VMB

інші речовини, які відносять до феназинів.

Стійкість. Ps. aeruginosae значно поширена у природі. Вважають, що ґрунт, вода, поверхня рослин є природним середовищем, де мікроб веде звичайний спосіб життя. Його виявляють також на поверхні шкіри та слизових оболонок багатьох видів тварин і людей. В стічних водах збудник виживає до року, в ґрунті і на різних предметах — до 1,5 року. До високої температури дуже чутливий і при кип’ятінні гине миттєво. Робочі розчини хлорного вапна, гідроксиду натрію, хлоргексину знищують синьогнійну паличку через 30 хв, проте вона виявилася резистентною проти формаліну, бронополу, фомосепту і деяких інших дезинфектантів.

Антигенна структура збудника неоднорідна. Виявлено 17 О- сероварів з підгрупами, які позначають порядковою цифрою і відповідно малою літерою латинського алфавіту. Крім О-сероварів, у Ps. aeruginosae виявлені Н-серовари, які поділяють ще на групи й підгрупи.

Патогенез. Ps. aeruginosae відрізняється значною агресивністю в організмі. Мікроб має галактозо- і манозофільні пілі, які сприяють його адгезії (прилипанню) до поверхні епітеліальних клітин. У місцях колонізації за рахунок глікокаликсу формуються мікроколонії збудника з поверхневою біоплівкою, яка захищає збудника від клітинних і гуморальних механізмів імунітету організму. Одночасно глікокаликс допомагає мікробу за участю екстрацелюлярних ферментів-токсинів руйнувати тканини і поширюватися в організмі. Синьогнійна паличка синтезує два токсини: термолабільний екзотоксин А і термостабільний екзофермент S, які характеризуються некротизуючими властивостями, здатні пригнічувати імунну відповідь, що має зв’язок

601

з Т-лімфоцитами. Мікроб продукує не менше двох гемолізинів, які руйнують ліпідні лецитин, що призводить до некрозу тканини. Ендотоксин, який звільняється після розпаду клітин збудника, є причиною гарячки, гіпотензії, олігурії, лейкопенії.

Діагностика. Для бактеріологічного дослідження у лабораторію відправляють рановий ексудат, кров, трубчасту кістку, внутрішні органи, сперму, корми, воду, деякі інші матеріали. Культуру збудника виділяють за допомогою звичайних середовищ, а її ідентифікацію здійснюють за характерними ознаками росту, морфологічними та біохімічними даними, а також шляхом постановки РА з діагностичними О-аглютинуючими сироватками.

Вірулентність виділених культур підтверджують біопробою на білих мишах,або курчатах, яких заражають в порожнину Очеревини відповідно в дозах 100—300 млн мікробних клітин добової агарової культури на фізіологічному розчині.

Імунітет. У системі захисту організму від синьогнійної інфекції основна роль належить антитілам, фагоцитам і комплементу, які в певній мірі блокують адгезію збудника, перешкоджають його колонізації та десимінації.

Для специфічної профілактики псевдомонозу норок використовують полівалентну формолвакцину. В медицині для лікування синьогнійної інфекції застосовують гомологічні та гетерологічні гіперімунні сироватки та гамма-глобуліни.

Література:

Определитель бактерий Берджи /Дж. Хоулт, Н.Криг, П.Снит, Дж.Стейли, С.Уилльямс.-9-е издание. В двух томах.-М.: Мир, 1997.

602

Здатні утворювати псевдоміцелій із 5-6 витягнутих клітин. На живильних середовищах може формувати справжній міцелій.

розміром близько 1 см. Колонії білі , іколи з кремовим відтінком. У рідкому живильному середовищі формують пристіночний ріст у вигляді кільця та помірний осад.

Стійкість. У воді і грунті може зберігатись від 3- місяців до року. Чутливі до препаратів йоду, брильянтової зелені, формаліну.

Патогенність. Кандіди є представниками нормальної мікрофлори. Проте ,в разі порушення співвідношення різних видів мікроорганізмів у мікробіоценозі, вони здатні обумовити запальний процес. Це ж спостерігається і при втраті належної резистентності збоку макроорганізму. Часто причиною виникнення кандідозу є неконтрольоване застосування антибактерійних засобів, зокрема антибіотиків. У вищезазначених випадках кандіди здатні проникати

услизові оболонки, досягати підслизового шару. При цьому виникає запалення, спостерігається некроз тканини. Інколи гриби проникають

укров і лімфу та розносяться по організму. У внутрішніх органах

605

знею ознак ураження серця, печінки, нирок, нервової системи. У тварин діагностують гастроентерити, вагініти, метрити. Бувають також пневмонії, аборти.

Діагностика. Визначальне значення у діагностиці кандидозів належить лабораторним методам. В лабораторію надсилають зіскоби

зуражених слизових оболонок, молоко з уражених долей вим’я, шматочки внутрішніх органів з гранульомами. Готують мазки, фарбують їх за Грамом, Ціль-Нільсеном, Романовським-Гімзою. У

позитивних випадках спостерігають короткі нитки псевдо міцелію, зрідка – переплетений справжній міцелій, дріжджеподібні клітини.

Імунітет недостатньо вивчений. Перетворювання на кандидоз не забезпечує несприйнятливості до збудника хвороби.

Збудник актиномікозу.

Актиномікоз - хронічне неконтагіозне захворювання тварин, що характеризується утворенням специфічних гранульом – актиноміком.

Широко розповсюджений у природі. Часто паразитує на злакових рослинах.

