4.2. Становлення і розвиток соціології

4.2.1. Методичні рекомендації до вивчення теми

Вивчення теми розпочніть з пригадування лекційного матері­алу. Для цього зверніться до власного конспекту лекцій та використайте нижченаведений опорний конспект теми лекції.

План (логіка) засвоєння матеріалу:

1. Зародження соціологічних знань.

2. Становлення соціології як самостійної науки у XIX ст.

3. Сучасні соціологічні парадигми.

4. Соціологічна думка України.

Пригадайте з курсу філософії та історії, що у найдавніші часи знання людей про навколишній світ знаходили своє відображен­ня у міфологічному світогляді, який мав соціоантропоморфний характер: життя людей залежало від волі богів, тож все, що ото­чувало людину, наділялося живою душею. В античну епоху з'явилися перші соціальні теорії. Так, причини соціального роз­шарування, моделі ідеального соціального устрою розглядали у своїх працях видатні філософи Стародавньої Греції: Демокрит, Платон, Аристотель та ін.

Соціальні вчення раннього Середньовіччя носять чіткий від­биток християнського провіденціалізму, головними теоретиками якого виступили Августин (Блажений) Аврелій та Фома Аквінський.

В епоху Відродження була започаткована нова система со­ціальних і моральних цінностей. У цей час виникає також і со­ціальна утопія, як відповідь на вічні пошуки ідеально справед­ливого суспільства. Найвідоміші утопічні теорії сформулювали

італієць Т. Кампанелла та англієць Т. Мор. Вагомий внесок у роз­виток принципів «соціального менеджменту» зробив Н. Макіавеллі.

Значний вплив на розвиток суспільної думки справили конце­пції Т. Гоббса, перш за все його вчення про суспільний договір. Теоретичну розробку соціальних проблем продовжили мислителі епохи Просвітництва: Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, А. Сен-Симон. Саме вони здійснили глибокий аналіз реальної соціально-економічної ситуації, виклали основи функціонування суспіль­них відносин та вказали на роль людини як активного учасника історичного процесу.

Соціологія виникла на основі ідей «просвітителів» та як реак­ція на Французьку революцію. Таким чином, вона є продуктом свого часу та суспільства, однак надалі сама стала впливати на соціальну дійсність.

Термін «соціологія» вперше ввів у науковий обіг французький філософ-позитивіст О. Конт (1798-1857). Він застосував науко­вий метод для вивчення суспільства. Вважав, що за допомогою соціології можливо пізнати приховані універсальні суспільні за­кони. Соціологію (яку ще називав соціальною фізикою) поділяв на соціальну статику, яка має справу зі сталими умовами існу­вання будь-якого суспільства, та соціальну динаміку, яка вивчає закони суспільного розвитку.

Функціонально-біологічну концепцію суспільства розробив англійський філософ і соціолог Г. Спенсер (1820-1903). Він по­рівнював суспільство з живим організмом, яке подібне до люд­ського тіла. «Тіло»- суспільство, за Г. Спенсером складається з багатьох частин, кожна з яких відіграє свою певну функцію: економічну, військову, релігійну та ін. Чим складнішу функцію виконує той чи інший «орган», тим важче його замінити. Пода­льшою розробкою та доповненням ідей, висунутих Г. Спенсе­ром, займаються сучасні соціологи — прихильники теорії функ­ціоналізму.

Вагомий внесок у розвиток соціології здійснив французький філософ та соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917). Він обґрунтував соціологію як емпіричну науку, вказав на необхідність розгляда­ти соціальні факти як продукти загального суспільного зв'язку, а не як ознаку індивідів чи груп. Також він вважав, що будь-яке соціальне явище виникає з потреб суспільства.

Німецький учений М. Вебер (1864-1920) головне завдання соціології вбачав в інтерпретації суб'єктивних мотивів індивіду­альної дії. У методології соціальних наук він висунув теорію ідеальних типів як засіб пояснення та узагальненого вивчення інди­відуальних явищ.

Сучасна західна соціологія відзначається різноманітністю те­чій, які притримуються різних концепцій: теорія розуміючої со­ціології (А. Шоц); теорія формальної соціології (Г. Зиммель); теорія структурного функціоналізму (Т. Парсонс); теорія соціа­льного конфлікту (Ч. Мисе); теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау); інтегральна соціологія (П. Сорокін); символічний інтеракціонізм (Дж. Мід, М. Кун); психологічні теорії (3. Фрейд, Г. Леон, Л.Ф. Уорд, Ф. Гіддингс).

При вивченні теми слід звернути увагу на те, що соціологіч­на думка в Україні як цілісний еволюційний процес практично ще недостатньо досліджувалась аж донедавна. Втім українська соціально-політична теорія має давню історію. Перші спроби осмислення соціального буття ми зустрічаємо в «повчаннях», «проповідях», «патериках», «житіях святих» та літописах доби Київської Русі. В оригінальних літературних творах, як «Слово про Закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання Воло­димира Мономаха дітям», «Слово о полку Ігоревім» відображе­но не тільки моральні принципи і настанови, але й роздуми про історію вітчизни, значення влади у побудові сильної державно­сті. У «Повісті минулих літ» Нестора, Галицько-Волинському, Київському та інших літописах ми зустрічаємо відомості про склад населення, густоту розселення та його розшарування, ма­ємо відомості, що у 1257 р. відбувався перший перепис насе­лення для сплати данини.

Червоною ниткою через усі літописи проходить ідея єдності руських земель. Київська Русь — Козацька держава — Запорізь­ка Січ — стали символом українства.

Історія суспільно-політичних ідей в Україні має особливості у зв'язку з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності.

В епоху литовсько-польської доби думки соціальної справед­ливості, збереження культури, мови та православ'я знаходимо у полемічній літературі І. Вишенського, братів С. і Л. Зизаніїв, 3. Копистенського, братів Г. і М. Смотрицьких.

Значну роль в обороні батьківської віри і культури відіграли Братства як специфічний соціальний інститут.

У XVI ст. ідеї природного права та суспільного договору роз­робляв С. Ориховський.

Вагомий внесок у розвиток соціологічної теорії зробив Г.С. Сковорода (1722-1794), який найголовнішою з наук вважав

науку про людину та її щастя. Його концепція спорідненої праці, що становить не лише засіб існування, а й найвищу насолоду для людини, має актуальність і донині.

У розвитку соціологічної проблематики України слід зверну­ти увагу на діяльність інтелігенції, що опікувалася становлен­ням в Україні вищих навчальних закладів: І. Шада, В. Каразина, П. Лодія.

Обов'язково треба звернути увагу на розвиток національно-визвольної ідеї Кирило-Мефодіївського братства та праць М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, що формували соціа­льно-політичну та соціологічну думку.

Початком української соціології прийнято вважати кінець XIX — початок XX ст. Серед учених, які досліджували проблеми українського суспільства, слід виділити насамперед М. Драгоманова, X. Вовка, І. Подолинського, М. Ковалевського, О. Потеб­ню, Б. Кістяківського, М. Шаповала, В. Липинського. М. Драго­манов вірив у невідворотність соціального прогресу, ідеалом суспільно-політичного устрою був для нього західний парламен­таризм у поєднанні із земським рухом як опорою у боротьбі із централізацією влади.

Автор двотомної праці «Соціологія» М. Ковалевський вважав, що тільки соціологія здатна відкрити чинники, необхідні для іс­нування суспільного порядку та блага, дотримувався позитивіст­ської класифікації наук О. Конта.

Потебня О. першим започаткував в Україні дослідження про­блематики, що в західній соціології відома як «психологія наро­дів», вивчав мову як основу етносу.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняної соціології зробив М. Грушевський. У своїх численних працях він довів, що україн­ська державність веде свій родовід ще з Київської Русі, яка була першою державою саме українського народу. Справжнім осеред­ком вітчизняної соціології стала створена і очолена ним у 20-х р. XX ст. Кафедра соціології при соціально-економічному відділі ВУАН.

Насамкінець варто відзначити для становлення українсь­кої соціології значення діяльності соціолога і публіциста Ми­кити Шаповала, який один із перших зрозумів практичне значення соціології як науки. Ним був створений у 1924 р. у Празі Інститут громадознавства, де був відділ соціології і політики для дослідження соціальних процесів українського життя.

На жаль, з кінця 20-х і до середини 80-х років соціологія як наука була заборонена в СРСР. З початком перебудови вона від­новила свій статус в Україні. Нині вітчизняна соціологія активно інтегрується у світовій соціологічній науці.

Пшеничнюк

Історичні передумови виникнення соціології:

Будучи порівняно молодою наукою, соціологія має досить тривалу передісторію. її виникнення стало результатом « цільної дії низки різноманітних чинників: інтелектуальних, політичних, культурних, історичних. Розглянемо найбільш суттєві з них.

> Бурхливий розвиток природознавства та фундаментальні відкриття в багатьох галузях природничих наук.

Наукові відкриття клітинної теорії Т. Швана і н М. Шлейдена здійснили справжню революцію в природознавстві. Клітинна теорія доводила єдність рослинного та тваринного світів, а отже, й людського, виходячи з "першоцеглинки" клітини.

Непересічне значення мало також відкриття Ч Дарвіна та його обґрунтування вчення про антропосоціогенез - біологічний і соціальний розвиток людства. Суспільство як складний феномен стали вивчати за аналогією до при­роди з позиції природничих наук, які на той час мали значні досягнення в пізнанні. Так виникає натуралістичний на­при мок у соціології, котрий досліджує суспільство та його закономірності за аналогією до природи. У межах такого напрямку формуються цілі соціологічні школи. Найбільш відомі з них органічна школа, що пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями; школа географічного детермінізму, яка розглядала географічні особливості (клімат, ландшафт, ґрунт, систему річок) як визначальні щодо сутнісних рис суспільства; школа соціального дарвінізму, котра переносила боротьбу за існування у природі та природний добір на суспільство.

На тлі значних досягнень у природознавстві особливо яскраво відчувався брак знань про суспільні явища. Виникла нагальна потреба в появі такої науки, яка б пояснила складні соціальні процеси, виробила би практичні рекомендації щодо життєдіяльності суспільства як цілого й певних його частин.

> Промислова революція та швидке утвердження капі­талізму. У XVII ст., а особливо в XVIII ст. стимулювали по­ширення машинної праці, зумовили різкі та глибинні техно­логічні зміни, що сталися внаслідок появи нових машин і енергетичних ресурсів. Фактично формувалося якісно нове суспільство - традиційне (аграрне) суспільство поступово змінювалося індустріальним (капіталістичним).

> Глибокі економічні зміни, викликані утвердженням капіталізму, сприяли суттєвим соціальним змінам: пере­важна більшість населення стала працювати у промисловості, торгівлі, державних інституціях, а не в галузі землеробства; намітилося значне збільшення міського населення та змен­шення сільського, відбулося різке розшарування населення на багатих і бідних унаслідок первісного накопичення капі­талу. Ці нові тенденції, що кардинально змінили суспільство, вимагали вивчення, розуміння та наукового витлумачення.

> Суттєві політичні зміни, що тісно пов'язані з економіч­ними. Це особливо виявлялося на прикладі Франції, де відбува­лася ідеологічна боротьба між лібералізмом в уособленні молодої буржуазії та консерватизмом в уособленні прихильни­ків монархії. Відбувалося формування національних держав. Усе це вимагало нових наукових розробок із практичним на­хилом, встановлення соціальних діагнозів розвитку суспільства.

