§ 4. Постмодернізм

Глибокі зрушення в житті розвинених країн Заходу зумови­ли виникнення нових напрямів у соціальній теорії, що мають на меті осмислити і пояснити явища та процеси останніх десятиліть. Серед цих напрямів помітне місце посідає постмодернізм. І хоча саме поняття "постмодернізм" вживалося набагато раніше (перша згадка датується 1917 p.), справжній інтерес до проблеми постмодернізму з'явився в соціальній теорії починаючи з 60-х років. Згодом, особливо у 80-ті роки, серед прибічників постмо­дернізму, що репрезентують різні галузі гуманітарного знання, робляться спроби дати йому теоретичне визначення.

Однак і досі немає загальноприйнятого уявлення про те, що таке постмодерність як соціальне явище, чим вона відрізняєть­ся від модерності. Термінологічно "постмодерність" (postmodern) буквально означає те, що йде після модерності (modern). Про­блем не виникає, якщо є чітке уявлення про модерність. Проте чіткого розуміння тут немає. Найпоширенішою є думка, згідно з якою модерність — це Новий час, пов'язаний з епохою індустрі­ального капіталізму, що йде на зміну Середнім вікам або феода­лізму. Самі процеси, за допомогою яких народжується новий інду­стріальний світ капіталізму, уявляються як модернізація, для якої характерні подолання традиційності, розвиток новацій та ди­намізм. Інший зміст вкладають у поняття "модерність" теоретики мистецтва і культури. Для них модерність означає рух і розви­ток нових форм мистецтва, таких як авангардизм, експресіонізм, сюрреалізм тощо. Отже, згідно з першою думкою, все нове, що виникає в житті людей після епохи індустріального суспільства, — це постмодерність. Згідно з іншою, — все, що виникає після експре­сіонізму в мистецтві, — постмодернізм.

Різні погляди склалися на процес переходу від модерності до постмодерності, на проблему наступності. Для більшості при­бічників концепції постмодерності сам термін "пост" означає різку грань, навіть розрив між суспільними явищами різних часів, рішучу відмову від минулого. Проте таке розуміння зв'язку минулого (модерності) та теперішнього (постмодерності), нама­гання звести між ними своєрідну "китайську стіну" виклика­ють заперечення. Попри всі відмінності минулого і теперішньо­го між ними існує певна послідовність подій, поступова зміна, отже, і певна історична наступність. Саме такої думки дотриму­ються ті дослідники, які використовують термін "пост" для пе­ріодизації історії, для визначення особливостей певного історич­ного періоду, хто постмодерність розглядає як "інтенсифікацію модерності", "гіпермодерність" або "нове обличчя модерності".

Інколи префікс "пост" розуміють як заперечення і епохи, і практики модерності. Проте в такому разі все залежить від того, про подолання яких традиційних явищ у житті минулого су­спільства йдеться. Якщо погодитися, що епоха пост модерності знаменує звільнення від старих умов деспотизму и утвердження нових форм розвитку суспільства, просування до нових обріїв соціального прогресу, то, зрозуміло, можна вести мову про пози­тивне заперечення старого. Проте заперечення минулого може нести із собою і негативні моменти, якщо воно призводить до втрати таких важливих традиційних цінностей, як стабільність, упевненість тощо.

На ці обставини звернув увагу англійський історик, філософ і громадський діяч Арнольд Тойнбі. В останніх томах фундамен­тальної праці "Дослідження історії" (1934—1954) він стверджує, що західна цивілізація з кінця минулого століття вступає у новий перехідний період, названий ним "постсучасним століттям", що є рішучим розривом з попереднім "сучасним століттям" з його війнами, соціальним безладдям та революціями. На думку А. Тойнбі, то було століття "анархії" і "тотального релятивізму". Проте водночас цей період він характеризував і позитивними рисами як еру середнього класу, буржуазії, як час, позначений раціоналізмом та прогресом. Звідси постмодерністський час А. Тойнбі розглядав не лише як позитивне подолання минулого, а і як "час тривог", позначений колапсом раціоналізму та етосу просвітництва.

