2. Музейні наукові дослідження та публікації

Важливе місце в діяльності кожного музею займає організація експозиції. Це специфічний, суто музейний вид наукового дослі­дження, в якому за допомогою мови речей (музейних експонатів) створюються своєрідні моделі загальних процесів і окремих подій політичного, соціально-економічного й культурного розвитку краю.

В основі композиційної побудови експозиційного показу лежить тематико-хронологічний принцип, що відбиває сутність марксист­сько-ленінського вчення про поступальний рух історії, змінність соціально-економічних формацій. Відповідно до цього в експози­ціях історичних і краєзнавчих музеїв виділяються розділи по періодах — первіснообщинний лад, феодалізм, капіталізм, соціа­лізм. Що ж до організації матеріалу в межах загальних тематич­них структур, то тут історико-хронологічний підхід органічно по­єднується з проблемним, який дозволяє глибше передати ідейно-змістовну спрямованість експозиційного показу, сконцентрувати увагу на найбільш характерних, вузлових аспектах,розвитку краю у кожний історичний період.

Відтворюючи цілісну картину усіх сфер життя краю, експози­ції музею разом з тим включають численні підтеми і комплекси, що являють собою своєрідні історико-краєзнавчі нариси про окре­мі населені пункти, підприємства, історичних осіб. Побудовані на оригінальних пам'ятках місцевого походження, вони збагачують розробки проблем загальносоюзного й республіканського значення конкретним змістом, який відбиває локальні особливості історико-культурних процесів у кожному з регіонів.

Значне місце в експозиційно-виставочній роботі музеїв респуб­ліки займає тема непорушної дружби російського та українського народів, братнього єднання усіх республік СРСР, пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму. Актуальність її з новою силою проявляється на сучасному етапі розвитку нашого суспільства. «Одним з найбільших завоювань Жовтня є дружба радянських на­родів. Вона сама по собі — унікальне явище в світовій історії. Для нас же — одна з головних опор могутності і міцності Радянської держави», — відзначив V промові «Жовтень і перебудова: рево­люція продовжується» М. С. Горбачов²³.

У 17 музеях України відкрито спеціалізовані зали «Дружба народів». Проте у більшості випадків розробка цієї теми експози­ційними засобами має наскрізний характер, знаходячи відобра­ження в основних розділах і підтемах. Наприклад, експозиція Переяслав-Хмельницького музею, розкриваючи історичне значення Переяславської Ради, демонструє такі оригінальні експонати, як лист Богдана Хмельницького до Москви від 8 червня 1648 р. з про-

ханням про возз'єднання, євангеліє, на якому учасники Переяс­лавської Ради присягались на вірність Російській державі, звіт боярина В. В. Бутурліна, який очолював делегацію послів з Моск­ви, постанова Земського собору 1653 р. та ін.

Як дорогоцінні реліквії непорушної дружби братерських наро­дів сприймають відвідувачі музе'ЇЕ Полтавщини пам'ятки періоду Північної війни, зокрема — оригінал звернення Петра І до україн­ського народу від 29 січня 1709 р., сорочку, в якій було страчено полковника Кочубея — активного виразника ідеї єднання з Росією, тексти присяг на вірність Росії жителів Лубен, Миргорода, При­лук та інших міст, зразки зброї російських та українських воїнів, котрі виступали пліч-о-пліч у боротьбі проти іноземних загарб­ників.

Тема інтернаціональної солідарності пролетаріату в період громадянської війни та іноземної інтервенції знайшла глибоке висвітлення в оригінальних матеріалах Одеського краєзнавчого музею, що пов'язані з діяльністю французької комуністки Жанни Лябурб, направленої до Одеси В. І. Леніним для проведення агі­таційної роботи серед іноземних моряків. Історичними свідками цих подій є представлені в експозиції екземпляри газети «Кому­ніст», видаваної у підпільній друкарні російською та французькою мовами, листівки, матеріали про іноземних моряків і солдатів — учасників революційних виступів у Одесі.