> Важливими інтелектуальними джерелами появи соціо­логії виявилися знання, здобуті в межах інших наук, які були певним плацдармом, базою для нової науки.

До XIX ст. до­сить фундаментально було розроблено: ідею власне суспіль­ства, ідею соціального прогресу та регресу, ідею соціального детермінізму (причиновості), ідею держави.

До цього часу філософи багато зробили для розробки проблеми методу наукового пізнання. Завдяки Ф. Бекону, що обґрунтував емпіричний метод, та Р. Декарту, який орієнтувався на раціо­нальне пізнання, нова наука отримала пізнавальні інструменти, з допомогою яких стало можливим вивчення суспільства.

До XIX ст. в науковому обігу вже перебувало багато кате­горій, котрими мала послуговуватися соціологія: соціальна реальність, соціальний рух, нація, клас, класова боротьба, соціалізм тощо.

Панування позитивізму в суспільних науках. Позитивізм утверджував:

• переважання досвіду, емпірії в соціальному пізнанні, необхідність апостеріорного (отриманого з досвіду) знання замість апріорного (істинність якого не може бути доведено чи спростованою досвідом);

• якісну однорідність природних і соціальних явищ;

• з'ясування того, як саме, а не чому, відбуваються явища пі процеси;

• застосування до суспільної теорії таких же точних і об’єктивних методів, як і до природничих наук;

• можливість та бажаність точних природничо-наукових процедур фіксації даних спостереження через кількісну інтерпретацію суспільних явищ;

• відсутність аксіологічної (ціннісної) інтерпретації суспільних явищ залежно від ідеології - методологічний об’єктивізм;

• інструментальний характер отриманого знання, на­ціленість на практику.

Засновником методу позитивізму є французький дослід­ник О. Конт, який водночас є фундатором соціології як науки.

Усі ці фактори стали вирішальними для появи соціології ми науки.

Основні етапи розвитку соціології

Історію соціології, зазвичай, розподіляють на три великі етапи: протосоціологічний, академічний і новітній.

Перший етап - протосоціологічний -триває, починаючи з часів Стародавнього світу до середини XIX ст. (фактично до виникнення соціології як науки). Як уже згадувалося, ви­никнення соціології- не одномоментний акт, а тривалий про­цес накопичення знань про суспільство, котрий нараховує тисячі років. Імена-символи, тобто найбільш знані представ­ники цього етапу: Платон, Аристотель, А. Августин, Т. Аквін-ський, Г. Гроцій, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, І. Кант, Г. Гегель, ПІ. Фур'є, К. Сен-Сімон та ін.

Ці мислителі ввели в широкий обіг ключові поняття, котрі потім використовуватимуться в соціологічній науці. Це, зокрема, - суспільство, соціальна реальність, природний стан, соціальний рух, соціальний детермінізм, соціальний закон, прогрес, регрес, циклічний і маятниковий розвиток тощо.

До виникнення соціології як науки чітко сформувалися два протилежних підходи щодо розуміння суспільства.

Перший тлумачив суспільство як природне явище, а досуспільний стан людини розглядав як долюдський. Отож держава також роз­глядалась як природний витвір, тому що вона є різновид су­спільства. Людина першопочатково є соціальною за своєю природою. Класичним представником такого підходу був Аристотель, який визначав людину як "політичну тварину". Його погляди поділяли: римський філософ Л. Сенека, францу­зькі мислителі Ж. Боден і ПІ. Монтеск'є. Другий-протилежний описаному - полягав у витлумаченні суспільства як штучного утворення, вигаданого правителями, монархами задля блага народу. Таке розуміння суспільства характерне для Платона. Серед його послідовників - прибічники теорії суспільного договору: Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.

У Новий час, який був найбільш плідним на висунення та формування різноманітних концепцій, що пояснювали су­спільне життя, активно розробляються: ідея природних прав людини (Г. Гроцій), ідея суспільного договору (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс), ідея розподілу влад (Ш. Монтеск'є), ідея громадянського суспільства (Г. Гегель), ідея "держави права" (І. Кант).

Початок XIX ст. ознаменувався діяльністю представників утопічного соціалізму - К. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та Р. Оуена. У їхніх теоретичних працях розроблялося поняття суспіль­ства, аналізувався соціальний рух, обґрунтовувалася необ­хідність удосконалення суспільства. Вибудувавши у своїй уяві ідеальне суспільство, вони намагалися цей новий погляд на нього втілити в реальне життя.

У межах протосоціології розвивалися ідеї соціального детермінізму (спричиненості соціальних явищ), ідеї прогресу та регресу суспільства, а також наукового методу.

Другий етап - академічний, котрий починається із середи­ни XIX ст. і представлений плеядою відомих учених, таких, як: О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Е. Дюркгейм та ін. У цей період нова наука набуває своєї назви - соціологія. Зусиллями цих мислителів у загальних рисах був окреслений предмет соціології, сформульовано її закони, пояснено фундаментальні категорії соціології. Особлива увага вчених зосереджувалася на аналізі понять: соціальний організм, соціальна система, соціальна статика, соціальна динаміка, позитивна наука, індустріальне суспільство, еволюція, природний добір, органіцизм, механічна й органічна солідарність, суспільна гармо­нія, аномія, суспільно-економічна формація, базис і надбудова, соціальна революція, матеріалістичне розуміння історії тощо.

Третій етап - новітній. Він починається з перших десяти­літь XX ст. і триває дотепер. Імена-символи цього етапу: М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс, Р. Мертон, Дж. Мід, Р. Парк, Ф. Знанецький, Е. Гіденс, А. Турен, Ю. Хабермас, Т. Лукман, Н. Луман та ін.

Саме в цей період стрімко розвиваються немарксистські концепції суспільного розвитку, зокрема, М. Вебера, П. Сорокіна. М. Вебер, на відміну від К. Маркса, обґрунтовує думку про зумовленість капіталізму не суто економічними чин­никами, а й культурними, релігійними, організаційними.

Розвиток капіталізму мислиться вченим як такий процес, що зазнає впливу науки й бюрократії та трактується як раціо­налізація соціальної дії. П. Сорокін викладає і детально об­ґрунтовує концепцію конвергенції - поступового зближення та вироблення схожих рис у різних способах виробництва - комуністичного й капіталістичного. Йому ж належить автор­ство теорій соціокультурної динаміки суспільства, соціаль­ної стратифікації та мобільності.

На цей період припадає розквіт "малих соціологій" - соціологій середнього рівня: соціології міста, соціології індустріаль­ного суспільства, соціології культури, соціології політики, соціології конфліктів, соціології девіацій, соціології адапта­цій, соціології інтимності, тендерної соціології, соціології книги та читання й багатьох інших.

Бурхливого розвитку набуває прикладна соціологія. Удосконалюється методика й техніка конкретних соціологіч­них досліджень. З'являються та швидко поширюються ефективні методики здійснення емпіричних досліджень. Набувають ваги проведення моніторингових досліджень. Започатковуються ґрунтовні електоральні дослідження. Соціо­логія сприяє розвиткові менеджменту та маркетингу, вивча­ється громадська думка, досліджуються нові тенденції в міждержавних відносинах за умов глобалізму.

Огюст Конт як засновник соціології

"Батьком" соціології як науки вважають французького філософа Огюста Конта (1798-1857 pp.). Його доля склалася так, що за життя він не був визнаний як учений, а тим паче як фундатор нової науки. Визнання прийшло вже після його смерті: через 20 років про О. Конта з'явилося в американській і європейській пресі близько 900 статей. Його основні твори: "Курс позитивної філософії", "Позитивістський катехізис", "Система позитивної політики", "Заповіт Конта" (останній вийшов уже після його смерті).

Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засно­ване на спостереженні й експерименті та пов'язане з ви­користанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, до­стовірністю, конструктивністю, об'єктивністю.

Учений дав назву сог/іології як науці, окресливши в основ­них рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку "соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним.

Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи під найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > * хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія).

Нова наука, за О. Контом, має два розділи - соціальну статику, що вивчає анатомію суспільства, його структуру, побудову тощо, і соціальну динаміку, яка вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.

Філософ сформулював "закон трьох фазисів-стадій" розумового розвитку, котрий разом із законом розподілу праці зумов­лює соціальний прогрес. За О. Контом, існують три стадії, через які послідовно проходить людська свідомість: теологіч­на, коли світ пояснюється дією надприродних сил; метафізична (абстрактна), коли світ пояснюється за допомогою пізнання сутності речей, а не релігійними впливами; позитивна (науко-ва), коли формується науковий світогляд, основу якого становить позитивне знання.

Також дослідник започаткував теоретичний аналіз індустріального суспільства, за що його вважають родоначальником індустріальної соціології. Він аналізував процес індустріалізації, що супроводжувався впровадженням науки у вироб­ництво, концентрацією робітників, появою непримиренних

суперечностей між власниками та найманими працівниками. Конфлікт між власниками й робітниками він кваліфікував як результат неефективної організації праці.

Не був прихильником революційних форм боротьби О. Конт, який надавав важливого значення діяльності інженерів-органі-заторів виробництва, а також моралі та вихованню людей.

Герберт Спенсер як фундатор еволюціонізму

Еволюціонізм - один із провідних напрямків досліджень суспільних процесів, роль якого значно зросла в Європі після оприлюднення вчення Ч. Дарвіна про антропосоціогенез.

Ідея суспільного прогресу як поступового розвитку була базовою у творчості англійського мислителя Герберта Спен­сера (1820-1903 pp.), який, на думку вчених, на сім років раніше за Ч. Дарвіна висунув ідею еволюції.

Великий науковий доробок залишив по собі Г. Спенсер. Найбільш значні його твори: "Основні начала", "Основи біо­логії", "Основи психології", "Основи соціології", "Основи етики". Він - визнаний у світі теоретик органіцизму й еволюціо­нізму як напрямків у соціології та один із фундаторів структур-но-функціонального підходу до аналізу суспільних явищ.

Як засновник органіцизму, вчений вдався до аналогій між біологічним організмом і суспільством, підкреслюючи, що суспільство, як і біологічний організм, із часом кількісно збільшується в об'ємі, ускладнюється його структура, по­силюється залежність його складових частин між собою. Водно­час суспільство, втрачаючи деякі свої одиниці, продовжує існувати як цілісність, постійно самовідтворюючись. За таких умов роль комунікаційної системи відіграє мова, що внутріш­ньо пов'язує окремі складові суспільства в єдине ціле та ви­конує такі ж функції, як і шкіра в біологічному організмі. Оскільки шлях науки йде в напрямку від відомого до невідо­мого, то можна пояснити появу органістичної концепції.

Так, саме в біології на той час було досягнуто значних успіхів, а суспільство розглядалося тільки як потенційний предмет для вивчення й тому дослідники при поясненні склад­них суспільних явищ вдавалися до аналогії з організмом.

Як теоретик еволюціонізму, Г. Спенсер обстоює принцип вільного розвитку суспільства від втручання урядів і реформа­торів. В основу своєї філософії мислитель поклав модні на той час дарвінівські та мальтузіанські ідеї про природний добір і боротьбу за існування. За Г. Спенсером, виживати мають ті, хто є найбільш пристосованим, а суспільство через природній добір здатне відкинути нездорових, нерозумних, повільних, нерішучих. Втручання ж держави, на думку вченого, тільки посилить деструктивні процеси, сприятиме виживанню непристосованих, що врешті-решт призведе до за­непаду суспільства.

