-чих конференціях.

Певні зрушення є і у вивченні місцевої історії Лівобережного регіону України. Вчені Харківського університету за роки Радян­ської влади досягли успіхів у розробці загальноукраїнської тема­тики. Особливо інтенсивно досліджувались питання боротьби за перемогу Великого Жовтня на Україні, виникнення і початок діяльності Рад, історія громадянської війни і соціалістичного бу­дівництва на Україні. Одному з провідних вчених університету С. М. Королівському належить близько 50 праць із згаданої тема­тики. Свої зусилля на розробку історії соціалістичного будівницт­ва на Україні спрямували І. К- Рибалка, К. К- Шиян, П. І. Гарчев, О. О. Кучер, Б. К Мигаль та ін.

Продовжуючи традиції своїх попередників, зокрема професора Д. І. Багалія, який досліджував історію Слобожанщини, Лівобе­режжя, Півдня України, харківські вчені виявили інтерес до міс­цевої історії, у тому числі до історії Харківщини і свого міста. І хоч ці праці становлять меншість у загальному доробку харків­ських істориків, все ж вони вносять свою частку в історичне крає­знавство Лівобережної України.

Зокрема, в 60-х роках у галузі місцевої історії працював А. Г. Слюсарський, який вивчав соціально-економічний розвиток на Слобідській Україні у XVII—XVIII ст., став автором ряду ста­тей в УРЕ, що висвітлювали історію краю у період феодалізму47. Певну цінність для краєзнавців Лівобережжя має джерелознавча стаття М. А. Литвиненка в «Українському історичному журналі» (1966, № 1), в якій зроблено аналіз одного з важливих джерел історії Слобідської України — «Топографического описання Харь-ковского наместничества», надрукованого в 1788 р. Дослідник орієнтує краєзнавців, який саме матеріал вони знайдуть у цьому джерелі: історію виникнення слобідських полків, опис міст Білго-родської лінії, системи управління Слобідською Україною, геогра­фічного положення Харківського намісництва, описи стану земле­робства, торгівлі, шляхів сполучення тощо.

В 70-х — на початку 80-х років у Харківському університеті продовжувались дослідження місцевої історії у рамках всього Лі­вобережжя. Зокрема, звертають на себе увагу статті А. М. Авра-менка, який займається питанням аграрної історії краю кінця XIX — початку XX ст.48 Він доводить, що, незважаючи на капіта­лістичні зрушення, які відбувалися в аграрних відносинах на Лі­вобережжі після селянської реформи 1861 р., основним власником землі протягом другої половини XIX ст. і напередодні першої ро­сійської революції залишалося помісне дворянство. В статтях по­казано малоземелля селянства і загострення кризи соціально-еко­номічних відносин на селі на початку XX ст.

Цій же проблематиці, але за нових умов, створених перемогою Великого Жовтня, присвячені статті В. В. Калініченка, надрукова­ні у «Віснику Харківського університету» у 1979 та 1982 рр. Вони показують революційні аграрні перетворення, які відбуваються на Лівобережжі у 1919—1923 рр.: конфіскацію і розподіл між селя­нами поміщицьких і надлишків куркульських земель, позитивні зміни в землекористуванні селянства в перші роки Радянської влади.

Як бачимо, істориками Харківського університету висвітлено одну з найважливіших проблем Лівобережного регіону України — соціально-економічний розвиток, становище селянства протягом значного відрізку часу — у XVII—XIX ст. і на початку XX ст. Однак слід зазначити, що дослідження місцевої історії поки що не стало постійним завданням учених-істориків провідного науко­вого центру Лівобережної України. На нашу думку, слід було б проаналізувати розвиток і специфіку класової боротьби на Ліво­бережжі в дорадянський період, культурні процеси, правдиво без спрощування і замовчування показати шляхи становлення промис­ловості, сільського господарства краю за роки Радянської влади. Слід рішуче розкривати «білі плями» в місцевій історії, розпові­дати про життя конкретних людей — будівників нового суспіль­ства.

Дещо більше уваги приділялося висвітленню вужчого локаль­ного району — Харківщини, Харківської області. Тут розробка

24

25

проблематики здійснювалася в руслі загальної спрямованості вче­них історичного факультету на дослідження питань історії соціа­лістичного суспільства. Чимало наукових статей присвячено пер­шим крокам Радянської влади на Харківщині. їх автори А. Г. Слю­сарський, М. М. Олійник, В. М. Духопельников висвітлювали пи­тання утворення і діяльності ревкомів у 1919—1920 рр., функціо­нування Рад у відбудовний період, їх допомогу селянству у роз­витку сільського господарства, залученні народних мас до держав­ного будівництва. Ці наукові розробки спираються на виявлений конкретний фактичний матеріал, який може бути використаний в громадській історико-краєзнавчій роботі.

