Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
3. Історія соціології.doc
Скачиваний:
21
Добавлен:
11.03.2016
Размер:
825.34 Кб
Скачать

1.2. Історичні етапи становлення соціологічної думки.

Процес становлення соціологічної думки має свою давню історію. Одні вчені вважають, що перші концепції соціології мали місце вже в античності і звідси роблять висновок про її початок у ті часи, другі — що соціологія як наука виникла в XX ст., треті — цілком слушно називають середину XIX ст. і пов'язують її виникнення як науки з О.Контом, Е.Дюркгеймом та ін. 4 Szacki J. Historia mysli sociologicznej. Cz^sc pierwsza.- Warszawa, 1981.—S.I 9-20.

Дискусії такі цілком закономірні і мають своє обґрунтування. Аналізуючи розвиток історії соціологічної думки, можна умовно виділити чотири революційні етапи, через які вона пройшла. Першим етапом було виділення суспільства з природи, осмислення свого буття. Що таке людина, суспільство, в чому їх відмінність від природи, спільність з нею? Ці питання пронизують всі твори стародавніх мислителів. Як вважає К.Р.Поппер, вже в стародавніх греків часів Протагора виразно виступає усвідомлення окремих двох середовищ, в яких живе людина, а саме: суспільного і природного. Греки першими в історії Стародавнього світу створили тип цивілізації, яка сформувала людину такого рівня, що вона змогла уявити себе особою. Тому не випадково саме на цьому рівні історії розвитку соціологічної думки зустрічаємо таке розмаїття літературних джерел щодо поглядів стародавніх мислителів Греції на суспільство. Особливо виразно соціологічні аспекти проявляються у творах великого філософа Платона. Саме Платон до аналізу суспільного життя застосував принципи, які розвинули потім О.Конт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм та інші, а саме: розглядав суспільство як цілісний організм у розвитку всіх його структурних елементів. Великою заслугою Платона є розвиток вчення про державу. Його «ідеальна держава» є свідченням глибоких теоретичних пошуків, виявлення загального, суттєвого, ігнорування часткового, яке іноді в працях сучасних соціологів «топить» зміст соціологічних положень.

Правда, часом і Платон схилявся до певних конкретизацій, але останні в нього повинні були створювати фон теоретичним висновкам. Такою конкретизацією, наприклад, для Платона була кількість громадян «ідеальної держави». Він вважав, що для оптимальної діяльності поліса повинно бути 5040 чоловік. Надмірний розмір держави, вважав грецький філософ, є вкрай небезпечним, тому що він діє деструктивно, сприяє її розпаду.

Важливий вклад в становлення соціологічної думки вніс Арістотель. Цей видатний вчений-енциклопедист був учнем Платона. Як і його вчитель, Арістотель багато уваги в своїх: працях приділяв ролі особи в державі. Він вважав, що справедливо побудована та держава, де людина почуває себе щасливою. В усіх своїх працях грецький мислитель підкреслював, що людина — істота суспільна і поза суспільством існу­вати не може. В суспільстві всі його члени взаємопов'язані. Чоловік, писав він, не може жити без жінки, жінка — без чоловіка, той, хто віддає накази, — без підлеглих, пан — без слуги, втрата одного істотно змінює стан іншого.

Грецька думка античного періоду сприймала і зображувала людину як істоту, створену для життя в державі. Людина ідентифікувалася з громадянином — взаємозалежним, нерозривним елементом у сус­пільстві.

В історії філософсько-соціологічної думки Греції важливе місце належить стоїцизму. Саме стоїцизм зробив крок від проблем, пов'язаних з державою, до питань етики. Погляди стоїків стародавньої Греції було підхоплено і розвинуто римськими мислителями. В римському стоїцизмі визначилося дві лінії. Одна репрезентувала політичну тематику, друга — моральну. Представником першої був Марк Тулій Ціцерон, другої — Сенека.

Розвиваючи традиційну думку грецьких стоїків, Ціцерон вважав, що держава — це вища форма єдності, згуртованості людей.

Інша позиція Сенеки. Філософ вважав, що держава постійно загрожує суспільству, пригнічує людину, сковує її ініціативу. Суспільство, пов'язане ланцюгами спільних ідей, є найвищою цінністю для Сенеки. Ця думка стала домінуючою для раннього Середньовіччя з його християнською ідеологією.

