1254490238

живають різні культурні співтовариства громадян, державна влада може стикнутися з різними імперативами, як моральними, так і соціальними.

57. Як справедливо зазначив Уряд, зі всього цього випливає, що етичний клімат в Північній Ірландії стосовно сфери статевих сто- сунків – і це підтверджує неприйняття її громадянами запропонованих змін законодавства – є одним з тих чинників, які національна влада має право враховувати, використовуючи надану ним свободу розсуду. Суд визнає, що існує сильна протидія, в основі якої лежить непідроблене і щире переконання великого числа авторитетних і шановних членів північноірландської громади в тому, що зміна законодавства серйозно підірве моральні засади ірландського суспільства.

Незалежно від того, чи є така точка зору правильною або помилковою (звичайно, вона може можє бути інакшою, ніж ставлення до цієї проблеми в інших співтовариствах), сам факт, що вона реально існує в певних колах північноірландського суспільства, зрозуміло, значимий у світлі п. 2. ст. 8.

59.Безсумнівно, що в складних і суперечливих умовах Уряд Сполученого Королівства діяв сумлінно і обережно. Він доклав максимум зусиль для винесення збалансованих рішень з урахуванням наявності в товаристві протилежних точок зору і дійшов зрештою висновку про те, що в Північній Ірландії є потужний опір будьяким змінам в законодавстві і подальші кроки в цьому напрямі недоцільні. Проте зазначений (загальний) підхід до проблеми сам по собі не може бути вирішальним чинником в питанні про необхідність втручання в особисте життя заявника шляхом застосування до нього оскаржених ним дій. Незважаючи на те, що національна влада зберігає певну свободу розсуду, саме Суд має прийняти остаточне рішення про те, чи є аргументи Уряду достатніми.

60.Підтверджуючи право, яке ставить під сумнів ці закони, Конвенція прагне захистити суто особисті прояви людської особи.

Порівняно з часом, коли приймалося чинне законодавство, розуміння проблеми гомосексуалізму змінилося у бік більшої терпимості до гомосексуальної поведінки. У більшості держав—членів Ради Європи перестали вірити, що те, що є предметом розгляду в цій справі, вимагає вживання кримінальної репресії. Суд не може не бачити еволюції в цьому питанні національних законодавств. І в Північ-

71

ній Ірландії влада останніми роками утримується від застосування кримінального закону до добровільних приватних гомосексуальних стосунків між чоловіками старше за 21 рік, які здатні відповідати за свої дії. Ніщо в матеріалах справи не свідчить про згубний вплив цього явища на суспільну мораль в Північній Ірландії або факти, коли суспільство вимагало суворого застосування закону. У цих умовах не можна стверджувати, що в суспільстві існує «нагальна потреба» визнати ці стосунки кримінально карними; немає достатніх підтверджень їх згубного впливу на членів суспільства, що потребують захисту; немає даних і про те, як це явище позначається на суспільстві в цілому.

Незважаючи на те, що члени суспільства, що вважають гомосексуалізм аморальним явищем, будуть шоковані, ображені і стурбовані наданням гомосексуалістам великих прав, проте самі по собі подібні настрої не можуть служити підставою для застосування кримінального покарання, коли йдеться про гомосексуальні стосунки за взаємною згодою між дорослими людьми.

61. Аргументи, що у зв’язку з цим наводяться Урядом, недостатні для виправдання необхідності збереження в силі оспорених правових норм, оскільки їх загальний результат – кримінально-правова заборона добровільних приватних гомосексуальних стосунків між дорослими людьми чоловічої статі, здатними нести відповідальність за власні вчинки. Тою ж мірою моральне неприйняття гомосексуалізму, що існує в Північній Ірландії, а також заклопотаність громадськості тим, що будь-яке послаблення закону призведе до ерозії етичних принципів, що існують, не можуть бути підставою для настільки значного втручання в приватне життя заявника. «Декриміналізація» не означає схвалення. Тому побоювання, що реформи можуть спричинити помилкові висновки в окремих верств населення, не є вагомою підставою для збереження чинного законодавства в силі зі всіма його особливостями, що не мають собі виправдання.

Резюме: обмеження, якому піддався пан Даджен відповідно до права Північної Ірландії, за своїм абсолютним характером, навіть незалежно від суворості можливого покарання, є невідповідними переслідуваним цілям.

62. На думку Комісії, та обставина, що згідно із законом заявник позбавлений можливості вступати в статеві акти з чоловіками

72

молодше за 21 рік, виправдана як необхідна для захисту прав інших осіб.