На матеріалах Харківщини написана праця К К. ІІІияна, що висвітлює дореволюційне минуле і сучасне життя українського се­ла 49. Місцеву історико-партійну тематику розробляли В. І. Аста-хов, А. Д. Мацина, О. О. Воскресенський, Є. О. Бондарєв, ТІ. М. Фатєєв та ін.

В ряді праць харківських істориків знайшла відображення та­кож історія міста Харкова. Це, насамперед, узагальнюючі статті В. І. Астахова, М. А. Сіроштана, О. О. Кучера, П. І. Гарчева та інших у довідкові видання, в «Історію міст і сіл УРСР», а також висвітлення різних аспектів історії міста, його промислових під­приємств, культурних закладів тощо.

Силами харківських і полтавських істориків було створено ряд праць з історії Полтавщини. Здебільшого вони являють собою окремі статті в наукових виданнях50, де висвітлюються різні проб­леми з історії краю, а також монографії, збірники документів . Одночасно з роботою над томом видання «Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область» видані брошури В. Н. Жук, М. М. Хвиль, П. П. Зима та інших з історії населених пунктів області: Кременчук, Диканька, Лубни, Хорол, Санжари52.

Деякий доробок у вивченні місцевої історії мають вчені Чер­нігівського педінституту. їх наукові інтереси в основному зосеред­жувались на історії Чернігівщини радянського періоду. Так, на­прикінці 50-х — на початку 60-х років з кількома статтями висту­пив В. У. Чорноус, в яких висвітлювались події громадянської вій­ни в краї, зміцнення радянських місцевих органів влади, допомо­га трудящих Червоній Армії в роки громадянської війни, налагод­ження народної освіти в цей період тощо. Автор брав участь у складанні збірника спогадів учасників Великої Жовтневої соціа­лістичної революції і громадянської війни, який містить великий історико-краєзнавчий матеріал по Чернігівщині. В 70-х роках за його участю створено інший збірник, присвячений подіям грома­дянської війни на Чернігівщині53. Історію комнезамів у селах Чер­нігівщини досліджував Н. Я. Марценюк.

В 70-х роках вивченню місцевої історії приділяв увагу С. М. Мельник. Він досліджував питання комсомольсько-молодіж­ного руху на зорі Радянської влади, соціалістичне будівництво в 1921—1941 рр., події Великої Вітчизняної війни на Чернігівщині, зміцнення дружби і співробітництва чернігівчан з трудящими

Брянської (РРФСР) і Гомельської (БРСР) областей54. Причому для наукового доробку С. М. Мельника характерне глибоке ви­вчення документів, їх археографічна обробка. Вони становлять певний джерелознавчий грунт для пошукових досліджень крає-знавців-аматорів. С. М. Мельник брав участь у створенні таких важливих збірників документів і матеріалів, як «Черниговщина в годьі Великой Отечественной войньї (1941 — 1945)» (К-, 1978); «Социалистическое строительство на Черниговщине (1921 —1941)» (К-, 1983). З питань дорадянської історії Чернігівщини істориками педвузу надруковано лише кілька публікацій55. Вони виступали також авторами статей про історію міста Чернігова і області в енциклопедичних виданнях та нарисів в «Історії міст і сіл УРСР».

Наведений огляд літератури свідчить про те, що місцева істо­рія Лівобережжя розвивається дещо повільніше, ніж в інших ре­гіонах. Спрямованість історичного факультету Харківського уні­верситету — головного наукового центру Лівобережжя — на роз­робку загальноукраїнської тематики, очевидно, стала причиною меншої уваги до проблем місцевої історії, які чекають на своє подальше висвітлення. Активізація цієї роботи на кафедрах історії у вузах Лівобережжя могла б сприяти зростанню знань трудящих про історію свого краю.

Певних успіхів досягнуто у вивченні історії Півдня України. В цьому регіоні функціонують такі визначні наукові центри, як Одеський, Дніпропетровський, Донецький, Кримський університе­ти. У найстарішому з них — Одеському — за час його існування з 1865 р. склалися міцні традиції поглибленого вивчення півдня Росії, у тому числі України.

Після перемоги Великого Жовтня в Одеський університет (з 1920 по 1930 р. — Інститут народної освіти) прийшли нові кадри вчених, наукова діяльність яких спрямовувалась на вивчення пи­тань визвольного руху та революційної боротьби народних мас у XIX — на початку XX ст., дослідження історії Жовтневої револю­ції і громадянської війни. Ця проблематика марксистсько-ленін-ської радянської історіографії не могла не поширитися на праці місцевої історії. Ще до війни одеські історики підготували і видали збірник статей і спогадів про революційний рух в Одесі і на Оде­щині в роки першої російської революції, а також у жовтневі дні 1917 р.50

