§ 3. Неомарксизм

Намагання переглянути і доповнити класичну марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій початок ще з 20-х років XX ст. Такі спроби дістали в соці­альній науці назву "неомарксизму". Його засновниками вважа­ють Дьєрдя Лукача (Югославія) і Антоніо Грамші (Італія). Саме їхні теоретичні розвідки започаткували "діалектико-гуманістичний", або, як його називають на Заході, "критичний" напрям у марксистській думці. До цього напряму, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, до проблем відчуження, належать теоретики франкфуртської школи (Теодор Адорно, Юрген Ха-бермас), пов'язані з цією школою фрейдо-марксисти (Вільгельм Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенціалісти (Жан Поль Сартр, Моріс Мерло-Понті), група "Праксис" і багато інших.

Другий напрям у неомарксизмі представлений марксистами-сцієнтистами. Його прибічники вважають марксистське вчення недостатньо науковим. Неомарксисти-сцієнтисти апелюють, як правило, до економічних праць зрілого К. Маркса, до його матеріалістичної гносеології та аналізу соціальних класів. Серед представників цього напряму слід назвати Луї Альтюссера (Фран­ція) і його послідовників, а також течію аналітичного марксизму (його ще називають "академічним марксизмом"), прихильники якого прагнуть переформулювати категорії історичного матеріа­лізму на основі методів сучасної науки: моделювання, функціо­нального підходу, теорії ігор, структурації, модальної логіки тощо. Представниками цієї течії можна назвати соціального філософа Лоуренса Коєна (Велика Британія), соціологів Джона Елстера (Велика Британія) і Джона Ремера (США) та ін.

Існує також велика плеяда неомарксистів, що не належать до двох зазначених вище напрямів. Це ті, хто орієнтується на дослі­дження проблем "третього світу", аналіз капіталізму як світової системи, вивчення питань фемінізму тощо.

Західні неомарксисти, незважаючи на своє критичне ставлен­ня до революційної доктрини К. Маркса, наголошують, що історія розвитку марксистської теорії була, як правило, позначена неодно­разовими передбаченнями її неминучого краху. Проте після кожного смертного вироку вона відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні 20—30 років популярність марксизму на Заході мала кілька злетів. У 60-ті роки це було пов'язано з розвитком руху протесту та інтересом ідеологів "нових лівих" до марксизму. У 70—80-ті роки відбувся ще один злет неомарк­сизму, який було названо "академічною марксистською субкуль­турою". Остання за часом модифікація пов'язана зі спробами вирішення нових проблем постіндустріального та інформацій­ного суспільства. Отже, марксизм привертав і, ймовірно, приверта­тиме до себе увагу, як тільки виникатиме необхідність теоретич­ної систематизації та пояснення нових явищ і процесів суспіль­ного життя. Зрозуміло, тут йдеться не про примітизоване "мар­ксистсько-ленінське" вчення, поширюване у Східній Європі за часів "соціалізму", а про започатковану Марксом традицію теоре­тизування, яка вирізняється своєю плюралістичністю, користуєть­ся різноманітними методами і підходами.

Так, зіткнувшися з новими формами панування людини над людиною, особливо з практикою маніпулювання свідомістю та поведінкою людей, що поширювалася на основі тих можливо­стей, які відкривалися завдяки науково-технічному прогресу та зростаючій раціоналізації суспільного життя, представники франк­фуртської школи поставили під сумнів припущення Маркса про те, що раціоналізація суспільства на ґрунті використання науки

веде до утворення передумов емансипації людини і суспільства. Проте критика марксизму в цьому разі мала опосередкований характер. Спираючись на погляди М. Вебера щодо взаємозв'яз­ку раціоналізації та бюрократизації, теоретики франкфуртської школи, починаючи з Макса Хоркхаймера і Теодора Адорно, вба­чали причини антигуманного, репресивного характеру розвитку раціоналізації та використання досягнень науково-технічного прогресу не в капіталізмі як такому, а в типі культури євро­пейської цивілізації та притаманній їй раціональності. Тому не капіталізму або соціалізму як формам соціально-економічного устрою життя, а раціоналізму як властивості культури Заходу притаманні репресивний характер свідомості, а також прагнен­ня до тоталітарного панування.

Негативну соціальну сутність такого прагнення до тотальності було яскраво зображено в концепції "одномірного суспільства" та "одномірної людини" Г. Маркузе. Малюючи картини "одно­мірного суспільства", показуючи процеси інтегрування робітни­чого класу в існуючу систему, процеси формування суспільства без "опозиції", Г. Маркузе, на противагу багатьом своїм колегам по франкфуртській школі, не відмовляється від притаманної марксизму ідеї емансипації. На відміну від К. Маркса, Г. Мар­кузе вважав, що суб'єктом революційної ініціативи є не робітни­чий клас, а "аутсайдери": безробітні, студентство, національні меншини та інші маргінальні прошарки населення, які не підпа­ли під раціоналізм західної культури, не інтегровані в систему. Вони, на думку Г. Маркузе, є прикладом діалектичного подолан­ня раціоналізму західного типу культури, заперечення свідомості та психології "Homo faber", а також свідченням "великої відмови" і від капіталізму, і від соціалізму, спотворених тоталітарною си­стемою влади.

