VMB

росинки. Поверхня їх звичайно гладенька, інколи матова.

При рості збудника на глюкозо-кров’яному агарі навколо його колоній може спостерігатися зона гемолізу.

Біохімічні властивості. F. necrophorum ферментує з утворенням кислоти і газу арабінозу, глюкозу, галактозу, левульозу, мальтозу, сахарозу, саліцин, а деякі штами ще й гліцерин, дульцит, маніт та інулін. Протеолітичні властивості у збудника виражені слабо. Желатину та коагульовану сироватку крові він не розріджує. Деякі штами можуть пептонізувати згусток у молоці, утворювати індол та сірководень. Нітрати не редукує.

Антигенна структура у збудника некробактеріозу вивчена недостатньо. Зустрічаються штами, які мають виражені відмінності від типових. Встановлено, що збудник має антигени, ідентичні з антигенами інших фузобактерій.

Резистентність. Порівнюючи з іншими патогенними анаеробами збудник некробактеріозу нестійкий. Однак, він може тривалий час зберігатися у зовнішньому середовищі: у калових масах—близько 2 міс, у сечі — до 15 днів, грунті — до 15 днів влітку та до 2 міс взимку, у молоці — до 35 днів.

При висушуванні збудник некробактеріозу гине протягом 72 год, під дією сонячних променів — за 12 год. Нагрівання до 56 °С вбиває його за 15, а нагрівання до 70 °С—за 10 хв, кип’ятіння—миттєво.

Під дією 5 %-ного гідроксиду натрію він гине за 10 хв, 2,5 %-ного креоліну — за 20, 2 %-ного розчину фенолу — за 2 хв, 2,5 %-ний розчин креоліну знищує його за 13 хв.

Патогенність. У природних умовах F. necrophorum патогенна для коней, великої рогатої худоби, буйволів, оленів, овець, кіз, свиней, собак, котів, курей, гусей, диких тварин. Із лабораторних тварин

572

чутливі білі миші та кролі. Хворіють некробактеріозом і люди. Джерелом інфекції є хворі тварини та бактеріоносії. У клінічно

здорових тварин, особливо в рубці жуйних, зустрічається постійно. Зараження відбувається через пошкоджену шкіру, слизові оболонки. Збудник розмножується у місці проникнення. Ендотоксин та ферменти його пригнічують захисні реакції організму, що сприяє поширенню збудника у різні органи й тканини. Розвитку захворювання сприяють порушення у годівлі тварин, неправильне їх утримання, особливо наявність факторів, що травмують слизові оболонки та шкіру.

Прояв захворювання залежить від місця проникнення збудника в організм. У оленів, великої рогатої худоби та коней частіше уражуються кінцівки, у ягнят та козенят — слизові оболонки рота, носа, у свиней та кролів на початку захворювання бувають риніт і стоматит. Уражені місця запалені. На поверхню виділяється ексудат, спочатку серозний, пізніше гнійний. Тварина пригнічена. Температура тіла підвищена. Прогресування патологічного процесу призводить до утворення виразок, свищів, некротичного розпаду тканини. Уражені кінцівки напухлі, гарячі, болючі. Тварина кульгає. У корів нерідко уражуються статеві органи, вим’я. У телят процес локалізується досить часто на слизовій оболонці рота, носа, стравоходу, шлунка. Уражені ділянки покриваються характерною плівкою («дифтерія» телят). Перебіг захворювання у них звичайно тяжкий. Гинуть телята через 1—2 тижні.

Характерними патологоанатомічними ознаками некробактеріозу є вищеописані ураження на шкірі й слизових оболонках. Інколи у внутрішніх органах, частіше в печінці, нирках, селезінці виявляють абсцеси, вогнища некрозу тканини.

573

Діагностика. Лабораторна діагностика некробактеріозу грунтується на результатах бактеріоскопічного, бактеріологічнсго та біологічного досліджень.

В лабораторію необхідно доставити труп дрібної тварини, а від крупних тварин — уражені ділянки тканини та паренхіматозні органи з некротичними вогнищами. Вміст з останніх можна надсилати в запаяних пастерівських піпетках. Відбираючи патологічний матеріал, слід знати, що збудник частіше знаходиться у достатній кількості на межі між ураженими та неураженими ділянками.

Від хворих тварин беруть матеріал на межі здорової і ураженої ділянок. З цих місць готують мазки-відбитки.

Мазки, зроблені з патологічного матеріалу, фарбують синькою Лефлера або за Муромцевим, а також Грамом. В позитивних випадках у них виявляють поліморфні грамнегативні нерівномірно пофарбовані палички.

Для виділення збудника здійснюють посіви на середовище Кіта - Тароці. Інкубують протягом п’яти діб при 37—38 °С, вивчають культуральні властивості, мікроскопують пофарбовані препарати, зроблені з культури після появи ознак росту збудника. Однак одержати ріст збудника шляхом прямого посіву на живильне середовище надзвичайно важко. Це вдається зробити інколи при дослідженні матеріалу, взятого з вогнищ, що розміщені у внутрішніх органах. Значно легше одержати культуру збудника некробактеріозу

біологічним методом .