Проте, якщо в Сенеки такими спільними ідеями були добро, милосердя, турбота про ближнього і т. д. у їх світському розумінні, то в християнській теології ці категорії переломлювались через призму релігійних догматів. Виразно це прозвучало в філософсько-теологічному творі Августина Аврелія «Про царство Боже». Християнський мислитель вважав, що кожне суспільство має спільні цінності, проте одні живуть заради тіла, земних утіх (світська держава), інші ж — в ім'я духовних цінностей (царство Боже). Ставлення до Бога поділяє людей на два суспільства і цей умовний поділ має виключно моральний характер. Стан людей «світської держави)) такий, що вони завжди чимось незадоволені. їх відрізняє заздрісність, користолюбство, підступність. Тому Августин Аврелій писав, що суспільство, яке складається з людей «світської держави», подібне до моря, в якому одна риба з'їдає іншу. В «світській державі», вважав християнський мислитель, не може бути спокою, миру — там один конфлікт породжує інший.

Ці негаразди не можуть мати місця в «царстві Божому». У цьому суспільстві — лад і гармонія. Ніхто нікого не кривдить, ніхто нікому не заздрить, як не заздрять ангели архангелам. У «царстві Божому» кожен повинен мати те, що має: один — менше, другий — більше, але і перший, і другий задоволені своєю долею.

Вчення Августина Аврелія про «світську державу» і «царство Боже» розвинуло започатковану ще Платоном і Арістотелем думку про матеріальне і духовне життя суспільства. В наступні віки вона була притишена, але бурхливо розвинулася в епоху Відродження і Нові часи. Середньовіччя в Західній Європі прийшло під неподільним впливом теологічних доктрин, серед яких виділялася доктрина теолога і філософа Фоми Аквінського. Як і інші середньовічні мислителі, він кожну думку аргументував посиланнями на Біблію, твори «отців церкви». Проте погляди Фоми Аквінського були поглядами не лише теолога, а й глибокого філософа. Широко використовуючи філософські погляди Арістотеля, якого Фома Аквінський обрав своїм духовним наставником у філософії, йому вдалося створити цілісну, логічно побудовану систему релігійних положень і висновків стосовно природи і суспільства, які хоч і мали відтінок релігійного мислення, але стосувалися цілком реальних процесів тодішньої епохи.

Фома Аквінський уявляв суспільство у формі велетенського пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне

кільце ланцюга (а в мислителя — це суспільні стани) зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє в цьому ланцюгу піраміди кільце спрямоване безпосередньо до Бога. Зазначимо, що в XII—XIV ст. у Європі теологічні концепції про суспільство тісно переплітаються з практичними вимогами феодалізму. Концепція Августина Аврелія про «царство Боже» дуже нагадувала «ідеальну державу» Платона. Це був ідеал держави і суспільства. Феодалам же було потрібне таке вчення, яке хоч якоюсь мірою відповідало б реаліям того часу, закріплювало їх владу. «Середньовіччя, — пише А. Гуревіч,— не бачило виразної різниці між ідеальним правом і позитивним, тобто таким, яким/його собі уявляли в теоріях, і таким, яке діяло практично і було зафіксоване у вигляді конкретних настанов, кодексів і т. д.». Тому августинська концепція була доменом вузьких теологічних дискусій і практично не виходила за межі університетських мурів.

Розвиваючи концепцію «ланцюгово-пірамідального» суспільства, середньовічні мислителі постійно акцентувати увагу на арістотелівській тезі про суспільний характер людини. Цю тезу підтримував і Фома Аквінський. Він вважав, що особа тісно пов'язана з сім'єю, де вона працює і відпочиває, державними інститутами, різного роду кор­поративними інтересами. І хоч середньовічне суспільство було побудоване на кшталт піраміди, все ж, як вважають європейські соціологи, це було деякою мірою і плюралістичне суспільство.2 Як пише той же А.Гуревіч: «Якщо ми хочемо правильно зрозуміти суспільний лад середньовічної Європи, то ми повинні до його аналізу підходити під кутом вертикальних і горизонтальних зв'язків. Васал підкоряється патронові особисто, але свій статус він отримує від груп, від суспільно-правової категорії, корпорації, і з цим статусом мусить рахуватися також і патрон».3