Суд раніше вже визнав необхідність в демократичному товаристві певного контролю над гомосексуальною поведінкою, у тому числі і для того, щоб не допустити корисливого використання і розбещення осіб, які є особливо уразливими, наприклад, через свій юний вік. Проте саме національна влада повинна в першу чергу вирішити, якого роду гарантії потрібні для захисту суспільної моралі в країні. Зокрема, саме вона повинна визначати вік, до якого молодим людям має бути наданий відповідний захист кримінальним законодавством.

Висновок

63. Пан Даджен страждав і продовжує страждати від невиправданого посягання на його право на повагу особистого життя. Від-

повідно має місце порушення ст. 8 Конвенції.

73

5.Практика українських судів

усфері захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб

Справа Олексія Волошина (справа про відшкодування моральної шкоди)

Першою судовою справою із захисту прав ЛЖВ в Україні стала справа Олексія Волошина. Олексій не побоявся розкрити свій ВІЛ-статус і добився в суді компенсації за заподіяні йому моральні страждання.

Сталося це в Нових Санжарах Полтавської області. Взимку 2003 року Олексій Волошин був звільнений з посади водія Новосанжарської газети «Злагода». У наказі про звільнення записано: у зв’язку із службовою невідповідністю. Пізніше Олексій дізнався, що головний­ редактор газети Вікторія Дев’ятко боялася працювати з водієм, який має ВІЛ-позитивний статус, тому він і був звільнений.

Проте Олексій не зламався і почав тривалу боротьбу за відновлення власних прав. Він звернувся до Новосанжарської районної прокуратури, яка опротестувала наказ про звільнення. Однак головний редактор Вікторія Дев’ятко рішення прокуратури не виконала і до роботи Олексія не допустила з особистих побоювань.

Олексій Волошин упродовж двох місяців щодня приходив до редакції і з 8-00 до 17-00 сидів на лаві у дворі і просто чекав, аби його не звільнили за прогули.

Деякі жителі Нових Санжар співчували Олексію, допомагали, чим могли: грошима, їжею, одягом. Майже всі жителі знали про те, що Олексій інфікований на ВІЛ і у нього на утриманні двоє малолітніх дітей та дружина.

Зрозумівши, що протестом він нічого не досягне, Олексій вирішив захищати свої права в суді. На той момент він вже не хотів відновлення на роботі, а вимагав відшкодувати йому моральну шкоду за заподіяні страждання. Інтереси позивача представляла адвокат Тетяна Бордуніс.

Суд почався у червні 2004 року і тривав 5 місяців. Спочатку справа для Олексія Волошина складалася не дуже добре, оскільки відповідачами у справі були такі державні структури, як Новосанжарська райрада, казначейство і редакція газети. На сто-

74

роні відповідачів виступали три юристи і адвокат. Вони чинили сильний тиск на суд і свідків, які зрештою відмовилися від надання свідчень у суді. Проте після тривалих слухань Вікторія Дев’ятко частково визнала свою провину.

18 жовтня 2004 року рішенням Новосанжарського районного суду позов Олексія Волошина було задоволено, а з відповідачів стягнута сума 4 000 гривень за заподіяні йому моральні страждання. Суд також визнав, що головний редактор порушила конституційні права і свободи ВІЛ-позитивного громадянина, принизила його честь і гідність.

Пізніше Олексій сказав в інтерв’ю газеті: «Весь час, поки тривав судовий процес, я бачив, що наша бюрократична система направлена проти людини, чиновники займаються шкідництвом. Вони роблять все можливе, щоб зіштовхнути людину в прірву, не дати видертися. Але я не здався і захистив свою людську гідність».

Зараз Олексій живе в селі Клюсовка. Він – приватний підприємець, відкрив свою майстерню з ремонту велосипедів. Їздить на червоних «Жигулях». На панелі автомобіля – Біблія.

Справа Олени Якубенко (справа про відшкодування шкоди за

розголошення інформації про ВІЛ-статус)

Ще одним прикладом захисту прав людини в Україні за ознаками дискримінації у сфері ВІЛ є справа Олени Якубенко з м. Кіровограда, яка 26 травня 2006 року народила дочку. 31 травня Олена разом з дитиною була переведена до лікарні, 5 червня лікарі отримали інформацію з жіночої поліклініки, де Якубенко перебувала на обліку, про наявність у пацієнтки ВІЛ-інфекції.

Цього ж дня лікарі заборонили Олені бачитися з дочкою, а згодом примусили її покинути лікарню. Впродовж місяця Олена домагалась відновлення своїх прав: вона звернулася зі скаргами до прокуратури, Кіровоградського обласного управління охорони здоров’я, але звідусіль отримувала відмови.

Олена, зібравши всю свою волю, подала скаргу до Міністерства охорони здоров’я України. Це відомство провело перевірку описаних Оленою фактів і дійшло висновку про вину медичних праців-

75

ників (діагноз Якубенко не підтвердився, вона виявилася абсолютно здоровою).