Кролів заражають підшкірно. Суспензію з патологічного матеріалу (1 : 10) у дозі 0,5—1 мл вводять у ділянці середньої третини зовнішньої поверхні вушної раковини. В аналогічній дозі інколи вводять 24-годинну культуру ізоляту. За зараженими тваринами

574

спостерігають протягом 10 діб. Якщо у матеріалі є збудник, він на місці ін’єкції викликає некроз тканини, який виявляють на 3—4-ту добу після зараження. На 6—10-ту добу тварина гине. На розтині виявляють некротичні вогнища в м’язах голови, серця, печінки. При посіві на живильне середовище легко одержати ріст збудника у чистій культурі.

Білих мишей заражають також підшкірно. Матеріал у дозі 0,3— 0,5 мл вводять біля кореня хвоста. На 7—8-му добу у місці ін’єкції спостерігається припухлість і нагноєння. Миші гинуть на 10—14-ту добу після зараження. При розтині трупів виявляють вогнища некрозу та скупчення гною у різних внутрішніх органах.

Імунітет. Імунітет при некробактеріозі недостатньо вивчений. В Україні (В.П.Риженко) розроблено комбіновані вакцини «Некросан» , «Некросальм» «Некроколісальм» та «Фузоактиносан». Перша призначена для профілактики некробактеріозу, злоякісного набряку, некротичного гепатиту та анаеробної ентеротоксемії тварин, - остання

ПАТОГЕННІ МІКОПЛАЗМИ

Мікоплазми (плевропневмонієподібні організми — ПППО) —

575

Рlеurорneumonia-lіке оrganism — велика група надзвичайно поліморфних мікроорганізмів - прокаріотів, що не мають ригідної кліинної стінки. Розмір мікоплазм коливається від 0,7—1 до 8—10 мкм.

Перші відомості про мікоплазми були одержані французькими дослідниками Нокаром і Ру (1898) при вивченні плевропневмонії великої рогатої худоби. Однак автори вважали, що мають справу не з якимись особливими мікроорганізмами, а з грибами, тому й дали назву збуднику згаданого захворювання Місoplasma реripneumoniae. Пізніше подібні мікроорганізми були ізольовані від людей, рослин, з грунту, води та інших об’єктів зовнішнього середовища.

Більшість мікоплазм — паразити, які розвиваються в організмі людини, тварин або рослин. Мікоплазми-сапрофіти зустрічаються у грунті, на поверхні рослин. Серед мікоплазм-сапрофітів є цікава група, на поверхні цитоплазматичної мембрани яких відкладаються оксиди заліза та марганцю. Деякі види їх можуть призводити до руйнування металевих і навіть залізобетонних конструкцій.

У людини патогенні мікоплазми можуть викликати запалення легень, верхніх дихальних шляхів, статевих органів та ін. У рослин мікоплазми викликають понад 30 інфекційних захворювань. Захворювання, зумовлені мікоплазмами, прийнято називати мікоплазмозами, або мікоплазмовими інфекціями.

Нині мікоплазми та спричинені ними захворювання інтенсивно вивчають. В мікробіології виділено самостійний розділ «Мікоплазмологія». Ще у 1969 р. Всесвітньою організацією охорони здоров'я була затверджена програма вивчення мікоплазми і захворювань, що вони викликають. Понад ЗО провідних лабораторій світу домовилися співпрацювати у цій галузі.

576

Мікоплазми належать до класу Моllicutes, який входить до відділу Теnericutes.

Клас Моllicutes (лат. Molli - М'ЯКИЙ, сиtes - покрив) об'єднує прокаріотичні організми, які не мають істинно клітинної стінки, а оточені лише тришаровою мембраною, здатні рости на штучних живильних середовищах.

У класі Моllicutes лише один порядок Мусорlasmatales. Останній включає три родини: мікоплазми (Мусорlasmataceae), ахолеплазми

(Асholeplasmataceae) та спіроплазми (Spiroplasmataceae).

До родини мікоплазм входять рід мікоплазма — Мусорlasma, що налічує понад 70 видів, та рід Ureaplasma —включає п»ять видів мікоплазм. До родини ахолеплазм належить лише один рід Асholeplasma з 12 видами. Родина спіроплазм також має лише один рід Spiroplasma, який об'єднує понад 30 видів мікоплазм. Крім того, відомі ще два роди з точно невизначеним систематичним положенням: рід анаероплазм (Аnaeroplasma) з чотирма видами та рід термоплазм

(Thermoplasma). Описано також рід Asteroplasma (Robinson, Freundt,1987) з єдиним видом Asteroplasma Anaerobicum. Останній за багатьма властивостями має велику схожість з анаероплазмами.