Розробка найактуальніших проблем вітчизняної історії в Одесі ще більїпс поглибилась і пожвавилась в післявоєнний час. Ство­рюються монографічні та колективні праці, археографічні збірни­ки з історії південного регіону України, Одеси і Одеської області. З залученням великої кількості першоджерел вивчаєть­ся революційний рух на Півдні України. Серед праць цієї пробле­матики чільне місце посідає монографія 3. В. Першиної «Очерки истории революционного движения на юге Украиньї», видана у 1975 р. до 100-річчя заснування «Південноросійського союзу ро­бітників». Автор розкрила провідні тенденції у революційному про-

2<3

27

цесі на Півдні України у 60-х — 70-х роках XIX ст., показала спадкоємність діяльності революційних борців, починаючи від ре­волюційної демократії 60-х років до діячів першої пролетарської організації в Росії — «Південноросійського союзу робітників», який виник у 1875 р. в Одесі. Автор доводить єдність революцій­них процесів в усій країні і підкреслює певні особливості рево­люційного руху в її південному регіоні57.

Питань революційної боротьби робітників і селян в дожовт­невий період торкалися також інші одеські вчені. В цьому плані інтерес становить хроніка революційних подій на Одещині в роки першої російської революції58.

Розроблялася проблема боротьби трудящих за перемогу Жовт­невої революції і встановлення Радянської влади на Одещині, яка завжди перебувала в центрі уваги одеських істориків. До 40-річчя Великого Жовтня еони видали збірник документів і матеріалів «В борьбе за Октябрь (март 1917 — январь 1918)», в якому пред­ставлені документи, що свідчать про величезний революційний ен­тузіазм трудящих краю в буремні 1917—1918 рр., утворення Чер­воної гвардії, розкривають роль В. І. Леніна і більшовицької пар­тії у підготовці й проведенні Жовтневої революції на місцях. Збірник доповнюють спогади безпосередніх учасників боротьби за встановлення Радянської влади на Одещині — «Незабутні дні», видані у 1957 р. Через п'ять років опубліковано документи і мате­ріали про події громадянської війни в краї — «В огне гражданской войнн». Краєзнавче значення цих видань важко переоцінити. До них завжди звертатимуться місцеві краєзнавці. Ідеологічні пра­цівники братимуть з них відомості для патріотично-виховної ро­боти серед трудящих мас.

Проблеми історії Жовтневої революції і громадянської війни висвітлювались у ряді публікацій 3. В. Першиної, М. Ю. Раков-ського, П. Г. Чухрія, П. І. Вороб'я та ін. Окреме місце посідає і творчий доробок В. П. Коновалова. У 1958 р. він надрукував до­кументальну повість «Иностранная коллегия», у 1960 р. — «Герой Одесского подполья», у 1963 р. — «Подвиг «Алмаза», у 1965 р. — «Схватка у Черного моря», у 1977 р. — «Красний флаг над Одес-сой». В цих книгах у популярній формі розповідалося про героїч­ну боротьбу робітників, матросів, солдатів під керівництвом біль­шовиків за встановлення Радянської влади в Одесі, про тяжкі і разом з тим героїчні роки громадянської війни. Автор на підставі архівних документів, більшовицької преси, мемуарної літератури змалював образи багатьох славних більшовиків-ленінців, що від­дали свої сили, здібності, життя перемозі нового соціалістичного суспільства. Книги В. П. Коновалова містять великий історико-краєзнавчий матеріал 59.

У місцевій історії Одещини знайшли відображення питання со­ціалістичного будівництва, індустріалізації, колективізації краю, розвитку соціалістичного змагання60. Цій тематиці присвячені статті 3. В. Першиної, Г. О. Гетьмана, В. Ф. Майстренко, вміщені в «Працях Одеського університету», та ін.

В Одеському університеті на матеріалах Півдня України роз­роблялася одна з актуальних проблем радянської історіографії — союз робітничого класу і селянства61. Велику увагу приділили історики висвітленню подій Великої Вітчизняної війни у краї і безпосередньо в Одесі. Обороні Одеси, її визволенню від німець­ко-фашистських загарбників, зокрема, присвячені монографічні праці, збірники документів і документальні повісті62. Значний історіографічний доробок створено з питань підпільно-партизан­ського руху в краї у роки його окупації ворогом. Причому це зде­більшого окремі монографічні видання, добре документовані, де вводиться в обіг велика кількість матеріалів з місцевої історії63.

Історики Одеси досліджували також історію окремих під­приємств міста, одеського порту, пароплавства, університету тощо. Аналізувалося культурне життя міста в різні періоди його історії. Ці публікації містять багато відомостей історико-краєзнавчого ха­рактеру про створення пам'ятників в Одесі визначним діячам культури, про місця, пов'язані з життям і творчістю поетів, ком­позиторів.

Одним з напрямів досліджень з місцевої історії є створення ко­ротких історико-краєзнавчих нарисів про окремі населені пункти. Тут слід відзначити участь істориків і краєзнавців у написанні «Історії міст і сіл УРСР. Одеська область», яка була видана ук­раїнською і російською мовами, а також видання окремих нарисів про Одесу, Білгород-Дністровський, Юлію, Вилково, Балту, Ізмаїл, Татарбунари та ін. До цієї групи видань належить нарис «Знай свій край» (Одеса, 1960), який має науково-методичний характер.