Учений Г. Спенсер - ідеологічний ворог соціалізму, оскільки соціалізм, на його думку, передбачає невідділь­ність від рабства. Його політико-ідеологічні погляди можна розцінити як ліберальні, що відповідало англійській національ­ній традиції.

Обстоюючи принцип структурно-функціонального аналізу, І'. Спенсер створив власне вчення про державу. Він розглядав державу як складноструктуроване явище, окремі одиниці якого мають власні функції. У дусі ліберальних поглядів він вважав, що держава як соціальна інституція повинна слугувати індивідам, а не навпаки.

Предметом дослідження Г. Спенсера стало вивчення таких соціальних інститутів, як сім'я, політика, економіка та релігія. Досліджуючи соціальні інститути суспільства, їхні функції й роль у суспільстві, він розуміє власне суспіль­ство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюційного розвитку. Не втратили своєї актуальності дотепер його міркування та висновки про рівно­вагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні Суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонію, деструкцію тощо.

Соціологічні погляди Карла Маркса

Карл Маркс (1818-1883 pp.) - визначний учений, заснов­ник конфліктної парадигми в соціології. Разом зі своїм одно­думцем і соратником Ф. Енгельсом він фактично здійснив розрив із теоретично спрямованими вченнями про суспіль­ство, що існували до них, та запропонував людству новий, ліворадикальний проект перебудови сучасного йому суспіль­ства. К. Маркс написав велику кількість робіт (деякі у спів­авторстві з Ф. Енгельсом), де в той чи той спосіб розроблялася соціологічна проблематика. До них належать: "18 брюмера Луї Бонапарта", "Класова боротьба у Німеччині", "Громадян­ська війна у Франції", "Критика Готської програми", "Капі­тал". У цих та інших роботах К. Маркс широко використову­вав емпіричні соціологічні дослідження. Так, вивчаючи положення мозельських селян у 40-ві pp. XIX ст., він звертався до аналізу офіційних документів, листів, результатів опиту­вань тощо.

Карл Маркс не застосовував назви "соціологія", хоча деякі його твори можуть бути взірцем соціологічного мислення. Це пояснюється, насамперед, тим, що власне термін, яким позначали назву нової науки, ще міцно не увійшов у науко­вий обіг, а також тим, що між К. Марксом і його непримирен­ним опонентом О. Контом існували політичні, ідеологічні та міжособистісні розбіжності.

Критикуючи О. Конта, К. Маркс справедливо підкреслю­вав, що необхідність емпіричного, достовірного, конкретного знання про суспільство не повинна принижувати значення теоретичного пізнання. На жаль, на практиці поєднання двох підходів - позитивістського та марксистського - не відбулося й кожен із них розвивався самостійно як специфічна, окрема культура світосприйняття та світорозуміння. Однак, саме по­єднання цих двох підходів - емпіричного та теоретичного -мало б позитивний ефект, слугуючи досягненню істини у ви­вченні суспільства.

Карл Маркс є автором учення про матеріалістичне розуміння історії, згідно з яким суспільне буття (зокрема, су­спільне виробництво) є первинним, а також таким, що визначає собою суспільну свідомість. Ні ідеї, ні цінності, ні ре­лігія, а саме економіка є головним рушієм суспільних процесів, суспільного розвитку та суспільних змін. Для ви­кладу цієї концепції К. Маркс розробив спеціальний категорій­ний апарат. Він охоплює такі поняття:

• суспільпо-економічпа формація — певний історичний тип суспільства, що засновується на відповідному способі вироб­ництва. За К. Марксом, існує п'ять суспільно-економічних формацій, котрі послідовно змінюють одна одну, зумовлю­ючи прогресивний розвиток людства: первісна (родова), рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична;

• спосіб виробництва - історично зумовлений спосіб здобування засобів для людського існування, що, у свою чергу, складається з двох складових: виробничі відносини та про­дуктивні сили;

• виробничі відносини — сукупність об'єктивних відносин, що складаються в матеріальному виробництві, основу яких утворюють відносини власності - володіння, розпоряджання та використання;

• продуктивні сили - люди як активні суб'єкти процесу виробництва вкупі із засобами виробництва, за допомогою яких можливий власне процес виробництва;

• економічний базис — сукупність продуктивних сил і ви­робничих відносин певного суспільства;

• надбудова - сукупність політичних, ідеологічних, правових, релігійних, філософських та інших форм суспільної відомості, що є відображенням економічного базису;

• класова боротьба - стан відносин, який виникає між різ­ними класами, інтереси котрих є полярними, непримиренн­ими (антагоністичними). За К. Марксом, класова боротьба є рушійною силою історичного процесу;

• соціальна революція - корінний, якісний злам усієї си-стеми суспільних відносин, у результаті якого відбувається соціальний прогрес суспільства. Революція - це локомотив історії, наслідком якого є соціальні зміни.

Перу К. Маркса належить учення про комуністичне су­спільство та формаційний розвиток людства. Він змалював майбутнє людства, пов'язане з безкласовим суспільством, із відсутністю експлуатації найманої праці, де свобода кож­ного громадянина стане запорукою свободи всіх, у такому суспільстві зникне соціальна нерівність і приватна власність, а з часом - і держава як механізм здійснення влади.

Соціальні закони К. Маркс визначив та сформулював таким чином:

• закон прогресивного руху людства через зміни суспільно-економічних формацій;

• закон визначальної ролі (первинності) базису та вторин­ності надбудови;

• закон класів, класової боротьби, диктатури пролетаріату та революції;

• закон відповідності виробничих відносин рівню й ха­рактеру розвитку продуктивних сил.

У світовій соціології матеріалістичне розуміння історії, викладене К. Марксом, інколи називають конфліктною пара­дигмою, що поряд із його теорією додаткової вартості справила значний уплив на світовий розвиток XX ст. За дани­ми Інтернет-опитування, що проводилося Бі-Бі-Сі наприкінці 90-х pp. XX ст., К. Маркс названий як один із десятки найвидатніших людей, котрі суттєво вплинули на розвиток су­спільних процесів XX ст. У довіднику із соціології, складе­ному американськими вченими за редакцією Н. Смелзера, ім'я К. Маркса згадується 49 разів і є переважним поряд із іменами ще чотирьох видатних мислителів: М. Вебера, Т. Парсонса, Р. Мертона, Е. Дюркгейма.

Понад мільярд людей у світі виховані в дусі марксист­ського вчення, котре, на жаль, ще за його життя відокремилося від автора та набуло самостійного значення. З'явилося багато інтерпретацій марксизму. Отже, його вчення слід розглядати в контексті історії та не ототожнювати з різними "ізмами" -ленінізмом, сталінізмом тощо.

Учений К. Поппер, відзначаючи позитиви марксизму, говорить про його щирість у пошуку істини й інтелектуальну чесність. Але водночас К. Поппер називає К. Маркса хибним пророком, оскільки той несе відповідальність за вплив його теорії на перебіг суспільного розвитку*.

' Див.: Поппер К. Открытое общество и его враги. - Т. 2. - М, 1992. -98 99.

Еміль Дюркгейм - фундатор соціології як науки, як професії та як предмета викладання

Еміль Дюркгейм (1858-1917 pp.) є видатним французьким соціологом, який стояв біля витоків відомої соціологічної школи його імені. Основні твори: "Про розподіл суспільної праці", "Правила соціологічного методу", "Елементарні форми релігійного життя", "Самогубство" та ін.

Е. Дюркгейм — засновник нового методу дослідження соціальних явищ, який отримав назву "соціологізм". У другій половині XIX ст. панівними в суспільній думці були натуралізм, який тлумачив суспільство як тотожне природі, а закони суспільства як тотожні законам природи, і психологізм, який розглядав суспільство як продукт взаємодії індивідуальних психік (мотивів, прагнень, бажань) та фактично зводив соціальні закони до психічних. На думку Е. Дюркгейма, соціологізм допоможе досягти об'єктивного знання про суспільство саме соціальним поясненням фактів. Відомий постулат ученого "соціальні факти слід розглядати як речі", означає, що суспільні явища необхідно вивчати так само об'єктивно, як і при­родні. Соціологія, як і природничі науки, має ґрунтуватися на раціонально-емпіричному фундаменті. Соціальні факти можуть бути матеріальними (кількісними): щільність населення, шлюбність, розлученість і нематеріальними: суспільна думка, надіндивідуальні уявлення, судження.

Саме в дусі "соціологізму" Е. Дюркгейм досліджував таке суспільне явище, як самогубство. Зосередившись на соціаль­них чинниках самогубств, він виводить три типи останніх: егоїстичне, зумовлене розривом соціальних зв'язків між інди­відом і групою; альтруїстичне, викликане зворотнім про­цесом - повним "розчиненням" індивіда в колективі; аномічне, спричинене соціальною розрухою, дезорганізацією, хаосом, які панують у суспільстві.

Наступні численні дослідження суїцидальної поведінки іншими авторами підтвердили правильність висновків Е. Дюркгейма.

Аналізуючи якісно різні суспільства, цей соціолог створив учення про солідарність у суспільстві. Вона буває двох типів: механічна—властива доіндустріальному суспільству, й органіч­на - притаманна індустріальному суспільству.

Для суспільств із механічною солідарністю характерні такі фактори: сувора регламентація підкорення людини вимогам колективу; мінімальний рівень розподілу праці; пріоритет колективної власності; одноманітність почуттів і вірувань; нерозвиненість особи.

Суспільства з органічною солідарністю побудовані на роз­винутому розподілі праці, що, в свою чергу, спричиняє відмінність, а не подібність людей; ця відмінність ґрунтується на автономності індивіда та його свободі. У таких суспіль­ствах солідарність народжується об'єктивно, адже люди потребують взаємодії через обмін, а це, знову ж таки, веде до співробітництва і кооперації.

Якщо в суспільствах із механічною солідарністю панують норми кримінального права з репресивними санкціями, то в суспільствах з органічною солідарністю домінують норми кооперативного права з реститутивними санкціями. Ця ідея Е. Дюркгейма набула особливої актуальності в наш час. Так, сучасний американський соціолог Ф. Фукуяма у своїй новій праці "Довіра" (1996 р.) розглядає економічний прог­рес у розвинутих країнах як певну винагороду суспільству за його внутрішню гармонію, відсутність останньої є найваж­ливішим чинником господарського неуспіху*.

* Див.: Фукуяма Ф. Доверие. Социальные добродетели и создание благо-і истояния // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под. ред. В. Н. Иноземцева. -М., 1999.-С. 145-150.

Здійснюючи аналіз суспільних процесів, Е. Дюркгейм уводить у науковий обіг цілу низку нових понять. Серед них особливе значення має поняття аномія - стан у суспільстві, що характеризується відсутністю норм і правил регуляції поведінки індивідів, наявністю ціннісно-нормативного вакууму, коли старі норми вже не спрацьовують, а нові ще не народи­лися. Такий стан характерний для перехідних суспільств (зокрема й для сучасної України).

Соціолог Е. Дюркгейм дав глибокий соціально-філософ­ський аналіз моралі та релігії, пояснення яких запропонував шукати власне в суспільстві; здійснив також цілісний аналіз Інституту сім'ї, висунувши ідею про еволюцію останньої п майбутньому через поступове відмирання її функцій уна­слідок розвитку власне суспільства.

