1254490238

на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня. Зазначені положення конкретизуються у відповідних галузевих кодексах.

Запропоноване видання допомагає виявляти порушення прав людини у сфері ВІЛ та надає інформацію для виправлення ситуації. Виходячи з цього, посібник містить резюме національної судової практики і практики Європейського суду з прав людини, спрямованих на захист і забезпечення прав людей, які живуть з ВІЛ і уразливих до ВІЛ. Особлива увага приділяється правовим нормам, на які посилалися судді при розгляді зазначених справ, – міжнародно- го універсального і регіонального характеру, рекомендаційним нормам міжнародного права і нормам вітчизняного законодавства.

11

2. Загальний огляд законодавства України про ВІЛ/СНІД

УкраїнськезаконодавствоусферізахиступравВІЛ-інфікованих осіб та боротьби з ВІЛ/СНІДом має ту специфіку, що складається із значної кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів (постанов Кабінету Міністрів України, указів Президента України, наказів Міністерства охорони здоров’я України тощо).

В основі законодавства про права ВІЛ-інфікованих осіб перед­ усім лежить Конституція України. Стаття 24 Конституції України проголошує рівність конституційних прав і свобод громадян України та недопустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі за ознаками статі. У статті 49 Конституції України проголошене право на охорону здоров’я, медичну допомогу, медичне страхування та закріплено обов’язок держави створити умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Важливе значення для захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб мають Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.8, яким закріплено право на життя (ст. 281), право на охорону здоров’я (ст. 281), право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285), на таємницю про стан здоров’я (ст. 286) та інше; Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р.9, Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 р.

№2657-XII10 та ін.

Важливу роль у структурі українського законодавства у сфері

захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб відіграють прийняті Верхов­ ною Радою у 1992 році Основи законодавства України про охо-

рону здоров’я, ст. 4 яких проголосила серед основних принципів охорони здоров’я в Україні дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій. Крім цього, Основи законодавства України про охорону здоров’я заклали основні принципи регулювання надання медичної інформації (ст. 39), захисту інформації про стан здоров’я особи (ст. 40), отримання інформованої згоди на медичне втручання (ст. 43) тощо.

Початок сучасному правовому регулюванню питань, що виникають у сфері ВІЛ/СНІДу, та визначенню державної політики у цій

8Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–44. — Ст. 356.

9 Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, № 37. — Ст. 446. 10 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. — Ст. 650.

12

сфері поклав прийнятий у 1991 році Закон України «Про запобі-

гання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення». Нова редакція Закону 1998 р. (із змінами, внесеними у 2001 р.) залишається чинною досі. Цей Закон заклав основи для правового захисту ВІЛ-інфікованих осіб і забезпечив вплив на формування всього подальшого національного законодавства у сфері ВІЛ. Зокрема, Закон визначає державні гарантії щодо профілактики зараження ВІЛ, доступність, якість та ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, права та обов’язки ВІЛ-інфікованих осіб тощо.

Не в останню чергу завдяки цьому Закону і набутому під час його розробки нормативному досвіду прийнята у 1996 році Конституція та інші акти законодавства України забороняють дискримінацію за ознакою стану здоров’я, гарантують усім рівне право на охорону здоров’я та медичну допомогу, право на інформацію та інші права.

Стратегія боротьби з ВІЛ-інфекцією в Україні ґрунтується на визнанні її одним із пріоритетів державної політики у сфері охорони здоров’я, розумінні того, що СНІД – це глобальна проблема і стосується всього суспільства, кожної людини зокрема.

Незважаючи на досить потужну і розгалужену структуру законодавства у сфері ВІЛ/СНІДу і на те, що воно (принаймні на рівні законів) відповідає міжнародним стандартам, в Україні поки що не створено умов для того, щоб людина відчувала себе достатньо юридично захищеною, якщо вона ВІЛ-інфікована чи хвора на СНІД. Причиною цього є низький рівень правової обізнаності і правової культури різних категорій населення (власне кожної людини, а також медиків, адвокатів, управлінців тощо), низький рівень розвитку правозахисної діяльності та відсутність достатніх традицій судового захисту прав людини у зазначеній сфері.