Представники сцієнтичного неомарксизму пропонують рефор­мувати інші аспекти марксистської теорії. Л. Альтюссер, напри­клад, наполягає на перегляді ідей пізнього Маркса, особливо тих, що пов'язані з аналізом капіталістичного способу виробництва. Він пропонує відійти від "монізму", "економічного детермінізму" та еволюційного "історизму" Маркса і стати на позиції плюралі­стичного підходу при з'ясуванні причин криз та революцій. "Ре­волюційні вибухи", на думку Л. Альтюссера, криються не в супе­речностях капіталістичного способу виробництва, а є наслідком нагромадження великої кількості гетерогенних за своєю приро­дою суперечностей, наслідком збігу різноманітних обставин.

Розвиток суспільства не є послідовним або лінійним процесом. А якщо так, то, з'ясовуючи причини криз та революцій, слід зосе­реджуватися не на дослідженні тривалих історичних процесів, а на аналізі "поточного моменту".

Л. Альтюссер пропонує переглянути і фундаментальні поло­ження К. Маркса про діалектику взаємодії базису та надбудови суспільства. На його думку, марксистські тези про визначаль­ний вплив "панівної економічної структури" (базису) на "полі­тичну надбудову" та про "відносну самостійність надбудови" страждають грубим детермінізмом. Він, зокрема, вважає, що дер­жаву не слід сприймати лише як пасивне відображення панів­ного в суспільстві способу виробництва, як знаряддя деспотичного панування будь-якого класу, скажімо, буржуазії. Вона завдяки зростанню її ролі в регулюванні економічних процесів сама може визначати спосіб виробництва. Спираючись на цю думку, нео-марксисти-аналітики взагалі вважають, що держава має набага­то більший порівняно з економічним базисом вплив при визна­ченні моделі соціального розвитку суспільства. Матеріальні (ба­зисні) фактори зумовлюють лише загальні можливості суспіль­ного розвитку. Політична ж надбудова, держава не тільки визна­чають мету і засоби розвитку суспільства, а й здатні радикально змінювати спосіб виробництва.

На думку Л. Альтюссера і його прибічників, слід по-новому поглянути і на саму державу як знаряддя захисту інтересів па­нівного класу і тих форм власності, носієм яких є цей клас. Розвиток демократії, політичний плюралізм, фракційна боротьба у законодавчих структурах влади з питань ролі та функцій дер­жави в суспільстві вносять розкол у наявні коаліції, ведуть до утворення нових політичних союзів та блоків. А ці нові блоки не завжди виражають і захищають інтереси панівного в еконо­міці класу.

Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соціально-політичних криз у суспільстві, а також розуміння способів подолання їх. Ю. Хабермас, напри­клад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економіч­них процесів, у плануванні виробництва й розподілу матеріаль­них благ істотно змінило економічні закономірності розвитку капіталізму, позбавивши його колишніх гострих економічних криз. У політичному плані ці зрушення дають змогу державі досягати класового компромісу в суспільстві у межах чинних буржуазно-демократичних структур. Звідси робиться висновок, що джерела криз та способи подолання їх змістилися зі сфери економіки та гострої класової боротьби в адміністративно-управ­лінську сферу.

На думку Ю. Хабермаса, істотних змін зазнала також приро­да політичних криз. Причини цих криз тепер здебільшого кри­ються не у сфері економіки, а в соціокультурній сфері. В основі криз — конфлікт між системою управління, яка виходить із прин­ципів виробничо-трудової раціональності, та мотивами поведінки людей, що реально існують у суспільстві тобто йдеться про кон­флікт між інструментальною, орієнтованою на досягнення економічних результатів, та комунікативною поведінкою, спрямова­ною на досягнення взаєморозуміння між людьми. Спираючись на створену ним теорію комунікативної поведінки, Ю. Хабермас намагається змалювати такі структури суспільства, які не набу­ли інституціонального оформлення й існують як "життєвий світ", що складається мимохідь, на відміну від інституціональної "си­стеми". Саме така "комунікативна поведінка", що лежить в основі "життєвого світу", дає змогу досягати взаєморозуміння в су­спільстві, налагодити діалог для розв'язання політичних криз тоді, коли вже безсилі будь-що зробити офіційні інституціональні структури.

На перегляді економічних засад марксистської концепції кризи наполягають також С. Боултс та Герберт Гінтіс (США). На відміну від Ю. Хабермаса, вони виходять з того, що основною соціальною суперечністю капіталізму другої половини XX ст. є конфлікт між соціальними і громадянськими правами особи, з одного боку, та правами особи як власника, з іншого. Надмірне розростання захисту соціальних і громадянських прав людини у 60—70-х роках (запровадження доктрини "суспільства добробу­ту") спричинило скорочення рівня прибутків у сфері підприєм­ницької діяльності та падіння темпів економічного розвитку в середині 70-х років. Це викликало нову консервативну хвилю на Заході, мобілізувало зусилля захисників інтересів капіталу, активізувало дію правих політичних сил у суспільстві. Свідчен­ням цього стали "рейганоміка" і "тетчеризм" 80-х років — полі­тика, спрямована на різке скорочення соціальних витрат та ак­тивізацію вільної підприємницької діяльності.