Будучи професором Сорбони, вчений докладав великих зусиль для пропаганди науки соціології: читав лекції студен­там, започаткував видання спеціального соціологічного жур­налу - "Соціологічний щорічник". Загальні принципи вивчення суспільства як самоорганізованої та. самоврегульованоі системи покладені в основу структурного функціоналізму, до фунда­торів якого справедливо належить Е. Дюркгейм.

Макс Вебер як учений-енциклопедист і його внесок у соціологію

Макс Вебер (1864-1920 pp.) - учений-енциклопедист, найбільш знана фігура в історії соціології, економіці, праві, політології, релігієзнавстві, культурології, етиці. Дослідники творчості М. Вебера називають його "Галілеєм соціально-наукового пізнання" чи "буржуазним Марксом". Масштабність і глибина наукових досліджень ученого ускладнюють ви­значення пріоритету тієї галузі знань у науці, в яку він зробив найбільший внесок.

Основні, найбільш знані наукові праці М. Вебера: "До історії торгових спільностей у середні віки", "Римська аграрна історія та її значення для державного та приватного права", "Протестантська етика і дух капіталізму", "Господарство і су­спільство", "Господарська етика світових релігій" та ін.

Макс Вебер вважається засновником "розуміючої соціо­логії", що вимагає від дослідника вивчення та пояснення внутрішніх суб'єктивних мотивів, намірів, прагнень, цілей людей, котрі вступають у соціальну взаємодію. На думку М. Вебера, природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси - зрозумілі людині. Отже, перш ніж пояснити людську дію, слід зрозуміти її, вловити таємний сенс, який вкладено в неї активним суб'єктом, а потім інтерпретувати (пояснити) її. Завдання "розуміючої соціології", за М. Вебером, - дістати об'єктивні знання про суб'єктивну реальність. "Розуміючу соціо­логію" пізніше стали називати суб'єктивною, якісною, мікро­соціологією чи інтерпретивною соціологією. Соціолог-"якісник" якраз і намагається зрозуміти суб'єктивний сенс дій людей, виявивши мотивацію, суб'єктивні наміри тощо.

У руслі "розуміючої соціології" М. Вебер створює концеп­цію соціальної дії. Він розрізняє: традиційну дію, засновану на традиції; афективну, що ґрунтується на почуттях; ціле-раціональну та цінніснораціональну, які засновані на раціо­нальному розрахунку та є осмисленими. Саме два останніх типи соціальної дії є суто соціальними й підлягають вивченню. Раціоналізація соціальної дії розглядається вченим як ключова проблема суспільного розвитку.

Макс Вебер є засновником економічної соціології, що по­чинає займати домінантні позиції в соціології вже після смерті вченого. За цією теорією, провідну роль у появі капіталізму відігравали не суто економічні чинники, як вважав його опо­нент К. Маркс, а й значною мірою культурно-етнічні та релігійні. На думку вченого, протестантизм як релігія є тією ідеологічною основою, з якої пізніше з'являється "дух капіталізму". Автором поняття "дух капіталізму" є німецький економіст В. Зомбарт.

Макс Вебер відмітив і визначив тенденцію до співвіднос­ності господарського статусу людини та її релігійної належ­ності. Учений довів, що виховання людини в колі протестантів, прищеплення їй норм протестантської етики, що мають пере­важно аскетичний характер, зумовлює у подальшому у такої людини тенденції раціональної поведінки й успіхи в бізнесі. Норми протестантизму вимагають від віруючого пуритан­ської, аскетичної поведінки, відмови від життєвих насолод, які можуть бути здобуті за гроші та стимулює вкладання грошей у виробництво, накопичення їх, що й призведе до багатства однієї людини, а згодом, - і до багатства всього суспільства.

Капіталізм, на думку М. Вебера, може бути і раціонально-продуктивним, й авантюрним, орієнтованим на війну, на по­літику, пов'язану з можливостями наживи.

Макс Вебер вважається фундатором політичної соціології. Пін рішуче виступав проти революційних методів пере­творення суспільства та вибудовував еволюційний шлях за­провадження раціонально-бюрократичного типу управління. Саме цей учений створив концепцію легітимних типів пану­вання, серед яких він виокремив такі:

• традиційний тип, що заснований на звичаях і традиціях;

• раціонально-легальний тип (або раціонально-правовий), який базується на законах та праві;

• харизматичний тип, заснований на афектах і на вірі.

Ця типологія з часом не втрачає актуальності та широко використовується в сучасних дослідженнях. Цінними є ре­комендації М. Вебера для тих, хто йде у велику політику. Мислитель рекомендує обирати на виборах людей, що мають сталий прибуток, володіють власністю, оскільки останні більше придатні до раціоналізації в політиці. Він закликає до формування класу кваліфікованих професіоналів-посадовців, які відрізнялися б високою честю, порядністю, відданістю народу - рисами, котрі б забезпечували ефектив­ність дій державних службовців. М. Вебер приділяє значну

увагу аналізові явища партійно-політичної корупції, коли за віддану службу політики роздають усілякі посади та при­вілеї. Досить по-сучасному, з огляду на реформи в Україні, виглядають рекомендації М. Вебера щодо виховання держав­ної бюрократії та партійних лідерів, а також раціоналізації владних відносин.

Розвиваючи методологічні проблеми науки, М. Вебер за­лучив у науковий обіг поняття "ідеальний тип" - специфічна мисленна (уявна) конструкція для пізнання саме соціальних явищ у дусі "розуміючої соціології".

На відміну від О. Конта, Г. Спенсера й інших учених, які не провели жодного емпіричного соціологічного до­слідження, М. Вебер брав активну участь у шести досліджен­нях, що були започатковані урядом Німеччини. Використову­ючи методи статистики, спостереження, опитування, він до­сліджував умови праці, ціннісні орієнтації німецьких селян і про­мисловців, чинники напруженості між урядом і робітниками-соціалістами, причини еміграції до Прусії польських селян.

Суттєвим є внесок М. Вебера в розробку низки галузевих соціологій: соціології права, соціології релігії, соціології праці, соціології музики тощо.

Пітирим Сорокін як найвизначніший соціолог XX ст.

Пітирим Сорокін (1889-1968 pp.) - російсько-американ­ський учений, внесок якого в соціологію ототожнюють із внес­ком М. Коперніка у природознавство. П. Сорокін у 20-ті pp. XX ст. був висланий із Росії разом з іншими інтелектуалами (ученими, суспільними діячами, що становили небезпеку для ленінського курсу). Подальша доля П. Сорокіна як людини та науковця склалася успішно: він не тільки став засновником американської школи соціології, але й здобув широке визнання як учений в усіх країнах світу.

Його перу належить багато фундаментальних праць із різ­них галузей соціологічної науки. Серед них: "Злочин і кара: подвиг та винагорода", "Система соціології", "Революція і соціологія", "Соціальна і культурна динаміка", "Види любові та її сила", "Американська сексуальна революція", "Взаємна конвергенція США та СРСР у напрямку змішаного соціокультурного типу" та ін.

Пітирим Сорокін подав власне тлумачення предмета соціо­логії як генералізуючої науки, увага якої фокусується на ви­вченні соціально-типових, повторюваних, родових явищ, вла­стивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію він визначив як науку, що вивчає поведінку людини в середо­вищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біо­логія - це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, - це надорганічна наука, оскільки вивчає світ надорганіки, світ суспільності, що пов'язаний із мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П. Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб'єктом надорганіки. Стати такою можливо лише з часом, у тривалому процесі соціалізації, набуття навичок соціального життя, знань і умінь.

Структуруючи соціологічне знання, П. Сорокін дійшов висновку, що воно поділяється на чотири розділи:

•соціальна аналітика, чи соціальна анатомія, що вивчає власне суспільну взаємодію, закони та методи соціології тощо;

• соціальна механіка, котра вивчає перебіг соціальних про­цесів, їхні закономірності й тенденції;

• соціальна генетика, увага якої сконцентрована на вивченні еволюційних процесів у суспільстві;

• соціальна політика як суто прикладне знання сфокусоване на вирішенні практичних завдань. Саме до соціальної політики він відносив соціальну медицину та вчення про щастя.

Пітирим Сорокін є автором теорії соціокультурної динаміки, що пояснює процес історичних змін, історичного розвитку та прогресу. Соціокультурну систему, на його думку, утворює весь світ надорганіки, що створений людиною і містить такі скла­дові: мову, релігію, науку, філософію, право, літературу, живо­пис, скульптуру, тобто як елементи духовної, так і матеріальної культури. Підкреслюючи єдність надорганічного світу, належну роль у ньому вчений надавав принципові цінності. Саме цінності покладені в основі будь-якої культури. Вивчаючи цінності як фун­дамент культури, можна здобути знання про суспільство. Процес зміни цінностей, втрата старих і заміна їх новими зумовлює прогрес цивілізації. Тріада, що визначає розвиток суспіль­ства, за П. Сорокіним: особа-суспільство-культура.

Поєднуючи макро- та мікросоціологічний підходи до по­яснення суспільства, П. Сорокін створив теорію соціальної стратифікації та соціальної мобільності, котра дотепер не втратила своєї актуальності. Він піддає нищівній критиці пролетарське розуміння рівності як знищення класів.

Досліджуючи етичні проблеми, вчений створив цікаву теорію соціальної любові та творчого альтруїзму, наголошу­ючи на перетворювальній силі любові як рушія суспільного процесу. Любов, за П. Сорокіним, - це сила, котра протистоїть хаосу, об'єднуєте, що роз'єднане ворожнечею, будує те, що зруйноване бійкою, створює та підтримує великий порядок у всьому Універсумі. Енергія любові цементує суспільство та є позитив­ною для прогресу, умиротворює конфлікти та є протиотрут-ним засобом для злочинних, патологічних, суїцидальних тен­денцій, страху, психоневрозів.

Пітирим Сорокін написав низку робіт із соціологи екст­ремальних ситуацій: війни, революції, бідності, голоду. Аналізуючи соціальну сутність революції, П. Сорокін під­креслював небезпеку та ризики, що вона несе суспільству. За першою фазою революції, спричиненою емоційним по­ривом, пробудженням, активністю народу, невідворотно йде друга фаза - деструктивна, що руйнує та викорінює не тільки віджилі, спорохнявілі соціальні інститути, які перетворилися на гальма суспільства, але й життєдайні. На думку вченого, вкрай важливо перевести в конструктивне русло революційні пориви, використати позитивний запал революції, забезпечив­ши історичний поступ суспільства.

Наприкінці власного життя П. Сорокін зацікавився проблема­ми конвергенції двох різних соціальних систем - капіталізму та соціалізму в єдиний соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за капіталізмом або соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним, або інтегральним типом, який поєднає більшість позитивних цінностей та звільниться від серйозних дефектів кожного типу. Практика сьогодення свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип су­спільства утверджується в житті сучасних розвинутих держав світу.

Значними та плідними є зусилля П. Сорокіна на посаді декана факультету соціології Гарвардського університету щодо інституціоналізації соціології не лише як науки, а і як пред­мета викладання у вищих навчальних закладах США. Його наукові погляди справили серйозний уплив на розвиток світової соціології XX ст.