Найбільше за все хвилює дискримінація ВІЛ-позитивних, хворих на СНІД людей з боку працівників галузі охорони здоров’я. На жаль, мають місце непоодинокі випадки, коли медичні працівники, не дотримуючись ані професійної етики, ані законів України, порушують конфіденційність та анонімність інформації про хворих на ВІЛ/СНІД. Деякі з них навіть відмовляються надавати ВІЛінфікованим пацієнтам будь-які медичні послуги, незалежно від того, пов’язані вони з ВІЛ чи ні11.

11 Україна та ВІЛ/СНІД: Час діяти. Звіт про людський розвиток в Україні. – К.:  2003, ПРООН. – С. 14.

13

Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»12 обласні, міські ради мають право розглядати питання епідеміологічного стану на території відповідної ради. Акти цих органів є обов’язковими для виконання на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Органи місцевого самоврядування та управління охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій згідно із Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» мають окремі повноваження у сфері боротьби з інфекційними хворобами, до яких віднесено ВІЛ (ст. 5, 6). Відповідно до ст. 11 цього Закону організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров’я, що тягне за собою право приймати управлінські рішення у вигляді локальних нормативних актів, яким місцеві органи користуються. У Законі такі повноваження окреслені загально («здійснюють комплексні заходи, спрямовані на ліквідацію епідемій, спалахів інфекційних хвороб та їх наслідків», «забезпечують проведення профілактичних та протиепідемічних заходів»), що створює можливість тлумачити їх широко.

Особливості прав ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» всі ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами. Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:

•відшкодування збитків, пов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;

•безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку;

•безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування;

•користування ізольованою житловою кімнатою.

12 Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР.

14

Участь ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях медичних засобів і методів, науковому вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відеота кінозйомках про-

вадиться тільки за їх згодою.

Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛінфікованих або хворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 18 цього Закону забороняється відмова у прийманні до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав на підставі того, що особа є ВІЛ-інфікованою чи хворою на СНІД, а також ущемлення на цій підставі прав рідних і близьких такої особи.

Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права ВІЛінфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені у суді (ст. 19).

Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на:

•спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років із звільненням на цей час від роботи з виплатою допомоги з тимчасової непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною;

•збереження за одним із батьків у разі звільнення його з ро-

боти у зв’язку з доглядом за дитиною віком до 16 років безперервного трудового стажу для нарахування допомоги з тимчасової непрацездатності за умови влаштування на роботу до досягнення дитиною зазначеного віку (ст. 21).

Відповідно до ст. 22 Закону матері, які мають дітей віком до 16 років, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на одержання щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час. У разі відсутності матері та виховання такої дитини батьком або іншою особою це право надається зазначеним особам.

Дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, призначається щомісячна державна допомога у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст. 23).

15

Доступ до інформації стосовно ВІЛ

Українське законодавство встановлює необхідні правові гарантії загального права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Це право закріплене в Конституції України (ст. 34), а також майже в 20 законах України та кількох десятках підзаконних актів, серед яких особливе значення мають Цивільний кодекс України та Закон України «Про інформацію» від 02.10.92 р. № 2657-XII.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 Цивільного кодексу України інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі13.

І Цивільний кодекс України (ст. 302), і Закон України «Про інформацію» (ст. 9, 10)містять загальні положення про право на інформацію (без визначення окремих категорій осіб). Основи законодавства України про охорону здоров’я передбачають обов’язок держави сприяти

«утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров’я…» (ст. 32). Закон України «Про охорону дитинства» надає дитині право на вільне висловлювання особистої думки та отримання інформації, що відповідає її віку (ст. 9).

Наказом Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства праці та соціальної політики України від 23.11.2007 р. № 740/1030/4154/321/614а14 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.12.2007 р. за № 1405/14672) «Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і соціального супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей» було затверджено відповідну Інструкцію.

