1254490238

4.Практика Європейського Суду з прав людини

усфері захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб

D проти Великобританії, справа № 146/1996/767/964 (1997)

Короткий неофіційний виклад обставин справи

Європейський суд з прав людини прийняв свою постанову 2 травня 1997 року61.

Сторони. Заявник D був громадянином Сент-Кітсу, якому загрожувала депортація з Великобританії. Відповідачем був уряд Великобританії.

Засоби юридичного захисту, що їх вимагав позивач

Заявник D вимагав розпорядження суду, що забороняє Великобританії депортувати його до Сент-Кітсу, стверджуючи, що це буде фактично порушенням Європейської конвенції з прав людини.

Результат. Європейський суд з прав людини ухвалив постанову на користь заявника D, встановивши, що його депортація буде дорівнювати негуманному або такому, що принижує гідність, поводженню, що суперечить ст. 3 зазначеної Конвенції.

Вихідна інформація й суттєві факти

D прибув до Великобританії в 1993 році, зазначивши в заяві на в’їзд, що він має намір в’їхати до країни на два тижня як гість. В аеропорту у нього було виявлено кокаїн, і йому було відмовлено у в’їзді.

D був узятий під варту, і щодо нього була порушена кримінальна справа. У серпні 1994 року, перебуваючи у в’язниці, він переніс напад опортуністичної інфекції, і йому був поставлений діагноз ВІЛ. У серпні 1995 року вміст кліток Т4 в його організмі знизився нижче за показник 10, і йому був поставлений діагноз СНІД з ознаками анемії, що чергується.

У січні 1996 року він був тимчасово звільнений з в’язниці за хорошу поведінку; однак безпосередньо перед звільненням з в’язниці імміграційні органи розпорядилися про його депортацію до СентКітсу. З цієї причини він був поміщений до центру затримання до його висилки з країни.

Через кілька місяців, коли юридичні процедури ще не були завершені, він був звільнений для мешкання в спеціальному центрі

61Reports of Judgements and Decisions 1997-III, p. 795, § 59; (1997), 24 EHRR 423 (Європейський суд з прав людини). Цю постанову також можно знайти на сайті суду www.echr.coe.int.

61

для людей, хворих на СНІД. Йому були надані антиретровірусні препарати і пентамідін для профілактики рецидивів пневмонії. Через декілька місяців, незадовго до слухання його справи в Європейському суді з прав людини він був поміщений до лікарні.

Згідно з прогнозом тривалість життя D могла становити 8–12 місяців, яка скоротиться більш ніж в два рази в разі скасування підтвердженої ефективної терапії і правильного медичного догляду. Інформація, отримана з Червоного Хреста і Вищої комісії для східнокарибських держав, свідчила про те, що медичні установи у Сент-Кітсі не мали можливості для надання медичного лікування, необхідного для D, і що там не було медичних служб, які надають лікування від СНІДу. D не мав у Сент-Кітсі свого будинку або рідної сім’ї, яка могла б піклуватися про нього.

Офіційна політика Великобританії, якою керувалися співробітники імміграційного відділу, наказувала, що в разі прийняття заяви на отримання дозволу на в’їзд до Великобританії такий дозвіл не надається жодній особі, яка має ВІЛ або СНІД. Разом з тим політика передбачала винятки з цих правил на підставі співчуття. У політиці говориться: «…можуть мати місце випадки, коли існують очевидні дані про відсутність умов для лікування у власній країні заявника. У тому випадку, якщо наявні дані вказують на те, що відсутність такого лікування істотно скоротить очікувану тривалість життя заявника, звичайно рекомендується дати дозвіл на те, щоб залишитися»62.

Однак керівник імміграційної служби відмовив у наданні дозволу. У листі з відмовою говорилося:

«Ми з жалем дізналися про медичні обставини пана D […], однак, відповідно до політики Департаменту ми не згодні з тим, що в цілому чи з огляду на індивідуальні обставини цієї справи було б правильним дозволити особі, яка хвора на СНІД, залишитися тут на виняткових умовах, у той час як лікування в цій країні проводиться за державний рахунок у рамках національної системи медичного обслуговування. Крім того, було б несправедливо поводитися іншим чином з особами, хворими на СНІД, на відміну від поводження з іншими людьми, що страждають відхиленнями здоров’я…».