Соціологічні погляди Михайла Драгоманова

Михайло Драгоманов (1841 -1895 рр.) був одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій.

Найбільш відомі твори М. Драгоманова: "Вопрос о значе­ний Римской империи и Тацит", "Чудацькі думки про україн­ську національну справу", "Шевченко, українофіли і соціа­лізм", "Положение и задачи науки древней истории".

Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера.

На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний методологічної семантики", котрий означає класифікацію, типі­зацію та аналітичне групування суспільних явищ.

Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми:

• матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, на­родності);

• суспільства (їхні форми: сім'я, клас, державний союз, міждержавний союз);

• продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні).

Продовженням і розвитком соціологічного методу є по­рівняльний, або компаративний метод, яким часто кори­стується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає:

• різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представ­ників у різні історичні періоди;

• життя сучасних йому народів, які перебували на при­мітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії;

• певні артефакти минулого, що відобразилися у фольк­лорі, звичаях, народних традиціях.

Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу.

Розвиток суспільства пов'язаний із упливом багатьох різно­манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то гео­графічного.

Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із по­ділу суспільства на людей "м'язової та розумової праці". На соціальну структуру впливають не лише економічні від­носини, спосіб виробництва, але й активність політичних, соціокультурних та інших учасників соціального процесу.

Поділ суспільства на можновладні й бідні класи по­яснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність невічна та з часом поступиться місцем власності колективу.

Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру.

Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо­лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів.

Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив­ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можливості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем.

Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політич­ного лібералізму в Україні. Відносини між державою та су­спільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особис-і ими правами та індивідуальною свободою є предметом до­слідження політичної соціології М. Драгоманова.

Соціологічні погляди Михайла Грушевського

Соціологічні погляди Михайла Грушевського (1866-1934 pp.) формувалися під упливом класичного позитивізму та соціо­логії О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта та були відтворені в таких його працях: "Початки громадян­ства (генетична соціологія)", "На порозі нової України", "Хто такі українці і чого вони хочуть?" та ін.

Основні питання "генетичної соціології": що таке суспіль­ство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, М. Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зу­мовлює ритм соціальної еволюції.

Розвиток суспільства підпорядковується законам соціаль­ного розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим упливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, об­межуючи вплив інших. Так, на ранніх етапах еволюції пере­важає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психо­логічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін.

Основними чинниками історичного процесу є народ, народ­на маса, держава. Історична постать є продуктом епохи та середовища, людська воля обмежена й залежить від соціаль­ного оточення.

Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани й тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціа­ція, виживання найбільш пристосованих, спадковість, на­слідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціо­логію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку.

Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку су­спільності:

1) початки суспільної організації, що характеризують пере­вагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;

2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під упливом економічної диферен­ціації, розвитку особистої власності та виокремлення родин­ної сім'ї з племені;

3) формування класової держави, яке супроводжується на­ростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групо­вої солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі.

На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання су­перечностей між тенденціями концентрації та монополізації за­собів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інте­ресами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у влад­них структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до дема­гогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.

Для збереження своєї влади панівна верхівка використо­вує психологічну обробку населення - нейтралізацію та послаблення почуття несправедливості, використання як ідеологічного забезпечення своєї влади національних почуттів, культури, науки.

Особливої уваги заслуговує соціологічний аналіз українського етнокультурного матеріалу, проведений М. Грушевським. Учений досліджує такий значний феномен української історії, як козацтво з його куренями, сексуальною мораллю, відокремленням від родинного життя.

У руслі практичного використання соціологічних знань М. Грушевський досліджує та визначає передумови, обставини й перспективи розвитку українського суспільства. Обґрунтовує теоретично та юридично право українського народу на власну державу, довівши, що український народ існує як окремий історичний, культурний і етнічний об'єкт.

У традиціях "генетичної соціології" М. Грушевський роз­глядає питання про організацію етнічної спільності, а саме про організацію первинних форм громадськості.

Способом творення такої громадськості є національне самовизначення українського народу, а формою її існування -національно-культурна автономія в межах федеративної Росії. Тривалий час М. Грушевський обстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де Україна була б суб'єктом федерації. Пізніше Грушевський відійшов від цієї позиції, вважа­ючи, що після об'єднання й інтеграції більшості українського суспільства, політичних партій та рухів, завданням є створення власної незалежної демократичної української держави.

Соціологічна проблематика у творчості Богдана Кістяківського

Богдан Кістяківський (1868-1920 pp.) вважав, що голов­ним завданням у сфері соціальних наук є перетворення соціології на справжню науку про суспільство. Свої думки з цього приводу він виклав у працях "Суспільство і особа" та "Соціальні науки і право". Завдання соціології як науки, на його думку, такі:

• проаналізувати поняттєвий апарат науки;

• простежити причинові та необхідні зв'язки у сфері соціальних явищ;

• визначити роль і значення норм у соціальному процесі. Основними засобами соціально-наукового пізнання, за Б. Кістяківським, є обробка соціальних явищ з погляду категорій спільності, необхідності та належності.

Соціальна наука може існувати лише при певному рівні узагальнення дійсності, що фіксується в соціально-наукових поняттях. Саме тому Б. Кістяківський наголошує на винят­ковому значенні методології для утворення наукових понять.

Соціологія - це галузь безумовно ймовірного в соціаль­них явищах. Для аналізу соціальних понять недостатньо формально-логічних методів. Щоб зрозуміти сутність явища, необхідно поставити його в причиново-наслідкові та телео­логічні відносини. Лише встановивши, що стало причиною явища чи для чого воно слугує, можна зрозуміти його.

Закон - основа побудови наукової соціології. Закон є від­ображенням безумовної необхідності й тотожний з позапросторовістю та позачасовістю.

Викладаючи своє бачення соціології як науки, Б. Кістяківський звертається до марксизму. Він є його прихильником і кри­тиком. Як вважає Б. Кістяківський, у марксизмі правильно застосовується метод ізоляції певних абстрактних аспектів пред­мета для встановлення причинових відносин. Такими абстракт­ними аспектами є економічні відносини та їхній зв'язок з іншими соціальними явищами. На думку Б. Кістяківського, економіч­ний фактор не може пояснити соціальної динаміки. Для по­яснення явищ наука вимагає завершеного ряду причинових взаємодій. Б. Кістяківський також критикує методологічний монізм марксизму, тобто прагнення вивести все з однієї при­чини, покласти в основу генези суспільства економічні чинники.

Одним з основних понять соціології є поняття соціальної групи як сукупності спільних почуттів, прагнень, бажань. 'Завдання соціології - встановити в цій групі причинові від­ношення, що мають характер безумовної необхідності та які можна будувати на основі різних форм панування й підпо­рядкування.

Суспільство - це певна мережа необхідних відносин, які, взаємодіючи між собою, формують конкретний соціальний процес. Але суспільство - це не лише переплетіння суспільно-наслідкових взаємозв'язків, а ще й утілення уявлень про добро, справедливість, красу тощо. Учений обґрунтовує необхідність розуміння ціннісних вимірів людського життя. Ціннісний же підхід є однією з умов створення наукової соціології.

Багато уваги Б. Кістяківський приділяє соціологічному аналізові права, наголошуючи на винятковій цінності права для практичного життя людей.

Право має двоїсту природу, оскільки це сфера чистої належності, зовнішня форма існування свободи та справед­ливості. Водночас, - це сфера соціальних відносин між окреми­ми індивідами та соціальними групами, сума норм, яка встанов­лює компроміс між різними вимогами.

На думку Б. Кістяківського, тільки право може зцементу­вати суспільство. Дисципліноване суспільство має розвинений, суворий правовий порядок. У праві реалізуються раціональні й етичні цілі. Раціональна мета полягає в тому, що їй завжди притаманне прагнення до максимальної повноти логічно завершеного цілого, позбавленого суперечностей. Етична при­рода права полягає в його спроможності висловлювати ідеї свободи та справедливості.

Право є сукупністю норм, які дають можливість досягти компромісу між різними соціальними групами, вимогами, інтересами.

Політична соціологія В'ячеслава Липинського

В'ячеслав Липинський (1882-1931 pp.) свої погляди з по­літичної соціології виклав у таких творах, як "Листи до братів-хліборобів", "Теорія управління" (втрачена), у програмних виступах. Усі тексти В. Липинського емоційні, сповнені пафосу боротьби за незалежну українську державу. В істо­рію України В. Липинський увійшов як фундатор держав­ницької школи, за що його називають "українським Вебером".

Політика - це постійна боротьба, тому основними кате­горіями політичної соціології є сила, влада, воля. Щоб створю­вати нові форми політичного життя політик має реалізовувати принцип свободної волі. Політична боротьба в Україні ведеться за право володіти та розпоряджатися землею.

Основні тези соціології В. Липинського:

• у суспільному житті відтворюється біологічний закон нерівності й "асиметрії природного життя";

• соціальні верстви, групи та класи органічно виростають із потреб соціального життя;

• соціальні групи беруть на себе функцію організації, захисту й управління;

• народ створює державу для захисту свого права на володін­ня землею;

• держава потребує господаря, котрим може бути лише монарх (гетьман).

В. Липинський - автор теорії "дідичного" (спадкового) гетьманату як найкращої форми правління для України, про­образом якої для вченого слугує українська держава часів В. Хмельницького.

Між державою та суспільством існує певна взаємодія, що може набувати різних форм:

- суспільство пригнічує державу;

- держава пригнічує суспільство;

- суспільство та держава співіснують гармонійно.

Політико-соціологічна концепція В. Липинського підпо­рядкована вирішенню практичного завдання - побудові неза­лежної української держави. Важлива роль при цьому на­лежить ідеології. Теоретичні міркування В. Липинського щодо ідеології можна звести до таких тез:

• ідеологія - історичне явище, пов'язане з матеріальним буттям;

• ідеологія завжди пов'язана з певною соціальною групою;

• головною функцією ідеології є інструментальна функція, її завдання - бути могутнім ефективним засобом національ­ного відродження;

• ідеологія повинна протистояти ірраціональним прагнен­ням народу.

Розглядаючи природу соціальних законів, В. Липинський виділяє принципи суб'єктивності та волі. Історія твориться не за об'єктивними законами, а згідно з інтересами соціаль­них груп, зусиллями елітарних груп. Еліта - це активна меншість, яка створює держави та нації.

В'ячеслав Липинський, на відміну від К. Маркса, вважав, що до класу люди належать, будучи .поєднаними виконанням однієї суспільної функції (наприклад, до промислового класу власники та робітники; до землеробського класу - земле власники й селяни).

У суспільствах існує вертикальний і горизонтальний по­діли на класи.

Вертикальний поділ дає промисловий, хліборобський, фінансовий класи та інтелегенцію. Окреме місце посідає клас, пов'язаний з комунікаціями, - телеграфні та поштові служ­бовці, водії, залізничники.

Горизонтальний поділ розподіляє суспільство на стани. Окремі стани формують організатори й організовувані.

Суспільство, поділене на класи та стани, постійно пере­буває в процесі боротьби, конфлікту.

В'ячеслав Липинський вважав, що клас - це органічна, згуртована група, що містить різні колективи працівників. Завдяки їхньому органічному об'єднанню сумісною діяльні­стю об'єктивно формуються спільні психічні переживання, "стихійні хотіння", що переходять із покоління до покоління.

