1254490238

ВІЛ-інфікованих осіб. Особливо важливо, що ця концепція ґрунтується на універсальних міжнародно-правових нормах про права людини і є спробою неофіційного тлумачення або розуміння цих норм у контексті проблеми захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб.

Серед міжнародних документів рекомендаційного характеру у контексті ВІЛ/СНІДу слід назвати:

•Програму дій, прийняту на Міжнародній конференції з питань народонаселення та розвитку (МКПНР)44;

•Пекінську декларацію та платформу дій 4-ї Всесвітньої конференції ООН про становище жінок45;

•Декларацію про відданість справі боротьби з ВІЛ/СНІДом46;

•Паризьку декларацію «Жінки, діти та синдром набутого імунодефіциту (СНІД)»47;

•Коментар з питань ВІЛ/СНІД і захисту біженців, вимушено переміщених осіб та інших осіб, які перебувають під опікою УВКБ ООН48;

•Застереження загального порядку № 3 «ВІЛ/СНІД і права

дитини»49.

Також слід зазначити такі рекомендаційні акти:

•ВІЛ/СНІД та права людини. Міжнародні керівні принципи50 мають за мету переведення міжнародних норм прав людини в практичну площину в контексті ВІЛ/СНІДу. Принципи містять дві частини. У першій частині наголошується на позитивній відповіді на ВІЛ/СНІД, а в другій визначені дієві заходи, що мають вживатись урядами, аби захистити права людини та досягнути цілей, пов’язаних з ВІЛ. Спираючись на міжнародне

44Міжнародна конференція з питань народонаселення та розвитку організована і проведена під егідою ООН з 5 по 13 вересня 1994 року в м. Каїрі. На Конференції було прийнято «Програму дій», яку вважають практичним планом дій для урядів та неурядових організацій, незважаючи на

їїрекомендаційний характер.

45Четверта Всесвітня конференції ООН про становище жінок проходила в м. Пекіні 4—15 вересня 1995 року. На Конференції було прийнято «Пекінську декларацію» та «Платформу дій».

46Прийнята резолюцією S-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН 27 червня 2001р.

47Прийнята Міжнародною конференцією про наслідки СНІДу для здоров’я матерів та дітей, Париж, 27—30 листопада 1989 р.

48Відповідно до п. 3 Коментаря «Права людини визначають основну нормативну систему, що регулює діяльність УВКБ ООН із захисту і надання сприяння ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД особам, які знаходяться під опікою УВКБ ООН» .

49Прийнято Комітетом з прав дитини ООН, 32-а сесія Генеральної Асамблеї ООН, 13—31 січня 2003 р. 50 Ухвалені Другою міжнародною консультативною нарадою з питань ВІЛ/СНІДу та прав людини

23—25 вересня 1996 р.

51

право, Керівні принципи зробили уряди та міждержавні організації підзвітними щодо їх дій стосовно ЛЖВ;

•Резолюція Підкомісії ООН щодо попередження дискримінації та захисту меншин (№ 1995/21 від 25.08.95 року), у якій наголо-

шується, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД (як фактичного, так і домислюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами у сфері прав людини;

•Резолюція Комісії ООН з прав людини «Про захист прав людини в контексті вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та синдрому набутого імунодефіциту (СНІД)» 1999 року (№ 1999/49)

закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини у зв’язку з ВІЛ/СНІДом;

•Концепція системи ООН «Профілактика поширення ВІЛінфекції серед людей, які зловживають наркотиками» представ-

ляє позицію ООН стосовно політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, а також програмні принципи, на яких будується політика ООН щодо цієї проблеми.

Доступ до інформації стосовно ВІЛ (включно про результати тестування на ВІЛ-інфекцію і право

на таємницю про стан здоров’я щодо ВІЛ-інфікування)

Міжнародно-правові договори про права людини містять базові норми про право на інформацію. Перш за все, це Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Загальна норма, викладена у ст. 19 Пакту, є правовою основою для спеціальних правових норм, до яких належать, зокрема, норми про право на доступ до інформації.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод у

ст. 10 відтворює базову міжнародно-правову норму про право на свободу на інформацію.

Конвенція про права дитини безпосередньо не cтосується питань про дитячий вимір права мати доступ до інформації та засобів профілактики ВІЛ-інфекції. Але в загальному сенсі дитина такого права не позбавлена. Тут може матися на увазі репродуктивне виховання дитини та надання необхідної доброякісної інформації медичними працівниками (ч. 1 ст. 17, ст. 24).