Становлення соціологічної думки в XII—XIV ст. в Європі відбувалось порівняно повільно. Феодальна роздробленість, ворожнеча між удільними князівствами, численні рицарські походи на Схід і т. д. виснажували країни континенту не тільки економічно, а й духовно. Нові горизонти розвитку соціологічної думки в Європі відкриваються з появою епохи, яка потім отримала назву епохи Відродження. Наприкінці XV -— початку XVI ст. в країнах, де процвітали торгівля, ремесла, розвивалося землеробство, поступово розкладається середньовічний феодальний лад. Згодом у цей процес втягуються й інші країни. Криза феодалізму створила ряд нових відтінків у палітрі країн Європи.

1 Szacki J. Historia mysli sociologicznej. Cze^c pierwsza.— Warszawa, 1981.— 2'Там же.— С.59. 3 Там же.

В економічній сфері відбулося обмеження натурального господар­ства на користь ринкових відносин. Ці відносини утворили новий клас людей, який швидко збагачувався і завдяки економічній могутності міг впливати на життя суспільства, хоч згідно з феодальними тради­ціями займав у ієрархії станів низьке становище.

У сфері суспільної організації криза феодалізму зруйнувала сус­пільний лад. У його структурах, хоч і поволі, але відбувався невпинний рух по «вертикалі». Енергійні, активні люди швидко досягали успіхів, суспільного визнання, ті ж з давніх аристократичних родів, які по-старому продовжували свою життєдіяльність, невпинно, від покоління до покоління спускалися нижче.

У сфері політичній влада все більше і більше секуляризувалася від релігійних інститутів, ставала світською, служила (як на ті часи було можливо) громадянському суспільству. Людина проголошувалась незалежною, для реалізації її можливостей їй були надані всі політичні права.

У сфері психологічній спостерігаємо всебічну пропаганду інди­відуалізму, формування в людині розуміння того, що тільки сама вона є ковалем свого щастя.

1 Cackowski Z. G16wne poj^cia materializmu historycznego.— 1974.— S.383-387,

Нові соціологічні погляди на суспільство знайшли відображення в працях італійського мислителя Нікколо Макіавеллі (1469-1527), який точно виразив дух Відродження. Він одним з перших почав розглядати державу і суспільство, а також виводити закони, спираючись на розум і досвід. З ім'ям цього мислителя пов'язують термін «макіавеллізм» як вираз безпринципності. Проте це вимагає деяких уточнень. Висуваючи певний постулат, Макіавеллі не ставив питання щодо моральності його змісту. Основне — наскільки цей постулат прискорює досягнення певної мети. Макіавеллі вважав, якщо керуватись ідеальними засадами справедливості, рівності, милосердя і т. д., то це лише призведе до загибелі людини, оскільки реалізація цих засад в умовах феодалізму— справа абсолютно нездійсненна. Тому слід критично ставитись до того, що з таким пафосом проголошує суспільство, окремі політичні діячі, а часом і влада: ідеальних соціальних інститутів і засад, які вони проголошують, немає.

Наприклад, він писав, що держава — це витвір тих, хто стоїть при владі. Приписуючи сакральні риси державі, вони тим самим сакралізують себе як її представники, але їх діями не керують ідеї добра, справедливості, милосердя тощо.

Окремі соціологічні погляди, які вплинули на подальший розвиток соціологічної думки в Європі, знаходимо в Томаса Мора, Бенедикта Спінози і особливо в «Новій Атлантиді» Френсіса Бекона. Але погляди ці мали дуже мало спільного з тією дійсністю, в якій вони жили, тому не випадково навіть їх авторами подавалися як утопічні. Більш глибокий слід в історії соціологічної думки залишили теоретики «природного стану суспільства», зокрема такі англійські мислителі, як Т.Гоббс і Д.Локк. Перший вважав, що спокій природного стану суспільства гарантує держава. Бунт проти влади є свідченням недосконалості суспільства, і чим влада міцніша, тим краще кожному членові суспільства.

