VMB

молекулярно-генетичного (ПЛР), серологічного і гістологічного методів досліджень з урахуванням епізоотологічних показників.

Серед методів бактеріологічної діагностики головним є виявлення лептоспір у досліджуваному матеріалі за допомогою мікроскопії в темному полі (рис.25) або виділення культури збудника і постановки біопроби.

Рис. 25. Лептоспіри в темному полі мікроскопу.

Для прижиттєвої діагностики від хворих тварин відбирають кров і сечу в період гарячки не пізніше сьомого дня від початку хвороби. Для серологічних досліджень кров беруть не раніше ніж за 7 днів після появи перших клінічних ознак хвороби. Після загибелі або забою тварин відбирають серце, нирку.

Виявляють лептоспіри у досліджуваному матеріалі методом темнопольної мікроскопії. У препаратах типу «роздавлена крапля» або «висяча крапля» збудник має форму спіралеподібних тонких сріблястих ниток, кінці яких зігнуті у вигляді гачка й потовщені. При цьому відмічають інтенсивний рух лептоспір.

461

Для підтвердження патогенності виділених культур ставлять біопробу на морських свинках, золотистих хом'яках, кроленятах, і деяких інших тваринах. У лабораторних умовах найчастіше заражають золотистих хом'яків 20—30 — денного віку й кроленят 10—20-денного віку. Морські свинки 3—5-тижневого віку найбільш чутливі до L. icterоhaemorrhagiae, в меншій мірі —до L. pomona і

малочутливі до лептоспір інших серологічних груп. Біопробу ставлять також з метою первинного виділення лептоспір, очищення одержаних культур від сторонньої мікрофлори та диференціації виділених культур від сапрофітів. Біопробу вважають позитивною, якщо виділено культуру лептоспір із внутрішніх органів і крові серця, а також встановлюють наявність специфічних антитіл у сироватці крові піддослідних тварин, забитих у другому періоді, в титрах не нижче 1 : 10.

Серологічна діагностика лептоспірозу ґрунтується на дослідженні сироватки крові в реакціях мікроаглютинації (РМА) або макроаглютинації (РА) та ІФА. Краплю суміші сироватка + культура досліджують у темному полі мікроскопа. При наявності в сироватці антитіл відбудеться аглютинація лептоспір з утворенням характерних клубочків у вигляді павучків з наступним лізисом склеєних лептоспір

(рис .).

Для виявлення лептоспір (експрес-метод) незалежно від серогрупової належності в патологічному матеріалі і об'єктах зовнішнього. середовища застосовують імунофлуоресцентний метод, у якому використовують флуоресціюючий глобулін лептоспірозний з міченими ФІТЦ-антитілами. Лептоспіри, оброблені специфічним глобуліном, в люмінесцентному мікроскопі зберігають характерну їм форму й світяться порівняно рівномірно зеленуватим світлом.

462

Викорисовують також РЗК, РНГА, реакцію латекс-аглютинації. Сьогодні найбільш широко в лабораторній практиці застосовується ІФА. В Україні розроблено тест - систему DIA – Leptospirosis – V (тест – система для визначення антитіл класу IgG до патогенних штамів Leptospira icterohaemorrhagiaе в сироватці крові великої рогатої худоби.

Імунітет. Частина тварин після перенесення інфекції залишаються тривалий час лептоспірносіями. У перехворілих тварин розвивається тривалий достатньо напружений імунітет, який забезпечується переважно гуморальними факторами. В крові нагромаджуються аглютиніни, лізини, преципітини, комплементзв'язуючі антитіла, гемаглютиніни, гемолізини, причому титри деяких видів антитіл можуть бути досить високими. Активний імунітет проти лептоспірозу формується штучно шляхом застосування депонованої полівалентної інактивованої вакцини ВДНКІ. Для забезпечення відповідної концентрації антигенів вакцину випускають у двох варіантах: до першого входять антигени серогруп помона, тарассові, іктерогеморагія і канікола. В другому варіанті вакцини використано антигени серогруп помона, тарассові, грипотифоза, гебдомадис. Імунітет після введення тваринам вакцини формується через 2—3 тижні і триває від 6 до 12 міс.

Хворих тварин і лептоспіроносіїв ізолюють та проводять специфічне лікування гіперімунною сироваткою й антибіотиками. Ефективне лікування досягають тими антибіотиками, які виводяться із організму через нирки. Застосовують стрептоміцин та фарматил. Стрептоміцин застосовують в дозі 10—15 тис. ОД на 1 кг маси тіла двічі на день протягом чотирьох діб. Фарматил порівняно із стрептоміцином є більш технологічним (розчинна форма), його

463

вводять один раз на добу і цей препарат в 3 рази дешевший за стрептоміцин.