Частіше вражає велику рогату худобу, дещо рідше свиней, інколи коней, овець, м’ясоїдних, кролів. Зараження відбувається через

606

основі м»ясної води. Оптимальні показники рН середовища – 7,3 – 7,6. Посіви інкубують при 37оС в анаеробних чи аеробних умовах. Збудник росте повільно. Колонії дрібні , 0,5 – 3 мм, мають вигляд грудочок білого інколи з жовтуватим відтінком . При культивуванні в аеробних умовах утворює колонії до 4 мм в діаметрі з втиснутими в агар краями і нерівною поверхнею. При мікроскопії зроблених з колоній препаратів виявляють грампозитивні палички чи переплетені ниткоподібні форми.

Патогенез. Збудник проростає у місці проникнення та обумовлює запальний процес , який супроводжується утворенням гранульом з ознаками ексудативно-гнійного та проліферативного процесів. Унаслідок дегенеративних процесів в центрі гранульоми формується, звичайно, гнійний фокус, по периферії якого розташована гранулятивна зона. Грануляційна тканина поступово перетворюється на фіброзну.

Процес завжди хронічний, триває кілька місяців а то й кілька років. Гранульоми розташовуються переважно в ділянці голови, на рівні кутів нижньої щелепи та привушної слинної залози , або ж у вентральній ділянці передньої третини шиї. Інколи вражаються язик, кістки нижньої щелепи, під щелепові лімфатичні вузли, дуже рідко – глотка, стравохід, шлунок, кишки, органи дихання, вим’я, сечостатеві

607

органи. У свиней частіше вражається вим’я, коней актиномікоз може виникати як ускладнення після кастрації

Діагностика. Ґрунтується на основі аналізу клінічних ознак та перебігу хвороби, а також лабораторних досліджень. В лабораторії досліджують гній, що виділяється із актиноміком, а також відібрані змінені (гранулематозні) тканини.

У позитивних випадках знаходять друзи – дрібні сіруваті зерна. Їх промивають дистильованою водою і переносять на предметне скло у краплю 10 – 20-%-ного лугу, витримують протягом 15хв та наносять краплю 50%-ного гліцерину і накривають покривним склом і досліджують за допомогою мікроскопу. При малому збільшенні мікроскопа друза має такий вигляд: щільний гомогенний центр від якого відходять радіально колоподібні структури. При середньому збільшенні можна розгледіти тонкий несептований міцелій. В принципі цього достатньо, щоб поставити заключний діагноз на актиномікоз.

Імунітет вивчений недостатньо. Не дивлячись на наявність специфічних преципітинів, аглютинінів та комплементзв’язуючих антитіл, тварини можуть захворювати на актиномікоз повторно.

Збудник епізоотичного лімфангіту. Епізоотичний лімфангіт -

хронічне захворювання однокопитних, що характеризується гнійним запаленням лімфатичних судин шкіри і підшкірної клітковини та рігіонарних лімфовузлів.

В літературі хвороба була описана також під назвами африканський сап, бластомікоз та гістоплазмоз.

Збудник – Histoplasma farciminosus (Criptococcus farciminosus).

Гриб має септований міцелій. В уражених грибом тканинах міцелій

608

оболонкою клітин розміром 2,5 – 4 мкм, що брунькуються. У їх цитоплазмі виявляють включення у вигляді зерен та паличок. .

Вирощений у культурі гриб характеризується утворенням відносно товстих міцеліальних септованих структур та численними хламідоспорами , діаметр яких складає 6 – 10,5 мкм. Культивують його на спеціальних живильних середовищах при в атмосфері 10 - 15% СО2. Зазвичай використовують агар Сабуро чи кров»яний агар. Збудник росте повільно (15 – 20 діб), утворюючи колонії у вигляді сіро-жовтих нашарувань, яке згодом стає щільним, складчастим та набуває жовтувато-коричньового забарвлення.

Патогенність. Histoplasma farciminosus патогенний для коней ,

мулів, віслюків, менш патогенний для верблюдів. Зафіксовані випадки захворювання і великої рогатої худоби. Для лабораторних тварин непатогенний.

Зараження відбувається через контаміновані предмети догляду,

процес, що характеризується утворенням вузликів і гнійних фокусів розміром з просяне зерно – горошину, які в подальшому розсмоктуються чи інкапсулюються. В разі незадовільної резистентності тваринного організму збудник проникає у підшкірну

лісового горіха до гусячого яйця. Останні розриваються і на їх місці утворюються виразки, які зливаючись формують обширні місця ураження у шкіри, слизових оболонок органів дихання, ротової

609

порожнини, статевих органів. Уражаються регіоні лімфатичні вузли. Вони збільшуються, стають болючими. Збудник може проникнути у кров та обумовити генералізацію процесу. Що призводить до утворення гнійних фокусів у внутрішніх органах , сепсису і смерті. Летальність сягає 20 – 50%.

Імунітет активно формується. Тварини, що перехворіли, повторно не захворюють. Засоби специфічної профілактики не розроблені.

Збудники мікозів та мікотоксикозів

Захворювання грибної етіології широко розповсюджені та завдають тваринницькій галузі суттєвих економічних збитків. Збудники деяких з них патогенні також і для людини. Захворювання грибної етіології поділяють на дві групи: мікози та мікотоксикози.

Мікози – це захворювання , обумовлені патогенними грибами, що паразитують в організмі. В процесі життєдіяльності вони екскретують

накопичуватись у кормі під час розмноження деяких видів грибів. Переважна більшість мікозів заразні. Мікотоксикози ж напаки, від хворої до здорової тварини не передаються ні під час прямих контактів ні опосередковано.

Збудники дерматомікозів. Дерматомікози – захворювання грибної етіології, основними ознаками яких є ураження шкіри. В залежності від виду грибів-збудників розрізняють трихофітію, мікроскопію та пашу (фавус). Перші два захворювання надзвичайно подібні, тому називають їх стригучим лишаєм.

610