Бойко. Історія України

...

Охрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво впли­нув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історич­ного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував про­вести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовер­жця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзеркалювала розклад політичних сил у середині країни, адже верхов­ним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а нов­городського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовер­жець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модерні­зована стара релігія не відповідала потребам часу; вона гальмува­ла процес державотворення; не захищала багатства і привілеї фе­одальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження якісно нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхід­ністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зраз­ка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний век­тор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху "з варяг у греки". По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантій­ської моделі християнства світська влада домінувала над релігій­ною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а конт­роль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віров­ченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що три­вожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття хрис­тиянства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залеж­ність від Візантії.

Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візан­тійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для при­душення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була над­звичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Про­те обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Конс­тантинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив хрис­тиянство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імпера­тор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну жит­ницю імперії — Херсонес (Корсунь) Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме у Корсуні восени 989 р Володимир взяв шлюб з Анною Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990 pp.) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді ж християнізація Русі тривала де­кілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший роз­виток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового сус­пільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему, адже існування християнсь­кої небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії фео­дального суспільства. Водночас воно рішуче стверджувало рів­ність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могут­ньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною держа­вою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязів­ської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релі­гійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вож­дів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політич­ної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої вла­ди верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у ко­ло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньорусь­кій державі відкрили шлях до її визнання європейською христи­янською спільнотою. З того часу великий князь ставав повно­цінним суб'єктом міжнародного права; кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою кня­жих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залеж­ності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагоджен­ню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рів­ноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверд­жують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Ри­мом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило си­туацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбуваєть­ся зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовніш­нього світу на внутрішній світ людини. Внаслідок чого людина отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива розп­лата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було припи­нено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини у культурній сфе­рі, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мис­тецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спри­чинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній вла­ді. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнс­тва. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів, церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целибату (обов'язкова безшлюбність у като­лицького духовенства) не давала змоги духовенству православ­ному, переобтяженому сім'ями, законсервованому практикою пе­редачі своєї професії у спадок, ні поповнювати свої кадри за ра­хунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опо­нентом світській владі. По-третє, православна церква не одержу­вала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителя­ми системи загального підкорення всіх сфер суспільного життя у державі.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою, Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед слов'янського населення, але водночас по­мітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов'ян­ську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі кни­ги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттє­во заважало процесам накопичення знань та обміну інформаці­єю, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної зам­кненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поши­рені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу місти­цизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були симп­томами кризи візантійської духовної еліти, що не зуміла піти да­лі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впли­ву поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження ду­ховної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу у багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зрос­танню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттє­вими зрушеннями у різних сферах суспільного життя — розвит­ком феодальних відносин; становленням давньоруської держав­ності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розши­ренням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси у давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історич­ного розвитку.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток мате­ріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним цент­ром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування у мистецтві біблійних сюжетів, у лі­тературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських тра­дицій, знань та канонів. Християнство., надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поши­ренню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвива­ється у рамках візантійських канонів, які визначали жанри (жи­тія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викла­ду. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з’являється емоційне і пристрасне, яке не мало аналогів

ні у візантійській, ні у європейській літературі "Слово про Ігорів похід" (1187 p.). З XI ст. у церковному живописі започат­ковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають на­ціональних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Ки­ївської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням по­єднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кіль­кість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середови­ща — бази для створення місцевої самобутньої культури. Звісно, роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була знач­ною, але не вирішальною, оскільки все візантійське у процесі "ослов'янення" творчо переосмислювалося, якісно видозміню­валося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним син­тезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу, та Сходу. Так, відомий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Передньо­го Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по дереву, київських фібулах та змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навики) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н.е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою пи­семність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов’янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років ра­ніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі київсь­кого дитинця переконливо свідчать про те, що ще в дохристиян­ський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні спо­руди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприя­ло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти завжди було основ­ною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслід­ком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою за­гальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень роз­витку освіти свідчить існуюча в той період диференціація нав­чальних закладів; палацова школа підвищеного типу (держав­ний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); шко­ла "книжного вчення" (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкіль­ництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівсь­ких дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів) незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви у Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобут­нім літературним жанром з моменту виникнення було літопи­сання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об'єднані у перший давньо­руський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається "Повість минулих літ", створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку "Повісті минулих літ" Нестора названо авто­ром цього твору. Як літописець він згадується і в "Києво-Печер­ському патерику".

Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безу­мовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом Написане пізні­ше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря визначається більшою художньою свободою.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам’яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Воло­димира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія "Избор­ник" (1073 p.), "Слово про Ігорів похід" та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальни­ми кроками у розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — проблеми взаємовідносин світської та церковної влади.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання, концепцію "богоугодного володаря", в основу якої лягла ідея зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері право­вої культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'яв­ляється перше писане зведення законів Київської Русі — "Русь­ка правда". Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Корот­ку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редак­ція, що складається з Правди Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правда Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодально­го землеволодіння, скасування кровної помсти, штраф за по­рушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покону вірного та Уроку мостникам (ор­ганізація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). Розширена правда, крім названих правових документів. містить устав Володимира Мономаха, який суттєво роз­ширює та диференціює давньоруське законодавство: з'явля­ються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вот­чинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо.

Вважається, що Скорочена правда створена на основі Роз­ширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя у межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури, зокрема у княжу добу значного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантїйського стилю чітко простежуються у перших монумен­тальних спорудах: Десятинній церкві у Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі у Чернігові (1031—1036 рр.). Своє­рідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому все яскравіше проступають слов'янські тради­ції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського сти­лю, дедалі чіткіше і рельєфніше виявляються місцеві особли­вості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 р ), Василівська (1183 р,) у Києві; Борисоглібський собор (1128 р,) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200 р.) у Гали­чі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свід­чить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору ви­конані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іко­нопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі складаються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, "ікони писати хитр був зєло".

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печорський (?—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монас­тиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям де­які фахівці пов'язують ікони "Печерської Богородиці" і так званої "Великої Панагії".

Поступово відриваючись від візантійського коріння, форму­ються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинсь­ка, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культу­ри є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій та досяг­нень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні горизон­ти, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну само­бутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Ки­ївської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — бази для створення місцевої самобутньої культури; форсоване піднесення культури, поява нових куль­турних явищ.

...

Баканурський

Лекція 6. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Лекція 6 знайомить студентів з основними характе­ристиками й особливостями культури Київської Русі, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває ме­ханізми Ті функціонування, виявляє конкретну культур­но-історичну специфіку. Пропонується такий план лекції:

6.1. Місце культури Київської Русі в історії українсь­кої культури.

6.2. Картина світу слов'янського язичництва.

6.3. Християнство й культура східних слов'ян.

6.4. Київська Русь як естетична формація.

6.5. Духовна спадщина Київської Русі в культурах східних слов'ян.