Збудник дизентерії свиней (Treponema hyodysenteriae)

Дизентерія — інфекційне захворювання свиней, яке характеризується кривавим проносом та явищами гострого катарального або катарально-геморагічного коліту та сильним виснаженням хворих тварин. Збудником захворювання є Treponema hyodysenteriae, яка належить до родини звивистих мікробів Spirochaetaceae і роду Treponema. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відноситься до Групи 1 «Спірохети». Вперше збудника дизентерії свиней виділили в 1972 р. Харрісон і Глок.

Деякі дослідники стверджують, що дизентерію можуть викликати й іншими мікроорганізмами (вірусами, балантидіями та вібріонами). У здорових свиней поряд з основним збудником зустрічається також Т. innocens, яка є маловірулентним варіантом Т. hyodysenteriae і відрізняється від останньої нездатністю ферментувати галактосидазу.

Морфологія. Збудник дизентерії — грамнегативні анаеробні спірохети, які мають форму звивистих ниток, довжина яких коливається від 2—4 до 20 мкм, а ширина становить 0,3—0,4 мкм. Кількість завитків варіює від 3 до 12. Трепонеми рухливі, добре фарбуються аніліновими фарбниками і не утворюють спор і капсул,.

Культуральні властивості. В лабораторних умовах збудник культивують на спеціальних живильних середовищах, таких як трипсин-агар з додаванням 5 % цитратної крові великої рогатої худоби, соєвий агар з аналогічним вмістом крові, МПБ з дрібними

464

шматочками печінки корови. Кращим живильним середовищем є триптикозо-соєвий перевар з додаванням 10 % свіжої дефібринованої крові овець або великої рогатої худоби. На такому середовищі трепонеми ростуть у вигляді дрібних (до 0,2 мм в діаметрі), прозорих, пласких з рівними краями колоній ослизлої консистенції або дуже тонкого й ніжного суцільного нашарування. Характерним є те, що навколо колоній утворюється зона гемолізу.

Біохімічні властивості. Збудник дизентерії рощіпляє глюкозу, мальтозу, лактозу, фруктозу, виділяє індол, не утворює сірководню та не розріджує желатин.

Резистентність збудника дизентерії свиней до факторів зовнішнього середовища відносно висока. Трепонеми в навколишньому середовищі можуть залишатися активними місяцями, тривалий час виживають у гноївці. Із простих дезинфікуючих засобів добре себе зарекомендували застосовувати 2 %-ний розчин формальдегіду, гарячий 4 %-ний розчин гідроокису натрію, розчин хлорного вапна з вмістом не менше 5 % активного хлору, та 10 % - на емульсію дезинфекційного креоліну.

Патогенність. Хворіють тільки свині різних вікових груп. Більш чутливий молодняк. Перебігає інекція гостро, підгостро й хронічно. Джерелом інфекції є хворі тварини і бактеріоносії. Патогенні трепонеми потрапляють в організм аліментарним шляхом і інвазують гоблетовські клітини товстого відділу кишечнику, де розмножуються і на наступному етапі проникають у бокалоподібні клітини. Встановлено, що вже з четвертого дня захворювання розпочинається виражена гіперплазія бокалоподібних клітин. Розвивається запалення, яке досить часто ускладнюється секундарною мікрофлорою. Виникає загальна інтоксикація, на фоні якої за рахунок дисфункції

465

вегетативної нервової системи з'являються секреторні, трофічні й мобільні розлади кишечнику, що призводить до глибокого порушення водного, жирового і білкового обмінів. Головна ознака хвороби – профузна діарея. Фекалії з домішками слизу, крові, плівок фібрину. Хворі тварини пригнічені, втрачають апетит, швидко худнуть. Летальність серед молодняку становить 90 - 100, а серед дорослих тварин наближається до 50%.

Діагностика. Діагноз ставлять на основі епізоотологічних, клінічних, патолого-анатомічних і бактеріологічних даних. Для дослідження на дизентерію свиней використовують тільки свіжий матеріал. За життя від хворих свиней стерильним ватним тампоном відбирають патматеріал із прямої кишки. Після забою або безпосередньо після загибелі тварини відбирають ділянки клубової кишки із зонами запалення. Із тканин підслизових шарів уражених зон кишечнику готують висячу або роздавлену краплю і досліджують під фазово-контрастним мікроскопом або використовують темнопольову мікроскопію. У позитивних випадках в полі зору мікроскопу виявляють до 10 рухливих трепонем. Трепонеми вдається виявити і в препаратах, пофарбованих за методом Романовського або пофарбованих фуксином.

Для постановки біопроби використовують фільтрат патологічного матеріалу в дозі 5 мл, яким заражають кролів в порожнину очеревини. В позитивних випадках через 7—10 днів трепонеми можна виявити в пунктатах із цієї порожнини.