Своїми витоками та першими концептуальними побудовами постмодернізм зобов'язаний насамперед історикам та орієнто­ваним на дослідження соціально-історичних процесів соціологам. Серед них, крім А. Тойнбі, слід назвати Д. Барраклоу, Ч.Р. Міллса, А. Етціоні, Д. Белла та ін. Усім їм властива насамперед спроба описати розбіжність між часом модерності та часом постмодерності, показати те радикально нове, що з'явилося в житті постсучасного суспільства.

Д. Барраклоу, наприклад, починаючи свою працю "Вступ до сучасної історії" із заяви про те, що світ, у якому ми сьогодні живемо, "повністю відрізняється від часів Бісмарка", доходить висновку, що постсучасне суспільство з'явилося в результаті ре­волюційних змін у науці й технології, виникнення нового різно­виду імперіалізму, що натрапляє на опір з боку країн третього світу, переходу від принципів індивідуалізму до масового суспільства, а також завдяки "новому світоглядові" та новим фор­мам культури. Осягнення основоположних структурних розбіж­ностей між "старим" і "новим" світом потребує "нових підходів", відмови від теорій, які обстоювали ідею безперервності історич­ного розвитку.

Ч.Р. Міллс найтиповішою ознакою сьогодення вважає поси­лення раціоналізму. У відомій праці "Соціологічне уявлення" він показує, як раціоналізація суспільства, що дедалі зростає, урізає свободу людини, як люди перетворюються на "веселих роботів", готових з радістю прийняти уярмлення. Він висловлює глибоку стурбованість з приводу того, що "наші основоположні визначен­ня суспільства і особи піддані новим випробуванням", і щоб "осягнути нову епоху, до якої ми просуваємося, потрібна концептуалізація змін, свідками яких ми є".

На думку А. Етціоні, початок постсучасному періодові покла­ло запровадження у повоєнні часи нових видів комунікації, інфор­матики, технології тощо. У майбутньому ці новації або призве­дуть до загибелі суспільства, або принесуть йому порятунок. А. Етціоні є прибічником "активного суспільства" і перекона­ний, що технологічний розвиток буде підпорядковано інтересам людини, завданням розв'язання усіх соціальних проблем. Опти­мізм А. Етціоні вирізняє його з більшості сучасників з їхнім песимістичним баченням постсучасного майбутнього.

Свій внесок до концептуалізації постмодерністських побудов робить і Д. Белл — автор теорії "постіндустріального суспіль­ства". У книжці "Культурні суперечності капіталізму" (1976) він, зокрема, пише: "Ми наближаємося до вододілу в розвитку західного суспільства: ми є свідками кінця буржуазної ідеї, що лежала в основі людської поведінки, соціальних відносин, особ­ливо економічних, і формувала еру модернізму протягом останніх 200 років". Постмодерністську еру Д. Белл малює як нестрим­ний прояв інстинктів, імпульсивності та прагнень, що виявили себе у контркультурі 60-х років. Контркультура, на його думку, започаткувала поширення бунтарської, антибуржуазної, супереч­ливої і гедоністичної імпульсивності, викликала нарцисизм і зневажливе ставлення людини до боротьби за соціальний статус, за досягнення власного успіху. Постмодерністський час, згідно з Д. Беллом, є наслідком поширення модерністського "бунтарства" в культурі на повсякденне життя суспільства, розвитку бунтар­ського, гіперіндивідуалістичного, споживацького і гедоністичного стилю життя, що підриває традиційні цінності капіталізму і по­роджує його "культурні суперечності". Д. Белл характеризує су­часне йому суспільство як радикальне роз'єднання економічної, політичної і культурної сфер, кожна з яких структурується на підставі різних принципів, що перебувають у неминучому конфлікті. Протистояти цьому постмодерністському розпадові

суспільності, зауважує Д. Белл, можна лише відродженням релі­гійних цінностей.