Д.Локк стояв на іншій позиції. Він вважав, що влада — це похідна від суспільства, яка покликана виконувати його волю. Якщо ж вона узурпує права, загрожує життю, майну громадян, то вона не тільки не потрібна, а й шкідлива. Тому народ має право на заміну такої влади на ту, яка йому найбільш до вподоби.

І Т.Гоббс, і Д.Локк розглядали людину як продукт природи. Цей методологічний принцип був основоположним для цілої плеяди мислителів, які залишили глибокий слід в історії західноєвропейської філософсько-соціологічної культури. Серед них можна виділити Вольтера, Монтеск'є, Руссо, Гольбаха та ін. Всі вони, крім Вольтера, розглядали людину як частину природи, сформовану природою. Внесок цих мислителів у скарбницю загальної культури, філософсько-соціоло­гічної зокрема, величезний, проте, якщо говорити про розуміння людини і суспільства, їх сутність, то це був крок назад порівняно, наприклад, з концепцією Д.Віко (1668—1744) і навіть Фоми Аквінського, які стояли на арістотелівській позиції — людина є істотою суспільною.

Могутній поштовх у становленні соціологічної думки був зроблений Гегелем. Німецький мислитель в центрі уваги поставив не абстрактні роздуми про зв'язки, які існують між особою і суспільством чи державою, як це робили мислителі до нього, а конкретно розкрив місце цієї особи в суспільстві і державі. Людина, згідно з гегелівською концепцією, на відміну від тварини, є істотою, яка виробляє блага і творить сама себе завдяки праці. Гегель був першим серед мислителів, який дав радикальну критику сучасної йому системи промислового виробництва, саме він зробив глибокий аналіз взаємодії в системі «людина-машина», розкрив, що таке алієнація праці. При розгляді суспільства, механізмів його діяльності Гегель завжди акцентував увагу на тому, що колись буде, як це робили всі утопісти до нього і після нього.

Аналізуючи взаємовідносини держави, суспільства і особи, він приходить до висновку, що держава — то є найвище благо, немає раціональних дій і свобод без держави. Суспільство складається з верств: землеробів, ремісників, людей розумової праці. Землероби характеризуються слухняністю, покірністю, в них мало проявляється індивідуальність; ремісники — цікавістю до інновацій, здатністю до абстракцій, неординарних рішень. Нарешті, люди розумової праці здатні піднятися вище корпоративних інтересів, їх мислення виражається в категоріях загальносуспільних. Такий рівень мислення не під силу

землеробам і ремісникам. У гегелівській соціології часто вживається кате­горія «народ», але в теоретичному плані, вважав Гегель, її важко окреслити. Крім того, вона шкідлива у політичному плані, тому що є предметом різних маніпуляцій проти держави.

Нову сторінку в становленні соціологічної думки відкрив Опост Конт (1798-1857) — французький філософ, соціолог, засновник школи позитивізму і соціальний реформатор. О.Конт ввів у науковий обіг термін «соціологія».

Розкриваючи його зміст, він наголошував на тому, що соціологія — це загальна наука про структуру суспільства і закони його розвитку. Основним методом соціологічних досліджень, підкреслював фран­цузький мислитель, є історичний метод. Вихідним пунктом соціології як науки він вважав підхід до суспільства як цілісного організму, яке може функціонувати, коли існує порядок, чітко діють всі структури, цілковито виключені всі можливості появи причин анархії і тенденцій, які призводять до розпаду.

Після смерті О.Конта в другій половині XIX ст. соціологія все більше і більше завойовує статус самостійної науки. Неабияка заслуга в цьому французького філософа і соціолога Еміля Дюркгейма (1858— 1917), який, розвиваючи погляди О.Конта, доводив, що соціальні явища слід розглядати «так, як речі», тобто вивчати так, як вивчають «позитивні» науки (науки про природу). Е.Дюркгейм був творцем концепції «загальної» свідомості, згідно з якою суспільство — це єдиний організм, де діяльність окремих осіб, груп, верств і т. д. настільки тісно пов'язана, що ми можемо лише умовно розглядати структурні елементи цього організму. Аналізуючи суспільство, цей філософ і соціолог приходить до висновку, що воно має риси, які тією чи іншою мірою притаманні кожному його членові. Звідси висновок Е.Дюркгейма про суспільну солідарність стосовно поглядів на доленосні проблеми, які стоять перед людьми, поглядів на роль праці, необхідність співробітництва як на регіональному, так і глобальному рівнях. Це вимагає, зазначав Е.Дюркгейм, постійної активізації діяльності суспільних організацій, пошуків нових ідеалів, здатних цементувати суспільство. Основним «цементуючим» чинником суспільства, вважав він, повинно стати право. І не карне право, а насамперед юридичні норми стосовно діяльності адміністрації на виробництві, сімейних відносин, торговельних операцій, чіткого дотримання всіма громадянами статей Конституції тощо.