У визначнику бактерій Берджи (1997) мікоплазми складають Групу 30 «Мікоплазми (молікути):бактерії без клітинної стінки»

Морфологія. Мікоплазми надзвичайно поліморфні мікроорганізми. Зустрічаються клітини кулясті, паличко-, спірале-, кільце-, зірко-, ниткоподібні, інколи розгалужені або спіралеподібні нитки та інші форми. Ступінь поліморфізму пов'язаний з видом

577

мікоплазм, характеристикою середовища, у якому вони розвиваються, віком культури та іншими факторами. Так, збудник плевропневмонії великої рогатої худоби завжди поліморфніший порівняно із збудником респіраторного мікоплазмозу птиці. Мікоплазми, вирощені на штучних живильних середовищах, як правило, більш поліморфні за тих, яких виявляють у матеріалах від хворих тварин.

Поліморфізм мікоплазм пов'язаний з кількома обставинами, насамперед з тим, що відсутність твердої клітинної стінки зумовлює надзвичайну їх пластичність. Конфігурація клітин мікоплазм змінюється під дією різноманітних факторів зовнішнього середовища (плеоморфізм). Структурні елементи мікоплазм надзвичайно легко руйнуються під час приготування препаратів для мікроскопії.

Одна з обставин, що зумовлює поліморфізм мікоплазм, пов'язана з способом їх розмноження. Вони можуть розмножуватися бінарним поділом, брунькуванням, розпадом великих клітин на дрібні, фрагментацією ниткоподібних форм. Мікоплазми деяких видів у процесі свого розвитку мають певний цикл морфологічних стадій. Так, у збудника респіраторного мікоплазмозу птиці при культивуванні на живильному середовищі спостерігаються п'ять стадій. Гранула (початкова структурна одиниця, мінімальна відтворна одиниця, елементарне тільце) спочатку перетворюється на краплеподібну клітину неправильної форми, потім відбувається перерозподіл вмісту цитоплазми — з'являються ущільнені локальні фокуси. З останніх поступово утворюються нові гранули. Процес повторюється доти, поки у живильному середовищі є відповідні умови. Розмір окремих клітин мікоплазм коливається у значних межах—від надзвичайно дрібних— 70—100 нм до середніх — 200—500 нм і досить великих.

578

Ниткоподібні клітини можуть досягти 8—10 мкм. За структурою мікоплазми однотипні. У них відсутня ригідна клітинна стінка. Є лише мембрана товщиною близько 75 А°.

Геном представлений однією молекулою ДНК. Нуклеотидний склад її характеризується порівняно з бактеріями невеликим вмістом гуаніну і цитозину. В цитоплазмі клітин розміщені рибосомоподібні гранули — структури розміром близько 140 А°, які містять РНК. У мікоплазм виявляють також внутрішньоцитоплазматичні мембранні структури, що мають відношення до енергетичного обміну.

Хімічний склад мікоплазм складний. Вони містять, крім згаданих вище нуклеїнових кислот, білки, ліпіди, вуглеводи, мінеральні речовини.

Мікоплазми не утворюють спор, не мають джгутиків. Більшість їх нерухливі. Проте зустрічаються види, що здатні до так званого ковзаю чого по поверхні переміщення (руху). Клітини видів мікоплазм, що мають спіралеподібну форму, здатні, вигинатись, обертатись та рухатись вперед.

У деяких видів виявляють капсули ліпідної, полісахаридної або ж ліпополісахаридної природи.

Фарбуються мікоплазми погано. Грамнегативні, за винятком представників роду спіроплазм. Для фарбування їх розроблені спеціальні методики на основі фарби Романовського-Гімза. Широко використовують вітальне фарбування цих мікроорганізмів за методом Дінеса.

Культуральні властивості. Більшість видів мікоплазм – факультативні анаероби. Проте є аероби та облігатні анаероби.

579

Різноманітні вони також і за температурним оптимумом: крім мезофілів, зустрічаються як психрофіли, так і термофіли. Більшість патогенних для людини та тварин видів мікоплазм належать до мезофілів. Оптимальний показник рН середовища для різних видів мікоплазм коливається у межах 7,2—8,0. Проте деякі види потребують іншого рН середовища. Так, представники роду термоплазм найкраще розвиваються при рН 1—2. Культивують мікоплазми на спеціальних живильних середовищах. Зокрема, широко використовують середовища, виготовлені на основі хотингерівського ферментативного гідролізату тканини серця великої рогатої худоби та мартенівського — стінки шлунка свині. При культивуванні більшості патогенних мікоплазм у живильне середовище вносять 10—20 % сироватки крові коня, вівці чи іншої тварини, екстракт з дріжджів, інколи витяжки з тих органів і тканин, у яких локалізується мікоплазма — збудник захворювання. Розроблені й складніші живильні середовища, які містять добавки розчинних солей нуклеїнових кислот або їх попередників, амінокислоти, вітаміни.

З метою пригнічення можливого росту сторонніх мікроорганізмів до середовища часто додають пеніцилін, ацетат талію. Зрідка мікоплазми культивують на курячих ембріонах, що розвиваються, у клітинних культурах.

Патогенні мікоплазми погано адаптуються до умов вирощування.Нерідко доводиться здійснювати 3—5 «сліпих» пасажів перш ніж з'явиться помітний ріст їх на живильному середовищі.

Характерною особливістю мікоплазм є утворення ними своєрідних колоній на щільному живильному середовищі. За формою вони круглі. Центральна частина колоній ущільнена, глибоко вростає у

580