Дизентерію свиней диференціюють від чуми, сальмонельозу, гастроентериту, анаеробної дизентерії, колібактеріозу та харчових токсикозів.

Імунітет не вивчений. У тварин, які перехворіли, настає певна

466

стійкість до повторного зараження цим збудником.

Біопрепарати не розроблені. Збудник чутливий до трихополу, диметридазолу, ронідазолу, феноксиметилпеніциліну, тіамуліну, лінкоміцину, ампіциліну, фуразолідону, діарексу, тилозину та осарсолу. Для лікування хворих тварин застосовують осарсол, ніфулін, тилан, фармазин, трихопол, ветдипасфен та ін. Частіше за все застосовують осарсол, який згодовують із кормом або в свіжому содовому розчині (в 100 мл води додають 10 г бікарбонату натрію і 2,5 г осарсолу). Осарсол дають двічі на добу протягом трьох днів підряд. Перед його застосуванням свиней витримують на голодній дієті.

Збудник кампілобактеріозу (Campylobacteriosis)

Кампілобактеріоз (вібріоз) — інфекційне захворювання переважно великої рогатої худоби та овець, що характеризується абортами, частими перегулами, затриманням посліду, вагінітами, метритами, народженням нежиттєздатного потомства та безпліддям. На кампілобактеріоз хворіє людина.

Збудники кампілобактеріозу належать до родини Spirіllaceae, роду Campylobacter, який об'єднує два патогенні види кампілобактерій: Campylobacter fetus subspecies fetus з двома підвидами — Campylobacter subspecies ventralis і Campylobacter fetus subspecies fetus, а також Campylobacter yeyuni, що спричиняють захворювання на кампілобактеріоз великої рогатої худоби. Кампілобактеріоз у овець викликають патогенні кампілобактерії —

467

Campylobacter fetus subspecies fetus. У «Визначнику бактерій» Берджі

(1997) відносяться до Групи 2 «Аеробні (мікроаерофільні, рухомі, спіральні) вигнуті грамнегативні бактерії». Збудник кампілобактеріозу вперше був виявлений у 1913 p. Дж. Мак-Фадьєном і С. Штокменом у матеріалах овець, що абортували.

Морфологія. Кампілобактерії мають форму спіралі або штопора, чи коротких, зігнутих у вигляді коми паличок, які можуть також мати вигляд чайки, яка летить (рис.26). Розміри збудника коливаються за довжиною від 1,5 до 5—7 мкм, шириною — від 0,2 до 0,5 мкм (рис. 27). Кампілобактерії не утворюють спор і капсул. Збудник грамнегативний, завдяки джгутикам може активно рухатись. При виявленні збудника препарати краще фарбувати карболовим фуксином, спиртовим розчином метиленової синьки або генціановим фіолетовим. Морфологічно окремі види й підвиди кампілобактерій майже не різняться між собою.

Рис.26. Збудник кампілобактеріозу, світлова мікроскопія. Фарбування карболовим фуксином.

468

міс. Дуже чутливий до нагрівання — при 56 °С гине через 10 хв. Звичайні розчини дезинфікуючих речовин знищують кампілобактери через декілька хвилин. Виявляють виражену стійкість проти низьких температур.

Антигенна структура. Між видами кампілобактерів встановлені виражені антигенні розбіжності, а також — споріднені антигенні зв'язки між представниками роду кампілобактер і бруцелами.

Патогенність. У природних умовах на кампілобактеріоз хворіють статевозрілі телиці, корови, вівцематки і досить рідко — кози. У корів основним джерелом збудника хвороби є інфіковані бугаї-плідники, в препуціальному мішку яких, рідше у спермі кампілобактерії можуть зберігатися роками. У кіз, свиней і собак описані гастроентерити кампілобактеріозної природи. Подібні процеси описані й у людей. В експериментальних умовах захворювання можна відтворити у вагітних овець, кіз, хом'яків і морських свинок. В організм корів, як і бугаїв, збудник проникає в основному статевим шляхом, овець — через заражені корми та воду. У плідників розвивається хронічний запальний процес в сім'яниках, придатках, уретрі. При проникненні в статеві органи корів кампілобактери спричиняють вагініти й ендометрити. Спостерігається рання загибель ембріонів, а при пізнішому зараженні можливі аборти.

Діагностика. Діагноз ставлять на основі клінікоепізоотологічних даних і результатів лабораторного дослідженння. Випадки абортів, часті перегули та яловість, народження нежиттєздатного молодняку дозволяє лише запідозрити кампілобактеріоз. Для уточнення діагнозу необхідні лабораторні дослідженння, насамперед бактеріологічні, для чого в лабораторію направляють патологічний матеріал: від корів, нетелей, вівцематок —

470