В експозиції музею історії міста Києва представлено оригіналь­ні пам'ятки, що свідчать про допомогу радянських людей трудя­щим республіканської Іспанії в їх боротьбі проти фашизму в 1936—1939 рр. Тут — особисті речі, нагороди, документи киян О. П. Осадчого, М. Г. Гуменного, В. Ф. Калабухова й інших, хто воював у складі інтернаціональних бригад. Великий інтерес викли­кають матеріали про київський дитячий будинок № 13 у Святоши-но для іспанських дітей, котрим Радянська країна стала другою батьківщиною; лист вихованців з подякою своїм вчителям, малю­нок маленької іспанки «Воїн Червоної Армії з дівчинкою на ру­ках», оригінальні фотографії.

Бойовому побратимству радянських і чехословацьких воїнів, що яскраво проявилось у роки Великої Вітчизняної війни, присвя­чена експозиція музею с. Соколово на Харківщині. Тут у березні 1943 р. прийняв свій перший бій з фашистами 1-й Чехословацький батальйон під командуванням Людвіка Свободи.

На багатому конкретному матеріалі місцевої історії розкрито у музеях республіки тему ленінської дружби народів СРСР, інтер­національних зв'язків з трудящими соціалістичних країн. Внесок харків'ян у Всесоюзну комсомольську будову Байкало-Амурської магістралі ілюструють оригінальні експонати — комсомольські путівки, заяви добровольців, особисті речі й фотознімки чле­нів будівельно-монтажного поїзда «Харків» — учасників спору­дження м. Ургал, макети машин, що виробляються для БАМу на харківських заводах.

136

137

РОЗДІЛ VI

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК

ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

1. МІСЦЕ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ

ТА КУЛЬТУРИ В ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИХ

ДОСЛІДЖЕННЯХ

З перших днів існування Радянської влади на зміну філантро­пічним і приватним ініціативам любителів старовини прийшла за­гальнодержавна політика дбайливого зберігання і примноження історико-культурних цінностей народів СРСР. Вони проголошені народним надбанням, широко використовуються в наукових і ви­ховних цілях. Відзначаючи важливу роль історико-культурних пам'яток у суспільно-політичному, науковому та культурному жит­ті Радянської країни і комуністичному вихованні трудящих, XXVII з'їзд КПРС висунув завдання «активніше вести роботу по збере­женню і примноженню національної культурної спадщини, по збе­реженню пам'яток вітчизняної та світової історії і культури» '. Історія, революція, їх пам'ятки, — підкреслювалося на з'їзді, — це могутнє джерело виховання народу. Трудящі повинні стати ревни­ми зберігачами духу народного, який живе в пам'ятках історії та культури, в камені й бронзі, в самому звучанні імен міст, сіл і ву­лиць Вітчизни ². Велика роль у здійсненні вимог, висунутих пар­тійним форумом, належить активній масовій участі трудящих у до­слідженнях, пропаганді та охороні історико-культурних надбань.

Дослідження пам'яток історії та культури постійно перебуває у полі зору багатьох провідних вчених республіки і країни, енту-зіастів-краєзнавців, посіло важливе місце серед основних напря­мів історико-краєзнавчих досліджень. З початку формування ра­дянської системи охорони і використання пам'яток історії та куль­тури особлива увага приділяється залученню до цієї важливої ро­боти якомога ширших верств громадськості. Вже в лютому 1919 р. при Наркомосі УСРР розпочав роботу Всеукраїнський комітет охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМіС), який фактично став координаційним центром в організації досліджень історико-культурної спадщини республіки в 1919—1921 рр.³ Актив­ну участь в його діяльності брали академіки Д. І. Багалій, М. Ф. Біляшівський, О. П. Новицький, М. О. Макаренко, М. Ф. Сумцов, О. С. Федоровський, Ф. І. Шміт, вчені Ф. І. Ернст, В. Ш. Модзалевський, І. В. Моргілевський, С. А. Таранушенко та ін. На місцях дослідження пам'яток здійснювалось губернськи-