С. Боултс і Г. Гінтіс доводять, що орієнтація марксистів на захист соціальних прав має мати розумні межі. Дотримуючись ідей емансипації й соціальної справедливості та погоджуючись у цьому з К. Марксом, вони намагаються зменшити запал борців за забезпечення соціальних прав будь-якою ціною. Таке праг­нення не враховує як завдань нових соціальних рухів, спрямова­них на нематеріальні цінності, так і основної соціальної су­перечності західного суспільства: між захистом соціальних прав та ефективністю капіталістичного виробництва.

С. Боултс і Г. Гінтіс закликають до нового теоретичного дис­курсу, який об'єднав би марксизм з лібералізмом та привів до "постліберальної демократії". Щоправда, вони, як і раніше, пере­конані, що саме у сфері економіки стикаються права людини як громадянина і як власника. А якщо так, то "постліберальна де­мократія" має передбачати суспільне регулювання. Маються на увазі насамперед демократичне планування розвитку економіки, суспільний контроль за територіальним розміщенням приват­них засобів виробництва та використанням їх, а в разі потреби і націоналізація їх.

На необхідність нового типу демократії вказує й американ­ський неомарксист Ерік Олін Райт. Він згоден з тим, що робітники все ще залишаються найчисленнішим класом суспільства. Проте в суспільстві відбувається глибока диференціація класової струк­тури, виникають прошарки, які характеризуються суперечливі­стю свого становища (прошарок менеджерів та бюрократів, на­приклад, які є водночас експлуататорами й експлуатованими). Завдяки своїй численності та суперечності соціального станови­ща такі прошарки здатні справляти істотний вплив на процес формування і політичний характер класових союзів. Зокрема, політичні коаліції часто-густо зумовлюються конкретними об­ставинами, досвідом політичної культури їхніх учасників. Тому лінію поведінки, орієнтації учасників союзів дуже важко виве­сти на основі визначення лише їхніх економічних інтересів. Звідси, доходить висновку Е.О. Райт, утворення класових союзів, спря­мованих на розв'язання завдань емансипації, сьогодні має ґрун­туватися на іншій основі, а боротьба за соціалізм передбачає роз­виток "радикальної демократії". Він наполягає на переорієнтації марксистів на нематеріальну сферу і зосередженні їхньої уваги на розв'язанні культурних завдань, що зачіпають інтереси не тільки робітничого класу, а й усіх інших суміжних прошарків суспільства.

Французькі неомарксисти Е. Лаклю та Ш. Мюфф намага­ються з'ясувати, чи є обов'язковою залежність між становищем, яке посідає у виробничій сфері суспільства той чи інший клас, та його об'єктивними емансипаційними можливостями. Відповідь вони дають негативну, доводячи, що такої залежності сьогодні не існує. На цій підставі Е. Лаклю і Ш. Мюфф доходять висновку про необхідність створення нової теорії емансипації, яка б вра­ховувала нові соціальні та культурні явища, процеси розшару­вання робітничого класу, виникнення маргінальних прошарків та нових соціальних рухів. Наполягаючи на тому, що сьогодні важко виокремити певний клас як провідну силу емансипації суспільства, Е. Лаклю і Ш. Мюфф закликають утворювати транссоціально-класові, радикально-демократичні коаліції із представ­ників різноманітних класів, маргінальних прошарків, яких об'єд­нує більш широка система демократичних цінностей, причому такі транссоціальні блоки мають бути вільні від будь-якого керів­ництва з боку одного класу або партії.

Піддаючи критиці такі інновації лівих теоретиків, ряд сучас­них ортодоксально мислячих марксистів, у тому числі й Елен Вуд, дійшли висновку, що теоретичні розвідки перших не лише поривають з класовим підходом до проблеми емансипації, а й взагалі нехтують спробою визначити ті соціальні прошарки су­спільства, які потребують емансипації. Як прибічниця ортодок­сального марксизму, Е. Вуд вважає, що саме робітничий клас є силою, яка відображає потреби загального соціального визволення.

Зрозуміло, ортодоксальна марксистська позиція зустрічаєть­ся на Заході не часто. її вважають останнім форпостом полеміч­ного опору старої класової політики, що втратила історичний ґрунт. Вона не витримує перевірки сучасними фактами, не вра­ховує процесів подальшої сегментації, диференціації та фрагмен­тації робітничого класу. Розходиться вона в методологічному плані й з марксизмом, адже сила Маркса полягає саме в тому, що його теорія спиралася на реальний історичний ґрунт. Тому аргу­ментація прибічників ортодоксального марксизму, які не беруть до уваги нові явища і процеси суспільного життя, перетворюєть­ся на ідеалізм, проти якого рішуче виступав сам К. Маркс.