Отже, навіть далеко не повний огляд літератури свідчить про те, що завдяки зусиллям одеських істориків місцева історія краю одержала більш глибоке висвітлення, ніж у деяких інших регіо­нах республіки. Систематично вивчалися вузлові, важливі пробле­ми з історії краю як дожовтневого, так і радянського періодів. Проведено також велику роботу по виявленню, археографічній обробці та надрукуванню документів і матеріалів з місцевої істо­рії, що вносить вагомий вклад у розвиток історичного краєзнав­ства на Одещині.

Протягом 60-х — початку 80-х років надзвичайно багато зроб­лено у вивченні історії Донеччини. За своїм значенням у народно­му господарстві країни, за рівнем промислового розвитку цей регіон посідає одне з провідних місць. Тут склалися могутні кадри радянського робітничого класу, який по праву пишається рево­люційними, бойовими і трудовими подвигами. Тому не дивно, що Донбас, ного історія і сьогодення привертають увагу не тільки вчених Донецького університету, істориків краю, а й багатьох до­слідників республіки, Москви та інших міст країни.

Проблематика історіографії Донбасу має свою специфіку, зу­мовлену особливістю даного регіону. Важливе місце в ній посі­дають питання соціально-економічного розвитку краю, починаючи і дореволюційних часів, і особливо в радянський період. Детально аналізується розвиток промисловості Донбасу, її провідні галу-

28

29

зі — вугільна та металургійна. Так, ще в середині 50-х років вийшли праці Г. Д. Бакуля з цих питань 64. Вони широко викори­стовувались багатьма істориками, економістами. Технічний про­грес у вугільній промисловості за роки Радянської влади висвіт­люється в ряді фундаментальних праць 65. Також видано науково-популярну літературу про інші галузі: машинобудування, хімічну, легку промисловість та ін.

Меншою мірою висвітлювались шляхи розвитку сільського гос­подарства краю66. Серія праць присвячена питанням загального економічного розвитку Донбасу у дорадянський і радянський пе­ріоди.

Однією з найактуальніших і найбільш розроблюваних проблем місцевої історії Донеччини є історія донецького загону робітни­чого класу, який формувався у другій половині XIX ст. в ході роз­витку капіталістичної промисловості краю. Ретельно вивчається становище робітників, їх революційна боротьба, розкривається роль більшовицької партії і особисто В. І. Леніна в організації робітничих мас на боротьбу проти царизму і влади капіталу. Ро­бітники Донбасу брали активну участь у революції 1905—1907 рр. Саме тут у грудні 1905 р. відбулося найбільше на Україні збройне повстання, в якому головною рушійною силою виступав пролета­ріат. Події тих буремних років привертали і досі привертають увагу дослідників. Цій проблематиці присвячено збірники доку­ментів, монографії, статті, спогади 67.

Керований Комуністичною партією робітничий клас став на чолі всіх революційних перетворень у країні в період Великого Жовтня, відбудови народного господарства та соціалістичного будівництва. Своєю героїчною працею робітники вписали багато яскравих сторінок у літопис економічного зміцнення нового суспільства. Тому не дивно, що чи не найбільша кількість праць з місцевої історії стосується проблем історії робітничого класу в період Великого Жовтня і в роки Радянської влади. Заслуговує на увагу праця В. Я. Борщевського «Рабочий класе и Советьі До-нецко-Криворожского бассейна в Октябрьской революции» (1962), в якій переконливо показано революційну енергію робітників До-нецько-Криворізького басейну в жовтневі дні. Боротьбу за зміц­нення вдади Рад у Донбасі висвітлював М. Г. Гончаренко та інші дослідники 68.

Робітникам Донбасу, їх героїчній праці в роки перших п'яти­річок присвячена книга 3. Г. Лихолобової «Рабочие Донбасса в годьі первьіх пятилеток» (1973), в якій висвітлено формування у робітників нового соціалістичного ставлення до праці, перетворен­ня її в справу честі, доблесті й геройства, розвиток соцзмагання, стаханівського руху. Питання трудового героїзму робітників, роз­виток ударництва, стаханівського руху і новаторства розкриті в цілому ряді праць69. В них показано роль партійних організацій у зміцненні соціалістичного змагання, широко популяризується досвід новаторів виробництва. Ці праці спрямовувались на кому­ністичне виховання трудящих. Але, на жаль, їх виховна ефектив-

30

ність була незначною, оскільки вони уникали болючих економіч­них і соціальних проблем в середовищі робітничого класу, при­крашували дійсність.

Публікації з історії робітників Донбасу завершує фундамен­тальне наукове дослідження в двох томах «История рабочих Дон­басса», виконане науковцями Інституту історії АН УРСР та вче­ними Донбасу.