Отже, у наведених дискурсах постмодерності 60—70-х років по-різному розуміється сенс змін у суспільстві. Проте всі вони зображують кризу західної цивілізації як наслідок різкого роз­риву з цінностями часів модерності, з цінностями капіталізму індустріального століття. Такої самої думки дотримуються й багато теоретиків постмодерності 80-х років.

Зокрема, французький соціолог і філософ Жан П'єр Бодрійяр зазначає, що індустріальна модерність вичерпала себе: зникають традиційні різновиди праці, виробництва, торгівлі, відходять у минуле лінійне накопичення знань і символи, які домінували майже століття. Якщо модерність, зауважує Ж.П. Бодрійяр, харак­теризувалася масовим виробництвом споживчих товарів, інду­стріалізацією, розвитком ринків, то постмодерністське суспіль­ство вирізняють нові форми технології, розвиток моделювання, творення засобами масової комунікації "гіперреальності" і різного ґатунку іміджів, що руйнують усі регіональні кордони, супереч­ності між "високою" і "низькою" культурою, ілюзіями і реальні­стю. Цей процес постмодерності означає кінець усіх позитивних висновків, на яких ґрунтувалася соціальна теорія. Тобто, Ж.П. Бо­дрійяр характеризує постмодерність як "катастрофу" модерності, як радикально якісну зміну системи в цілому.

Найістотнішим моментом постмодерністських концептуалізацій 80-х років стали спроби теоретичної розробки питань пост­модерності, епістемології, вирішення загальних методологічних питань соціального пізнання. Типовою для представників пост­модерності є критика традиційної соціальної теорії, прагнення зобразити парадигми класичної філософії та соціології, категорі­альний апарат, яким вони користуються, як непридатні для зоб­раження і розуміння "сцени" постмодерністського суспільства. Розвиток нових форм знання, винайдення нових "правил гри" в науці та мистецтві призводять до виникнення "ситуації постмо­дерності". Таку інтерпретацію витоків постмодерності дає, зок­рема, французький соціолог Жан Франсуа Ліотар. У праці "Пост-модерністська ситуація" (1979) він пропонує замінити традиційні філософські й соціологічні дослідження, уражені західним раціо­налізмом та інструменталізмом, своїм варіантом постмодерністської епістемології. За Ж.Ф. Ліотаром, постмодерність кра­ще за все визначити як "недовіру до метатеорій" і відразу до будь-яких форм узагальнюючого мислення — гегельянства, лібералізму, марксизму, структуралізму тощо. Прийнятними визнаються ті різновиди нового знання, які "очищають нашу чутливість до відмінностей і посилюють нашу здатність терпляче ставитися до фрагментарного". Фатальним недоліком загальних соціаль­них теорій є те, що в їхніх "уніфікованих схемах" містяться ви­правдання насильства, ностальгія за тотальністю, єдністю, усунен­ням різноманітності й специфічності. "Ми, — пише Ліотар, — уже вщерть сплатили ностальгію за цілим, примиренням кон­цептуального і чутливого, тугу за зрозумілим і тим, що можна лише описати. За фантастичною мрією осягнути реальність у цілому, за загальними вимогами досягти єдності або умиротворен­ня у згоді ми чуємо гарчливе бажання повернутися до терору. Наша відповідь така: оголосімо війну тотальності!" Неприйнят­тя загальних теорій, особливо пов'язаних з осмисленням шляхів радикальних соціальних перетворень, приводить Ж.Ф. Ліотара до табору прибічників "кінця ідеології", які пов'язують великі теорії соціального перетворення, наприклад, марксизм, з числен­ними катастрофами XX століття.

