VMB

дьогтьоподібної маси. Однак слід пам'ятати, що підозрілі на сибірку трупи розтинати суворо заборонено.

Діагностика. Лабораторна діагностика сибірки грунтується на проведенні мікроскопічного, бактеріологічного, біологічного та серологічного досліджень.

В лабораторію відсилають вухо (раковину), відрізане з того боку, на якому лежить труп, товсті мазки крові (нефіксовані). Якщо захворювання запідозрили після розтину трупа чи забою тварини, відбирають шматочки селезінки, печінки, лімфатичні вузли. Від свиней — заглоткові лімфатичні вузли та ділянки набряклої сполучної тканини. Патологічний матеріал повинен бути свіжим і терміново доставленим у лабораторію згідно з правилами доставки особливо небезпечного матеріалу.

Лабораторному дослідженню інколи підлягають також проби грунту, кормів, води, шкіри. Відбір і доставку їх здійснюють відповідно до діючих інструктивних матеріалів.

Мікроскопічне дослідження. Мазки з крові, мазки-відбитки з шматочків органів фарбують за Грамом та за одним з методів для виявлення капсул — Ребігера, Михіна, Ольта. В разі виявлення грампозитивних, оточених капсулою, характерних паличок, роблять попередній позитивний висновок щодо наявності збудника сибірки. Попередній діагноз є підставою для вжиття лікарем ветеринарної медицини відповідних заходів у господарстві.

Незалежно від результатів мікроскопії здійснюють посів матеріалів на звичайні живильні середовища, які проглядають через 18—24 год. У разі відсутності ознак росту, посіви витримують у

511

термостаті 48 год. При наявності ознак росту, описують колонії, вивчають їх під мікроскопом, роблять мазки, фарбують їх і мікроскопують. Слід пам'ятати, що в природі існують аеробні бацилисапрофіти, так звані антракоїди, які за рядом ознак подібні до збудника сибірки.

Диференціацію збудника сибірки і антракоїдів здійснюють за допомогою ряду тестів. На відміну від антракоїдів, збудник сибірки патогенний для білих мишей, утворює капсулу, лізується сибірковим бактеріофагом, втрачає ригідну стінку клітини під впливом пеніциліну (тест «намисто перлини»), нерухливий, не гемолізує еритроцитів крові. Для ідентифікації збудника сибірки використовують також імунофлуоресцентний метод.

Біологічну пробу ставлять на білих мишах або морських свинках. Суспензію з патологічного матеріалу (1 : 2), вводять підшкірно двом білим мишам у дозі 0,1—0,2 мл, морським свинкам — по 0,5—1 мл. При наявності в матеріалі збудника сибірки тварини гинуть протягом 1—3 діб. З крові серця та органів загиблих тварин готують мазки, фарбують їх і мікроскопують. Збудника реізолюють на живильних середовищах. Слід пам'ятати, що загибель білих мишей може викликати також В. сеreus у разі введення матеріалу інтраперитонеально.

Тест «намисто перлини» оснований на пригніченні пеніциліном синтезу компонентів клітинної стінки у Вас. аnthracis. Досліджувану культуру засівають в пробірки або бактеріологічні чашки з МПА, який містить 0,5 та 0,05 ОД пеніциліну в 1 мл. Інкубують протягом 3 год у термостаті. На агарі з пеніциліном Вас. аnthracis утворює ланцюги з сферичних клітин, що нагадують «намисто перлини». Антракоїди в аналогічних умовах морфології не змінюють.

512

Чутливість до відповідного бактеріофагу (стандартний сибірковий бактеріофаг гамма МВА або К-ВІЕВ) визначають методом краплі, яка стікає (пробірковим методом), мікрометодом або за допомогою реакції зростання титру бактеріофагу. Частіше застосовують перший метод.

Спочатку виділену культуру засівають на скошений МПА в пробірці. Потім наносять краплю стандартного бактеріофага і, ставлячи пробірку вертикально, дають змогу бактеріофагу стекти вниз. Інкубують у термостаті і періодично роздивляються характер росту. Якщо досліджувана культура є збудником сибірки, «слід» бактеріофага виявиться стерильним і, навпаки, у випадку, коли культура являє собою антракоїд, спостерігається суцільний ріст.