В Донецькій області, як і в інших регіонах України, з неослаб­ним інтересом вивчаються події, що відбувалися в краї у роки Великої Вітчизняної війни. Ведеться ретельний пошук учасників боротьби за звільнення краю від фашистських загарбників 70.

Творча діяльність донецьких істориків множить обсяг фактич­них матеріалів про історію краю. Результат своїх досліджень вони прагнуть максимально наблизити до слухацьких аудиторій трудя­щих. Про це свідчить велика кількість надрукованих методичних порад лекторам на історико-економічні теми.

Складовою частиною місцевої історії Донбасу є популярна історична література краєзнавчого характеру. Насамперед це по­пулярні нариси, в яких дається загальна характеристика краю, його особливостей, документальні новели, краєзнавчі дослідження п межах певної проблеми. Звертає на себе увагу історико-крає-.(ііавчий нарис Л. Т. Прокоф'євої «Не смолкнет слава», в якому ішевітлюються події громадянської війни в Донбасі; праця багата конкретними фактами, прізвищами активних борців за перемогу Радянської влади, описами місць, де відбувалися бої тощо.

Завершуючи огляд праць з місцевої історії Донеччини, слід підзначити ту роботу, яка проводиться в області по написанню історії окремих населених пунктів — міст і сіл. Налічується близь­ко ста публікацій цього напряму, з яких близько ЗО присвячено .Донецьку. За формою це нариси, які висвітлюють або певний пе­ріод з історії міста, або характеризують його економіку, культуру па сучасному етапі. Переважна більшість цих публікацій являє собою матеріали на допомогу «лектору, пропагандисту, розрахована на засвоєння трудящими знаць з історії свого міста, на виховання їх у дусі радянського патріотизму.

Огляд численних праць з місцевої історії Донеччини свідчить про те, що всі вони як наукові, так і популярні краєзнавчі, спря­мовані на всебічне висвітлення історії краю.

До південного регіону Української РСР входить Крим. На ви­вчення його історії з стародавніх часів до наших днів спрямована наукова діяльність кафедр історії Сімферопольського університету.

Періоду середньовіччя присвячено ряд наукових публікацій проф. С. А. Секиринського. Проте основну увагу вчений звертає па більш пізній період історії Криму — кінець XVIII — XIX ст. іїого цікавлять суспільно-економічні проблеми: розвиток промис­ловості, сільського господарства, селянська колонізація Криму, проникнення капіталістичних елементів в економіку краю і його швидкий капіталістичний розвиток протягом XIX — початку XX ст. Наукові дослідження С. А. Секиринського з цієї проблематики

зі

ірукуиалися - 00-х роках в «Ежегоднике по аграрной истории

Вос гочной Европьі» та ін.

Проблеми розвитку капіталізму в сільському господарстві до­сліджували М. М. Максименко та Н. Г. Губенко. Революційній боротьбі під керівництвом більшовицької партії на початку XX ст. присвячено ряд статей В. С. Горякіної71.

Певне розкриття одержала тема боротьби за встановлення Ра­дянської влади в Криму. Вчені університету брали участь у ство­ренні збірників документів і матеріалів, написанні статей, мето­дичних розробок тощо, в яких аналізувалися події тих буремних років72. Ряд публікацій зроблено з питань соціалістичного будів­ництва, з історії робітничого класу і колгоспного селянства в роки Радянської влади 73.

Як і в інших регіонах України, значна увага приділяється історії Великої Вітчизняної війни. У 1973 р. в Сімферополі ви­дано збірник документів і матеріалів «Крьім в период Великой Отечественной войньї», який став настільною книгою місцевих краєзнавців. З цієї проблеми існує надзвичайно велика бібліогра­фія: статті, спогади, матеріали про героїв, які захищали і визволя­ли Крим у роки німецько-фашистської навали тощо.

Історією післявоєнного періоду в Криму займався М. М. Мак­сименко. Його перу належить монографія про діяльність місцевих Рад Криму «Местиме Советьі Крьша в послевоенное время (1945—1958 гг.)» (К-, 1972), ряд статей про відбудову кримських сіл, допомогу союзних республік у відбудові народного господар­ства Криму.

Дальше піднесення народного господарства краю розкрито у збірнику документів і матеріалів «Социалистическое народное хо-зяйство Крьімской области (1945—1970 гг.)» (Симферополь, 1980). Взагалі слід сказати, що в 60—80-х роках видано чимало доку­ментів з історії Криму. Викладачі у краєзнавчому плані працюють в галузі архівознавства та джерелознавства.