Головним класом у суспільстві В. Липинський вважає селянство, що є носієм державної ідеї та саме на нього по­кладає надію щодо створення незалежної української держави.

Промисловому класові, до якого він включає і робітників, і підприємців-капіталістів, відведено незначне місце в соціаль­ній структурі.

Головною рушійною силою суспільства є "правляча вер­ства" (еліта). Еліта здатна організувати суспільство, може перебороти деструктивні суспільні тенденції, створити та за­хистити національну державу.

Сила й авторитет - головні ознаки еліти. У цьому контексті В. Липинський піднімає нове для політичної соціології питання - легітимність правлячої верстви - та пропонує власну типологію еліти.

Охлократична - характеризує такий тип організації національної еліти, коли немає класового поділу суспільства, а існує політично безформний і економічно та расово недиференційований натовп. Джерело її - зовнішні кочівники, декласовані й непродуктивні члени суспільства.

Класократична - форма організації національної еліти, за якої в суспільстві існують класи, що володіють засобами виробництва. У такому суспільстві існує громадянська мораль і віра в закони, що заохочує трудову активність, зумов­лює високий рівень розвитку техніки й духовної культури.

Демократична - з'являється тоді, коли розпадаються органічно об'єднані класи та виникає хаотичний конгломерат демократично рівних індивідів. Розпад класів супроводжується втратою спільної моралі та віри, котру витісняє раціональ­ність, яка перероджується в утилітаризм.

Влада демократичної еліти сприяє підсиленню політичної боротьби за владу та привілеї, оскільки демократична еліта формується з людей різних поглядів, переконань, не обмежених релігією чи мораллю. Демократична еліта не спроможна створи­ти національну державу, вона створює монархічну диктатуру.

Історія - це зміна політичних режимів і циркуляція еліт. Послідовність їхньої зміни така: охлократія, класократія, демократія.

В. Липинський увійшов в історію українського державо­творення як мислитель, який запропонував своєрідне бачення політичного буття суспільства із соціологічного погляду.

Микита Шаповал - видатний представник української соціології

Микита Шаповал (1882-1932 pp.) - публіцист, поет, кри­тик, соціолог, міністр пошти й телеграфу в уряді В. Винниченка та міністр закордонних справ в уряді В. Чехівського. Після падіння Директорії емігрував до Праги, де в 1924 р. створив Інститут громадознавства, пізніше перейменований в Український соціологічний інститут.

Найбільш відомі праці М. Шаповала: "Загальна соціологія", "Українська соціологія", "Соціологія українського відродження", "М. П. Драгоманов як ідеолог нової України" та ін.

Як політичний діяч і вчений, М. Шаповал відзначав велику роль соціології як науки для вирішення проблем відродження України. Основним завданням створеного ним Українського інституту громадознавства він вважав вивчення та глибокий аналіз соціальних процесів, форм людських організацій; ви­вчення детермінанти поведінки соціальних груп і особистостей.

На думку вченого, соціологія - це практична наука про су­спільство, що дає можливість свідомо керувати ним.

Структурні елементи соціологічного знання:

• загальна соціологія, що вивчає загальне в соціальних процесах і соціальних відносинах;

• соціографія, котра досліджує та описує соціальні явища в конкретних історичних умовах;

• соціотехніка, яка пропонує конкретні програми розвитку й керівництва суспільством у майбутньому на основі знання про минуле та про теперішній стан суспільства.

У роботі "Загальна соціологія" М. Шаповал аналізує основні поняття соціології — суспільство, соціальний акт, скупчення тощо. Суспільство - це сукупність людських взаємовідносин, структуроутворювальними елементами та чинниками якої є соціальний акт, що передбачає взаємо­стосунки людей, дію одного й реакцію іншого - безпосередню чи просторову. Соціальний акт діє через органи чуття, що реагують на зовнішні подразнення, які передає людина людині специфічними передатчиками.

Передатчики бувають символічні, чи знакові та фізичні.

Постійне повторення соціальних актів робить поведінку людей стандартизованою, передбачуваною. На цій підставі формуються соціальні групи та спільності ("скупчення"). Вони розподіляються на такі:

• реальні (родина, держава);

• статистичні (інваліди, руді та ін.);

• фіктивні (утопічні суспільства, відьми, лісовики);

• прості, що об'єднуються за однією ознакою (профспілки, партії);

• складні (комулятивні), тобто верстви, що утворюються на основі декількох ознак (нації, класи);

• організовані (партія, парламент, фракція);

• неорганізовані (діти, літні люди, чоловіки, жінки);

• короткострокові (черга, натовп на вулиці) та ін.

Головним завданням соціології як науки є вивчення при­чинових зв'язків між соціальними явищами та процесами. На суспільне життя впливають різноманітні чинники, що їх уче­ний класифікує на такі групи:

• космічні (клімат);

• біологічні - зовнішні (тваринний і рослинний світи) і внутрішні (інстинктивні та свідомі мотиви людської діяльності);

• психічні (знання, вірування, ідеї, почуття);

• соціальні (розподіл праці та витвори людської діяльності -мова, культура тощо). Соціальні чинники М. Шаповал поділяє на дві групи:

- соціальні форми (скупчення) - це продукт історичного роз­витку суспільства. Наприклад, держава, що є сукупністю соціальних сил, розташованих на замкненій території, із власною системою виробництва, поділом праці, обміном, що породжує організацію людської діяльності;

- соціальні витвори - це результат діяльності соціальних спільнот людей у науці, освіті, мистецтві, вихованні, політиці.

Одним із найважливіших соціальних витворів є мова як основ­ний засіб соціалізації, нагромадження та переданні людського досвіду.

Специфічним чинником і суб'єктом діяльності, а також системи відносин, є індивід. Окрема людина - це складний організм, який несе багатий потенціал і започатковує численні соціальні процеси та явища. Людина - це самоорганізована система, котра складається з біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності. Особис­тість, за визначенням ученого, - це сукупність вроджених і набутих психічних якостей та відповідних соціальних ролей.

Індивіди діють не самі по собі, а в об'єднанні з іншими, утворюючи в процесі взаємодії нові соціальні групи, колективи чи соціальні сили.

Микита Шаповал одним із перших в українській соціо­логії детально розглянув рушійні сили розвитку суспільства. Характерною рисою його соціології є практична спрямованість, пов'язана з орієнтацією на вирішення конкретних соціальних проблем.

Загальні особливості американської соціології початку XX ст.

На початку XX ст. відбувається поступове переміщення гео­графічного центру соціологічних досліджень із Західної Європи до США, а найбільш знаними у світі соціологами стають американці. Такий процес зумовлений низкою обставин.

По-перше, йдеться про могутнє кадрове забезпечення американської соціології за рахунок масової еміграції вчених із країн Західної Європи, де формувалися тоталітарні по­літичні режими.

Подальшому розвиткові соціології в США сприяв демо­кратичний політичний режим американського суспільства. Соціологам забезпечувалася свобода дій, творчості, вільний вибір тем дослідження, можливість відкритої публікації даних об'єктивних досліджень незалежно від симпатій чи антипатій влади. Саме на американському континенті емпіричним шляхом підтверджувалася теза про те, що демо­кратія та соціологія - співвідносні поняття. До соціології ставилися як до науки, не вимагаючи від неї виконання невластивих науці функцій - критичності чи апологетичності щодо влади.

Водночас у Західній Європі розпочався повільний процес формування тоталітарних політичних режимів, які здійсню­вали власний диктат на єдино правильну політичну думку, за­бороняючи ті дослідження, котрі були невигідні владі. Фактично, соціологія перетворювалася на прислужницю влади, а її функції як науки розглядались як тотожні функціям ідеології. Такі про­цеси зумовили масову еміграцію вчених-соціологів до США - найбільш мобільних, талановитих і перспективних. Так, із Росії, хоча й вимушено, емігрував П. Сорокін, з Австрії - П. Лазарсфельд, із Польщі - Ф. Знанецький, з Німеччини - А. Щюц.

По-друге, переміщенню центру соціології до США сприяла інституціоналізація соціології та швидке набуття нею статусу університетської науки. У Європі, де соціологія виникла як наука в середині XIX ст., вже склалася система універси­тетської освіти й новий предмет складно було втиснути в уже сформовані навчальні плани. Із фундаторів соціології університетської кафедри не мали ні О. Конт, ні Г. Спенсер. Тільки Е. Дюркгейм започаткував соціологію як предмет викладання. У США соціологія відразу ж здобула статус університетської науки, зокрема, в 1892 р. був заспоши іий Чиказький університет, де був створений факультет соціології; у 1894 р. - Колумбій­ський університет, у котрому також існував соціологічний факультет. Уже в

1901 р. соціологіЯ викладалася в 170університетах і коледжах США.

Процесу інституціоналізації соціології сприяло започаткування в 1898 р. спеціалізованого наукового видання - соціо­логічного журналу, на сторінках якого велися дискусії між ученими з приводу актуальних проблем соціології.

По-третє, проведення соціологічних досліджень вимагало значних фінансових витрат. У США - провідної країни капі­талізму—уже на початку XX ст. існували сприятливі можли­вості для цього. На проведення соціологічних досліджень витрачаються кошти як держави, так і приватного бізнесу.

По-четверте, на відміну від європейської соціології, амери­канська соціологія відразу набула практичної (емпіричної) спрямованості.

Визначальні риси національної філософії США — прагматизм, утилітаризм і практицизм — повністю відповідали завданнм прикладної соціології. Прикладні соціологічні дослідження, викликані соціальним замовленням, стають переважними в Америці. Соціологія, застосовуючи специфічні методи, широко використовується в боротьбі суспільства з негативними явищами: проституцією, алкоголізмом, наркоманією, маргінальністю, порушенням сімейних зв'язків, злочинністю тощо.

У 20-30-ті рр. XX ст. актуальними стають проблеми ефективного управління та виникає модне на той час гасло: "Соціологія на службі менеджменту", котре не втратило актуальності й сьогодні. Відомі Хотторнські експерименти, соціометія, мейоїзм — видатні здобутки в соціальних науках, де значний внесок належить саме соціології.

Аналіз наукової тематики соціологічних досліджень амери­канських учених підтверджує прагматичну спрямованість американської соціології та тісний її зв'язок із життям. Так, у 20-3 0-ті рр. XX ст. активно вивчаються проблеми безробіття, впливу його на сімейне життя, проблеми девіантної поведінки, і пенітенціарна система тощо. У 40-ві рр. вивчається вплив масо­вої агітації та пропаганди на індивідуальну, масову свідомість і роль ЗМІ в суспільстві. У 60-ті рр. предметом дослідження науковців стають антирасистські рухи, вплив маскультури на індивіда, електоральні процеси. Наприкінці XX ст. активно вивчаються тендерні проблеми, соціологічні аспекти релігій­них рухів, глобальні зміни й екологічна проблематика, світ-системні явища, отримує розвиток соціологія психічного здоров'я та психічних хвороб, саморуйнівної поведінки людини тощо.