Люмінесцентну мікроскопію здійснюють прямим або непрямим методом. Обидва методи високоспецифічні. Проте постановка РІФ потребує належних навичок і в разі недостатньої компетенції дослідника результат може виявитися неточним.

Серологічну діагностику здійснюють за допомогою реакції преципітації, постановка якої описана в загальній частині.

Імунітет. В результаті перехворювання сибіркою у тварин формується тривалий напружений імунітет. Він створюється також у результаті вакцинації тварин або застосування протисибіркової сироватки.

Основою протисибіркового імунітету є гуморальні та клітинні фактори. Протективні антитіла індукуються протективним антигеном, який, за сучасними даними, є одним з складових екзотоксину Вас. аnthracis . Значення фагоцитозу в імунітеті проти сибірки відмічав ще

513

І. І. Мечников (1901). Нині доведено суттєву роль в проти сибірковому імунітеті усіх клітинних факторів, причетних до збереження гомеостазу організму.

Для штучної імунізації тварин широко використовують живі спорові вакцини. Вперше вакцину проти сибірки запропонував Л. Пастер у 1881 р. Через два роки в Росії Л. С. Ценковський, скориставшись методикою Л. Пастера, приготував першу та другу вакцини проти сибірки. Дослідник вірулентну культуру збудника засівав у бульйон і інкубував при 42,5 °С протягом 12 діб. Таким чином було одержано першу вакцину. Другу вакцину виготовляли аналогічно. Різниця була лише у тому, що інкубація тривала не 12, а шість діб., Вегетативні клітини переводились у спорові при 35 °С протягом шести діб. Спори стабілізували ЗО %-ним гліцерином.

Вакцини Пастера та Ценковського широко застосовували протягом кількох десятиліть. Вони забезпечували стабільний імунітет, проте нерідко спостерігалися ускладнення через залишкову вірулентність штаму. Останнє змусило дослідників вести пошуки більш досконалих препаратів.

Широкого застосування набула вакцина СТІ, запропонована Н. Гінзбургом (1940) на основі безкапсульного варіанта збудника сибірки (штам СТІ-1). Вакцинний штам вирощують на збагаченому МПА при температурі 34 °С протягом 72 год. Контролюють процес спороутворення. Кількість спор повинна бути в межах не менш 95 % від кількості бацилярних форм. Потім культуру суспендують у фізрозчині. При виготовленні рідкої вакцини суспензію змішують з 30 %-ним розчином гліцерину з таким розрахунком, щоб кількість спор у 1 мл була в межах 25—35 млн.

514

При виготовленні сухої вакцини суспензію спор змішують із захисним середовищем (1 : 1) і ліофілізують. Потім препарати контролюють на чистоту росту, концентрацію життєздатних спор, імуногенність і нешкідливість.

Імуногенність оцінюють на десяти морських свинках масою 400—450 г. Вакцину вводять підшкірно, перший раз в дозі 0,1 мл, другий — через вісім днів у дозі 0,2 мл. Через 12 днів після повторного введення вакцинованих і контрольних тварин заражають другою вакциною Ценковського (матрикс 71) у дозі 500—800 спор , підшкірно. За тваринами спостерігають протягом десяти днів. Вакцина вважається імуногенною, якщо з десяти вакцинованих морських свинок не менше восьми залишаться живими, а серед контрольних не менше восьми загинуть протягом 3—4 днів.

Вакцину СТІ застосовують для профілактики сибірки у тварин. Імунітет настає через 10 днів після вакцинації і триває не менше року.

Розроблено також вакцину з штаму № 55. Біофабрики випускають її у двох варіантах — рідку та ліофілізовану. Препарат вводять один раз, підшкірно з 3-місячного віку тварини. Імунітет триває не менше року.

В Україні розроблено (Завірюха А.І.)ефективну вакцину з штаму К79-Z. Вона містить живі спори відповідного штаму збудника сибірки у 30%-му розчин гліцерину (рідка) , або ж в середовищі висушування (суха). Вакцину застосовують для імунізації всіх видів сприйнятливих тварин. Імунітет настає через 2 тижні після щеплення і триває протягом року. Біофабрики випускають також подібну вакцину із штаму СБ.