ми та повітовими комітетами охорони пам'яток, навколо яких гур­тувались ентузіасти вивчення надбань історії та культури рідного краю. З метою розширення активу дослідників пам'яток при ВУКОПМІСі деякий час діяла школа реєстраторів пам'яток, ряд місцевих комітетів утворили короткострокові курси підготовки до­слідників та охоронців пам'яток. З цією ж метою проводились за­няття в окремих робітничих клубах⁴. У 1921 р. в результаті пере­будови структури Наркомосу республіки комітет припинив існу­вання, його діяльність проходила у складних умовах боротьби з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією, тому далеко не всі плани і задуми в охороні та дослідженні пам'яток вдалося здійсни­ти на практиці. Разом з тим вона стала першим досвідом Радян­ської України на цьому напрямі культурного будівництва. До до­слідження історико-культурної спадщини активно підключилися також місцеві наукові товариства, що почали виникати в цей час на Україні.

ЗО травня 1921 р. на загальних зборах членів Академії наук України була створена Археологічна комісія, наступного року ре­організована в Археологічний комітет⁵. Спочатку він виконував роль науково-консультативного органу з питань охорони та дослі­дження культурної спадщини. Активна діяльність комітету сприя­ла ствердженню його авторитету і в 1924 р. він був перетворений у Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК), який певний час виконував функції головної державної установи в справах охоро­ни пам'яток історії та культури республіки. Діяв ВУАК до по­чатку 30-х років. Головою комітету було обрано академіка О. П. Новицького, який зробив великий внесок у його роботу. Не­значна кількість штатних працівників ВУАКу (3 чоловіка) ком­пенсувалася залученням до його діяльності на громадських заса­дах багатьох відомих дослідників історико-культурної спадщини України. В роботі комітету брали участь М. Біляшівський, Ф. Ернст, В. Кричевський, М. Макаренко, М. Рудинський, Д. Щер-баківський та інші науковці. ВУАК не лише згуртував навколо се­бе більшість дослідників археологічних пам'яток України, а й створив широкий актив з любителів-краєзнавців⁶.

Значний внесок у дослідження пам'яток історії та культури був зроблений під час розгортання масового краєзнавчого руху в рес­публіці у 20-ті роки. Спочатку керівництво ним здійснювала ство­рена при Академії наук України Комісія краєзнавства, яку очолю­вав академік А. М. Лобода, згодом — Український комітет крає­знавства. Вивченням пам'яток займались численні наукові това­риства, яких вже в 1924 р. на Україні діяло близько 40 ⁷, велика кількість студентських та шкільних краєзнавчих осередків. Резуль­тати досліджень періодично висвітлювались на сторінках таких видань, як «Краєзнавство», «Культура і побут», «Краеведение», «Советское краеведение», та ін.

Згідно з затвержденим постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 16 липня 1926 р. «Положенням про пам'ятники культури і приро­ди» при Наркомосі УСРР був заснований Український комітет

172

173

охорони пам'ятників культури (УКОПК) ⁸. У прийнятому в 1929 р. статуті комітету значна увага приділялась здійсненню завдань організації дослідження пам'яток історії та культури. За своїми правами і функціями УКОПК поєднував у собі риси державної установи і громадської організації. Відаючи поточними справами охорони пам'яток республіки, він був органом, до якого входили представники Наркомату внутрішніх справ УСРР, Управління нау­ковими установами НКО, Істпарту, Центрального архіву револю­ції, Історичної секції ВУАН, Всеукраїнського археологічного ко­мітету, Українського комітету охорони пам'ятників природи, Укра­їнського комітету краєзнавства, ряду київських та харківських ка­федр історії України, історії української культури, мистецтвознав­ства, а також фахівці з окремих галузей історії, археології та ми­стецтвознавства тощо. Діяльність УКОПК по охороні культурної спадщини очолив обраний його головою український радянський письменник, партійний та громадський діяч І. Ю. Кулик. На міс­цях діяли чотири крайові комісії охорони пам'ятників культури з центрами в Києві, Харкові, Одесі та Дніпропетровську, окружні комісії охорони пам'яток, кореспонденти охорони пам'яток ⁹.

