sbornik

Схема взаємозв’язків, що склалася, дозволяє ефективно взаємопов’язувати задоволення потреб усіх осіб, що мають відношення до капіталу, разом і кожної особи зокрема. Таке економічно обгрунтоване поєднання інтересів та задоволення потреб виявляються вже на стадії створення акціонерних товариств, коли ініціативу проявляють засновники, що переслідують при цьому свій певний інтерес — сформувати капітал для його використання у виробництві, яке дає прибуток. Інтерес передплатників на акції та згодом акціонерів поєднується з інтересом засновникiв стосовно одержання прибутку від коштів, якi кожен з них наодинцi не міг би використати прибутково, однак це виявляється можливим при їх узагальненнi. Інтерес акціонерного товариства як носія капітал-функції виражається через інтереси акціонерів та задовольняє їх потреби шляхом розвитку і результативностi своєї діяльності. Інтерес управляючих акціонерним товариством полягає й у досягненні результативностi використання капіталу, яким вони керують, що пов’язане з наділенням їх й надалі функціями органів з управління товариством, а також оплатою їх праці, а згодом й можливістю придбання акцій товариства на пільгових умовах. Звідси інтереси різних суб’єктів корпоративних відносин взаємопов’язані, взаємообумовлені та спрямовані на досягнення спільної мети — прибуткове використання капіталу, прирощення капітал-власності, що залежить від капітал-функції.

Таким чином, створення нового суб’єкта права — акціонерного товариства було викликане інтересами певних осіб та породило як власні інтереси останнього, так і інтереси окремих осіб або їх груп — акціонерів, управляючих, працівників, товариства в цілому. Саме акціонерне товариство не обмежується тим, що звертає собі на користь техніку своєї організації, «воно йде значно далі і встановлює верховенство свого власного інтересу над інтересами акціонерів»1. Законодавець же України зовсiм не розглядає питання про збіг інтересів акціонерного товариства та конкретного акціонера, «або, вірніше, чи повинні вони співпадати, та коли вони співпадають»2. Цей недолік позначається на правовому регулюванні умов та порядку виплати дивідендів, тому що акціонерне товариство не зацікавлене в їх виплаті внаслідок того, що воно має прагнути до поширеного відтворення. Акціонери ж — навпаки. Проте відмінність інтересів тут проявляється на певному етапі стосунків між ними, бо дивіденди виплачуються з прибутку, а в його одержанні зацікавлені як акціонери, так і акціонерне товариство. І навпаки, неврегульованiсть питань про заборону виплати дивідендів, якщо це може призвести до визнання товариства неспроможним, позначиться на становищі не тільки самого акціонерного товариства, а й його акціонерів. Вирішення цього питання впливає також на кредиторів, які можуть опинитися в невигiдному становищі через виплату дивідендів та вiдповiдне зменшення активів товариства.

Е.П. Губина. — М., 1998. — С. 148.

Тому в інтересах усіх осіб та їх груп має бути врегулювання порядку виплати дивідендів, наділення правління або ради правом подавати загальним зборам рекомендації про розміри дивідендів iз встановленням обмеження їх збільшення загальними зборами.

Уявляється, що процес формування законодавства про акціонерні товариства в Україні слід розпочати з вибору тiєї чи іншої моделі системного регулювання інтересів, а не навпаки — констатувати наявність або відсутність тих або інших рис окремих моделей в ньому. Складність моделювання правовідносин в акціонерному товаристві викликана тим, що для України вони є практично новими, тому що складаються по суті заново. Чiткостi у пiдтриманнi тiєї чи іншої моделі заважають також два взаємовиключних аспекти.

Перший пов’язаний з наділенням більшості акціонерів акціями внаслідок сертифiкатної приватизації без вкладення ними в акції своїх грошових коштів, що притуплює їх бажання брати участь в управлінні акціонерним товариством, загальних зборах та iн. Тим більш, що такі акціонери є дрібними і мають незначну кількість акцій, не здатнi вирішити істотно яке б то не було питання, що обговорюється на загальних зборах.

Другий заснований на системі управління підприємством, що укоренилася і склалася в радянський період, та здійснюється за схемою «директор — працівники». Останні звикли до того, що вирішення питань діяльності підприємства та їх прибутків цілком залежить від директора. Разом з тим збори трудового колективу, надаючи почуття власної значущості його членам, породили тенденцію колективного обговорення проблем без вiдслiдковування наслідків реагування колективу на них.

З наведеного випливає необхідність встановлення за основу регулювання відносин в акціонерних товариствах певної системи противаги, яка враховує інтереси всіх осіб та їх груп, вiдштовхуючись при цьому від непорушного значення правила про найбільш потужний інтерес власника, невід’ємного від самої природи людини та природи суспільства1.

