Розділ 9 основні напрями сучасного соціологічного теоретизування

Класичні соціологічні концепції сформульовано переважно в першій третині XX ст. Вони були спробою дати системну відповідь на деякі проблеми та суперечності суспільного розвитку. Зрозуміло, що такі відповіді з часом втрачають ев­ристичну цінність, адже суспільство безперервно змінюється, виникають нові суперечності, починають діяти незнані досі си­ли та чинники. Звідси потреба в соціальній теорії, яка була б адекватною сучасним соціальним, політичним та економічним реаліям. З цією метою переосмислюються традиційні соціо­логічні напрями, розробляються оригінальні підходи. Поступо­во складається новий, мультипарадигмальний образ теоретич­ної соціології.

§ 1. Неофункціоналізм

Найяскравіше втілення позитивістської традиції — структур­но-функціональний аналіз — у повоєнний період залишався в американській соціології академічним еталоном. І в наш час він є центральною течією соціологічного теоретизування. Важко назвати інший напрям у соціології другої половини XX ст., який викликав би стільки критики, заперечень, ідеологічних звинува­чень і постійно був притягальний для колег.

Усі помітні напрями соціологічної думки останніх десятиліть починали своє утвердження в наукових колах з критики фун­кціоналізму, ідей Толкотта Парсонса. Різні концептуальні поло­ження висувались як альтернатива останнім, і лише потім об­ґрунтовувалась власна теоретична позиція. Т. Парсонс, за влуч­ним визначенням Джонатана Тьорнера, перетворився на свого роду жупел соціологічної аналітики, а критика його — на неод­мінний ритуал утвердження в теоретичній царині. Постійне місце в усіх наукових дискусіях, роль "відправної точки" в розвитку соціологічних знань багато про що свідчать. Аналітичний фун­кціоналізм Т. Парсонса залишається стрижнеутворюючим у тео­ретичній соціології США. Справді, мало хто погоджується з усіма положеннями парсонсівської теорії, однак мало хто заперечува­тиме його домінуючу роль у соціологічній дисципліні останніх десятиліть.

Вплив ідей провідного теоретика структурно-функціонально­го аналізу пояснюється багатьма причинами. Насамперед відпо­відністю основних положень цієї парадигми усьому духові су­спільного ладу повоєнної Америки, підкресленням принципів системного наукового підходу, спиранням на авторитет класич­них ідей, покликаних спрямовувати дослідницьку активність на розвиток та синтез ідей Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Вільфредо Федеріко Парето, Питирима Сорокіна.

Т. Парсонс, як відомо, намагався подолати однобічність як позитивізму, так і ідеалізму; інтегрувати соціографію, типологізацію з конструктивізмом, функціоналізмом; з'єднати метатео­рію з предметно-узагальнюючим рівнем розгляду соціальних процесів. Визнаний метр соціологічного теоретизування обґрун­тував необхідність системного підходу, аналітичного реалізму, принципів структурно-функціонального аналізу, такі ключові поняття, як "соціальна дія", "схема змінних", "соціальна система", "ціннісно-нормативні орієнтири", "функціональна інтеграція", "дисфункціональне відхилення" та багато інших засобів концептуалізації соціальних явищ.

Сучасні прихильники аналітичного, системного підходу, роз­глядаючи соціальні процеси, зазначають, що парсонсіанство як теоретико-методологічна парадигма аніскільки не втратило своєї цінності. Більше того, чималі успіхи в розвитку соціологічних знань у 80-ті роки спостерігаються саме в річищі аналітико-функціоналістської теоретичної традиції. Три вихідні тези зумовлю­ють належність до цієї традиції: ствердження наявності зовніш­нього, незалежного від нас і нашого пізнання світу; притаманності цьому світові певних позачасових, універсальних і постійних якостей; а також те, що завданням соціологічної теорії має бути виявлення таких узагальнюючих якостей і пояснення їх дії. Іншими словами, це пояснення соціальної реальності шляхом пізнання її об'єктивних характеристик і функціональних зв'язків, вироблення системи знань природничо-наукового типу. Більша частина соціологічної аналітики нашого часу, за твердженням Дж. Тьорнера, залишається саме в площині такого підходу.

Робиться акцент на узагальнюючому системному розгляді су­спільного життя, на тому, як "людські дії організовані й структуровані в певній системі", з'ясуванні місця символічної культури в ній, її багатовимірному аналізі. Серед прихильників цього підхо­ду такі відомі теоретики, як Джеффрі Александер, Шмуел Ай-зенштадт, Бернард Барбер, Пауль Коломі, Нейл Смелзер, Дж. Тьор-нер, Ніклас Луман, Ріхард Мюнх та багато інших.