На підставі висновку МОЗ України Олена звернулася до суду з позовом про відшкодування заподіяного збитку. Юристи правозахисного центру «ТАБО», метою діяльності якого є захист прав ЛЖВ, надали пані Якубенко юридичну допомогу в суді.

Справа слухалася судом упродовж восьми місяців.

4 вересня 2007 року суд ухвалив рішення про стягнення з Кіровоградського обласного управління охорони здоров’я 2 000 гривень на користь позивачки за заподіяні їй страждання.

Маріупольська справа (справа про відшкодування збитків

за переливання зараженої на ВІЛ крові)

Учервні 2005 року в м. Маріуполі (Донецька область) у міській лікарні № 3 трьом новонародженим дітям відразу після народження за медичними показаннями була влита донорська плазма, що виявилась ВІЛ-інфікованою. Донор була працівником Маріупольської міської станції переливання крові, здавала кров неодноразово, проте через відсутність належного контролю з боку медичних працівників заражена кров була передана до лікувальної установи.

Матері заражених дітей були налаштовані рішуче. Попри велике горе, вони не втратили віру у можливість відновити справедливість і отримати компенсацію за втрату найдорожчого для них – здоров’я дітей, тим більше що досвід інших держав давав їм право сподіватися на це.

Усерпні 2005 року було порушено кримінальну справу за ознакамич.2ст.131КримінальногокодексуУкраїни.Однакзаступник головного лікаря міської станції переливання крові м. Маріуполя А. Пономарьова свою вину заперечувала.

Суд виніс виправдувальний вирок стосовно А. Пономарьової, не знайшовши в її діях складу злочину.

За апеляційною скаргою 16 січня 2007 року Донецький апеляційний суд скасував вирок суду і направив справу на додаткове

розслідування, зазначивши необхідність встановити всіх винних осіб і дати правильну оцінку їх діям.

76

Справа про захист права на шлюб

Улютому 2006 року до адвоката Бордуніс Т. А. звернулася по допомогу жителька м. Коростень Житомирської області Н. Вона розповіла, що в Коростеньському райсуді Житомирської області знаходиться позов її чоловіка О. У своїй позовній заяві він просить визнати шлюб з Н. недійсним, оскільки остання, нібито, укладаючи з ним шлюб, знала про те, що хвора на ВІЛ, та приховала від нього цю інформацію.

Н. розповіла адвокату про те, що вона дійсно хвора на ВІЛ, однак довідалася про це тільки в період вагітності, через дев’ять місяців після укладання шлюбу, жодного наміру заражати ВІЛ свого чоловіка в неї не було.

Безумовно, Н. перебувала у важкому моральному й матеріальному становищі та потребувала підтримки, тим більше, що в неї на руках була 2-місячна донька.

Уході слухань справи в Коростеньському райсуді адвокатом були зібрані й пред’явлені всі необхідні докази, що свідчать про безпідставність вимог позивача. Зокрема, це довідки з лікувальних установ, свідчення лікарів та свідків, медична картка Н.

Під тиском незаперечних доказів позивач О. зрозумів усю безперспективність позову та заявив письмове клопотання про закриття провадження у справі.

Ухвалою від 23 березня 2006 року Коростеньський райсуд закрив провадження у справі. Це зробило неможливим для О. по-

вторно звертатися до суду з таким позовом.

Справа про захист права на освіту64

У 1997 році родина Л. утворила прийомну (фостерну) сім’ю, взявши на виховання дворічного ВІЛ-позитивного хлопчика з притулку, де він перебував після того, як біологічна мати залишила його в пологовому будинку. Мотивація була досить сильною: в цій родині була своя дитина, яка мала слабке здоров’я. Під час оформлення документів на усиновлення було допущено помилку: свідоцтво про народження не змінили на прізвище нових батьків, і дитина мала інше прізвище. Клопоти про здоров’я обох дітей були

64 Виклик та подолання: ВІЛ/СНІД та права людини в Україні. – К.: ПРООН в Україні. – 2008. – С. 78.

77

досить важкими, тому цьому факту до певного часу не приділили належної уваги.

Тим часом діти почали відвідувати дитсадок. Статус хлопчика прийомні батьки не відкрили, розуміючи, що дитину могли не прийняти до дошкільного закладу, або відомості про неї могли проникнути до широкого кола оточення. Згодом батьки іншої дитини довідалися про різні прізвища братика та сестрички і в присутності своєї дитини висловлювали різні припущення. Дитина підхопила ці «характеристики» (на кшталт – «байстрюк», «спідовський») і почала дражнити хлопчика. До неї приєдналися інші, і цькування посилились. Дійшло до того, що майже всі батьки з цього садочка почали вимагати негайного вилучення дитини з дитсадка.