Зусиллями сімферопольських істориків у післявоєнний час створено також синтетичну працю «Нариси з історії Криму», яка складається з чотирьох частин. У ній висвітлено історію краю з найдавніших часів до 60-х років нашого століття. Нариси віді­грали помітну історико-краєзнавчу роль. Протягом кількох де­сятиліть ними користувалися вчителі, місцеві краєзнавці чер­пали звідти факти про ті чи інші події. В одинадцятій п'ятирічці вчені Сімферопольського університету розгорнули роботу по ство­ренню нової праці — двотомного видання нарисів соціально-еконо­мічної і політичної історії Криму, — яка має включити в себе результати досліджень істориків за останні роки. Вона спирати­меться на нові документальні джерела.

Кримські історики мають певний доробок у висвітленні історії окремих населених пунктів — Севастополя, Сімферополя, Керчі, Перекопа, Алупки, Судака та ін. У 1984 р. видано збірник доку­ментів і матеріалів, присвячений 200-річчю Сімферополя. В ньо­му подано документи, які послідовно розкривають історію міста

32

і початку його існування, показано величезні позитивні зміни, іно відбулися в економіці міста, і життя трудящих за роки Ра­дянської влади. Документи ілюструють становлення радянського способу життя сімферопольців. Роль таких видань, як документо­вана історія Сімферополя, важко переоцінити. Вони несуть на собі велике виховне навантаження, є прекрасним краєзнавчим джере­лом для широких кіл лекторів, пропагандистів, всіх, хто прагне знати і популяризувати історію свого міста.

Розвивається місцева історія і в західному регіоні Української РСР. Основним центром історичних досліджень тут є Інститут суспільних наук АН УРСР, історичні факультети Львівського, Ужгородського, Чернівецького університетів, а також частково педінститутів. За післявоєнний час в них виросли і зміцніли кад­ри радянських істориків, які з позицій марксистсько-ленінської ме­тодології висвітлюють історію західноукраїнських земель. їх вне­сок у вивчення історії рідного краю значно переважає все те, що зроблено в цьому плані до возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Обсяг даної праці не дає можливості проаналізувати окремо доробок вчених кожного наукового закладу в західному регіоні. Тому спробуємо виділити найбільш важливі праці, які визначають основні віхи у розвитку місцевої історії. Наприкінці 50-х — на по­чатку 60-х років велику роль у цьому відіграло видання серійно­го тематичного збірника статей «З історії західноукраїнських зе­мель» (Вип. 1—5, К-, 1957—1960. Вип. 6—8 вийшли під назвою «З історії Української РСР»). його відповідальним редактором був І. П. Крип'якевич. У збірнику вміщувались статті, огляди лі­тератури, рецензії, бібліографічні матеріали на теми місцевої істо­рії. Іншим серійним збірником краєзнавчого характеру були «Ма­теріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині» (Вип. 1—5, К-, 1954—1964). Питання місцевої історії висвітлюва­лися в Наукових записках Львівського, Ужгородського універси­тетів. «Вісник Львівського університету» в 60-х роках вміщував цікаві статті про соціально-економічний розвиток Галичини, При­карпаття, революційний рух трудящих у XVIII—XIX ст.74 Ці пуб­лікації являли собою початковий, вступний етап до глибокого вивчення історії краю, яке розгорнулося в 60-х роках, коли вчені виступили з рядом монографій. В центрі їх уваги було: життя тру­дящих краю, боротьба проти соціального і національного гніту у важких умовах перебування під владою Австро-Угорщини. Зокре­ма, по-новому висвітлив життя карпатських опришків В. В. Гра-бовецький у праці «Карпатське опришківство» (1966). Він показав, що це були не розбійники, розбишаки, як їх називала буржуазна історіографія, а бунтарі проти феодального гніту, захисники зне­доленого селянства. Селянству присвячувалися монографії Ф. І. Стеблія, М. М. Кравця75, робітничому класу кінця XIX — початку XX ст. — праці В. К. Макаєва, К- Г. Каковського76, революційному та національно-визвольному рухові — праці П. К. Сміяна, Ю. Ю. Сливки, брошура В. І. Богайчука 77. Також

зз

3—6167

досліджувався розвиток прогресивних ідей у Галичині в першій половині XIX ст.78. Така тематика була цілком новою для захід­ного регіону України. Вона свідчила про те, що його вчені міцно стоять на позиціях радянської історіографії.

Наукові інтереси вчених регіону не лише сягали вглиб віків, а й торкалися проблем радянської дійсності — піднесення економі­ки краю, колгоспного будівництва, розвитку промисловості79. Фак­тичний матеріал вони черпали з навколишнього життя, преси, по­точних архівів. Тому ці праці стали до певної міри джерелом для вивчення історії краю наступними поколіннями краєзнавців.

Проблеми сучасності розкривались у численних збірниках до­кументів, які укладалися спільно з працівниками архівів. Такими, наприклад, є збірник документів «Шляхом Жовтня», що скла­дається з шести частин (Ужгород, 1957—1965), «Боротьба трудя­щих Волині за возз'єднання з Радянською Україною» (ч. 1.— Луцьк, 1957; ч. 2.— Львів, 1965), «Волинь Радянська» в чотирьох частинах та ін. Подібні збірники видано в інших областях регіону.

