1254490238

гарантій щодо осіб, які належать до ЛГБТ-спільноти, є загальними деклараціями і не мають практичних механізмів для реалізації.

8)У сфері сімейних відносин виникає значна кількість порушень прав осіб, які належать до ЛГБТ-спільноти: одного з партнерів позбавляють права на спільне майно чи його частку, права на успадкування, права на спільне виховання дитини одного з партнерів тощо. Те саме стосується права на усиновлення, опіку і піклування, хоча Сімейний кодекс не містить жодних обмежень щодо сексуальної орієнтації усиновителя, опікуна або піклувальника.

9)Захист від дискримінації у сфері праці гарантується ст. 43 Конституції України, Кодексом законів України про працю. Хоча на практиці саме одностороння зміна умов чи розірвання трудових договорів з працівниками, які належать до ЛГБТ-спільноти, є найпоширенішим порушенням прав таких осіб.

Питання про відповідальність медичних і соціальних працівників.

На практиці досить часто виникають ситуації, коли медичні та соціальні працівники побоюються надавати допомогу неповнолітнім СІН (обмін шприців), ЧСЧ і ЖКС (видача презервативів).

Згідно з Переліком організацій та закладів, в яких можуть надаватись послуги ДКТ (затверджено Протоколом ДКТ), об’єднання громадян, що працюють із СІН, ПКС, групи підтримки ЛЖВ, релігійні громади тощо, крім послуг ДКТ, можуть надавати такі послуги, як видача дезінфікувальних засобів, презервативів, обмін шприців (за наявності) для споживачів ін’єкційних наркотиків, залучення їх до профілактичних програм зменшення шкоди, що діють в регіоні, тощо.

Оскільки ця норма не містить заборон на надання зазначених послуг неповнолітнім, в силу вступає конституційний принцип

«дозволено все, що не заборонено» (ч. 1 ст. 19 Конституції України).

Отже, громадські організації мають право надавати такі послуги і неповнолітнім особам. Однак, як нам стало відомо, окремі посадові особи Міністерства юстиції України під час легалізації громадських організацій наполягають на включенні до їхніх установчих документів положення про те, що такі організації будуть працювати лише з повнолітніми особами.

У цьому зв’язку слід зазначити, що ст. 4 Закону України «Про

41

об’єднання громадян» від 16.06.92 р. № 2460-XII34 встановлює виключний перелік підстав, за яких об’єднання громадян не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань забороняється у судовому порядку. У свою чергу, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України «Про об’єднання громадян» рішення про відмову в реєстрації повинно містити підстави такої відмови. Це рішення може бути оскаржено в судовому порядку.

Таким чином, зазначені вище дії окремих посадових осіб Міністерства юстиції України під час легалізації громадських організацій є неправомірними.

34 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 33. – Ст. 504.

42

3. Міжнародне право про ВІЛ

Міжнародні договори універсального характеру

Міжнародні договори універсального характеру, прийняті на рівні ООН, відіграють головну роль у міжнародному захисті прав людини, зокрема прав ВІЛ-інфікованих осіб. Україна є учасницею переважної більшості таких міжнародних договорів, у тому числі: Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародного пакту про соціальні, економічні і культурні права 1966 року (обидва пакти набули чинності для України 27 березня 1976 року)35, Конвенції Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року (набула чинності для України 3 вересня 1981 року)36, а також Конвенції про права дитини 1989 року (набула чинності для України 27 вересня 1991 року)37, Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порно-

графії від 01.01.2000 р.38

Особливе значення у міжнародно-правовій системі захисту прав людини мають норми Загальної декларації прав людини 1948 року, яка, на думку більшості правників, має характер звичаєво-правової норми і є основою для міжнародних договірноправових норм.

Європейські правові акти

Із вступом у 1995 році до Ради Європи Україна приєдналася до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (набула чинності для України 11 вересня 1997 року)39 і до Переглянутої соціальної хартії 1996 року (набула чинності для України 1 лютого 2007 року)40.

35Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права» від 19.10.73 р. № 2148-VIII.

36Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» від 19.12.80 р.

37Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 13. – Ст. 145.

38Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 29. – Ст. 226.

39Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.97 р.

№475/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263.

40Закон України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14.09.2006 р.

№137-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 43. – Ст. 418.