Діяльність комітету сприяла активізації залучення широких верств населення до дослідницької роботи з пам'ятками та їх охо­ рони. На місцях почали виникати різноманітні за формою громад­ ські об'єднання. Так, у Харкові в 1928 р. за ініціативою громад­ ськості були створені інспекції по охороні культурних цінностей, що діяли на добровільних засадах у кожному районі міста. Нау­ ковці, робітники промислових підприємств, службовці радянських установ, студентська та учнівська молодь докладали багато зусиль до зібрання та дослідження матеріалів про історичні, археологіч­ ні, архітектурні та мистецькі пам'ятки ¹⁰. і

Разом з тим. організація досліджень історико-культурної спад­щини на Україні в 20-х роках мала досить значні хиби, та недолі­ки. Зокрема, на той час в центрі уваги перебували переважно археологічні, історико-архітектурні та мистецькі пам'ятки дожовт­невого періоду, ще мало уваги приділялось пам'яткам, що відобра­жали боротьбу народних мас за соціальне визволення, події рево­люційного руху, розвиток вітчизняної науки й техніки, культури ". Дослідники історико-культурної спадщини недостатньо застосову­вали положення марксизму-ленінізму в своїй роботі, обмежува­лись описовим речознавчим підходом до вивчення пам'яток. Харак­теризуючи розвиток досліджень пам'яток у ці роки, не можна не вказати на існування їх значного відриву від практики здійснення охоронних заходів, що нерідко призводило до непоправних втрат. Принципи організації діяльності Всеукраїнського археологічного комітету, Українського комітету охорони пам'ятників культури не змогли забезпечити цілеспрямовану активну участь широкої гро­мадськості у дослідженні пам'яток по всіх регіонах ; республіки. Особливо потребувала удосконалення ця робота на місцях. Не все вдавалось в організації досліджень історико-культурної спадщини і Українському комітету краєзнавства. ■ .

174

Проте, замість пошуків шляхів зміцнення організаційних за­сад участі широкої громадськості у дослідженні та охороні вітчиз­няної історико-культурної спадщини, проведені на початку 30-х років реорганізація центральних органів охорони пам'яток та згор­тання масштабів краєзнавчого руху в республіці призвели до по­слаблення цієї роботи. Масова база досліджень пам'яток значно звузилась. Набутий у попереднє десятиріччя досвід їх організації практично не використовувався громадськістю. До того ж багато дослідників та діячів центральних і місцевих органів охорони пам'яток на Україні було безпідставно репресовано (М. О. Мака-ренко, І. Ю. Кулик, В. В. Дубровський, В. Д. Отамановський, Г. В. Брілінг та ін.).

Таке становище не лише позначилося значними втратами пам'я­ток, а й не відповідало вимогам піднесення ролі історичної науки у патріотичному вихованні трудящих, поліпшення охорони пам'я­ток історії і культури та їх використання у виховному процесі. Не випадково вже 31 серпня 1940 р. РНК УРСР прийняла поста­нову «Про організацію Комітету охорони та збереженню історич­но-культурних, архітектурних і археологічних пім'ятників УРСР» ¹². Створений при Раді Народних Комісарів республіки комітет у 1941 р. перейшов у відання Наркомосу УРСР. До його складу увійшли такі провідні діячі української науки і культури, як М. П. Бажан, О. О. Богомолець, О. П. Довженко, А. Ю. Крим­ський, М. П. Компанієць, І. В. Моргілевський, М. Н. Петровський, П. Г. Тичина, Ю. І. Яновський, С. М. Бухало, М. Г. Бурачек, Г. В. Головко, Ф. Г. Кричевський, П. О. Козицький, Ф. М. Колес-са, Л. М. Славін. Головою комітету став П. И. Панч, його заступ­ником — О. І. Воскобойник. Постановою передбачалось створити відповідні комітети охорони історико-культурних, архітектурних, археологічних пам'ятників при виконавчих комітетах обласних Рад депутатів трудящих.

Широко розгорнути свою діяльність і досягти конкретних ре­зультатів Комітет охорони та збереження історично-культурних, архітектурних і археологічних пам'ятників УРСР не встиг. Війна, розв'язана фашистською Німеччиною проти СРСР, стала на пере­шкоді подальшого розвитку дослідження та охорони історико-культурної спадщини України. У повоєнні роки комітет не зумів відновити свою діяльність.