Ентоні Гіденс у роботі "Дев'ять тез про майбутнє соціо­логії" (1993 р.) передбачає надалі більш тісний зв'язок теорії та практики соціології, втрату нею теоретичного присмаку минулого й набуття більш практичної спрямованості. Учені, на думку Е. Гіденса, залишать кабінети та будуть працювати з реаліями світу, в якому людство безпосередньо перебуває. Він виокремлює найбільш актуальні теми для дослідження в майбутньому. Серед них — вивчення світової системи з її міжнародним розподілом праці, влади, військовим поряд­ком; аналіз соціальних рухів: екологічних, жіночих, рухів за мир, релігійних, зокрема й ісламістських рухів; дослідження внутрішніх процесів у державі через призму зовнішніх упливів; осмислення сучасних етнічних процесів; вивчення ролі соціології у формуванні соціальної політики та її зав­дань у впровадженні реформ.

Сучасні соціологічні теорії

Особливістю сучасної теоретичної соціології є підвищена увага до праць класиків соціології. Це пов'язано з бажанням усвідомити на новому рівні значення соціології як самостійної науки.

Сучасна соціологія представлена різними школами й течія­ми. Вони відрізняються одна від одної своєю теоретичною спрямованістю, часом виникнення та долею.

Одним із найбільш знаних авторів у сучасній соціології є Ентоні Гіденс (1938 р.), який прагне подолати штучно створену розбіжність між макро- і мікросоціологією та інтегру­вати їх задля вивчення соціальної реальності.

Аналізуючи праці класиків соціології К. Маркса, Е. Дюркгейма та М. Вебера - Е. Гіденс робить спробу поєднати їхні концепції, знайти те спільне, що їм притаманне. Здійснюючи аналіз класової структури суспільство, Н. Гіденс доходить таких висновків:

• розподіл суспільства па класи < основною характери­стикою суспільства епохи модерну (сучасного суспільства);

• класи є об'єктивними, інституціональними компонентами соціальних систем;

• класи - це лише підґрунтя для формування групи, що є водночас структурною основою для визначення групової приналежності.

Визначаючи фундаментальні характеристики суспільства епохи модерну, він намагається сконструювати підстави для нової соціологічної концепції. Новим інструментом соціального пізнання повинна стати викладена ним теорія структурації. Поняття "структурації" дає можливість описати взаємодію структур і соціальної дії. Головне значення її Е. Гіденс вбачає у таких положеннях:

• розгляд об'єктивного та суб'єктивного боків соціальної реальності з погляду "дуальності", що означає їхню взаємозалежність і взаємовплив, тобто структури роблять можливою соціальну дію, а соціальна дія створює ці ж структури;

• визначення суб'єкта дії, тобто соціального агента.

Поняття "агент" передбачає людей, здатних змінити своїми діями довколишнє середовище та відтворити його. Діяльність агента безпосередньо пов'язана із системами й інститутами.

Соціального агента можна описати як стратифікаційну модель, яка має три рівні дії: мотивація, раціоналізація, реф­лексивний моніторинг.

Рівень мотивації дії - це така частка духовного світу людини, що належить до свідомих і несвідомих бажань, які спонукають агента до дій.

Рівень раціоналізації дії - здатність індивідів виважено діяти та розуміти власні дії.

Рівень рефлексивного моніторингу дії - це постійне й неперервне відстежування індивідом своїх власних дій, дій інших людей, а також фізичних і соціальних умов дії.

Соціальна діяльність - це організована у просторі та часі самовідтворювана реальність. Відтворення здійснюється тими ж способами, якими люди реалізують самих себе.

Центральні поняття, за допомогою котрих описується теорія структурації: структури, система, структурація. За допомогою цих понять можна відтворити три аспекти соціальної реальності. Під поняттям "структури" автор розуміє відносини, котрі виробляють і відтворюють суб'єкти дії. Поняттям "системи" Е. Гіденс позначає відносини між індивідами та колективами, що регулярно відтворюються. Поняття "структурації» відтворює умови, що керують спадковістю та перетворенням структур.

У своїх творах "Дослідження із соціальної та політичної теорії", "Центральні проблеми соціальної теорії", "Сучасна критика історичного матеріалізму", "Наслідки сучасності" та інших Е. Гіденс аналізує трансформацію предмета соціо­логії як науки, критикує сучасний стан науки, котра неспро­можна дати всебічний, ґрунтовний аналіз розвитку сучасних держав і міжнародних відносин, нездатна виробити практичні рекомендації щодо запобігання, а в разі виникнення, - то й роз­в'язання міжнародних конфліктів.

У статті "Дев'ять тез про майбутнє соціології" (1993 р.) Е. Гіденс націлює вчених-соціологів на поглиблення вивчення культурних вимірів людського життя, на осмислення процесів, які пов'язані з глобалізацією, подальшим розвитком між­народних відносин і новим світопорядком. Він висловлює впевненість у тому, що соціологія як наука надалі набуде при­кладного характеру, надасть допомогу в розв'язанні питань ефективного управління суспільством.

Подальшим розвитком системних уявлень про суспільство є теорія самореферентних систем Нікласа Лумана (нар. 1927 р.). Його праці "Соціологічні пояснення", "Теорія суспільства як соціальна технологія", "Структура суспільства і семантика", "Соціальна система" є подальшим розвитком системного аналізу, а також функціонального підходу до ро­зуміння суспільства.

Соціальні системи - це динамічні утворення, що виника­ють у процесі досягнення згоди між учасниками взаємодії з приводу їхніх дій і переживань. Соціальну дію в будь-якій системі Н. Луман розглядає як подію для певної системи, оскільки від взаємодії різних соціальних суб'єктів залежить існування та розвиток системи.

Суспільство як соціальна система на основі комунікації виділяється з навколишнього середовища та є операціонально замкненою соціальною системою.

Система має здатність відрізняти себе від зовнішнього середовища та відтворювати цю межу. Суспільство саме і є такою самовідтворюваною та самореферентною системою. Елементами соціальної системи є комунікації.

Система постійно змінюється під упливом середовища, що висуває все нові та нові вимоги, Упорядкованість через зміни - основний принцип існування системи. Система має свої межі, котрі постійно відтворюються, системні перетворення відбуваються в цих межах.

Даючи власне пояснення функціонування суспільства як системи, Н. Луман уводить у науковий обіг нові поняття: "аутопоейсис" {самовідтворюваність), "оперативна за­критість", "структурне поєднання" та ін. На його думку, саме системний підхід у соціології дає можливість створити адекватний інструмент для відтворення суспільства як об'єктив­ної реальності в науковому мисленні.

Провідним соціологом сучасності справедливо вважається німецький учений Юрген Хабермас (нар. 1929 р.) - пред­ставник неомарксизму й ідеолог "нових лівих" у Німеччині. Знаний теоретик Франкфуртської школи в соціології, Ю. Хабер­мас створив оригінальне вчення про суспільство, котре виклав у працях: "Пізнання та інтерес", "До логіки соціальних наук", "Теорія комунікативної дії" та ін.

Через більшість робіт Ю. Хабермаса проходить ідея соціальної еволюції, що відтак набула форми оригінальної концепції, означеної вченим як теорія комунікативної дії.

Необхідність соціальної теорії визначається необхідністю критики сучасного суспільного ладу. Мета теорії комуніка­тивної дії - опис розгортання "життєвого світу" людини в еволюційній перспективі. Соціальна еволюція, за Ю. Хабермасом, - це розвиток когнітивних (розумових) здібностей людини. Різниця між міфічним і сучасним розумінням світу базується на різниці поняттєвих систем, у яких вони інтер­претують світ. Сучасний розум аналізує світ, розділяючи об'єктивне, суб'єктивне та соціальне, що свідчить про більш раціональне світосприйняття.

За Ю. Хабермасом, соціальний прогрес - це розвиток пізна­вальних здібностей індивіда. Він виділяє п'ять стадій соціаль­ної еволюції: міфо-поетичну, космологічну, релігійну, мета­фізичну та сучасну.

Вони є способом світорозуміння, а кожна стадія є більш раціональною, ніж попередня.

Визначаючи зв'язок між знанням і дією на теоретичному рівні в концепції "життєвого світу", Ю. Хабермас створює теорію соціальної дії.

Нині існує чотири ідеальних типи соціаль­ної дії:

• стратегічна дія - дія, котрою керує егоїстична мета;

• нормативна дія - це соціальна дія, метою якої є досяг­нення взаємовигоди за умов підкорення своєї поведінки цін­ностям і нормам, які панують у суспільстві;

• драматургічна дія - це дія, спрямована на створення пуб­лічного іміджу, тобто іміджу самого себе;

• комунікативна дія - це соціальна дія, мета якої - вільна домовленість учасників для досягнення спільних результатів.

Комунікативна поведінка, покладена в основу "життєвого світу", дає змогу досягти взаєморозуміння в суспільстві, на­лагодити діалог для розв'язання політичних криз тоді, коли це не можуть зробити офіційні структури.

Аналіз сучасних соціологічних теорій дав підстави до таких висновків:

• нині відсутня єдина панівна теорія;

• відбувається пошук нової інтегральної соціологічної парадигми;

• більшість течій мають неоконсервативну орієнтацію.

Основні соціологічні парадигми у соціології

Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюра­лізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонста ін.) і парадигмальні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм Г.Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структур­ного функціоналізму вважають американського соціолога Т.Парсонса, декана факультету соціології Гарвардського університету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системнооргапізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, само­збереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, по­ступові еволюційні зміни.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як су­перечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумов­люють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибіч­ники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв'язання яких є джерелом постій­ного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу - К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович. Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціо­логії - Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

Наприкінці XX ст. провідною стає думка сучасних учених про доцільність поєднання функціоналістського та конфлікт­ного підходів для пояснення суспільних процесів.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії. Найбільш плідно інтерпретивні парадигми почали вивчатися з 60-х рр. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток "розуміючої соціо­логії", започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії(М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гарфінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов'язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими "поведінковими" дисциплінами, котрі ще називають біхевіористичними.

Кожному типові парадигм відповідають певні методи до­слідження. Так, структурним парадигмам відповідають "жорсткі" (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціаль­них інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагальнювальних даних.

Інтерпретивним парадигмам відповідають "м'які" (якісні) методи. Вони застосовуються тоді, коли досліднику необхідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити внутрішні, латентні, приховані механізми, які неможливо ґрунтовно до­слідити за допомогою масових опитувань і збору кількісних даних. Наприклад, при вивченні життєвого світу людини, його самосвідомості, мотиваційної сфери соціолог повинен здо­бути такі знання, які б ґрунтувалися на розумінні та поясненні. Видів "м'яких" методів дослідження дуже багато. Серед них можна виокремити: історію сім'ї, історію життя людини, біо­графічний метод (біографічне інтерв'ю, соціальна автобіографія), групові дискусії, метод "фокус-груп", глибинні інтерв'ю та ін.

Структурні парадигми в соціології

Структурні парадигми досліджують і описують суспільство на макрорівні, а тому їх ще називають макросоціологічними.

Структурні парадигми поділяються на функціоналістські й конфліктні.

Засновниками та прибічниками функціоналістських пара­дигм були: Г. Спенсер, Е. Дюркгеіім, Т. Парсопс, Р. Мершон.

Основні засади функціоналістських парадигм:

• тлумачення суспільства як єдиного цілого, що складається І! суми частин-підсистем, які пов'язані між собою, взаємоза­лежні та перебувають у взаємодії;

• розуміння конкретної підсистеми суспільства не тільки як самостійної, але водночас і як частини соціальної системи чагалом, зміни в якій спричиняють зміни цієї системи;

• визнання індивіда основним елементом системи через соціальну роль, яку він виконує;

• розуміння суспільства як системи, що тяжіє до гармонії, солідарності, самозбереження, рівноваги. Порушення остан­ніх породжує патологічні явища, деструктивні процеси, аномію (безнормність);

• соціальні зміни мають суто еволюційний характер.