62Immigration and Nationality Department of the Home Office, Policy Document BDI 3/95 (August 1995),

пар. 5, цитується в Європейському суді з прав людини, постанова, пар. 28.

62

З цієї причини D направив прохання до Європейської комісії з прав людини63, стверджуючи, що рішення Великобританії про його депортацію суперечило низці положень Європейської конвенції з прав людини.

Розглянуті юридичні аргументи і запитання.

D стверджував, що його депортація з Великобританії до СентКітсу спричинить ризик скорочення тривалості життя і буде рівноцінна негуманному і такому, що принижує гідність, поводженню і порушенню його фізичної цілісності, оскільки він страждав від СНІДу і не зможе отримати адекватне медичне лікування та умови життя (ст. 3 Конвенції).

Усвоїй попередній постанові про можливість розгляду справи Європейська комісія дійшла висновку про те, що депортація D до Сент-Кітсу буде включати відповідальність Великобританії відповідно до ст. 3 Конвенції. Суд прийняв подібну точку зору. Він зазначив, що стаття 3 фіксує одну з основних цінностей демократичних суспільств. Саме з цієї причини суд неодноразово підкреслював відповідно до своїх повноваженнь, включаючи екстрадицію, висилку або депортацію осіб до третіх країн, що ст. 3 забороняє катування або нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження і покарання і що її гарантії застосовуються незалежно від неналежного характеру поводження конкретної особи.

Суд визначив, що оскільки D фізично був присутній у Великобританії і перебував в її юрисдикції починаючи з 1993 року, Великобританія була зобов’язана забезпечити його права відповідно до ст. 3, незалежно від тяжкості його правопорушення в зв’язку з контрабандним ввезенням наркотиків.

Усправі D суд відзначив, що:

Заявник перебував на розвинутій стадії невиліковного і термінального захворювання. Різке виключення можливості одержання таких послуг [до яких на цей час він має доступ у Великобританії] буде мати найбільш важкі наслідки для нього. Не оспорюється той факт, що його депортація прискорить його смерть. D залежить від медичного і паліативного догляду, який він наразі отримує, і, поза всяким сумнівом, психологічно готовий до смерті у звичному середовищі. Хоча не можна сказати, що умови, з якими він буде

63На час розгляду справи зазначена Комісія була складовою частиною Європейського суду з прав людини. Наразі Комісію ліквідовано.

63

стикатися у країні що приймає, самі по собі є порушенням стандартів ст. 3, виселення поставить його в положення ризику смерті в дуже важких обставинах і буде тим самим рівноцінне негуманному поводженню. У найбільш виняткових обставинах такої справи і з огляду на спонукальні гуманітарні міркування, що мають місце, необхідно дійти висновку про те, що виконання рішення про ви-

селення заявника буде порушенням статті 3.

Коментар

Те, що такий судовий орган, як Європейський суд з прав людини виявив бажання ухвалити постанову про те, що відмова в доступі до адекватного медичного догляду, принаймні на завершальних стадіях розвитку захворювання, може бути рівнозначною негуманному і такому, що принижує гідність, поводженню, є значним досягненням. Проте, хоча це не зазначено прямо, суд, ймовірно, боявся відкрити шлюзи для припливу «медичних туристів» або «медичних біженців» з країн, що розвиваються, в багатші країни, що мають державні системи охорона здоров’я, здатні надати доступ до догляду, що зберігає або подовжує життя. З цієї причини він максимально прагнув показати, що його постанова більшою мірою залежала від обставин співчуття в цьому конкретному випадку. Таким чином, він не створив прецеденту, що може застосовуватися широко.

Подальший досвід підтверджує межі такої судової постанови. Мали місце декілька інших справ, в яких позивачі прагнули використовувати цю постанову суду. Ці справи виявилися безрезультатними за своїми фактами, продемонструвавши небажання суду розширити можливості для застосування ст. 3 Конвенції для захисту людей, що мають серйозні проблеми із здоров’ям, для того, щоб унеможливити їх висилку до країн, що розвиваються, і мають обмежений доступ до адекватного медичного догляду.

64

Z проти Фінляндії

Судове рішення від 25 лютого 1997 р.