43

Роль Європейського суду з прав людини

Європейський суд з прав людини є міжнародним судовим органом для контролю за виконанням державами-учасницями норм про права людини, закріплених в розділі І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та в Протоколах до Конвенції41. Суд є органом, який здійснює офіційне тлумачення Конвенції. У доктрині широко визнається «прецедентний» характер рішень Суду, що має значення для однакового застосування норм Конвенції в державах-учасницях. Тому рішення Європейського суду з прав людини мають значення для захисту прав людини в судах України. У практиці Суду є справи про захист прав ВІЛ-інфікованих осіб (докладніше йдеться у розділі 4).

Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Україна визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV42 українські суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Порядок посилання на Конвенцію та практику Суду викладено у ст. 18 Закону. Рішення Суду є виконавчим документом.

Україна також має на меті вступ до Європейського Союзу. Незважаючи на віддаленість такої перспективи, інтеграція до цієї міжнародної організації продовжує залишатися основним задекларованим напрямом зовнішньої політики України. Із цим пов’язана необхідність адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-IV, з посиланням на Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами 1994 року зазначено, що адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції

41ПропроцедурузверненнядоЄвропейськогосудузправлюдинидив.:БуроменськийM.В.Звернення до Європейського Суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства. Харків: Фоліо, 2000.

42Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – Ст.260.

44

України до Європейського Союзу, що у свою чергу є пріоритетним напрямком української зовнішньої політики. Серед пріоритетних сфер зазначено адаптування до законодавства ЄС про «охорону здоров’я та життя людини» (розділ V Закону). З 2000 року в Україні відповідно до Указу Президента України діє Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Україна визнає юридичну обов’язковість норм про права людини, що входять до універсального юридично визнаного міжнародного каталогу прав людини, в тому числі тих норм, що мають відношення до захисту прав ВІЛ-інфікованих осіб.

Україна також юридично визнала для себе соціальні стандарти, закріплені у Переглянутій соціальній хартії 1996 року. Це означає, що соціальне законодавство України знаходиться під міжнародним контролем конвенційних органів Ради Європи, що, безумовно, позитивно впливає на рівень соціальної захищеності населення.

Підкреслимо, що норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, за юридичною силою поступаються Конституції України, але мають більшу юридичну силу, ніж закони України. Такий висновок випливає з ч. 2 ст. 9 Конституції України та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України».

Отже, у випадку колізії між нормами чинного міжнародного договору України (тобто конвенційного міжнародного права), згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, і нормами власне законів України слід застосовувати норму саме міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України (як правило, у формі ратифікації).

Відповідно, державні органи й органи місцевого самоврядування не мають права звузити чи скасувати своїми нормативно-правовими актами будь-які зобов’язання, що містяться в чинному міжнародному договорі43.

Наведемо стислий виклад змісту прав ВІЛ-інфікованих осіб, що передбачені міжнародним правом.

43Втім, незважаючи на наявність зазначених загальних законодавчих основ, а також на рішення Пленуму Верховного Суду України в Постанові від 01.11.96 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», практика застосування в Україні норм міжнародного права залишається вкрай бідною.

45

Право на недискримінацію, рівний захист та рівність перед законом

Міжнародне право гарантує свободу від дискримінації на підставі раси, кольору, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національного чи соціального походження, народження чи іншого статусу. «Інший статус» включає й стан здоров’я, зокрема ВІЛ-позитивний статус. Це означає, що держави повинні не допускати дискримінації стосовно ЛЖВ або груп, вразливих до ВІЛ, на ґрунті їх реального чи уявного ВІЛ-позитивного статусу.

Права жінок та ВІЛ/СНІД

Конвенція щодо ліквідації всіх форм дискримінації жінок зобов’язує держави-учасниці звернути увагу на всі аспекти дискримінації за статевою ознакою в законодавстві, політиці та практиці. Від держав також вимагається здійснити належні заходи із зміни соціальної та культурної моделей поведінки, що базуються на ідеях домінування/приниження та стереотипних ролях чоловіків та жінок. Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок (CEDAW) наголошує на зв’язку між репродуктивною роллю жінок, їх вторинною соціальною позицією та підвищеною вразливістю до ВІЛінфекції.

Захист прав жінок і дівчат є надзвичайно важливим. Це включає право жінок на прийняття вільного від насильства і дискримінації та відповідального рішення щодо питань, пов’язаних з їх сексуальністю, включаючи статеве та репродуктивне здоров’я. Заходи з ліквідації сексуального насильства та примусу жінок в сім’ї і в громадському житті не лише захищають жінок від порушень їх прав, але також від інфікування ВІЛ, що може статися унаслідок насильства.