52

Рекомендаційні міжнародні акти

Застереження загального порядку № 3 «ВІЛ/СНІД і права дитини» у п. 16 встановлює, що дітям має надаватися право на доступ до отримання достатньої інформації щодо профілактики та лікування ВІЛ-інфекції офіційними (у процесі навчання і через дитячі засоби масової інформації) і неофіційними (через контакти з безпритульними дітьми, дітьми, що перебувають у відповідних установах, і дітьми, які живуть у складних умовах) каналами.

Відповідно до п. 19 «Застереження» слід створити усі можливі умови, щоб школи були безпечним місцем для дітей, де їм гарантується захищеність і ніщо не сприяє посиленню їх вразливості до ВІЛ-інфекції.

Пункт 24 встановлює, що конфіденційність результатів ВІЛтестування має забезпечуватися в тому числі всередині системи охорони здоров’я і соціального забезпечення, при цьому інформація про ВІЛ-статус дітей не має розкриватися без згоди дитини третім особам, у тому числі батькам.

Політична декларація двадцятої спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, присвяченої спільній боротьбі із світовою проблемою наркотиків 51, серед іншого, зазначає, що держави – члени Організації Об’єднаних Націй (п. 6) «постановляють приділяти особливу увагу скороченню попиту, передусім орієнтуючись на молодь і працюючи з нею в межах формальної і неформальної просвіти, інформаційних заходів та інших профілактичних заходів».

Доступ ВІЛ-інфікованих осіб до медичних послуг

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прого-

лошені в Пакті права людини не обмежені у сфері дії і можуть бути застосованими до будь-яких відносин, що виникають у людському житті. Пакт закріплює право не бути підданим нелюдському поводженню (ст. 7). Пакт забороняє дискримінацію (ст. 2). Це означає, що права, проголошені у Пакті, можуть стосуватися реалізації права доступу до відповідних медичних послуг.

Міжнародний пакт про соціальні, економічні і культурні права. Пакт містить базову норму (ст. 12) про право на найвищий до-

51Прийнята резолюцією S-20/2 Генеральної Асамблеї від 10.06.98 р. Доповідь Комісії з наркотичних засобів, що виступає як підготовчий орган спеціальної сесії Генеральної Асамблеї, присвяченої боротьбі з незаконним збутом, попитом, обігом та поширенням наркотичних засобів та психотропних речовин і пов’язаною із цим діяльністю, про роботу її другої сесії (А/S-20/4), р. 17–21.

53

сяжний рівень фізичного та психічного здоров’я. Саме ця загальна норма є правовою основою для спеціальних правових норм, до яких належать, зокрема, норми про право доступу до медичних послуг. Пакт також містить заборону дискримінації – особа не може бути підданою дискримінації в соціальних, економічних і культурних правах, проголошених в Пакті.

Конвенція про права дитини так само інтерпретує міжнародно визнане право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я і особливо звертає увагу на надання дітям належних послуг з охорони здоров’я (ст. 24). Конвенція також вимагає прийнятності послуг «з точки зору чисельності та придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду» (ст. 3).

Рекомендаційні міжнародні акти ширше висвітлюють зміст права доступу до медичних послуг.

«Декларація про відданість справі боротьбі з ВІЛ/СНІДом» спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН 2001 року розглядає доступ-

ність медичної допомоги передусім у трьох аспектах: недискримінація та відсутність стигматизації; доступність ліків; доступність лікарняної допомоги, не принижуючи і не вилучаючи жодного з цих аспектів. Зокрема, Декларація зазначає, що дотримання прав людини має бути однією з відповідей суспільства на пандемію ВІЛ/ СНІДу і допоможе попередити дискримінацію таких хворих. З цією метою пропонується розробляти стратегії боротьби із стигматизацією та дискримінацією, тому що порушення прав людини унеможливлюють ефективну боротьбу з ВІЛ/СНІДом.

Застереження загального порядку № 3 «ВІЛ/СНІД і права дитини» містить положення, що дискримінація призводить до підвищення вразливості дітей до ВІЛ і СНІДу, у результаті чого дітям відмовляють у доступі до інформації, освітніх, медичних і соціальних послуг або до суспільного життя. У крайніх проявах дискримінація ВІЛ-інфікованих дітей призводить до того, що їхні сім’ї, товариство або суспільство кидають таких дітей напризволяще. Крім цього, дискримінація сприяє поширенню епідемії, підвищуючи ступінь уразливості дітей до інфекції, особливо дітей, які належать до деяких конкретних груп населення, зокрема, особливу занепокоєність викликає дискримінація за ознакою статі у поєднанні із забороною статевих контактів дівчаток, а також дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації.