Короткий неофіційний виклад обставин справи

Основні факти

Заявниця – пані Z, фінська громадянка – була одружена з паном Х. Обидва ВІЛ-інфіковані.

Суд міста Гельсінкі засудив пана Х за замах на ненавмисне вбивство шляхом зараження на ВІЛ-інфекцію і за згвалтування в цілому до семи років тюремного ув’язнення. Були проголошені лише резолютивна частина судового рішення та його стисле обґрунтування. Суд вирішив, що повний виклад судового рішення і матеріали справи повинні залишатися закритими протягом десяти років, незважаючи на прохання пана Х і його жертв про триваліший термін секретності.

Під час кримінального процесу деякі лікарі і психіатр, які лікувализаявника,буливимушенінадатисвідченняпрозахворювання заявника. Сама пані Z відмовилася свідчити, а свідчення лікарів були необхідні, щоб встановити дату, коли пан Х вперше дізнався або мав підстави підозрювати, що він був ВІЛ-інфікований. Крім того, історії хвороби пана Х і пані Z були вилучені під час поліцейського обшуку в лікарні, де вони обидва лікувалися, і фотокопії цих документів були долучені до матеріалів справи. Хоча слухання були закритими, звіти про судові засідання з’являлися у великих газетах принаймні двічі.

Апеляційний суд підтвердив рішення міського суду і на додаток до цього засудив пана Х ще за двома злочинами, що збільшило загальний термін позбавлення волі до одинадцяти років. Вирок, в якому зазначені повністю імена пана Х і пані Z і обставини їх ВІЛ-інфікування, став доступний журналістам.

Витяги із судового рішення

62. У своїй скарзі до Комісії заявниця вказала на бездіяльність фінської влади, що допустила розголошення в пресі її повного імені як носія ВІЛ-інфекції і медичного діагнозу.

Оцінка Суду

95. Суд бере до уваги фундаментальне значення захисту відомостей особистого характеру, причому не лише медичних, для здійснення права на повагу особистого та сімейного життя, як це

65

гарантується ст. 8 Конвенції. Повага таємниці даних про здоров’я людини є найважливішим принципом правових систем всіх учасників Конвенції. Істотно важливо не лише поважати особисте життя хворих, але також зберігати їх довіру до лікарів і служби здоров’я в цілому.

Без такого захисту ті, хто потребує медичної допомоги, можуть утриматися від повідомлення інформації особистого або інтимного характеру, необхідної для належного лікування, і навіть від звернення за такою допомогою, тим самим ставлячи під загрозу своє власне здоров’я, а в разі заразливих хвороб і здоров’я суспільства.

Внутрішнє законодавство повинне надавати належні гарантії для запобігання поширенню або розголошенню таких відомостей про здоров’я людини, що несумісні з гарантіями за ст. 8 Конвенції.

96.Вищеназвані міркування особливо важливі щодо захисту таємниці відомостей про ВІЛ-інфікованих. Розголошення таких відомостей може вирішальним чином вплинути на їх особисте або сімейне життя, а також соціальний стан і професійну діяльність

іпіддати їх ризику остракізму. У певної частини людей це може мати наслідком ухилення від діагностики або лікування, що підриває превентивні зусилля суспільства у боротьбі з пандемією.

97.Водночас Суд припускає, що інтереси пацієнта і всього суспільства в цілому із захисту таємниці медичних відомостей можуть поступитися за своєю значимістю інтересам розслідування

іпокарання злочинів і забезпечення гласності судочинства, якщо доведено, що такі інтереси мають істотніше значення.

99.Що стосується питання про доступність для публіки відомостей особистого характеру, Суд вважає, що необхідно залишити національній владі широке поле розсуду для встановлення справедливої рівноваги між інтересами гласності судочинства, з одного боку, і інтересами сторони або третьої особи в збереженні таємниці таких відомостей, з іншого боку. Межі такого розсуду залежатимуть від таких чинників, як природа і важливість інтересів

іміра втручань.

Зобставин справи Суд переконаний, що те, що відбувалося в суді, давало змогу взяти належним чином до уваги позицію за-

66

явника, що відповідало ст. 8 Конвенції. Таким чином, процедура свідчить про порушення цієї статті.