Проте загальне патріотичне піднесення, зумовлене перемогою радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941 —1945 рр., позначилось і на зростанні зацікавлення широких верств громад­ськості вітчизняною історією та історико-культурними пам'ятками з перших днів визволення території республіки від німецько-фа­шистських загарбників. Цьому сприяли заходи Комуністичної пар­тії та Радянського уряду, спрямовані на збереження і відновлення вітчизняної культурної спадщини, що зазнала колосальних втрат від вандалізму фашистських варварів. У цю важливу справу після війни протягом 40—50-х років було вкладено по Україні понад 150 млн крб. ¹³ Для пропаганди історико-культурних пам'яток

175

активно використовувалися періодична преса, радіо, видання ма­сової науково-популярної літератури, численні виставки. Ентузіа­сти дослідження пам'яток об'єднувалися переважно навколо міс­цевих краєзнавчих музеїв та клубних установ. У своїй роботі вони діставали підтримку партійних та державних органів. Активно ця робота проводилася, зокрема, у Харківській області. При Барвен-ківському та Красноградському районних історико-краєзнавчих музеях діяли громадські Ради активу, які досліджували історичну та культурну спадщину цих регіонів. У Печенізькому районі на­вколо районного Будинку культури сформувався історико-крає-знавчий осередок, до складу якого входило понад 70 активістів, що проводили пошуково-дослідницьку роботу з пам'ятками ¹⁴. Гро­мадський актив Чернівецького краєзнавчого музею налічував по­над 200 членів. Напротязі 50-х років у Києві почав діяти гурток києвознавців, у Миколаєві — обласне краєзнавче товариство, в Одесі — археологічне товариство, у Севастополі — товариство охорони пам'яток міста та ін. Однак у цілому, через відсутність єдиного республіканського центру по організації громадськості в справі дослідження та охорони пам'яток, діяльність місцевих осередків мала безсистемний характер. Громадські об'єднання краєзнавців стихійно виникали і припиняли свою діяльність, їх організація не набула поширення по всіх регіонах республіки. Справа ускладнювалась відсутністю визначеного правового стату­су, відповідних організаційних засад, чітко накреслених завдань, прав та обов'язків об'єднань місцевих ентузіастів дослідження па­м'яток.

Тому, починаючи ще з другої половини 40-х років, громадсь­кість України наполегливо піднімала питання про утворення єди­ного республіканського товариства охорони пам'яток, що діяло б на громадських засадах. Особливо активно роботу в цьому напря­мі проводили український радянський поет, академік М. Т. Риль­ський, історик архітектури Г. Н. Логвін, народний художник СРСР В. І. Касіян та ін. Однак втілити в життя ці цінні ініціативи в 40— 50-х роках не вдалося.

Якісно новий етап у справі залучення громадськості до дослі­дження та охорони історико-культурної спадщини розпочався в першій половині 60-х років, коли ряд провідних вчених, письмен­ників, архітекторів та художників республіки виступили з новими ініціативами. 28 серпня 1965 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову, за якою, згідно з пропозицією групи діячів науки і культури, в республіці створювалось Добровільне товариство охорони пам'яток історії та культури Української РСР ¹⁵. До скла­ду оргкомітету увійшли представники закладів Академії наук УРСР, творчих спілок республіки, а також державних та громад­ських установ і організацій — Ради Міністрів УРСР, міністерств культури та освіти УРСР, Держбуду УРСР, Української респуб­ліканської ради профспілок, ІІК ЛКСМУ, ряду республіканських видань, історико-архітектурних заповідників, історичних та істори­ко-краєзнавчих музеїв УРСР. Серед них були такі відомі вчені, як

С. М. Бібіков, І. К. Білодід, М. Ю. Брайчевський, В. И. Довженок, Г. В. Головко, К. Г. Гуслистий, І. О. Ігнаткін, Є. П. Кирилюк, В. О. Кудін, письменники М. П. Бажан, І. Вільде, П. А. Загребель-ний, І. Л. Ле, М. П. Стельмах, художники В. І. Касіян, С. А. Ки-риченко та ін. Очолив тоді оргкомітет директор Інституту історії АН УРСР професор К. К. Дубина.