54

Стаття 2 Конвенції про права дитини зобов’язує державиучасниці забезпечувати усі передбачені Конвенцією права без жодної дискримінації, «незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків або законних опікунів, а також будь-яких інших обставин». Поняття «інші обставини» за змістом ст. 2 Конвенції тлумачиться Комітетом з прав дитини як категорія, що охоплює ВІЛ/СНІД, – статус дитини або одного з її батьків (обох батьків).

Як зазначається у п. 20 «Застереження», діти з більшою ймовірністю звернуться до тих служб охорони здоров’я, в яких персонал ставиться до них дружньо та із заохоченням, у яких надаються різні види послуг та інформація, враховуються їх потреби, надається можливість брати участь у прийнятті рішень, що стосуються їх здоров’я, де послуги доступні та фінансово необтяжливі, де забезпечується конфіденційність та неупередженість, не потребується згода батьків і не допускається дискримінація.

Відповідно до п. 23 «Застереження» держави-учасниці мають утримуватися від запровадження обов’язкового тестування дітей на ВІЛ/СНІД і забезпечувати захист від нього. До проведення ВІЛ-тестування дітям слід надавати достатню інформацію про ризикованість і корисність такого тестування, аби можливо було прийняти усвідомлене рішення. Дітям також має забезпечуватися постійний і рівний доступ до комплексного лікування і догляду, у тому числі до необхідних у випадку ВІЛ-інфікування ліків, товарів і послуг на основі принципу недискримінації.

Доступ ВІЛ-інфікованих осіб до соціальних послуг. Право лю-

дини на необхідне соціальне забезпечення закріплено у Загальній декларації прав людини (ст. 22 і 25). У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права прямо встановлено право на соціальне забезпечення (ст. 9). Це право закріплене також у ст. 7 Пакту, в якій йдеться про право на задовільне існування, у ст. 10 – про обов’язок надавати допомогу сім’ї та матері та захищати їх. Відповідні положення закріплені у Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р.: право на соціальне забезпечення (ст. 12), право на соціальну та медичну допомогу (ст. 13), право на користування послугами соціальних служб (ст. 14), право інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспіль-

55

ства (ст. 15), право сім’ї на соціальний, правовий та економічний захист (ст. 16), право дітей та підлітків на соціальний, правовий та економічний захист (ст. 17).

Декларація про відданість справі боротьби з ВІЛ/СНІДом (прийнята Резолюцією S-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27.06.2001 р.) особливо визначає, що уразливим з точки зору ВІЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу.

Споживачі ін’єкційних наркотиків і програми зменшення шкоди52

Зоглядунапереважноін’єкційнийшляхпоширенняВІЛ/СНІДу

вУкраїні важливим міжнародним документом рекомендаційного характеру для нашої держави є видані Європейським бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я «Принципи профілактики ВІЛ-

інфекції серед осіб, що вживають наркотики»53. У цьому документі до основних напрямів профілактичної роботи у середовищі СІН віднесені: інформаційна робота та освіта; забезпечення легкої доступності соціальних служб та служб охорони здоров’я; активна робота серед осіб, які вживають наркотики шляхом ін’єкцій; забезпечення таких осіб стерильним інструментарієм та дезинфекційними засобами; надання можливості отримання замісної терапії.

Стратегія зменшення шкоди зміщує акценти від боротьби з наркоманією та повного неприйняття вживання наркотиків до профілактики негативних медичних, соціальних, економічних і правових наслідків для СІН, які не можуть або не готові відмовитися від їхнього вживання через свою хронічну залежність.

Стратегія зменшення шкоди офіційно визнана Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) та Об’єднаною програмою ООН з ВІЛ/СНІД (ЮНЕЙДС) як ефективний метод профілактики поширення ВІЛ і наркоманії. Вона повністю відповідає вимогам документу під назвою «ВІЛ/СНІД та права людини. Міжнародні керівні принципи», ухваленому у 1996 році на Другій міжнародній консультації з ВІЛ/СНІДу та прав людини.

Так, у керівному принципі № 4 йдеться про те, що кримінальне законодавство не повинно заважати державам використовувати заходи, що зменшують ризик передачі ВІЛ серед СІН, зокрема, реалізації програм обміну голок та шприців.

52Виклик та подолання: ВІЛ/СНІД та права людини в Україні. – К.: ПРООН в Україні. – 2008. – С. 38.

53Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, що вживають наркотики / Європейське бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я. – Копенгаген, 2001.

56

Оскільки проблема наркоманії тісно пов’язана з проблемою поширення ВІЛ/СНІДу, вони повинні розглядатися і вирішуватися в єдиному комплексі. Концепція системи ООН «Профілакти-

ка поширення ВІЛ-інфекції у середовищі людей, які зловживають наркотиками»54 визначає ті види профілактичної діяльності, які повинні враховуватися при визначенні стратегій профілактики ВІЛ у середовищі СІН. До таких видів діяльності віднесено забезпечення стерильним ін’єкційним інструментарієм та лікування наркотичної залежності, включно із замісною терапією.

Слід зазначити, що три основні Міжнародні конвенції ООН з питань наркотиків та протидії їх незаконному обігу (1961, 1971 та

1988 років55) були прийняті ще в ті часи, коли проблема ВІЛ/СНІДу була практично невідома, або, як в останньому випадку (1988 рік), не була актуальною проблема поширення ВІЛ-інфекції саме серед СІН. Тому зазначені конвенції є доволі жорсткими щодо визначення питань регламентації профілактичної роботи та заходів з лікування наркозалежних. Разом з тим, Конвенція ООН 1961 року допускає використання наркотичних засобів для медичних і наукових потреб, отже замісна терапія розглядається більшістю експертів як цілком законний вид лікування наркозалежних.

У річному звіті за 2003 рік Міжнародний комітет з контролю та управління наркотиками (INCB), який є юридичним гарантом дотримання антинаркотичних Конвенцій ООН, дійшов висновку, що програми замісної терапії не суперечать міжнародним конвенціям56.

Стратегія зменшення шкоди, зокрема, такий метод лікування та профілактики поширення ВІЛ/СНІ, як замісна підтримувальна терапія,цілкомвідповідаєположеннямДеклараціїпрокерівніпринципи скорочення попиту на наркотики (ухвалена Генеральною асамблею ООН 10.06.98 р.)57, у якій зазначено, що програми скорочення по-

54Концепція системи ООН «Профілактика поширення ВІЛ-інфекції у середовищі людей, які зловживають наркотиками». Прийнята на першій сесії Комітету вищого рівня у сфері політики та програм Адміністративного комітету координації, 26—27 лютого 2001 р., Відень.

55Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р. з поправками, внесеними до неї згідно з Протоколом 1972 р. про поправки до Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 р.; Конвенція про психотропні речовини 1971 р.; Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. Усі три конвенції ратифіковані в Україні; саме на їх положеннях базується українське «антинаркоманійне» законодавство.

56Report of the International Narcotics Control Board for 2003 / INCB, United Nations. – 2004. – Р. 36– 37. – Available from: // http://www.incb.org/incb/en/annual_report_2003.html.

57Деклараціяпрокерівніпринципискороченняпопитунанаркотики(ПрийнятарезолюцієюГенеральної асамблеї ООН від 10.06.98 р.). – // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_347

57

питу повинні охоплювати всі сфери профілактичної діяльності – від запобігання початку вживання наркотиків до зменшення негативних наслідків цього вживання для здоров’я та соціальних наслідків зловживання наркотиками для індивідуума та суспільства в цілому.

Як зазначено у «Принципах профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотики», ключовими компонентами замісної терапії є:

•включення метадонових або інших програм замісної терапії до загальнонаціональної стратегії щодо наркотиків, особливо у країнах з високим рівнем поширення наркотиків опійної групи; доступність таких програм для осіб, які вживають наркотики зазначеної групи, у першу чергу для тих, хто вживає наркотики внутрішньовенно та практикує ризиковану поведінку щодо можливості ВІЛ-інфікування;

•залучення СІН до терапевтичних служб з метою зменшення ризикованої поведінки;

•впровадження національних правил та рекомендацій стосовно включення СІН до програм замісної терапії; поєднання програм замісної терапії з програмами освіти з ВІЛ-інфекції з метою зменшення ризикованої поведінки;

•надання у межах програм замісної терапії психосоціальної до-

помоги задля поліпшення соматичного та психічного здоров’я пацієнтів тощо.

Політична декларація двадцятої спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, присвяченої спільній боротьбі зі світовою проблемою наркотиків, серед іншого постановляє, що держави—члени Організації Об’єднаних Націй заявляють (п. 7) «про свою рішимість виділити необхідні ресурси для забезпечення лікування і реабілітації та для створення можливостей соціальної реінтеграції з метою відновлення почуття власної гідності і надії у дітей, жінок та чоловіків, які стали наркоманами, а також для боротьби з усіма аспектами світової проблеми наркотиків».