Важливий внесок у сучасну науку про суспільство зробив італійський соціолог Вільфредо Парето (1843-1923), автор «Трактату про загальну соціологію». Спираючись на методологію позитивізму, В.Парето піддав критиці апріорні, метафізичні судження і поняття в соціології, зведення її до емпірично обгрунтованого знання про суспільство, знання, яке спирається на факти, їх опис і формулювання законів, що відбивають

функціональну залежність між фактами. В.Парето, поряд з аналізом суспільства як цілісного організму, намагався виявити механізм діяльності його окремих структур. На думку автора «Трактату про загальну соціологію», кожне суспільство поділяється на «еліту», і «масу». Еліта — це люди, які стоять при владі, займають ключові пости в економіці, культурі тощо. Із свого кола еліта висуває інтелектуально обдарованих осіб, і вони утримують на поверхні всіх її представників. Коли інтелектуальні сили еліти вичерпуються, вона час від часу прилучає до свого кола найбільш талановитих представників «маси». Проте наступає такий період, коли межі еліти вже не можна розширити, приплив її інтелектуальних сил згасає, сили еліти слабнуть, а потім і взагалі вичерпуються. До влади приходять представники «мас», і з часом вони набирають всіх ознак еліти. Коло соціального руху повторюється. Колишня еліта, ставши неелітою, чекає свого історичного шансу. Вчення В.Парето в соціології дістало назву «теорія кругообігу еліт».

Розкриваючи теорію кругообігу еліт, італійський мислитель при­ходить до висновку, що кожна «маса», прагнучи влади в суспільстві, висуває гасла: соціальна справедливість, свобода, рівність, демократія. Еліта ж, із свого боку, всіма засобами доводить, що саме вона є виразником найгуманніших засад людства. Маючи в руках владу, еліта має більші можливості, ніж маси, доводити до відома свої ідеї, боротися за них, абсолютизувати свою теорію (ідеологію). Проте це не робить її міцнішою, оскільки абсолютизована теорія не може бути гнучкою, вона обмежена вже тим, що є абсолютизованою, тому їй важко, а часом і неможливо прийняти нові положення, відкинути старі, віджилі. З часом теорія правлячої еліти стає утопічною, нежиттєздатною, непер­спективною.

Вихідним принципом соціології Парето стала теорія нелогічних дій, в якій, всупереч філософсько-соціологічним традиціям епохи Відродження, італійський мислитель розглядав діяльність структурних елементів у суспільстві як ірраціональний процес. Людина, вважав Парето, діє відповідно до своїх почуттів і вже на основі дій, детермінова­них цими почуттями, формуються переконання.

Певний вплив на соціологічну думку Європи мала соціологічна концепція Ф.Ніцше (1844-1900), згідно з якою суспільство поділяється на панів і рабів. Пани — це ті, хто, використовуючи всі дозволені можливості, здобувають собі життєві блага; раби ж — це недійові, суспільно нежиттєздатні особи, які тільки й чекають на милість Божу, ласку з рук вищих від себе людей тощо. Ця ідея згодом була підхоплена іспанським філософом і соціологом Ортегою-і-Гассетом (1883-1955 ), який у своїй знаменитій праці «Повстання мас» доводив, що суспільство як соціальний організм поділяється на аристократів і маси, натовп. Аристократія —ті, що постійно вдосконалюючи свою майстерність, кваліфікацію, прагнуть до знань, до культури. Маси, натовп — це люди, які ні до чого не прагнуть, живуть за принципом: аби день до вечора! Представниками аристократії можуть бути всі: робітники, селяни, інтелігенція, родова аристократія, яка удосконалюється. Масами, натовпом є теж представники всіх суспільних верств і станів. Конфліктні ситуації в суспільстві, вважав Ортега-і-Гассет, виникають на основі заздрості: натовп ненавидить аристократів тому, що заздрить їм, коли ж аристократ опускається, «переходить у масу», заздрість змінюється співчуттям. Маса — це нікчемний баласт розвитку: аристократи — рушії історії, рушії прогресу суспільства. Такий висновок робить іспанський філософ і соціолог.