Жодні пояснення не втішали необізнаних і розлючених людей; батьки Л. змушені були забрати обох дітей додому, щоб не травмувати їх психіку. Матері довелось залишити роботу, це суттєво погіршило матеріальний стан родини, до того ж заради дітей батьки переїхали навіть до іншого міста.

Проте коли настав час готуватися до школи, з’ясувалось, що здобувати середню освіту вдома неможливо. Почались клопотання про виправлення прізвища прийомного хлопчика, і тут батьки зіткнулися з тим, що згідно із Інструкцією обласного відділу РАЦСу змінити прізвище дитини можна лише, коли їй виповниться 14 років. Усі заяви були відхилені, жодні пояснення не приймалися, навпаки виникла загроза конфіденційності ВІЛстатусу.

Родина Л. звернулась до ВІЛ-сервісної організації. Ознайомившись з відповіддю з обласного відділу РАЦСу, правозахисник підготував позов до суду. Ситуація обтяжувалась тим, що жодного разу протягом 35 років справи проти обласного відділу РАЦСу не були виграні.

Посилання правозахисника на Конвенцію з прав дитини 1989 р., та деякі статті Декларації та Плану дій «Світ, сприятливий для дітей», прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН 10 травня 2002 року, відіграли вирішальну роль в ухваленні позитивного рішення, на підставі якого було отримане нове свідоцтво про народження. Відтак були розв’язані штучно створені проблеми ВІЛ-позитивної дитини, яка тепер успішно навчається в шко-

78

лі (і виявляє неабиякі здібності), отримує необхідне лікування та опікування.

Коментуючи цей приклад, звернемо увагу на те, що в цій справі, попри всі негативні обставини, вдалося зберегти конфіденційність статусу дитини.

Справа про захист права на лікування у місцях позбавлення волі

ВІЛ-позитивного наркозалежного С. було затримано за спробу нападу з метою пограбування. Найгіршим у цій ситуації було вилучення препаратів, що підтримували його імунну систему.

С. подав заяву на ім’я начальника слідчого ізолятора з проханням дозволити отримувати ліки. Проте йому відмовили в цьому проханні, хоч він і посилався на міжнародне право та українське законодавство.

У суді першої інстанції довіра С. до державного адвоката не виправдалася, навпаки, промова адвоката в суді пролунала як суворий вирок підзахисному.

С. подав апеляцію, текст якої підготував правозахисник, а в суді здійснював свій захист самостійно. Йому вдалося блискуче спростувати майже всі докази звинувачення і повернути суддівську колегію на свій бік. Вирок місцевого суду було скасовано, справу передано іншому складу суду, який, спираючись на ухвалу апеляційного суду та на аргументи підсудного, визначив удвічі менший термін ув’язнення. Окремою ухвалою отримано дозвіл на безперешкодне отримання С. призначених лікарем АРВ-препаратів.

Відбуваючи покарання, С. демонстрував бездоганну поведінку і активну життєву позицію, відмовився від наркотичних речовин, підтримував стан свого здоров’я, яке ледве витримало такі випробування.

Через рік С. було звільнено за амністією, тепер він переймається проблемами ЛЖВ, які потрапили в скрутне становище і не можуть без підтримки ззовні поновити свої права.

Справа про звільнення від відбування покарання через тяжку хворобу (ВІЛ)

Громадянин Ф. звернувся до адвоката Бордуніс Т. А. та повідомив, що проти нього порушена кримінальна справа за ч. 2 ст. 309 КК України.

79

Ф. просив захистити його під час розгляду справи. Стан здоров’я Ф. на той час різко погіршився, він перебував на стаціонарному лікуванні в Київській міській клінічній лікарні № 5 у відділенні ВІЛінфекції з діагнозом: ВІЛ-інфекція, III клінічна стадія. Ф. почав отримувати АРВ-терапію за пожиттєвою безперервною схемою, яка фактично стала частиною його повсякденного життя.

Оскільки в місцях позбавлення волі не було організовано надання антиретровірусної терапії хворим на ВІЛ засудженим, перебування Ф. в місцях позбавлення волі могло мати тяжкі наслідки для його життя та здоров’я.

За участю адвоката було складено письмове клопотання до суду з проханням врахувати всі обставини, пов’язані з особливостями лікування ВІЛ/СНІДу, уважно розглянути питання про стан здоров’я підсудного Ф. та знайти можливості застосування до нього покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, що дасть можливість продовжувати безперервний та своєчасний прийом АРВ-препаратів.

Судом було уважно розглянуто всі обставини справи, включаючи клопотання, заслухано захисника, який розповів про особливість захворювання на ВІЛ/СНІД та його лікування.

На підставі матеріалів та всіх обставин справи суд постановив рішення про застосування до Ф. ст. 75 КК України – звільнення від відбування покарання з випробуванням.

80