515

Окрім живої вакцини, академік Завірюха А.І. запропонував інактивовану вакцину Антракол. Антракол ( токсин-вакцина проти сибірки тварин) являє собою культуральну рідину збудника сибірки, (штам К79-Z), з вмістом екзотоксину як стимулятору росту. Використовується для щеплення всіх видів тварин у випадках, коли застосування живих вакцин протипоказане (вік тварини, фізіологічний статус та ін), а також в разі необхідності термінового створення несприйнятливості стада. Імунітет настає протягом кількох годин після щеплення та триває 2,5 – 6 міс. В разі застосування інактивованої вакцини, через 2 тижні після зняття карантину, тварин необхідно прищепити живою вакциною.

Для пасивної імунізації проти сибірки використовують гіперімунну сироватку. Готують її шляхом гіперімунізації коней. Використовують сироватку як для профілактики, так і під час лікування тварин.

Крім гіперімунної сироватки, біофабрики готують також специфічний протисибірковий глобулін. Лікувальний ефект сироватки та глобуліну значно поліпшується при одночасному застосуванні антибіотиків. Вас. аnthracis чутлива до пеніциліну, стрептоміцину, хлортетра-цикліну, левоміцетину.

ПАТОГЕННІ АНАЕРОБИ

516

Серед анаеробів є види, що можуть спричиняти захворювання у людини та тварин. Вони об'єднані в так звану групу патогенних анаеробів, до складу якої входять представники роду клостридій — Сlosrtidium та роду фузобактерій — Fusobacterium. Перші належать до Групи 18 «Грампозитивні палички і коки , утворюючі спори», останні - до Групи 6 «Грамнегативні , анаеробні , прямі, зігнуті і спіральні бактерії » (Берджи, 1997).

Рід клостридій належить до родини Васіllaсеае. Він об'єднує близько сотні видів, в основному сапрофітних. Природним резервуаром цих мікроорганізмів є грунт. Чимало з них можуть існувати в шлунково-кишковому тракті людини та тварин. Деякі види, що характеризуються факторами вірулентності, за певних умов можуть викликати захворювання.

Клостридії подібні між собою морфологією та рядом інших властивостей. Це досить великі, переважно рухливі, грампозитивні у молодих та грамнегативні у старих культурах спороутворюючі палички. Спори помітно перевищують діаметр мікробної клітини. Розміщені вони в центрі клітини, термінально або субтермінально, що залежить насамперед від виду. Нерідко спостерігаються веретеноподібні клітини. Останнє зумовило найменування роду (Сlostridium — маленьке веретено).

Патогенні клостридії характеризуються активними ферментативними властивостями, токсиноутворпенням.

Еволюція клостридій призвела до надзвичайної життєздатності їх у різноманітних умовах. Наявність відповідних ферментних систем, здатність утворювати спори дають змогу цим мікроорганізмам існувати в грунті, шлунково-кишковому тракті макроорганізмів, виявляю-

517

чи при цьому надзвичайну резистентність проти будь-яких негативних факторів.

Патогенні анаероби є збудниками стовбняка, ботулізму, злоякісного набряку, брадзоту та інших захворювань. Особливістю патогенної характеристики патогенних анаеробів є те, що у них поєднуються надзвичайно низька інвазивність та виразна агресивність. Останнє стало підставою для віднесення деяких клостридіозів (стовбняк, ботулізм) до токсикоінфекцій.

На відміну від клостридій, представник роду фузарій — збудник некробактеріозу грамнегативний, спор не утворює, нерухливий, над-. звичайно поліморфний мікроорганізм.

Збудник емфізематозного карбункула (СІ. chauvoei )

Емфізематозний карбункул (емкар) — гостре неконтагіозне захворювання переважно великої рогатої худоби. Характеризується утворенням крепітуючих набряків у місцях, багатих на м'язову тканину, високою летальністю. Захворювання реєструють на території усіх країн,

Збудник — СІ. chauvoei відкритий Фезером в 1876 р. У чистій культурі вперше одержаний Ру (1887), а дещо пізніше Кітазато (1889).