Неофункціоналізм сьогодні є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність по­лягає у виділенні аналітичних рівнів — культурного, структур­ного та індивідуального, виокремленні систем та підсистем, іден­тифікації нормативних процесів, соціальній диференціації, взаємо­зв'язку між "інституціональними сферами", виявленні потреб і реквізитів соціальної системи, необхідних для її функціонування.

Неперевершена цінність праць Т. Парсонса полягає в тому, що високий рівень теоретичного абстрагування, прагнення до уні­версальності спекулятивних понять і положень у них поєднува­лися з ефективним застосуванням концептуальних положень щодо формування спеціалізованих соціологічних теорій. Вели­кий внесок у розробку теоретико-методологічних основ так зва­них теорій середнього рівня, у розвиток емпіричного функціона­лізму зробив учень і соратник Парсонса — Роберт Мертон.

Плідність використання цього концептуального підходу ви­являється в дослідженнях інституціональних форм сучасного суспільства, зокрема форм економічних відносин, державного устрою — його ладу, правової системи, виконавчої влади, бюро­кратії, політичних організацій; моделей суспільних об'єднань, гро­мадянських прав як їх основи; культурних інститутів тощо. Функціоналістські дослідницькі принципи залишаються най­більш притягальними для розгляду цих сфер.

Послідовники Т. Парсонса розвивають його принципи аналі­тичного реалізму. Головною метою своїх пошуків він вважав з'ясування того, яким чином упорядковується соціальний світ, як він влаштований. Іншими словами, головна проблема форму­лювалась як проблема соціального порядку. Відносно конкрет­ного суспільства — це проблема його стабільного функціонуван­ня. Водночас теоретики неофункціоналізму визнають неминучість різниці між сконструйованим соціологом аналітичним поряд­ком та існуючою емпіричною дійсністю. Явища соціальної дійсності можуть надто відрізнятися від тих, що теоретично при­пускаються. Завдання соціолога — аналітично сконструювати всю систему координат діючих сил, змоделювати можливе співвідношення детермінант, врахувати взаємодію випадкового й закономірного.

Саме в цьому плані послідовники Т. Парсонса обґрунтовують аналітичний реалізм у соціологічному аналізі. Сутність його полягає у формулюванні таких понять, які б адекватно "схоплю­вали" моменти соціального порядку. Поняття ці досить абстрактні й не відбивають якихось певних явищ дійсності, а лише спрямо­вані на виявлення в них аналітично виокремлених елементів, які б мали універсальний характер. У руслі аналітичного реалізму постає завдання відокремити такі аналітичні елементи від склад­них, багатозначних зв'язків у соціальних процесах для того, щоб потім за їх допомогою побудувати загальну соціологічну теорію, яка відобразить "системну природу соціального світу".

Стратегія побудови соціологічної теорії така: конструювати її з аналітичних елементів, "очищених" від конкретно-історич­ної форми (формулювати генералізуючі узагальнення), тобто без­відносно до певного історичного періоду прояву їх і особливо­стей емпіричних обставин. Тут вбачається розвиток веберівських "ідеальних типів", його принципів соціологічного теоретизуван­ня. Водночас емпірична конкретика залишається іншим дослід­никам. Характеристики реального соціального світу були поза межами інтересу аналітика, що й стало причиною постійної критики положень Т. Парсонса, нерозуміння і несприйняття само­го підходу.

Разом з тим парсонсівське тлумачення "реалізму" соціоло­гічної теорії потребує пояснення. Зв'язок теорії з реальністю ґрунтується на ідеї "генералізуючої аналітичної абстракції". Підкреслюється відмінність між конкретно-емпіричною й аналі­тичною дійсністю. Ця відмінність випливає з відмінності досвіду й процесу пізнання, так би мовити, звичайного діяча та спостерігача-аналітика, яка зумовлює відмінність концептуального підходу до соціальних феноменів. Перший, звичайний, діяч керу­ється переважно здоровим глуздом, другий, спостерігач-аналітик, відштовхується від сконструйованих понять, абстрагується від конкретного. При розчленуванні описуваної реальності на ча­стини й одиниці встановлюється особлива аналітична дійсність. Понятійне виокремлювання аналітичних категорій з метою по­яснити конкретні явища має, за логікою Т. Парсонса, привести до відкриття конституюючих елементів (змінних, за його термі­нологією).