Видані в 60-ті роки численні праці з місцевої історії західно­українських земель стали грунтом для створення науковцями Ін­ституту суспільних наук АН УРСР колективної монографії «Тор­жество історичної справедливості. Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській дер­жаві» (Львів, 1968). В ній подано історію Галичини, Західної Волині, Закарпаття та Північної Буковини як невід'ємних скла­дових частин України. В праці розкривається всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції та її роль у долі трудящих західного регіону України, показано соціалістичні перетворення в цьому краї.

70-ті роки були дальшим кроком у розвитку місцевої історії краю як дорадаянського, так і радянського періодів. У цей час вийшли монографії про минуле і сучасне Буковини, продовжува­лась розробка селянської тематики, вивчення визвольного руху трудящих у період капіталізму80. Ряд праць вийшов з місцевої історії радянського періоду81.

Окремим напрямом стало видання узагальнюючих історико-краєзнавчих нарисів про Волинь, Буковину, Закарпаття, Гуцуль-щину тощо82.

Розгорнулося вивчення історії західноукраїнських міст. Особ­ливо ретельно досліджувався Львів, його економіка, промисло­вість, соціально-класова боротьба, торговельні зв'язки у період феодалізму. В цьому плані слід назвати монографії Я. П. Кдся, В. Ф. Інкіна. Ціла низка статей у періодичних виданнях стосува­лася культурного життя міста. їх автори досліджували діяльність Львівського братства у міжслов'янських культурних взаєминах у XVI—XVIII ст. (Я. Д. Ісаєвич), заснування першого театру у Львові (М. Самвелян), перше музичне товариство (Л. Мазепа) та ін. У 1984 р. вийшла синтетична праця «Історія Львова». З'яви­лися праці про Ужгород, Ровно та ін.

34

Ще у 1959 р. у Львові було започатковано серію краєзнавчих нарисів про західноукраїнські міста, розраховану на широкого читача. Вийшли нариси: В. В. Грабовецького — про Звенигород, Д. Д. Низового — про Борислав, М. М. Левицького і А. Батозь-кого —про Стрий, М. В. Брика — О. М. Горленка та ін. — про Дрогобич. Кілька публікацій присвячені історії Луцька, його рево­люційному минулому, культурі, архітектурі83. У 1983 р. вийшов нарис Я. Д. Ісаєвича, А. І. Мартинюка про Володимир-Волинський. Цей перелік можна було б значно продовжити. Вихід подібних праць стимулювався в краї підготовкою томів до «Історії міст і сіл Української РСР» по Львівській, Івано-Франківській, Терно­пільській, Волинській, Закарпатській, Чернівецькій областях. За­лучення до цієї роботи широких кіл краєзнавців зумовило публі­кацію краєзнавчих матеріалів на значно вищому, ніж раніше, на­уковому рівні.

Завершуючи огляд публікацій з місцевої історії західного ре­гіону УРСР, слід додати, що окремі питання цієї тематики ви­світлювали «Український історичний журнал», «Архіви України», «Вісник Львівського університету», «Жовтень» та інші періодичні Видання. Вміщені в них статті, документи, мемуари тощо збагати­ли історіографію краю.

Розвитку місцевої історії в усіх регіонах республіки помітно сприяли наукові конференції з історичного краєзнавства. Ініціато­ром їх проведення став Кам'янець-Подільський педінститут, який ще в 1965 р. спільно із створеним у тому ж році Хмельницьким обласним історико-краєзнавчим товариством провів Першу істо-рпко-краєзнавчу конференцію.

З того часу обласні конференції регулярно проходять у Кам'я-псць-Подільську, Вінниці, Чернігові та інших містах. Вони під­німають надзвичайно широке коло питань з історії краю. Наприк­лад, на II Вінницькій історико-краєзнавчій конференції, присвя­ченій 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчиз­няній війні 1941—1945 рр. (19 вересня 1984 р.), працювало чотири секції: «Вінниччина у дожовтневий період» (25 виступів), «Вста-новлення Радянської влади й побудова соціалізму на Вінниччині» (17 виступів), «Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни» (14 іиіступів), «Вінниччина у післявоєнний період. Економічні н куль-іурні зв'язки вінничан з трудящими областей братніх республік» (28 виступів). У надрукованих тезах доповідей піднято широке коло питань з місцевої історії усіх періодів, у науковий обіг вве-псно великий і важливий фактичний матеріал, який дуже збагачує історичне краєзнавство краю.

Досить ефективними виявились республіканські наукові кон­ференції з історичного краєзнавства, які проводились у Полтаві, Вінниці, Чернігові. Поряд з розробкою теоретичних питань істо­ричного краєзнавства, вивченням досвіду історико-краєзнавчої роботи в школах, вузах вони приділяли багато уваги розробкам

4 МІСЦЄВОЇ ІСТОрІЇ.