Установчий з'їзд Українського товариства охорони пам'яток історії та культури відбувся в грудні 1966 р., наступного року був затверджений його Статут. Першим головою республіканського правління товариства було обрано К. К. Дубину. З 1967 р. по 1988 р. товариство очолював академік АН УРСР П. Т. Тронько.

На відміну від попередніх спроб товариство охорони пам'яток набуло справді масового характеру: через розгалужену мережу первинних організацій, створених у кожній області, місті, районі, багатьох виробничих колективах, воно об'єднало в своїх рядах ро­бітників і колгоспників, службовців радянських установ, науковців і діячів культури, шкільну та студентську молодь. Лише за пер­ший рік існування кількість його членів становила понад 2 млн чо­ловік. Визнаний авторитет діяльності товариства сприяв постійно­му припливу нових членів, і за 20 років його кількісний склад збільшився майже у 9 разів. Сьогодні у 75293 первинних органі­заціях товариства роботу по охороні та дослідженню пам'яток про­водять близько 18 млн членів — практично кожен третій грома­дянин УРСР. Важливою умовою діяльності товариства стала його значна фінансова база —■ за 20-річчя у дослідження, пропаганду, ремонт та реставрацію пам'яток було вкладено близько 100 млн крб. ¹⁶ Розширюється правовий статус цієї громадської організа­ції. Питанням діяльності Українського товариства охорони пам'я­ток історії та культури присвячені окремі статті Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» (1978 р.) ".

Заснування товариства стало визначною подією у суспільному житті Радянської України.

Головним завданням діяльності Українського товариства охо­рони пам'яток історії та культури стало залучення широкої гро­мадськості до виявлення, охорони, дослідження і пропаганди па­м'яток історії та культури, до яких належать «споруди, пам'ятні місця і предмети, пов'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність» ¹⁸. Пам'ятки поділяються на п'ять видів: істо­рії, археології, містобудування і архітектури, мистецтва, докумен­тальні пам'ятки.

Пам'ятки історії — це будинки, споруди, пам'ятні місця і пред­мети, пов'язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, революційним рухом, з Великою Жовтневою соціалістичною революцією, громадянською і Великою Вітчизняною війнами, соціалістичним і комуністичним будівництвом, зміцненням міжнародної солідарності, а також

176

12—6167 177

з розвитком науки і техніки, культури й побуту народів, з життям видатних політичних, державних, військових діячів, народних ге­роїв, діячів науки, літератури і мистецтва.

На відміну від інших видів пам'яток пам'ятки історії не харак­теризуються якимись властивими лише їм формами матеріального існування. До них належать об'єкти, що за своїми зовнішніми ри­сами відповідають загальним формальним ознакам архітектурних, мистецьких, документальних і навіть археологічних пам'яток.

Археологічними пам'ятками є матеріальні залишки людської діяльності, що збереглися на поверхні землі, під землею чи під водою і є предметом археологічних досліджень з метою відтво­рення минулого людського суспільства. Вони охоплюють пам'ятки первісного, стародавнього та середньовічного часу. До них нале­жать стоянки, залишки стародавніх поселень, городищ, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавніх місць поховання, надмо­гильних і культових споруд, побутові й культові предмети, моне­ти, знаряддя праці та зброя, мистецькі вироби й прикраси, на-скельні зображення, кістки тварин і рештки рослин, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів тощо.

Пам'ятки містобудування та архітектури відображають розви­ток проектування й будівництва будівель, споруд та їх комплексів, планування і забудову міст і населених пунктів. Цей вид пам'яток характеризується об'ємно-просторовою організацією навколиш­нього середовища, охоплює архітектурні ансамблі й комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів; споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народ­ного зодчества, а також пов'язані з ними твори монументального, образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового ми­стецтва, природні ландшафти.