Звідси можна дійти висновку, що парсонсівська концептуаль­на схема — це комплекс ідей, цінностей, логічних універсалій, тобто певна ідеальна модель, яка накладається соціологом на різноманітні явища суспільного життя, використовується ним у конкретних дослідженнях різних сфер соціального життя.

Неофункціоналістський підхід характеризується високим рівнем спекулятивності аналізу. Абстрактним поняттям відда­ється перевага перед узагальненнями, отримані безпосередньо з емпіричного матеріалу. Звідси випливає наголос на першоряд­ності розробки системи соціологічних понять. Така система має бути аналітичним аналогом, певною мірою відповідати реаль­ності. Після встановлення цієї відповідності в дусі аналітичного реалізму можна формулювати загальні теоретичні положення. Основоположник структурно-функціонального аналізу ставив також завдання подолати однобічність як позитивістського, так і ідеологічного тлумачення соціальної дії, перекинути місток між загальною теорією та предметно-теоретичними узагальненнями, інтегрувати соціографію, ідеальні типи, номологічний підхід, кон­структивізм, позитивістський утилітаризм з ідеалістичною нормативністю соціального життєвого світу й теорією культури, ви­явити "базові елементи" соціальних систем.

Стратегія побудови соціологічної теорії Т. Парсонса та його послідовників ґрунтується на дедуктивному аналізі, який кори­гується емпіричними дослідженнями. Системній природі світу має відповідати соціологічна теоретична система, що конструюється аналітично. Така стратегія має виразний онтологічний характер: соціальний світ, що має якості системності, визначає систематизо­ваний порядок абстрактних концепцій, що його відображують.

Разом з тим функціоналісти не акцентують увагу на безпосе­редньому використанні абстрактних понять у соціологічному

аналізі, а тільки обстоюють використання їх для розвитку "гене­ралізуючої системи концепцій", накреслення "когнітивної кар­ти" набору категорій надузагальнюючого синтезуючого рівня, тобто для аналітичної системи, яка відобразить сутнісні харак­теристики соціального світу без наповнення їх емпіричною де­талізацією. Базові елементи функціонального аналізу пов'язані також з розумінням суспільства як "соціального організму", всі частини якого взаємодіють, взаємозалежні й працюють на підтри­мання його життєздатності.

Взагалі цей підхід може бути втілений у таких принципах:

— соціальні системи складаються зі взаємозв'язаних частин;

— соціальні системи стикаються із зовнішніми та внутрішні­ми вимогами виживання;

— такі вимоги виживання можуть бути зображені у вигляді потреб системи;

— соціальні системи та їхні складові можуть бути пояснені через розкриття того, як окремі частини беруть участь у задово­ленні потреб системи як цілого.

Концептуальні ідеї Т. Парсонса набули розвитку в досліджен­нях сучасних неофункціоналістів. Вони обстоюють першорядність головних питань соціології як позитивної науки у контівсько-дюркгеймівському розумінні. На противагу поширеному в 70— 80-х роках інтересу до проблем інтерпретативності та конвенціо­нальності в обґрунтуванні соціологічних концепцій, до проблем суб'єктивності й цінностей у соціальній аналітиці вони підкреслю­ють значущість загальнонаукових стандартів розвитку теорії, її фактологічного забезпечення, точності формулювань, емпіричної перевірюваності, методологічної чіткості, того, що, за їх переконан­ням, має сприяти об'єктивності, науковості теорій, кумулятивності соціологічних знань, необхідному поєднанню кволітативності (якісності) та квонтитативності (кількісного вираження) аналі­тичної роботи.

Відповідаючи на критику з усіх боків, прихильники позити­вістської традиції відкидають звинувачення в консерватизмі. Мовляв, соціологи суб'єктивно-гуманістичних напрямів захища­ють ще більш старі догми (Вольтера, Кондорсе, Бентама та ін.), які мало сприяють прогресу соціальних наук. І етнометодологи, і інтеракціоналісти, і структуралісти зможуть дати користь цим наукам, тільки додаючи щось до загальної синтезуючої моделі, яка генералізує і пояснює соціальні процеси. Інакше вони нагаду­ватимуть середньовічних теологів, котрі злякалися, що відкриття Галілея загрожуватимуть людській душі.