Розділ 2 цієї Інструкції передбачає, що профілактичні заходи з питань профілактики ВІЛ-інфекції у жінок здійснюються відповідними методами та формами:

•у дошкільних, середніх, спеціалізованих та вищих навчальних закладах I–IV рівнів акредитації;

•центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, закладах соціального обслуговування, притулках для дітей, центрах соціально-психологічної реабілітації;

•органах реєстрації актів цивільного стану;

13Подібне визначення містить і ст. 1 Закону України «Про інформацію».

14Офіційний вісник України. – 2008. – № 2. – Ст. 64.

16

•центрах здоров’я, центрах профілактики та боротьби зі СНІДом;

•центрах планування сім’ї та репродукції людини, центрах репродуктивного здоров’я підлітків, у лікувальних закладах із сімейної медицини, педіатрії («Клініках, дружніх до молоді»), акушерства та гінекології, дерматовенерології, наркології, медичної генетики;

•підвідомчих установах Державної кримінально-виконавчої

служби України.

Проведення профілактичних заходів забезпечують підготовлені спеціалісти за програмами, затвердженими МОН України. До проведення профілактичних заходів можуть залучатися представники громадських організацій (ГО) та волонтери, які пройшли підготовку із зазначених питань і мають дозвіл відповідних міністерств (їх підвідомчих установ) на проведення цих заходів.

Питання профілактики ВІЛ включаються до обов’язкових навчальних програм дошкільних, середніх, спеціалізованих та вищих навчальних закладів I–IV рівнів акредитації, програм дота післядипломної медичної та педагогічної освіти, спільних програм центрів планування сім’ї та регіональних органів освіти, програм підготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (ЦСССДМ).

Центральні органи виконавчої влади висвітлюють питання профілактики ВІЛ відповідно до компетенції в засобах масової інформації, у тому числі при проведенні спеціальних акцій, просвітницьких заходів для груп населення з ризикованою поведінкою.

У місцях масового перебування людей, в установах усіх форм власності розміщуються інформаційні матеріали з питань профілактики ВІЛ, погоджені з МОН України. Так, жінкам пропонується під час проведення щорічних профілактичних гінекологічних оглядів обстежитись на ВІЛ з проведенням дота післятестового консультування.

Разом з тим можна констатувати відсутність системності в інформаційній роботі, низький рівень поінформованості щодо ВІЛ на рівні суспільства в цілому, недостатню підготовку з цих питань викладачів, вчителів, соціальних працівників, працівників закладів охорони здоров’я, упередженість щодо ВІЛ-інфікованих, нетолерантне ставлення до проблеми – все це є бар’єрами на шляху доступності до адекватної інформації.

17

Доступ ВІЛ-інфікованих осіб до медичних послуг

Право на належну медичну допомогу поділяється на право мати доступ до такої допомоги та право отримувати прийнятну медичну допомогу. Право на доступ до належної медичної допомоги належить до так званих позитивних прав. Позитивне право створює для держави певні обов’язки, зокрема, видати необхідні закони та підзаконні акти, якими право на доступ до належної медичної допомоги було б надане і захищене (на відміну від права на прийнятність медичної допомоги, яке належить до так званих негативних прав, оскільки насамперед вимагає від держави не лише проголосити право на прийнятність медичної допомоги, а й створити реальні умови, за яких це право може бути повноцінно реалізоване). Право на належну медичну допомогу є соціальним правом, користування яким пов’язане з певною специфікою, його реалізація перебуває в залежності від економічних можливостей держави. Але згідно з міжнародними зобов’язаннями, що поширюются і на Україну, держави повинні прагнути поступово забезпечити здійснення усіх соціальних прав.

Основні проблеми у доступі до медичних послуг, з якими можуть стикатися люди, які живуть з ВІЛ, полягають у такому:

•фізична доступність – у першу чергу, встановлення законодавством вікових обмежень на самостійний доступ до медичної допомоги та послуг, зокрема, тестування на ВІЛ;

•забезпечення добровільності консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію – право на вільне прийняття рішень можливе за відсутності пороків волі і пов’язане з відсутністю психологічних обтяжень;

•повнота, точність, об’єктивність і вірогідність інформа-

ції – відносяться законодавством до основних принципів інформаційних відносин;