Морфологія. СІ. chauvoei — пряма або злегка зігнута паличка із закругленими кінцями, довжиною 2—8 мкм та 0,6—1 мкм — в діаметрі, поліморфна. В мазках з патологічного матеріалу чи культури виявляють веретено-, грушота лимоноподібні, а інколи й кулясті форми СІ. сhauvoei. Збудник рухливий. Капсули не утворює. Спороутворення спостерігається як в ураженому організмі, так і в зовнішньому середовищі. Спори розміщені центральне або

518

субтермінально.

Аніліновими фарбниками фарбується добре, в молодих культурах

— за Грамом позитивно, в старих — негативно.

Культуральні властивості. СІ. chauvoei— суровий анаероб.

Оптимальна для розвитку температура 36—38 °С, рН середовища — 7,2—7,4. На простих живильних середовищах не росте. Культивують його на середовищі Кіта—Тароці, глюкозо-кров’яному агарі Цейслера, мозковому середовищі.

При рості збудника на середовищі Кіта—ТароцІ спочатку спостерігається помутніння бульйону, який через 20—24 години поступово просвітлюється і через 2—3 доби стає повністю прозорим. На дні пробірки виявляють пухкий білуватий осад. Спостерігається незначне газоутворення.

На глюкозо-кров’яному агарі Цейслера збудник утворює круглі (форми перламутрового ґудзика) або форми виноградного листя плескаті синьо-фіолетового кольору колонії. Навколо колоній виявляють невелику зону β-гемолізу.

Ріст на мозковому середовищі супроводжується газоутворенням, зміщенням рН у кислий бік та незначним його почервонінням через кілька діб.

Біохімічні властивості. СІ. chauvoei має протеолітичні ферменти, що зумовлює повільне розрідження желатини, яєчного білка та сироватки крові, що зсілася. Більшість штамів утворюють сірководень, індол не виявляється. Нітрати не редукує, ферментує з утворенням кислоти і газу глюкозу, галактозу, цукрозу, лактозу, мальтозу. Гліцерин, маніт, саліцин та інулін не змінює.

Антигенна структура. Збудник містить термостабільний соматичний (О) та термолабільний джгутиковий (Н) антигени.

519

Антигенної варіабельності не виявлено. Деякі відмінності Н-антигену спостерігаються у штамів, ізольованих від великої рогатої худоби і овець.

Крім О- та Н-антигенів збудник містить також споровий S- антиген. Останній має антигенну спорідненість з СІ. septicum.

Резистентність. Вегетативні форми збудника нестійкі. Спори, навпаки, - надзвичайно резистентні. В грунті вони зберігаються десятки років і, при наявності необхідних умов, можуть проростати у вегетативні клітини. До 3 міс. збудник виживає у трупах, до 6 міс. — у гною, більше двох років — у солонині.

Під дією прямих сонячних променів він гине протягом 24 годин, при кип’ятінні — за 2 год. Під дією 3 %-го розчину формальдегіду збудник гине за 10—15 хв. Досить стійкий проти гідроксиду натрію, 6 %-ний розчин останнього вбиває його лише за 6—7 діб.

Патогенність. У природних умовах хворіє переважно велика рогата худоба, рідше — вівці. Зустрічаються поодинокі випадки захворювання серед кіз, буйволів, оленів, лосів. Верблюдів і свиней вдається заразити в експериментальних умовах. Люди не хворіють.

Серед лабораторних тварин найбільш чутливі морські свинки. Щурі й білі миші малосприйнятливі. Кролі досить резистентні, проте їх можна заразити при одночасному застосуванні інших мікроорганізмів, зокрема сінної палички, а також при введенні молочної кислоти або хлориду кальцію.

Факторами патогенності СІ. chauvoei є його токсини та ферменти. Збудник синтезує екзотоксин, який характеризується гемотоксичною та некротизуючою активністю. Частина компонентів токсину СІ. chauvoei аналогічна летальній та некротизуючій фракціям токсину СІ. septicum.

520