Розпорядження лікарям і психіатрові заявниці надати свідчення

103.Суд відзначає, що відповідно до фінського закону від лікарів заявника можна вимагати свідчення без його ясно вираженої згоди в дуже обмежених випадках, а саме у зв’язку зі слідством і пред’явленням звинувачення в серйозних кримінальних злочинах, що тягнуть покарання не нижче ніж шість років позбавлення волі. Оскільки лікарі відмовилися свідчити в поліції, була отримана санкція від судового органу – міського суду – заслухати їх як свідків в суді. Допит відбувався за закритими дверима в міському суді, який заздалегідь розпорядився, щоб всі документи, включаючи протоколи свідчень свідків, залишалися секретними.

Всіх, хто брав участь в процесі, зобов’язали ставитися до цих матеріалів як до секретних, і порушення могло б спричинити відповідно до фінського закону цивільну та/або кримінальну відповідальність.

105.У світлі вищеназваних чинників Суд вбачає, що залучення лікарів заявника надати свідчення було досить мотивовано обставинами справи і відповідало вимогам, продиктованим правомірною метою. Відповідно, не було порушення ст. 8 із цього питання.

Вилучення історії хвороби заявника і залучення її до матеріалів розслідування

106.Вилучення історії хвороби заявниці і залучення її до матеріалів розслідування були додатковим заходом до розпоряджень про залучення лікарів як свідків. Вони були засновані на захисті тих самих важливих публічних інтересів.

107.Крім того, вони також супроводжувалися обмеженнями і гарантіями проти зловживань. Норми, що визначають вилучення матеріалів, були суворо обмежувальними. Що ще важливіше, це те, що документи були представлені в закритому судовому процесі, і міський суд вирішив, що вони повинні вважатися секретними, і такий захід був гарантований тими самими правилами і засобами правового захисту, як і свідчення свідків.

110.Тому Суд вважає, що вилучення історії хвороби заявника і залучення її до матеріалів слідства були підтверджені достатніми і обґрунтованими аргументами, які переважують інтереси заявника. Суд задоволений тим, що заходи були відповідні переслідуваним

67

правомірним цілям, і, відповідно, не вбачає порушення ст. 8 Конвенції також і з цього питання.

Тривалість терміну секретності медичних відомостей

112.Суд не переконаний, що, призначаючи термін в десять років, національний суд надав достатнє значення інтересам заявниці. Потрібно пам’ятати, що в результаті того, що відповідна інформація прозвучала на судовому процесі без її згоди, її право на повагу особистого та сімейного життя вже піддалося серйозному втручанню.

Проголошення повного імені заявниці та інформації про стан її здоров’я у рішенні Апеляційного суду

113.Незалежно від того, чи просила заявниця досить зрозуміло Апеляційний суд опустити згадку її повного імені і стану здоров’я, цей суд через адвоката Х був ознайомлений з її бажанням збільшити термін секретності на період понад десять років. З цього очевидно випливає, що публікація відповідної інформації спричинила порушення права заявниці на повагу її особистого та сімейного життя, як це гарантується статтею 8.

Висновок

114.Таким чином, Суд доходить висновку, що не було порушення ст. 8 Конвенції (1) щодо розпоряджень, що вимагають свідчень від лікарів заявника, і (2) щодо вилучення її історії хвороби і залучення її до матеріалів слідства. З іншого боку, Суд вважає (3), що якщо так станеться, що відповідні медичні відомості стануть надбанням гласності вже в 2002 р., це буде порушенням ст. 8 Конвенції (4), оскільки мало місце порушення щодо публікації повно-

го імені заявниці і медичних даних про її захворювання у рішенні Апеляційного суду.

Моральна шкода

122. Суд визнав встановленим той факт, що заявниця зазнала моральної шкоди в результаті розголошення її повного імені і медичних відомостей про неї у рішенні Апеляційного суду. При визначенні розміру компенсації Суд не вважає себе зв’язаним національною практикою, хоча і може виходити з неї. Ґрунтуючись на принципі справедливості, Суд присуджує заявниці відповідне відшкодування в сумі 100 000 фінських марок.

68

Даджен (Dudgeon)

проти Сполученого Королівства Судове рішення від 22 жовтня 1981 р.