Працівники комерційного сексу (ПКС)58

15—17 жовтня 2005 року у Брюсселі відбулась перша Європейська конференція працівників комерційного сексу. Під час кон-

ференції було ухвалено Маніфест працівників комерційного сексу

58 Виклик та подолання: ВІЛ/СНІД та права людини в Україні. – К.: ПРООН в Україні. – 2008. – С. 43.

58

Європи. Одним з основних положень Маніфесту є правова вимога співтовариства працівників комерційного сексу щодо вибору професії, особистості, здоров’я і соціального захисту.

Маніфест визначає такі права:

1. Право на свободу від дискримінації. Працівники комерційного сексу вимагають покласти край дискримінації та поліцейському свавіллю.

2.Право на тіло. Ніхто не може примусити працівників комерцій- ногосексувикористовуватисвоєтіло.Правонасекс-обслуговування залишається винятково за працівником комерційного сексу. Комерційний секс відокремлено від сексуального насильства чи сексуального рабства.

3.Право бути почутим. Співтовариство працівників комерційного сексу наполягає на введенні своїх представників до відповідних комітетів, що ухвалюють рішення щодо діяльності працівників комерційного сексу в певній країні чи регіоні. Всі дебати, форуми та інші заходи, під час яких обговорюються умови праці та життя працівників комерційного сексу, не можуть відбуватися без участі самих працівників комерційного сексу.

4.Право на громадські об’єднання. Працівники комерційного сек-

су мають право об’єднуватись в професійні асоціації, спілки тощо, визначати пропозиції та вимоги до відповідних органів стосовно своєї роботи.

5.Право на свободу вільного пересування. Працівники комерційно-

го сексу вимагають від уряду захищати їх права, а також віднайти притулок для тих, хто постраждав від рабства та примусової праці, підтримати їх родини.

6.Насильство в комерційному сексі. Хоча насильство притаманне секс-індустрії, але воно не є визначальним. Найбільшим приводом до насильства є криміналізація комерційного сексу. Тому працівники комерційного сексу вимагають декриміналізації комерційного сексу свідомих дорослих людей та змін законодавства, що дискримінує і таврує працівників комерційного сексу.

7.Насильство над молодими особами в секс-індустрії. Працівники комерційного сексу проти сексуальної експлуатації дітей та неповнолітніх. Їм потрібна підтримка з боку держави, насамперед незахищеним молодим людям з метою надання їм реального вибору та альтернативних можливостей.

59

Конференція сформулювала вимоги до урядів щодо захисту прав працівників комерційного сексу, а саме:

•доступ до послуг охорони здоров’я для всіх мігрантів, які є працівниками комерційного сексу;

•доступ до програм обміну шприців та реабілітаційних програм від наркозалежності;

•доступ ВІЛ-інфікованих до відповідного лікування.

Чоловіки, які мають секс з чоловіками (ЧСЧ)59

До основних міжнародних документів, що містять пряму заборону дискримінації, у тому числі за ознакою сексуальної орієнтації, слід віднести такі:

•Загальна декларація прав людини;

•Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

•Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права;

•Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти;

•Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять;

•Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;

•Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини і осново-

положних свобод.

Відповідно до Міжнародних керівних принципів щодо ВІЛ/СНІД та прав людини держави повинні запровадити антидискримінаційне та захисне законодавство з метою попередити порушення прав ЧСЧ, щоб знизити їх уразливість до інфікування ВІЛ та його наслідків. Ці заходи повинні включати покарання за осуд людей, які практикують секс із представниками своєї статі, законодавче визнання одностатевих шлюбів та/або партнерств та відповідне врегулювання майнових і шлюбних відносин та спадкування60.

Як бачимо, міжнародні документи, що є частиною законодавства України, передбачають користування рівними правами незалежно від сексуальної орієнтації громадян. Керівні принципи рекомендують державам ухвалення законодавства, що унеможливлювало б порушення прав ЧСЧ та дискримінацію представників цієї групи. Однак, досі на практиці положення міжнародних документів є малозастосовними в Україні, а власне українське законодавство не містить реальних механізмів захисту ЧСЧ.

59Виклик та подолання: ВІЛ/СНІД та права людини в Україні. – К.: ПРООН в Україні. – 2008. – С. 43.

60International Guidelines on HIV/AIDS and Human Rights: Consolidated Version / UNAIDS, OHCHR. – Ge- neva, 2006.

60