Починаючи з 50-х рр. XX ст., функціоналістський підхід до пояснення суспільства, котрий наголошував на рівновазі, стабільності, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві, вступає в суперечність із реальними подіями в суспільстві, що характеризувалося надмірною конфліктністю. Із цього часу популярності набувають конфліктні парадигми.

Фундаментальні положення таких парадигм розвивали такі вчені: К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович, Р. Міллс, Р. Дарен-дорф, Л. Козер.

Основні засади конфліктних парадигм:

• конфлікти та колізії - невід'ємний атрибут внутрішнього життя суспільства;

• розв'язання одних конфліктів і породження інших - основа для постійних еволюційних змін у суспільстві;

• суспільство завжди суперечливе, але водночас і єдине ціле, тому що в ньому завжди є групи з різними інтересами, до того ж одні мають користь коштом інших;

• соціальні конфлікти мають не лише негативний, але й по­зитивний потенціал, який зумовлює рух і зміни в ньому;

• зростання ролі соціології в запобіганні та розв'язанні конфліктів, у їх діагностиці з метою підтримки соціальної системи й унеможливлення її деструкції та руйнації.

У 60-ті рр. XX ст. виникла нова наукова галузь знання - конфпіктологія (прикладна наука з практичного врегулювання конфліктів). Конфліктна парадигма широко використовується також у транзитології— новому науковому напрямку, що ви­вчає соціальні зміни.

Як показав час, і функціоналістські, і конфліктні парадигми поодинці мають вузьку сферу практичного вжитку. Застосо­вуючи виключно функціоналістські парадигми, дослідники роблять наголос на стабільності, рівновазі, співробітництві, гармонії в суспільстві та не можуть пояснити, чому суспіль­ство все ж таки не вільне від конфліктів. Застосовуючи пере­важно конфліктний підхід, важко пояснити, чому ж суспіль­ство буває солідарним, у ньому панує злагода, взаєморозуміння, згода, довіра тощо. Тож найбільш плідним вбачається такий узагальнений підхід, який би передбачав органічне поєднання переваг обох парадигм з метою здобуття об'єктивного систем­ного та всеохопного знання про суспільство.

Інтерпретивні парадигми в соціології

Інтерпретивні парадигми досліджують мікропроцеси та мікроявища суспільного життя, отож вивчають людину в її щоденному житті, найближчому оточенні, аналізуючи переважно її міжособистісні взаємовідносини.

Виникнення цих парадигм припало на повоєнні роки XX ст. Сукупність їх об'єднана в напрям, який має назву соціологія повсякденного життя, чи гуманістична соціологія.

Основні інтерпретивні парадигми

Теорія соціальної дії — соціологічна парадигма, що вивчає поведінку людей, котрі вкладають у свої дії певний суб’єктивний сенс. Поняття "соціальна дія" є центральним у "розуміючій соціології" М. Вебера. За М. Вебером, дія людини, що є осмисленою та спрямованою на інших людей, називається соціальною. Завдання соціології - адекватно зрозуміти та витлумачити суб'єктивну мотивацію, що становить і міст соціальної дії. До власне соціальних дій М. Вебер відносить: цілераціональну дію, коли людина вибудовує відносини з іншими, керуючись свідомо обраною метою та раціонально осмисленими засобами, котрі б відповідали меті; ціннісно-раціональну дію, засновану на визначенні певних цінностей (етичних, естетич­них, релігійних тощо).

Символічний інтеракціонізм - соціологічна парадигма, що аналізує соціальні взаємодії між людьми через спільні для її учасників смисли їхніх взаємних реакцій: висловлю­вань, вчинків, жестів, міміки тощо.

Термін "інтеракція" (взаємодія) ввів у науковий обіг американський соціолог Г. Блумер, авторство ж концепції символічного інтеракціонізму належить представникові Чиказької школи соціології Дж. Міду.

Взаємне порозуміння, діалог, а отже, й ефективна комуніка­ція можливі в тому разі, коли люди надають однакового тлумачення символам, які застосовуються при взаємодії. Зав­дання соціології - озброїти людину знаннями для оволодіння способами інтерпретації (пояснення) сенсу речей і дій людей. Учений Н. Смелзер вважає, що символами, на які реагують люди, можуть бути: слова; предмети; дистанція між людьми, що спілкуються; вираз обличчя; жести; вчинки. П. Екман, опису­ючи рухи м'язів обличчя людини, що утворюють той чи той вираз обличчя, дійшов висновку, що існує "кодувальна система виразу обличчя". Інтерпретація, розшифрування її може надати нового знання та зумовити глибше розуміння процесу спілкування.

Феноменологія - соціологічна парадигма, що спирається на дослідження життєвого світу людини, який конструює

суб'єктивно кожний індивід. Прибічниками цієї парадигми є А. Щюц, Т. Лукман, П. Брегер. Названі автори працюють у напрямках подальшого розвитку "розуміючої соціології" М. Вебера. Феноменологічна парадигма у викладі цих учених оцінюється дослідниками як крайній суб'єктивізм. А. Щюц за­уважує, що феноменолог не має стосунку власне до об'єктів, його цікавлять їхні значення, конституйовані діяльністю люд­ського розуму. Кожна мисляча людина мислить по-своєму.

Суспільство, на думку представників цієї парадигми, не об'єктивна, а суб'єктивна реальність, оскільки створюється інтересами, мотивами, цілями, моделями поведінки людей, котрі взаємодіють.

Етнометодологія - соціологічна парадигма, що спирається на дослідження смислів (значень) поведінки через спостережен­ня за рутинною, щоденною практикою людей. Термін по­ходить від "етнонаука" - зачаткові знання у примітивних первісних суспільствах. Розвиток етнометодології пов'язаний із іменами Г. Гарфінкеля й Е. Гоффмана. Вони широко ви­користовували методи етнографії та соціальної антропології для дослідження людини в її буденних взаємодіях. Е. Гіденс, пояснюючи, що ж таке етнометоди, підкреслює, що це - "на­родні, непрофесійні методи, які люди застосовують, коли хочуть зрозуміти, що роблять інші, й зокрема, що вони кажуть"*. Етнометодологи звертають увагу на мовну комунікацію (вербальну та невербальну), традиції, правила культури, соціаль­ний контекст, прямо не поданий у словах, - усе це допомагає "розшифрувати", а отже, і краще зрозуміти людські дії.

Теорія соціального обміну - соціологічна парадигма, що тлумачить соціальне життя через процес обміну між людьми винагородами та витратами під кутом зору взаємного зиску суб'єктів взаємодії.

Гпка мета заснована на досконалій системі винагород і по-і|і;іпьтаспрямовуєрозвитоксуспільствав напрямку соціаль­ного прогресу до добра і зменшення зла.

П'ять основних положень (гіпотез) соціального обміну, на підставі яких можлива взаємодія людей

Гіпотеза успіху - якщо людина при здійсненні дії має нагороду, то в майбутньому вона намагається її повторити.

Гіпотеза стимулу - людина намагається відтворити схожі умови при отриманні винагород у минулому.

Гіпотеза цінності - чим цінніша винагорода, тим вища (імовірність відповідної дії.

Гіпотеза голодання-насичення - коли потреби задоволь­няються, то люди докладають менше зусиль.

Гіпотеза фрустрації - агресії - коли людина не отримує очікуваної винагороди, то вона піддається негативним емоціям.

Для цих та інших інтерпретивних парадигм характерне:

• зосередження уваги на суб'єктові соціальної дії та акцент і їв щоденних взаємодіях людей, котрі проявляються через слова, міміку, жести, контексти, розповіді про власне життя;

• намагання авторів досягти максимальної об'єктивності її методах дослідження та водночас — максимально суб'єктивне тлумачення того, що вивчається;

• широке використання "м'яких" (якісних) методів до­слідження;

• тісний зв'язок із психологією та політикою;

• намагання пояснити соціальні процеси психологічними.

Парадигмальні школи в соціології, їхня основна проблематика

Школа в соціології - це угрупування вчених, члени якого об'єднані навколо одного чи декількох лідерів, розробляють спільні наукові проблеми, мають відповідну інституційну форму та перебувають у стосунках міжособистісного спілкування.

Одна з найвідоміших шкіл у соціології - Чиказька школа, що веде свій родовід від початку XX ст. і була сформована при Чиказькому університеті. Останній був створений на фонди Дж. Рокфеллера, котрий завбачливо та системно вкладам власні кошти в розвиток освіти. Ця наукова школа, одним із засновників якої був і перший декан факультету соціології -А. Смол - фактично обслуговувала інтереси правлячих структур міста Чикаго з метою прийняття ефективних управ­лінських рішень.

Серед науковців, які належали до цієї школи, найбільш знані: У. Томас, Ф. Знанецький, Дж. Мід, Т. Веблен, Е. Бер-джес, Г. Ласуел, Р. Парк та ін.

Наукова проблематика Чиказької школи досить розгалужена. Так, предметом вивчення стали: пенітенціарна система, форми прояву девіантної поведінки, маргіналізація суспільства, до­слідження проблеми міста (інвайроментальна соціологія), форми соціального й особистісного контролю, процеси соціа­лізації індивіда, вплив ЗМІ на індивідуальну та суспільну свідомість, методика й техніка емпіричних соціологічних до­сліджень.

На базі Чиказького університету сформувалися і набули значного авторитету серед наукової спільноти: Чиказька школа права, Чиказька школа економіки, Чиказька школа психології та Чиказька школа політичних наук.

Колумбійська школа в соціології, що утворилася при Ко­лумбійському університеті в Нью-Йорку, набула популярності завдяки видатним соціологам, які викладали в ньому -Ф. Гіддінгсу, Д. Морено, П. Лазарсфельду, Р. Мертону та ін. Ця наукова школа в соціології як й інші, формувалася за раху­нок еміграції вчених із Європи.

Серед наукових проблем, які досліджували ці вчені, слід виокремити найбільш фундаментальні: вивчення впливу ЗМІ на масову свідомість, порівняльні дослідження впливу преси та радіо на індивіда й суспільство; електоральні дослідження та виборчі технології; вивчення проблем соціального здоров'я в суспільстві; розробка унікального методу дослідження соціальних дистанцій у групі (соціометрія); впровадження в соціологію математичних методів; дослідження явних, латентних функцій та дисфункцій соціальних інститутів; вивчення аномії в суспільстві тощо.

Франкфуртська школа в соціології склалася на базі Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні й 20—30-ті рр. XX ст. Найбільш знані її представники: І Фромм, Т. Адорпо, Г. Маркузе, Ю. Хабермас.

Основна проблематика досліджень цієї школи: теоретичне обґрунтування концепції авторитарної особистості; розробка проблем гуманізму, теорії соціального характеру, соціального здоров'я, дерепресії (засобів соціального лікування суспільства); соціологічна критика марксизму; критичне осмислення "масової культури" й культурної індустрії та становища індивіда в суспільстві; вивчення проблем комунікативних дій у суспільстві; виявлення та розв'язання суперечностей, що ви­никають між соціальною системою з одного боку та "життєвим світом" окремої людини — з другого.

Макєєв