На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що при розробці законодавства про акціонерні товариства та ринок цінних паперів слід виходити з обраної моделі інтересів, яка найбільш оптимально вписується в нашу правову доктрину, економічні умови та соціальний розвиток суспільства, що буде основою для систем зв’язків учасників правовідносин в акціонерних товариствах.

Акціонерне товариство як система ризиків*

Законодавство України про акціонерні товариства має ґрунтуватися на відповідній моделі інтересів та бути взаємозв’язаним з моделлю запобігання ризикам акціонерів. Якщо законодавець України не виходить з будь-якої моделі інтересів,

а наявність того чи іншого її різновиду можна лише констатувати з формулювань закону, то про застосування моделі запобігання ризикам взагалі говорити не потрібно. Почасти це пов’язане з тим, що питання ризиків мають бути врегульовані в основному в законодавстві про цінні папери. Проте оскільки, вкладаючи гроші в придбання акцій, акціонер вже тим самим ризикує, слід розглянути питання джерел ризику для нього з метою їх мiнiмiзацiї шляхом встановлення належних правових механізмів реалізації та захисту прав акціонерів.

Найпоширенішим джерелом ризику є ризик ціни (або ринковий ризик). Останній, насамперед, випливає з обміркування та прозорості системи біржової торгівлі, порядку формування цін на акції на фондових біржах та здійснення ефективного контролю за додержанням правил торгівлі. Знизити подібні ризики покликанi доступні акціонерам правила торгівлі, здійснення операцій на фондових біржах торговцями цінними паперами, в яких є знання та навики роботи, створення інфраструктури ринку, контроль за діяльністю торговців цінними паперами з боку державних органів (Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку) і громадських організацій1 тощо.

Зметою зниження ринкових ризиків на фондовій біржі в Калгарі (Канада), наприклад, встановлені два списки лiстингу: для незрiлих компаній та для компанiй, що зарекомендували себе на фондовому ринку. Перші підтримуються спеціальною програмою з наданням певного часу для початку свого бізнесу. Якщо це не відбулося, така компанія виключається з лiстингу.

Зважаючи на підвищений ризик, акції нових компаній продаються, як правило, поза біржою або на спеціальних «спекулятивних» біржах2.

Зцією ж метою встановлюються вимоги до кількості акцій товариства для допущення їх обігу на фондовій біржі. Як правило, біржі Канади встановлюють мінімальну кількість в три тисячі акцій для будь-яких акціонерних товариств, крім канадських. Для останніх ця кількість не повинна бути менше 300.

Подібні ризики мають місце й при створенні акціонерного товариства, на етапі якого можливі зловживання з боку засновникiв при формуванні номінальної ціни акції, завищення оцінки їх майнових внесків в оплату акцій. Як це не парадоксально, особливо збитковим є визначення вартості акцій акціонерних товариств, створених внаслідок приватизації, що залежить від методики оцінки державного майна, що складає розмір статутного фонду такого товариства. Проведені в Україні індексації основних фондів неадекватно відображають реальну вартість майна, що позначається на номінальній вартості акцій, визначення якої також стає збитковим. Як правило, на фондовому ринку акції приватизованих державних підприємств продаються за цінами, значно нижчими за їх номінальну вартість.

1 Так, у Канаді склалася практика, яку доцільно перейняти й в Україні, значущостi на фондовому ринку такого суб’єкта, як асоціації дилерів або інвесторів в різних провiнцiях, завданням яких є здійснення дієвого контролю за діяльністю торговців цінними паперами з можливостями проведення самостійних розслiдувань порушень, застосування фінансових санкцій та iн.

2Кутыркин О.А. Особенности развития фондового рынка США // Вест. Донец. ун-та экономики

ихоз. права. Серия «Финансы и банковское дело. Учет и аудит». — 1997. — №11. — С. 133.

Другим видом ризику є ризик ліквідності. Він полягає в тому, що ті фінансові інструменти, які придбаваються, неможливо потім продати. Такого ризику зазнають, насамперед, торговці цінними паперами, проте він може відбитися, безумовно, і безпосередньо на акціонерові. Цей ризик для акціонера, навпаки, корисний товариству, якому тим самим забезпечуються збереження майна та стабільність його становища як власника свого капіталу, тому що акціонер може повернути свої кошти, інвестовані в акції, тільки реалізувавши їх на ринку. Він не має права вимагати від товариства викупу в нього акцій1, тому що в акціонерному товаристві не застосовується конструкція «виходу» з нього учасника та виплати йому частини майна товариства, пропорційної його внеску до статутного фонду, як це має місце, наприклад, в товариствi з обмеженою відповідальністю. Тому акціонер, що визнав невигiдним вкладення своїх коштів в акції, не може вимагати від акціонерного товариства виплати внесених ним коштів в їх оплату. Iнвестуючи свої кошти в акції, він ризикує не тільки тим, що акціонерне товариство не поверне їх йому (про це акціонер повинен знати із законодавства), а й тим, що не продасть акції на фондовому ринку, закони якого реагують на дійсний стан справ товариства відсутністю попиту на його акції2.