Права дітей та ВІЛ/СНІД

Конвенція про права дитини запровадила в міжнародний обіг визначення дитини як «кожної людини віком до 18 років, за винятком коли відповідно до законодавства, яке застосовується до дитини, повноліття досягається раніше». Конвенція підтверджує, що на дітей поширюється багато прав, що захищають дорослих (зокрема, право на життя, недискримінацію, особисту недоторканність, свободу та безпеку, особисте життя, притулок, самовираження, зібрання та об’єднання, освіту та здоров’я).

46

Чимало з цих прав є доречними до профілактики ВІЛ/СНІДу, турботи про дітей та їх підтримку, оскільки сексуальне насильство стосовно дітей підвищує їх вразливість до ВІЛ.

Наприклад:

•свобода від нелегального переміщення, зайняття проституцією, сексуальної експлуатації, сексуального зловживання тощо;

•право на пошук, отримання та передачу інформації та ідей всіх видів, а також право на освіту забезпечують дітей правом на передачу та отримання інформації, пов’язаної з ВІЛ, що потрібно для уникнення інфікування, та в разі інфікування – життя з ВІЛ-позитивним статусом;

•право на спеціальний захист та допомогу у випадку, коли дитина втратила батьків, включаючи альтернативну турботу та захист, шляхом усиновлення, захист дітей, якщо вони осиротіли через ВІЛ/СНІД.

Право на шлюб та створення сім’ї

Право на шлюб та створення сім’ї передбачає право «повнолітніх чоловіків та жінок, без обмежень за ознаками раси, національності чи релігії… на шлюб та створення сім’ї» (ст. 16 Загальної декларації прав людини). Воно означає можливість користуватись рівними правами до шлюбу, під час шлюбу та його припинення і спонукує держави до захисту сім’ї як «природної основної групової частини суспільства».

Це право порушується, якщо національне законодавство встановлює обов’язкове дошлюбне тестування на ВІЛ або передбачає як передумову для укладання шлюбу наявність довідки про ВІЛнегативний статус.

Примусові аборти чи стерилізація ВІЛ-позитивних жінок порушують право на створення сім’ї, а також право на свободу та особисту недоторканність. Жінки повинні бути забезпечені точною інформацією щодо ризику передачі вірусу немовляті і повинні мати змогу приймати добровільне та інформоване рішення стосовно народження дитини.

І, нарешті, заходи із забезпечення рівних прав жінок в сім’ї є необхідними для допомоги жінкам у формуванні безпечних сексуальних стосунків з їх чоловіками (партнерами) або ж припиненні стосунків у разі неможливості відстояти свої права.

47

Право на працю

«Кожен має право на працю…(та) справедливі і прийнятні умови праці». Право на працю передбачає право кожної особи на доступ до зайнятості без жодних передумов, за винятком необхідної професійної кваліфікації.

Це право порушується у разі, коли заявник чи працівник зобов’язаний пройти обов’язкове тестування на ВІЛ, отримує відмову у працевлаштуванні або пільгах для працівників через позитивний результат тестування. Держави повинні забезпечити, щоб ВІЛ-позитивні люди мали право працювати настільки довго, наскільки вони зможуть виконувати трудові обов’язки. Після цього, як і за інших захворювань, ЛЖВ мають бути забезпечені обґрунтованим пристосуванням до ситуації (полегшенням умов праці), аби вони могли продовжувати працювати якомога довше. Їм має надаватись рівний доступ до існуючих систем підтримки у зв’язку із хворобою та непрацездатністю. Заявник чи працівник не повинен розголошувати свій ВІЛ-статус роботодавцю чи страховій організації.

Обов’язком держави є попередження всіх форм дискримінації на робочому місці, зокрема через ВІЛ-позитивний статус. Це стосується й роботодавців приватного сектору.

Право на адекватний стандарт рівня життя

Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на адекватний стандарт рівня життя щодо здоров’я та добробуту власного і сімейного, включаючи їжу, одяг, житло, охорону здоров’я та необхідну соціальну підтримку, в тому числі в разі безробіття, хвороби, непрацездатності, вдівства, похилого віку чи іншого браку засобів існування в умовах за межами його можливостей». Використання права на адекватний стандарт рівня життя є суттєвим для зменшення вразливості до ВІЛ та наслідків інфікування. Це стосується й забезпечення потреб ЛЖВ та їх сімей, які втрачають добробут через ВІЛ/СНІД, зазнають дискримінації, що може завершитись безробіттям, втратою житла та бідністю. Тому коли держави розподіляють суспільні ресурси і визначають пріоритети у наданні послуг, ЛЖВ та люди зі схожими умовами та непрацездатністю повинні вважатись пріоритетною групою, оскільки вони зазвичай мають складні життєві обставини.

