Джеймс Джойс (1882 – 1941) Візитна картка літературного твору
Автор – Джеймс Джойс
Назва – «Джакомо Джойс»
Жанр – есе, лірична мініатюра.
Сюжет есе У творі немає чітко окресленого сюжету зі звичним початком і закінченням.
Проблематика – історія душі, історія кохання, прагнення до самопізнання, до пізнання життя, до творчості.
Тема – почуття, миті любовних взаємин, про час, який зупинився, про сенс буття.
Головні герої новели: Вона – кохана, він – ліричний герої.
Чому твір має назву Джакомо?...
Філософський характер твору та проблеми, яких торкається автор:
Світ – особистість – душа – мистецтво;
почуття, прагнення зрозуміти власне Я, знайти себе і своє місце в світі;
Кохання Джакомо
Поривання Відчуття Дотик, рух
Видатний австрійський письменник початку ХХ ст.., Франц Кафка створив ірреальний, фантастичний світ, у якому особливо видна безглуздість одноманітного і сірого життя. У його творах проривається протест проти обставин життя самого самотнього письменника, що страждає.
Його твори розглядають як певний «код» людських відносин, як своєрідну «модель» життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника – як «співця відчуження», міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічної риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування.
У творах Ф.Кафки не існує зв’язку і між людиною та світом. Світ ворожий людині, в ньому панує зло, і влада його безмежна.
Людина у світі Кафки – істота страждаюча, і витоки її страждань та мук у ній самій, в її вдачі. Вона – не володар природи, світу, вона – незахищена, слабка, безсила. Зло у вигляді року, фатуму всюди чатує на неї.
Підтверджує свої думки письменник не стільки психологією персонажів, бо характери його героїв завжди психологічно бідні, скільки самою ситуацією, становищем, у яке вони потрапляють.
Біль і страждання, гіркота і страх пронизують творчість Ф.Кафки, і – ні крапельки оптимізму чи надії. Трагічне світосприйняття австрійського письменника – це світосприйняття людини початку ХХ століття, століття бурхливого та жорстокого. Світосприйняття, в якому немає місця вірі в те, що світ можна перебудувати, надати йому гармонії.
Лекція № 2
Авангардизм і його течії.
Авангардизм( від франц. «передовий загін») – термін для позначення низки художніх течій у літературі і мистецтві, що зародилися на початку ХХ століття й рішуче порвали з реалістичною традицією. З-поміж них найбільший резонанс викликали експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм та ін.. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору й «норми» смаку публіки.
Авангардистське мистецтво характеризують:
життєбудівничий пафос,
ствердження позиції соціального активізму,
загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу,
настанова на руйнування естетичного канону,
сміливі експерименти з художньою формою
поетична мова.
Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм.
Експресіонізм (від франц.— вираження) — літературно-мистецький напрям, що формувався у французькому живописі кінця XIX ст. (Вінцент ван Гог, Поль Сезанн, Анрі Матісс), а на початку XX ст. визначив художні пошуки німецьких літераторів (Йоганн Бехер, Леонгард Франк). Цей напрям мав протистояти імпресіонізмові, отже, передавати не стільки враження від дійсності, як вираження авторського ставлення до неї. Звідси — посилення лірично-суб'єктивного начала в художньому моделюванні життя, намагання прояснити його глибинну сутність. В українській прозі такий підхід до зображення дійсності характеризує новелістику Василя Стефаника, позначену надзвичайною увагою до внутрішнього світу людини, динамізмом у розкритті її переживань, що передаються нервовою, напруженою, «рваною» фразою. За спостереженням Олександри Черненко, для експресіоністів «важливим було те, щоб мистецтво відображало свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції і щоб воно теж було експресією ритму та руху життя... Тим-то не краса, а експресія, сила духового виразу, стала характеристичною властивістю естетики експресіонізму». У цьому зв'язку симптоматичним є прагнення Василя Стефаника так натягнути струни селянської душі, щоб їх звучання нагадувало музику Бетховена.
Сюрреалізм (від франц.— надреалізм) — стильова течія в мистецтві, яка ґрунтується не на емпіричному, чуттєвому досвіді, а на інтуїтивному (побудованому на здогадках, на підсвідомій здатності розпізнавання істини без обґрунтування за допомогою доказів, аргументів), несвідомому осягненні світу — найчастіше у сновидіннях, мареннях. Термін «сюрреалізм» уперше з'явився у статтях і художніх творах французького поета Гійома Аполлінера в 1918 р. («Дух нового часу і поети»). У 1924 р. з'являється «Маніфест сюрреалізму» Андре Бретона, в якому йдеться про необхідність досліджень «вічних труднощів» життя людини в суспільстві. Сюрреалізм мав розкріпачити всі внутрішні духовні прагнення особистості, а для цього орієнтував звертатися до дитячої бездумності, галюцинацій, до простодушності первісних племен і їхнього мистецтва. Сюрреалізм закликав проникати у глибини свідомості й підсвідомості, відкидати логічний аналіз і довіряти інтуїтивному осяянню, яснобаченню.
Рух сюрреалістів захоплює французьких письменників Луї Арагона, Поля Елюара, художників Макса Брнста-Сальвадоре Далі, кінокрятика Жоржа Садуля. Після Другої світової війни сюрреалізм розвивається в мистецтві США, Мексики.
У слов'янських літературах сюрреалізм заявив про себе у творчості чеських (Константін Бібл, Вітезслав Незвал), словацьких (Рудольф Фабри, Юрій Ленко), сербських (Джордже Йованович) письменників (20 — 30-ті роки XX ст„). До цієї течії тяжіють новела «Поворот» (1927) та роман «Чотири шаблі» (1930) Юрія Яновського. Так, у новелі йдеться про повернення (уявне) солдата-фронто-вика до селянської праці. Безіменний герой вісім разів прокидається і знову засинає, бачачи у важкому сні загадкові й водночас зрозумілі видіння (руїни села, стріляючу траншею, власну білу хату, кохану дружину, поле, на якому виростають руки вбитих війною людей). У сновидіннях солдата змішалося очевидне (спустошена земля, занепад села) з уявним, фантастичним (жахливе поле з* руками мерців). Він не хоче жити в цьому страшному, жахливому світі й гине в реальному болоті окопів, бо давно був приречений на смерть. Це типовий для сюрреалізму сюжет (уявне, неймовірне повернення солдата з поля бою у рідне село), характерні образи (розчищення поля від жахливих наслідків війни).
Футуризм (від лат.— майбутнє) — літературно-мистецький напрям XX ст., що народився як один з характерних виявів авангардизму. Теоретиком футуризму як мистецтва майбутнього був італійський письменник Філіппо Марінетті, який у маніфесті 1909 р. оголосив про необхідність звільнення від «мертвої культури» минулого. За його концепцією, «динамічна культура» майбутнього витіснить людину, замінивши її машиною. У літературних творах слова мають бути замінені знаками і символами як наочними засобами письма. А головним героєм творчості має виступати «геній-індивід». Серед відомих футуристів можна назвати російських поетів Ігоря Северянина, Давида Бурлюка, Володимира Маяковського. Лідером українських футуристів виступив Михайль Семенко, у 1922 р. в Україні виникла «Асоціація панфутуристів», яка в журналі «Семафор у майбутнє» проголосила загибель традиційного мистецтва і народження нової культури.
У середині 20-х років серед футуристів були Ґео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Микола Бажан, та наприкінці цього десятиріччя український футуризм занепав.