Третій вид ризику — ризик супротивної сторони — також характерний для продажу акцій та полягає в допустимості невиконання покупцем акцій своїх зобов’язань — несплати вартості акцій або відмови в їх переданні. Як правило, це викликано не шахрайством, а неплатоспроможністю контрагента, про що стало відомо після укладення угоди. В Україні у зв’язку з недостатньою врегульованiстю питань переходу права власності на акції, цей вид ризику є характерним при продажу акцій в позабiржевому обігу з порушенням вимог про наступне оформлення прав на акції у реєстратора та внесення відомостей про відчуження акцій до реєстру власників іменних акцій. Продавець акцій, який не виконав своїх зобов’язань, тим самим порушує права покупця, тому що в останнього не виникає права власності на придбані ним акції, а отже, він не може реалізувати своє право на участь в загальних зборах та інші права акціонерів. Усуненню наведених ситуацій має сприяти вдосконалення вимог законодавця про оформлення переходу права на іменні акції та наслідки його недодержання.

Четвертий вид ризику — ризик із договору, за умовами якого юридично операція здiйснена, однак протягом наступного часу після цього, коли сторонами безпосередньо виконуються зобов’язання за договором (передаються гроші або майно), виникають певні перешкоди для цього. Відносно цього виду ризику слід сказати, що він властивий усім договірним відносинам і передусім операціям з цінними паперами — це найменше, чому сприяє система біржової торгівлі.

попиту та пропозиції на акції.

П’ятим видом ризику є регулятивний ризик, найбільш характерний для країн з перехідною ринковою економікою, до яких відноситься й Україна. Його сутність полягає в існуванні небезпеки зміни законодавства в процесі інвестування в акції, діяльності товариства або здійснення угод з акціями. Нестабiльнiсть законодавства України — реальна небезпека для акціонерів, які ризикують, вкладаючи свої кошти в акції за одних умов, а потім вони потрапляють в інші умови, що значно погіршують права останніх і безпосередньо впливають на їх інтереси. Так, в першу чергу це стосується змін законодавства про оподаткування, а також будь-якого іншого законодавства, що позначається на становищі самого акціонерного товариства, результатах його діяльності і, як наслідок, на становищі акціонерів, розмір дивідендів яких залежить від результатів діяльності останнього.

Шостим видом ризику є ризик шахрайства, коли має місце невиконання зобов’язань навмисне, або умови їх виникнення навмисне викривлені, або умови угоди і, в першу чергу ціна на акції сформульованi, виходячи iз заздалегiдь неправдивої інформації. Оскільки змінився процес створення АТ, покупці акцій зазнають ризику шахрайства ще при придбанні акцій першої емісії шляхом проведення рекламної кампанії, поширення відомостей, що не відповідають дійсності, мають істотне значення та сприяли прийняттю покупцями акцій того чи іншого рішення. Пропонуються для передплати привабливі акції, які такими не є. Шахрайським є продаж акцій з порушенням порядку, встановленого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку щодо інформації про це та iн. У процесі діяльності акціонерного товариства акціонери не застраховані від шахрайських дій управляючих — посадових осіб акціонерного товариства. При реалізації акцій на фондовій біржі вони зазнають ризику біржового шахрайства при формуванні цін. Усуненням тією чи іншою мірою цього виду ризику є вдосконалення законодавства про порядок створення акціонерних товариств, посилення відповідальності та суворості контролю за операціями на фондовому ринку.

Нарешті, відомий такий вид ризику, як ризик ризиків. Він полягає в тому, що в разі, коли здійснюється та чи інша операція — передплата на акції або їх придбання на повторному фондовому ринку, інвестор усвідомлює ризик, на який він наражається. При цьому чим більший ступінь ризику, тим на бiльш значний прибуток інвестор розраховує. Проте слід виходити з того, що будь-який ступінь ризику є виправданим, якщо має місце повна, об’єктивна та всебічна інформація, на підставі якої й можна прийняти рішення про зазнавання для себе ризику або відмову від цього. Якщо ж така інформація відсутня або викривлена, інвестор не може адекватно оцінити ситуацію та ступінь ризику для себе — і тим більше він ризикує.

На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що при розробці законодавства про акціонерні товариства та ринок цінних паперів необхідно зважати на відомі види ризиків та опрацьовувати систему взаємозв’язкiв з урахуванням максимального запобiгання невиправданого нараження на ризики їх учасників та пов’язаних з ними осіб.