З* 35

Завдання дальшого розвитку досліджень з місцевої історії об­говорювались і на Першій Всесоюзній конференції з історичного краєзнавства в Полтаві (1987). Там плідно працювала секція ре­гіональної історії, розглядалися питання соціально-економічного розвитку окремих регіонів, історії міст і сіл. Аналізувалася регіо­нальна історіографія, наголошувалось на необхідності вивчення джерел. Конференція націлила істориків-краєзнавців на глибоке вивчення свого краю.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що зроблений огляд літе­ратури не претендує на цілковиту повноту охоплення всіх науко­вих центрів, де розробляється місцева історія, а також на вичерп­ний аналіз виданих праць. Історіографія місцевої історії Україн­ської РСР може стати предметом окремого спеціального дослід­ження. Нашим же завданням було показати, що в Українській РСР у 60-х — першій половині 80-х років у цілому було досягнуто певних успіхів у науковому вивченні Правобережжя, Лівобереж­жя, Півдня, західноукраїнських земель.

Видано чимало монографічних досліджень, колективних праць, статей, збірників документів тощо, які у комплексі розкривають історію кожного регіону, його окремих місцевостей.

З викладеного вище видно, що проблематика праць з місцевої історії найтісніше пов'язана з проблематикою всієї радянської іс­торичної науки. В дожовтневому періоді звертається увага, насам­перед, на історію народних мас — селянства, пролетаріату, висвіт­люються їх становище і боротьба проти соціального гніту, ви­звольний рух протягом трьох етапів боротьби проти самодержав­ства. В усіх центрах, де досліджується місцева історія, чільне місце посідає проблема боротьби трудящих за встановлення Ра­дянської влади, відстоювання її на фронтах громадянської війни. Майже в кожній області цим питанням присвячені збірники доку­ментів, монографічні дослідження, статті.

В працях з місцевої історії активно розробляється радянський період, побудова соціалізму, висвітлюються події Великої Вітчиз­няної війни, змальовуються трудові звершення народу, зростання його добробуту в післявоєнний час. Така спільність проблематики з усією радянською історичною наукою є одним із свідчень того, що місцева історія становить її невід'ємну складову частину. Ра­зом з тим наукове вивчення історії окремих регіонів республіки, виявлення нових джерел і фактів закладає підвалини для дальшо­го розвитку історичного краєзнавства силами краєзнавців-амато-рів — людей різних професій, які, спираючись на наукові праці, ведуть самостійний пошук, вивчають свій край, місто, завод тощо.

Відзначаючи певний внесок, який зробили радянські історики у вивчення окремих регіонів, місцевостей, населених пунктів Ук­раїнської РСР протягом 60-х — першої половини 80-х років, разом з тим не можна не зупинитись на тих недоліках і недоробках, які мають місце в цьому напрямі досліджень. Вони особливо стали помітні після XXVII з'їзду КПРС, який наголосив на необхідності

правдивого висвітлення минулого нашої країни без «білих плям» І умовчань того негативного, що було в період 30-х років, у період застою тощо. М. С. Горбачов неодноразово підкреслював пізна­вальну роль історичної науки, яка на підставі глибокого аналізу причин наших здобутків і прорахунків у минулому дає можли­вість накреслити шляхи прискореного руху народу вперед. У пра­цях з місцевої історії проявилися ті ж негативні риси, які власти­ві були для всієї історіографії застійних років: намагання висвіт­лювати тільки позитивні явища, прикрашення дійсності, парад­ність, підміна глибокого аналізу історичних процесів декларатив­ністю.

Одним з характерних недоліків у працях місцевої історії є дуб­лювання загальних закономірностей, виявлених історичною наукою при аналізі процесів у межах держави. Часто дослідники не стіль­ки прагнуть виявити специфіку, своєрідність явища в окремому краї, скільки намагаються штучно підтягнути матеріал до загаль­них концепцій, які вже склалися в історичній науці. Це робить більшість праць з місцевої історії одноманітними, безбарвними. Надмірна соціологізація, неувага до інтересних людей краю — все це значно знижує їх наукову цінність, інтерес широких читацьких КІЛ до зазначених книг і публікацій, зменшує їх виховну ефектив­ність. Багато з них до того ж написані сухою безбарвною мовою.

В праці з місцевої історії, що мають бути написані живо, ін­тересно, слід вводити якомога більше конкретного матеріалу, цікавих розповідей про яскраві події, видатних людей, які своєю діяльністю, творчістю сприяли розвиткові краю, його процвітан­ню. Потрібно сміливіше планувати наукову розробку місцевої іс­торії в наукових центрах і вузах республіки з тим, щоб були ви­світлені всі її аспекти, щоб широка громадськість одержала мак­симум знань з історії свого краю.

Соседние файлы в папке Краєзнавство материалы