Не повинно бути нездоланного розриву між гуманітарним та природничо-науковим знанням; бар'єри між абстрактно-гумані­стичним метатеоретизуванням та спеціалізованими, фактологіч­ними теоріями розмиватимуться за умови підвищення якості останніх. Саме в такому напрямі вбачають послідовники функціоналістського підходу вирішення дилем соціологічної дисциплі­ни. Теоретичний розвиток у світлі неопозитивістської аргумен­тації відбуватиметься через спеціалізовані й емпірично перевірювані концепції. Він здійснюватиметься завдяки використанню п'яти дослідницьких процедур набуття знань: удосконалення, поглиблення теоретичних узагальнень (elaboration), розростання шляхом новоутворень (prolifiration), змагальності, конкуренції між ними (competition), варіативності (variation) й інтеграції (integration).

Дослідницькі програми на ґрунті неофункціоналістських по­ложень, "емпірично зорієнтована робота", за висновками таких теоретиків, як Дж. Александер й П. Коломі, сприяли реконструюванню функціоналістської метатеорії, ревізії її ортодоксальних форм, а отже, розвиткові загальної теорії, тобто сучасний неофунк-ціоналізм помітно відрізняється від, так би мовити, канонічного структурного функціоналізму Т. Парсонса і Р. Мертона.

Неофункціоналізм — це реконструкція теоретичної традиції, закладеної Т. Парсонсом, її оновлення й поглиблення. Занепад функціоналізму, який передрікали його критики, очевидно, був передчасною оцінкою, що живилася скоріше ідеологічними установками і внутрішньодисциплінарними чварами. Менш догматична, відкрита для врахування опонуючих поглядів вер­сія функціоналістської теорії, на думку одного з її лідерів Дж. Александера, ще збагатить соціологічну науку. Тим більше, що циклічний, або маятниковий, шлях розвитку її обіцяє швидкий розвиток неофункціоналістських ідей. Хоча тут же підкреслюєть­ся, що йдеться не просто про оживлення парсонсівських ідей, а про значну ревізію їх, про постпарсонсіанство. Неофункціоналізм, як зазначають оглядачі розвитку соціологічної думки, — по суті єдиний теоретичний напрям 80-х років, який запропонував нові, свіжі ідеї. Більше того, за словами Дж. Александера, неофункціо­налізм є одним зі свідчень глибоких зрушень у підвалинах соціо­логічної дисципліни, передусім просування до синтезу конфрон­туючих концепцій, тенденції до інтеграції мікро- й макропідходів, прагнення до розробки універсальної узагальнюючої теорії. Саме неофункціоналізм ближче за інші течії соціологічного теоретизування підійшов до взірця синтетичного соціологічного знання, відштовхуючись від ідей інтеграції, висунутих свого часу Т. Пар-сонсом. Сучасна, третя, фаза повоєнної соціології, за схемою Дж. Александера, характеризується процесами інтеграції, синтезу, висуненням на перший план теоретичної логіки (першій фазі у 60-ті роки були властиві "війна шкіл" і спроба парсонсівського синтезу, другій у 80-ті роки — взаємна критика і домінування ідеї мультипарадигматизму, тобто співіснування різних напрямів). Отже, можна вести мову про повернення до ранніх ідей Т. Парсонса вже на рівні сучасних постановок теоретичних проблем і досягнень інших шкіл у соціології.

У межах неофункціоналістської традиції вважається, що тео­ретики — це вчені, які намагаються поєднати різнорідні й роз'єд­нані наукові факти, спостереження в узагальнені синтетичні об­рази реальності. Прогрес у соціальних науках, за їхніми аргу­ментами, зумовлюється не тільки накопиченням емпіричних знань і різноманітністю концептуалізації суспільного життя, а й спиранням на чітку теоретичну логіку, на прозорі пояснювальні моделі та "генералізуючий дискурс". Вони уявляють себе прикла­дом відходу від полемічної однобічності (властивої конфліктологам та інтеракціоністам), продуктивного обґрунтування універ­сальної узагальнюючої теорії в соціології. Вимога часу — новий реалізм у розумінні соціальних процесів та синтетична форма теоретизування — найбільш повно відбивається у працях при­хильників неофункціоналізму. Крім того, після краху марксиз­му саме цьому напряму належить головна роль в оживленні істо­ричних, макрокультурних досліджень.

Можна, очевидно, чекати певної конвергенції неофункціоналіз­му насамперед з прихильниками теорії конфлікту, соціального обміну, структуралізму, інтеракціонізму, теорії раціонального вибору, соціального екологізму тощо в напрямі створення система­тизованої соціологічної науки, яка висвітлюватиме взаємодію людей та суспільну організацію в цілому.