Пам'ятки мистецтва — це твори монументального, образотвор­чого, декоративно-прикладного та інших видів мистецтва. Якісно вирізняються пам'ятки документальні. До них належать акти орга­нів державної влади і управління, інші письмові й графічні доку­менти, кінофотодокументи і звукозаписи, а також стародавні та інші рукописи і архіви, записи фольклору й музики, рідкісні дру­ковані видання.

На обліку перебуває також понад 107 тис. нерухомих пам'я­ток, серед яких більше 54 тис. пам'яток історії, майже 6 тис. — архітектури, 38,5 тис. — археології, понад 8 тис. — мистецтва. У фондах громадських музеїв республіки, що діють за участю організацій товариства, налічується близько 2 млн 300 тис. пред­метів історичного і культурного значення.

Деякі області республіки значно поступаються іншим за скла­дом історико-культурних пам'яток, які перебувають на державно­му обліку. Наприклад, найменше історичних пам'яток в Івано-Франківській області — 792 та Волинській — 836. Археологічних — у Волинській області — 34, Тернопільській — 38, Хмельницькій —

74. Архітектурних — у Запорізькій області—10, Миколаївській — 18, Ворошиловградській — 28, Херсонській—33. Пам'яток мисте­цтва — у Закарпатській області — 87, Волинській — 96, Чернігів­ській — 141, Кіровоградській— 162 (тут і далі дані 1986 р).

Загальна характеристика розміщення історико-культурних па­м'яток на території УРСР свідчить про те, що, незважаючи на до­сить значні розбіжності за кількісними показниками, пам'ятки різ­них видів представлені в усіх областях республіки. їх розташуван­ня значною мірою визначається об'єктивними умовами історичного розвитку кожного окремого регіону. Разом з тим воно відбиває і загальний стан обліку та охорони історико-культурної спадщи­ни на місцях і в цілому по республіці. Важливою умовою їх по­дальшого розвитку є організація планомірного дослідження па­м'яток, використання всіх можливостей масового краєзнавчого ру­ху в Українській РСР.

Досліджуючи історико-культурну спадщину окремих регіонів республіки, історичне краєзнавство виходить з того, що пам'ятки історії та культури є безпосереднім результатом діяльності люди­ни по перетворенню природного середовища і суспільства. За точ­ним виразом відомого дослідника питань культури В. В. Горбуно-ва, «культурне — породження соціального» ¹⁹.

При цьому,, згідно з марксистським розумінням суспільного ха­рактеру виробництва, за яким «джерелом багатства і культури праця стає лише як суспільна праця...», «...в суспільстві і через суспільство»²⁰, пам'ятки втілюють громадську оцінку тих своїх певних якостей (наукових, історичних, художніх, виховних тощо), які визначають їх важливе місце в житті суспільства. Вивчаючи пам'ятки, історичне краєзнавство розв'язує завдання не лише мак­симально повного розкриття їх інформаційного потенціалу для дослідження історії розвитку локально обмеженої території, а й створює резерв постійного збагачення історико-культурної спадщини за рахунок ^введення у науковий обіг нових об'єктів, пропонує обгрунтовані конкретні орієнтири у розв'язанні завдань комуністичного виховання трудящих.

Пам'ятки історії та культури є важливим джерелом для істо-рико-краєзнавчих досліджень. У ході розвитку суспільства суспіль­но-економічні формації, поступаючись місцем новим, більш про­гресивним, не зникають безслідно у глибині століть, а залишають певні сліди свого існування, що фіксуються у конкретних предме­тах матеріальної та духовної культури, несуть на собі відбиток людської діяльності й характеризують історичний рівень її роз­витку. Ці предмети виступають в різних формах — як власне пред­метно-речових, так і у вигляді знакових систем (наукова і худож­ня література, живопис, музика та ін.), що мають культурну зна­чущість ²¹.

Знаряддя праці, предмети побуту, численні споруди і будівлі різного призначення, мистецькі твори, пам'ятки документального характеру фактично є основою наукового дослідження широ­кого комплексу питань суспільних відносин на різних етапах роз-

178