Акціонери як суб’єкти правовідносин (питання термінології)*

Стосовно таких суб’єктів права, як акціонери, в законодавстві України вживається декілька термінів. Так, в Законі України «Про акціонерні товариства» вживається термін «акціонери» та встановлюється коло осіб, хто може бути акціонером. Поряд з терміном «акціонер» Закон оперує й терміном «засновник», а також «учасник» (ст. 4). Крім цих термінів, по відношенню до акціонерів вживаються ще такі терміни, як «власник» (ст. 7 та ін.), а в інших нормативно-правових актах та літературі «володілець» і «держатель». Для встановлення суб’єктів правовідносин, що виникають при створенні акціонерного товариства і в процесі його діяльності, необхідно розібратися у цих термінах.

Розуміння акціонера як учасника найбільш поширено в науковій літературі, що в першу чергу випливає з термінології закону і непродуманості концепції, покладеної в основу законодавчого регулювання акціонерних товариств і прав акціонерів. Так, можливо вважати, що якщо в ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» йдеться про учасників господарських товариств, то цілком можна припустити, що такими і є акціонери. Заради справедливості слід відзначити, що в розділі II цього Закону про акціонерів не йдеться як про учасників на відміну, наприклад, від Цивільного кодексу Російської Федерації, в п. 1 ст. 96 якого акціонери прямо називаються учасниками акціонерного товариства.

В літературі вживається не тільки цей термін, а й акціонери йменуються членами акціонерного товариства1.

Здавна повелось не тільки не надавати значення розбіжностям цих понять, а й навпаки, усвідомлено їх ототожнювати. Так, Г.Ф. Шершеневич стверджував, що «акціонером визнається той, хто є учасником у підприємстві з обмеженою для всіх відповідальністю, все рівно, чи має він акцію або пай»2. Разом з тим можливість вживання по відношенню до акціонера терміна «учасник» чи неможливість цього носить принциповий характер. Дотримання того чи іншого підходу до цієї проблеми, по-перше, визначає відносини, в яких знаходяться акціонер і акціонерне товариство; по-друге, самі ці відносини визначаються розумінням об’єкта правовідносин за участю акціонера; по-третє, ці відносини обумовлюються комплексом прав акціонера.

Існують три концепції з приводу правової природи прав акціонерів, а саме, що вони існують в зобов’язальних, речових (акціонери-співвласники) і корпоративних правовідносинах.

Інтерес становить єдність і відмінності російського і американського законодавчих і наукових підходів. Законодавці цих країн виходять з того, що відносини між

ними до органів акціонерного товариства (правління, наглядової ради), оскільки члени цих органів згідно з п. 15 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» є посадовими особами. Не можуть вони також бути обраними головою ревізійної комісії, який також є посадовою особою.

Більш заплутаним залишається питання про право державних службовців бути акціонерами. Було висловлене міркування про те, що якщо громадяни займаються підприємницькою діяльністю зі створенням юридичної особи, то саме останнє і буде здійснювати таку діяльність1. Уведення до ст. 16 Закону України «Про державну службу» застереження, що державні службовці можуть займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо або через посередників, ситуацію не прояснило, як не прояснили цього в цілому і ст. 3 та 4 Закону «Про засади запобігання та протидії корупції». Ці статті, крім заборони державним службовцям та деяким іншим особам, зазначеним у пунктах 1–3 ч. 1 ст. 2 вказаного Закону безпосередньо або через інших осіб займатися підприємницькою діяльністю, містять заборону входити, у тому числі через інших осіб, до складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді), ревізійній комісії господарського товариства), якщо інше не передбачено законом.

Отже, категорії заборон для посадових осіб стали більш прояснені, а саме тим, що їм за відсутності заборони бути акціонерами заборонено обиратися до наглядової ради, входити до правління і бути головою ревізійної комісії.

При цьому слід виходити також з того, що державні службовці мають право бути акціонерами у випадку придбання ними акцій за приватизаційні майнові сертифікати, що їм видані, як і всім громадянам України. Це безспірно. При цьому вони не можуть бути обраними до наглядової ради акціонерного товариства або бути його головою ревізійної комісії і членами правління.

Отже, при розгляданні цього питання ми виходили з сутності поняття «підприємницька діяльність». Але спірність розуміння підприємницької діяльності перейшла в наш час з дореволюційних наукових позицій і нерозв’язаності цього питання в законодавстві. Так, проф. Петражицьким акціонери не вважалися підприємцями з юридичної точки зору, тому що угоди здійснюються не від їх імені, а від імені юридичної особи — акціонерного товариства. З економічної точки зору вони також не можуть бути підприємцями, тому що не проявляють діяльності і турботи, притаманних останнім, а їх доход є процентом з капіталу, а не підприємницьким прибутком2.

Навпаки, Г.Ф. Шершеневич заперечував, вважаючи, по-перше, що юридична особа є лише засобом, яким діють фізичні особи. По-друге, він виходив з аксіоматичного уявлення того, що власник одноособових підприємств безумовно є підприємцем,