Слід зазначити, що праця Ортеги-і-Гассета «Повстання мас» мала величезний вплив на розвиток науки про суспільство. Повністю опублікована в 1930 році (її фрагменти друкувалися у різних іспанських журналах ще в 20-ті роки), вона принесла світову популярність її авторові. Праця перекладена майже всіма мовами світу. Одна з американських газет після публікації твору Ортеги-і-Гассета писала: «Яке значення для XVIII століття мала «суспільна умова» Руссо, для XIX — «Капітал» Маркса, таке для XX може мати «Повстання мас».1 Цит. по: Gorski E. Jose Ortega у Gasset і kryzys ideologii hiszpanskiej.— Wroclaw — Warszawa — Krakow — Gdansk — Lodz, 1982,— S.84.

Проблеми механізмів розвитку суспільства посідали значне місце у працях представників як «старшого» (М.Хоркхаймер, Т.Адорно, Е.Фромм, Г.Маркузе), так і «молодшого» покоління (Ю.Хабермас, А.Шмідт та ін.) франкфуртської школи.

Історично склалося так, що соціологія як наука отримала найбільший розвиток у США. Особливо велика увага в соціологічних працях мислителів Америки надавалася соціології праці. Щоправда, нам вона більш відома під іншими назвами — індустріальна соціологія та менедж­мент. Останній означає, що поряд з трудовими процесами величезне значення має структура, методи і стиль управління.2 Комозин A.M., Кравченко А.И. Популярная социология.— Москва, 1991,—С.25.

Соціологія розвивалася не тільки за кордоном, а й у Росії. Запо­чаткував соціологію в Росії М.Г.Чернишевський, який, на думку історика російської соціології Карева, був найвидатнішим соціологом Росії до виникнення в ній соціології. Чернишевський, вважає Карев, був соціологом, сам того не знаючи.'3 Карее Н.И. Основы русской социологии // Социологические исследо­вания.— 1985.— №3.— С. 179.

Значний внесок у розвиток російської соціології зробили П.Лавров, М.Михайловський, Є.Дементьєв, П.Тімофеєв, П.Покровський, П.Сорокін та інші.

Окремо слід торкнутися розвитку марксистської соціології. Соціологічні погляди К.Маркса і Ф.Енгельса формувалися в процесі боротьби з ласальянством, представниками кафедрального соціалізму (теоретик Л.Брентано), фабіанами (напрям англійського муніципального соціалізму), прудоністами, бланкістами та ін.

Виділивши економічні відносини як основні, Маркс та Енгельс на основі ідеї діалектики і матеріалізму, вперше в історії соціологічної думки змогли встановити цілком об'єктивний критерій суспільного розвитку. Маркс і Енгельс дійшли висновку, що ці відносини не залежні від волі людей, їх розвиток закономірно призводить до змін в державних інститутах, діяльності суспільних організацій, політичних, юридичних, моральних, релігійних та інших концепціях. Аналізуючи економічні відносини і зробивши на основі цього аналізу узагальнення, Маркс пояснив причини суспільного розвитку. Твердження марксистського принципу: «Народ — творець історії» розкрило особливості взаємодії суспільства і особи. Відкриття, зроблені в соціології Марксом і Енгельсом, дозволили по-новому подивитися на роль видатних осіб в історії, їх соціальну детермінованість в той чи інший період суспільного розвитку.

Наскільки це було можливо в умовах колишнього СРСР, значний вклад у розвиток і становлення соціологічної думки внесли Т.І.Заславська, А.Г.Здравомислов, Г.В.Осіпов та ін. в Росії, В.І.Волович, В.С.Максименко, В.І.Паніотто, А.П.Ручка, О.ОЛкуба та ін. в Україні, Є.М.Бабосов у Бєларусі.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]