Замість макротеоретизування, розробки загальних соціальних концепцій Ж.Ф. Ліотар пропонує займатися "мовними іграми", оскільки адекватними ситуації постмодерну є локальні, гетеро­генні мікроаналізи, що здійснюються на основі "маленьких тео­рій". Для Ліотара "мовні ігри" — це моделі боротьби і конфліктів соціального життя постмодерну. Він пише: "Перший принцип, з якого виходить наш метод у цілому, полягає в тому, що вже роз­мовний діалог — це змагання (в ігорному сенсі) і мовні акти належать до царини загального змагання". У постмодерністському суспільстві індивіди є суперниками в різноманітних "мовних іграх" і здатні порозумітися на ґрунті властивих лише цим іграм правил. Ліотар запевняє, що загальних для всіх "мовних ігор" правил бути не може. Більше того, будь-які зусилля встановити їх — шкідливі, оскільки прагнення виробити загальнообов'язкові правила і норми, а саме цього вимагають загальні теоретичні побудови чи то у філософії, чи то в соціології, приховують небез­пеку політичного насилля та терору.

Концепції постмодерності й "постіндустріалізму" дійшли згоди і в тому, що суспільство — це насамперед технології. Проте, якщо теоретики постіндустріального суспільства (наприклад Д. Белл) визнають інформацію і знання новими "осями", або організую­чими засадами суспільства, то теоретики постмодерності цю роль відводять комп'ютеризації (Ж.Ф. Ліотар) або засобам масової комунікації (Ж.П. Бодрійяр). Постмодерністське суспільство конструюється, наприклад за Бодрійяром, за допомогою кодуван­ня знання, різного ґатунку моделей та іміджів, що поширюються засобами масової інформації. Звідси гіперреальність суспільства, неможливість провести межу між моделями і реальними яви­щами життя, між ілюзіями і реальністю. Ж.П. Бодрійяр дохо­дить висновку, що "телебачення та інформація символізують катастрофу у формальному, типологічному сенсі — якісно ради­кальну зміну в усій соціальній системі".

Отже, технологічний детермінізм притаманний і теоретикам постіндустріального суспільства, і постмодерністам. Разом з тим постмодернізм можна розглядати і як певний крок уперед порів­няно з теоріями постіндустріального суспільства. Це стосується насамперед більш ґрунтовного визначення ролі культури у форму­ванні сучасного суспільства. Крім того, постмодерністська кон­цепція вирізняється акцентуванням уваги на наявних у суспіль­стві суперечностях і плюралізмі, що також має цінність для роз­витку соціальної теорії. У більш широкому значенні можна зазна­чити, що постмодерністська теорія виступає проти надто поширено­го "культурного імперіалізму", коли одна теорія зводиться до рангу єдино справедливої, коли політичні й культурні цінності одних угруповань або прошарків нав'язуються решті суспільства.

Заслуговує також на увагу обстоюваний постмодерністами плюралізм у галузі теорії і політики. У ряді випадків відмова представників постмодернізму віддати перевагу будь-якому одно­му дискурсу або концепції спрямована проти догматизму і редукціонізму, досить поширених у сучасній соціальній теорії. Так само обстоювання плюралізму вкрай необхідне для сучасних політичних процесів, розвиток яких потребує захисту різноманіт­ності підходів до розв'язання актуальних проблем. На жаль, роз­біжності у сфері соціальної теорії фетишизуються, некритично схвалюються та прославляються вузькогрупові політичні інте­реси, що заважає злагоді в суспільстві та утвердженню універ­сальних демократичних цінностей.

Постмодерністська соціальна теорія акцентує увагу лише на тенденціях фрагментації і дезорганізації суспільства, нехтуючи при цьому протилежними процесами, які спостерігаються в су­спільному житті. Так, не важко помітити, що поряд зі зростаючою диференціацією товарного виробництва і фрагментацією ринку ми водночас є свідками посилення економічної інтеграції і роз­ширення світової ринкової системи. Більше того, одночасно з

процесами культурної диференціації й автономізації відбувають­ся гомогенізація культурного середовища, стандартизація смаків, потреб і вчинків людей під впливом засобів масової інформації. Інтегративні процеси спостерігаються також у галузі соціальної теорії. Осмислення суспільного життя, тенденцій його розвитку вимагає теоретичних узагальнень, досягнення єдності категорі­ального апарату науки, універсальності мислення. їх не замінити розмірковуваннями щодо особливостей "мовних ігор".