48

Право на освіту

Стаття 26 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на освіту. Освіта повинна бути спрямована на всебічний розвиток особистості та на зміцнення поваги до прав людини та основних свобод. Вона має підтримувати розуміння, терпимість та дружбу». Це право містить три компоненти, що застосовуються у контексті ВІЛ/СНІДу. Насамперед, діти та дорослі мають право на отримання освіти, пов’язаної з ВІЛ, особливо стосовно профілактики та догляду. Доступ до інформації з проблематики ВІЛ є життєво важливим компонентом програм ефективної профілактики та догляду.

Держава має забезпечити включення інформації щодо ВІЛ/ СНІДу до шкільних та позашкільних навчальних програм, спираючись на культурні та релігійні традиції. Надання інформації дітям не повинно вважатись підтримкою ранніх статевих експериментів. Навпаки, як свідчать дослідження, це переносить початок сексуальної активності на пізніший термін.

Право на свободу та безпеку особи

Стаття 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає, що «кожен має право на свободу та особисту безпеку. Ніхто не повинен випадково заарештовуватись чи затримуватись. Ніхто не повинен позбавлятись свободи, окрім як за законних підстав та відповідно до закону».

Право на свободу та безпеку особи, таким чином, не повинно безпідставно порушуватись на підставі ВІЛ-позитивного статусу через використання таких засобів, як карантин, утримання в спеціальних місцях чи ізоляція. Охорона громадського здоров’я не може слугувати виправданням для такого позбавлення свободи. Навпаки інтереси громадського здоров’я виграють від залучення ЛЖВ до економічного і суспільного життя.

Право на особисте життя

Стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні прававизначає,що«ніхтонеповинензазнавативолюнтаристського, незаконного втручання в особисте життя, сім’ю, житло чи кореспонденцію, так само як і незаконних нападів на честь та репутацію. Кожен має право на правовий захист проти подібного втручання чи

49

нападів». Право на особисте життя передбачає обов’язок поважати приватне життя, зокрема, поінформовану згоду щодо тестування на ВІЛ та нерозголошення інформації, збереження конфіденційності всієї інформації щодо ВІЛ-статусу особи.

Збереження конфіденційної інформації є особливо важливим у контексті ВІЛ/СНІДу, по-перше, з огляду на специфіку тестування на ВІЛ і, по-друге, через стигму та дискримінацію у разі розголошення позитивного результату тестування. Суспільство має бути зацікавлене в дотриманні права на збереження приватної інформації, аби люди відчували себе безпечно та комфортно у разі використання лікувально-профілактичних послуг. Охорона громадського здоров’я не може слугувати виправданням обов’язкового тестування на ВІЛ чи реєстрацію, за винятком випадків донорства крові та органів. Вся інформація щодо отриманих результатів тестування донорської крові чи тканин повинна зберігатись із суворим дотриманням конфіденційності.

Цей короткий (але не вичерпний) перелік прав, що можуть бути захищені на підставі міжнародного права з прав людини, слід використовувати для виявлення порушень у державній політиці або діях представників правоохоронних органів, органів освіти чи охорони здоров’я та проведення конструктивного діалогу з урядом чи іншими структурами щодо захисту права ЛЖВ, які порушуються.

Рекомендаційні міжнародні акти

Питанням прав людини присвячена значна кількість міжнародних документів, що не мають статусу міжнародних договорів, – ре- золюцій міжнародних організацій, підсумкових документів, спільних заяв-платформ тощо. Такі міжнародні документи, особливо ті, що мають універсальний характер, не слід недооцінювати, оскільки в них висловлена певна позиція значної кількості держав, що засвідчує їх ставлення до відповідних проблем. Відсутність правового характеру у таких документів надає можливість широкого їх використання з метою висвітлення та підтримки позитивного досвіду, для формування певного стандарту поведінки, що може призвести до змін в суспільстві, для пропонування певних моделей змін в законодавстві тощо.

Саме в рекомендаційних міжнародних актах найбільш повно сформульована сучасна міжнародна концепція захисту прав

50