6. Основні принципи позитивізму й неопозитивізму

Позитивізм — провідний напрямок у соціології XIX ст., програм­ні, методологічні й світоглядні установки якого були, сформульовані й розроблені в працях Конта, Спенсера та ін. Головне устремління по­зитивізму — відмова від умоглядних міркувань про суспільство, ство­рення «позитивної» соціальної теорії, що повинна була стати настільки ж доказовою й загальнозначущою, як природно наукові теорії. Спеку­лятивній метафізиці й заснованій на ній філософії історії позитивізм прагнув протиставити метод спостереження, порівняльний, історичний і, певною мірою, хоча й у меншому ступені, математичний методи.

Характерними рисами раннього позитивізму були натуралізм, органіцизм, еволюціонізм і феноменалізм. Його моделлю служили біоло­гія, анатомія й фізіологія людини, а також в деякій мірі механіка.

Позитивізм стверджував наявність незмінних законів функціо­нування й розвитку суспільства, які розглядалися як частина або як продовження природних законів і, поряд з останніми, трактувалися феноменалістично, тому що виключалася можливість пізнання причин і сутності соціальних явищ (феноменалізм — суб'єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, що заперечує існування об'єктивного світу і визнає единою реальністю явища свідомості).

Позитивізм посли но тяжів до різних форм редукціонізму (зведення соціологічних даних до більш простих форм вираження, що полегшує їхній аналіз).

Органіцистичні й еволюціоністські компоненти раннього позитивіз­му одержали розвиток у позитивістських течіях другої половини XIX а. Досліджуючи суспільство не стільки в динаміці, скільки в статиці (як систему, що перебуває в стані рівноваги), органіцизм нерідко доводив до крайності досить вульгарні аналогії між суспільством і людським організмом.

Крім зазначених течій, до позитивізму відносяться також ме­ханіцизм, географічна, расово-антропологічна школа й деякі інші. Неспроможність біологічного й механістичного редукціонізму що стала досить очевидною до кінця XIX ст. , призвела до кризи позитивізму й сприяла розвитку психологізму в соціологи а також виникненню різних форм антипозитивістської соціології.

Однак позитивістська традиція не згасла й була продовжена в XX ст. в істотно перетвореному вигляді в рамках неопозитивізму в соціології.

Основні принципи неопозитивізму полягають у визнанні того, що:

1) соціальні явища підкорюються законам, загальним для всієї дійсності — природної і соціально-історичної (натуралізм);

2) методи соціального дослідження повинні бути такими ж точ­ними, суворими й об'єктивними, як методи природознавства (сцієнтизм);

3) «суб'єктивні аспекти» людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм);

4) Істинність наукових понять і тверджень повинна встановлюва­тися на основі емпіричних процедур (верифікаціонізм);

5) всі соціальні явища повинні бути описані й виражені кількісно (квантифікація);

6) соціологія як наука повинна бути вільна від ціннісних суджень і зв'язку з ідеологією (методологічний об'єктивізм).

У період після Другої світової війни неопозитивізм одержав широке поширення в країнах. Західної Європи й особливо в США, що було обумовлено розширенням масштабів емпіричних досліджень, використан­ням результатів соціальних досліджень у технократичних і ліберально-реформістських програмах. Завершення процесу інституціоналізації соціології, перетворення її у незалежну наукову дисципліну в значній мірі пов'язані з популярністю ідей неопозитивізму.