Короткий неофіційний виклад обставин справи

Основні факти

УПівнічній Ірландії відповідно до Закону про злочини проти особи 1861 р. і Закону про внесення змін до кримінального законодавства 1885 р. протиприродні статеві зв’язки і груба непристойність, незалежно від того, чи мають вони місце приватно або публічно, є кримінально караними злочинами, що тягнуть покарання у вигляді позбавлення волі строком на два роки (за грубі непристойні дії) до довічного ув’язнення (за протиприродні статеві зв’язки). Добровільні сексуальні стосунки між дорослими жінками не є кримінальним злочином.

За деякими винятками, що стосуються психічно хворих, військовослужбовців і моряків торговельного флоту, акти гомосексуального характеру, що здійснюються за закритми дверима і за згодою між двома особами чоловічої статі, починаючи з 21 року і старше, перестали вважатися кримінальним злочином в Англії і Уельсі після ухвалення Закону про статеві правопорушення 1967 р., а також в Шотландії після ухвалення Закону про кримінальне судочинство 1980 р.

Пан Даджен, підданий Сполученого Королівства, 1946 р. н., що проживає в Ірландії, є гомосексуалістом. Протягом деякого часу пан Даджен брав участь в кампанії за перегляд Закону Північної Ірландії про гомосексуалізм. У січні 1976 р. пан Даджен був підданий тривалому допиту в поліції стосовно його гомосексуальних схильностей. Потім проти нього мали намір почати кримінальне переслідування, але в лютому 1977 р. панові Даджену було оголошено, що він не буде переслідуватися згідно із законом.

Розгляд в Комісії з прав людини

Ускарзі, що була подана паном Дадженом до Комісії в травні 1976 р., він стверджував, що кримінальне право Північної Ірландії, забороняючи добровільні приватні гомосексуальні стосунки між дорослими чоловіками, здійснює необґрунтоване втручання в його право на особисте життя, передбачене ст. 8 Конвенції. 3 березня 1978 р. скарга була визнана в основному прийнятною.

69

Витяг із судового рішення

37.Заявник стверджує, що відповідно до законодавства Північної Ірландії він піддається ризику кримінального переслідування

узв’язку з його гомосексуальними схильностями, терпить постійне страждання і нервову напругу внаслідок самого факту існування подібних законів, а також страх утиску і шантажу. Він звинуватив поліцію в здійсненні в його будинку в січні 1976 р. обшуку, після якого він був допитаний в поліції про його гомосексуальні зв’язки. Його особисті папери, відібрані при обшуку, були повернені більш ніж через рік.

Заявник стверджує, що через порушення ст. 8 Конвенції він терпить страждання і продовжує страждати від невиправданого втручання в його право на повагу особистого життя.

48.Як справедливо зазначила Комісія в своїй доповіді, головне питання, що виникає у зв’язку зі змістом ст. 8 стосовно цієї справи, полягає в тому, наскільки «необхідне в демократичному суспільстві» збереження чинного законодавства, що оспорюється.

53.У статті 8, так само, як і в деяких інших статтях Конвенції, поняття «необхідність» тісно пов’язане з поняттям «демократичне суспільство». Згідно з практикою Суду, щоб визнати обмеження необхідним в суспільстві, яке характеризується терпимістю і відвертістю, це обмеження має бути відповідним переслідуваній правомірній меті.

54.Завдання Суду – визначити, чи є аргументи влади, що обґрунтовують оспорюване «втручання», належними і досить обґрунтованими з точки зору п. 2 ст. 8. У завдання Суду не входить оціночне судження про моральні аспекти гомосексуальних стосунків між дорослими чоловіками.

56.Уряд перш за все звернув увагу на глибокі відмінності громадської думки Північної Ірландії і Великобританії стосовно питань моралі. За його словами, північноірландське суспільство є консервативнішим. Воно надає більше значення релігійним чинникам, про що свідчить суворіший характер законів, у тому числі законів про гетеросексуальні стосунки.

Той факт, що аналогічні заходи не є необхідними в інших частинах Сполученого Королівства або в інших державах—членах Ради Європи, абсолютно не означає, що вони не можуть бути визнані необхідними в Північній Ірландії. Там, де в межах однієї країни про-

70