•«економічна» доступність – у деяких медичних установах зберігається практика оплати медичних послуг пацієнтами у вигляді збирання пожертв (благодійних внесків). Ця обставина може стати непереборною у доступі до відповідної медичної допомоги та послуг;

•дискримінація – надання переваг чи обмеження у правах за певною ознакою (стать, хвороба, колір шкіри, етнічне походження, місце проживання тощо). Доведення факту дискримінації пов’язане

звиявленням переваг чи обмежень у правах (юридичних чи фак-

18

тичних) в окремих осіб, які належать до певної групи. Право не бути дискримінованим є фундаментальним правом людини. Однак слід мати на увазі, що держава вправі законодавчо обмежувати деякі права людини;

• стигматизація – заходи (соціальна ізоляція), дії (помітки, «таврування», створення зловісного образу тощо), що призводять до виділення за певними ознаками певної групи людей чи окремих осіб, що може мати наслідком дискримінацію. Проблема існування стигматизації стосується більше професійної етики та недостатньої інформованості населення, ніж законодавства.

Свідоме прийняття людиною рішення про здійснення чи нездійснення стосовно неї медичних маніпуляцій та втручань є «інформованою згодою». Згідно зі ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я кожний громадянин України має право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і вибір закладу охорони здоров’я. За Цивільним кодексом України фізична особа має право на охорону її здоров’я (ч. 1 ст. 283) та на надання їй медичної допомоги (ст. 284).

Законодавством України гарантується доступність, якість, ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, в тому числі анонімного, з наданням попередньої та наступної консультативної допомоги, а також забезпечення безпеки такого медичного огляду для обстежуваної особи та персоналу, який його проводить (ст. 4 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»).

Порядок добровільного консультування і тестування на ВІЛ-

інфекцію (протокол), затверджений наказом МОЗ України від 19.08.2005 р. № 415 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 22.11.2005 р. за № 1404/11684), містить принципи добровільного консультування і тестування (ДКТ) відповідно до рекомендацій ВООЗ та ЮНЕЙДС, що є обов’язковими мінімальними вимогами до процедури консультування і тестування.

19

Законодавча основа забезпечення фізичної доступності медичної допомоги

Фізична доступність забезпечується шляхом широкого (в усіх закладах охорони здоров’я незалежно від форм власності, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, підприємствах, організаціях, установах, через засоби масової інформації тощо) розповсюдження інформації про заклади, що надають послуги з ДКТ (адреси, номери телефонів, режим їх роботи).

Основними бар’єрами фізичної доступності медичної допо-

моги можна назвати місце звернення за медичною допомогою і вік, з якого особа може самостійно звернутися по медичну допомогу. На практиці досить часто виникають ситуації, коли лікувальні заклади відмовляються надавати медичну допомогу особам, які не зареєстровані на територіальній дільниці, до якої цей заклад належить. Так, відповідно до п. 11 Примірного положення про дитячу міську поліклініку (поліклінічне відділення), затвердженого наказом МОЗ «Про удосконалення амбулаторнополіклінічної допомоги дітям в Україні» від 29.11.2002 р. № 434, дитяча поліклініка (поліклінічне відділення лікарні, в т. ч. дитячої) є лікувально-профілактичним закладом, що в районі своєї діяльності забезпечує організацію проведення комплексу профілактичних заходів щодо охорони здоров’я прикріпленого дитячого населення віком 0–18 років. Мотив відмови полягає у тому, що фінансування цього закладу здійснюється з розрахунку кількості зареєстрованих мешканців. У цьому зв’язку вважаємо за доцільне ширше залучати до проведення ДКТ «клініки, дружні до молоді».

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутогоімунодефіциту(СНІД)тасоціальнийзахистнаселення»уст.7 встановлює: «Медичний огляд неповнолітніх віком до 18 років і осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, може проводитися на прохання чи за згодою їх законних представників, які мають право бути присутніми при проведенні такого огляду».

Однак, відповідно до ч. 3 ст. 284 Цивільного кодексу України медична допомога чотирнадцятирічній особі надається за її згодою. Подібна норма міститься і в ч. 1 ст. 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»: медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) щодо пацієнта віком

20