Які геопол1тичнї зміни відбувалися у східній європі в середині XV ст. І які це мало наслідки для українського народу?

На південних рубежах Русі протягом більше тисячі років сусідом була могутня Візантійська імперія. Між візантійцями і русичами стосунки були тісними і надзвичайно різноманітними. Досить нагадати той факт, що християнство на Русі прийшло саме із Візантії. Між Руссю і Візантією не переривалися протягом століть жваві торговельні зв'язки, між візантійськими імператорами і київськими князями встановлювалися тривалі династичні узи, візантійська культура — і церковна, і світська — справляла певний вплив на духовне життя русичів.

Ситуація різко змінилася після монголо-татарської навали у 1239-1240 роках, коли південно-західні руські землі надовго попали піт чуже іго. Але навіть і в ті часи стосунки руських земель із Візантією не припинялися. Становище докорінно змінилося у середині ХV століття. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали — татари, що населяли Північне Причорномор'я, відокремитися, утворивши Кримське ханство під управлінням династії Гіреїв. Перехід Кримської держави Гіреїв у васальну залежність від Османської Портії об'єднав їх зусилля в натиску на Східну Європу Кримські (або перекопські) татари спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Вони боронили українські землі Литовської держави від татар східних. Політика Кримської Орди замінилась з появою турків, особливо після падіння у 1453 р. Константинополя і згодом і всієї Візантійської імперії. На рубежах наших земель виникають дві мусульманські держави, які вороже були настроєні до християнських народів взагалі і до українського зокрема, — Кримське ханство і Оттоманська імперія.

Це мало фатальні наслідки для України. У 1484 р. розпочалися страшні татарські напади на Україну, які повторювалися майже щороку. ЦІ наїзди мали дуже тяжкі наслідки. 3добутки культури й цивілізації двох століть були знищені за кілька років. Вся Україна вздовж Росі й Десни перетворилася у пустиню. Сотні тисяч людей пішли у неволю. За влучним висловом литовського історика XVI ст. Стрийковського, «турок отримав Кримську орду напоготові, як мисливець держить у своїх руках напоготові свору хортів. Ця зграя щороку кидалась на Україну і нищила її та знекровлювала..

Литовський уряд не зумів зарадити цій страшній біді. Тому українці самі взялися за справу власної безпеки. Так уже саме тоді виникає: таке знаменне явище нашої Історії запорізьке козацтво. Козаки поступово стали тим могутнім бар'єром, об який не раз розбивалися шалені хвилі напасників.

Таким чином, з середини XV ст. геополітична ситуація для України стала вкрай несприятливою і це не могло не відбутися на нещасливій долі нашого багатостраждального народу.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том 2. — К., 1979; Д. Дорошенко. Нарис історії України. — Львів, 1990; Н. Полонська-Василенко. Історія України. — К., 1992.

В силу яких історичних причин саме галицько-волинське князівство продовжило процес державотворення на терені південно-західної русі?

Південно-західні князівства Русі — Волинське й Галицьке — виникли не в результаті розпаду Київської Русі, а як наслідок місцевого розвитку. На той час, коли на цю територію поширилася влада Києва, тут уже існували численні міста з панівним класом феодалів, які зуміли об'єднати землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, волинянами та іншими племенами.

Починаючи з XI ст. київські князі розглядали ці землі як свою вотчину. Це не знаходило підтримки серед місцевої земельної знаті. І вже з кінця XI ст. почалася її боротьба за відособлення цих земель від Києва. Тим більше, на чолі цих князівств протягом XII-першої половини XIII ст. виступали такі державні діячі, як Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович і Данило Галицький, які в складних умовах політичної роздробленості давньої Русі високо тримали авторитет свого князівства.

Галицьке-Волинське князівство ніколи не зазнавало руйнівних нападів степовиків - печенігів і половців. Тоді, коли переяславська, київська і чернігівська землі постійно несли великі втрати віл цих нападів, галицькі і волинські бояри багатіли, розбудовували свої міста і села, пожвавлювали торгівлю із далекими і близькими сусідами, зміцнювались і економічно і політичне. А коли ці князівства після смерті Мстислава Володимировича (1132 p.) стали фактично відособленими одне від одного Галицько-волинське князівство в силу своєї стабільності і могутності поступово зуміло об’єднати біля себе більшу частину сучасної української етнографічної території.

Півтора століття існування цього князівства не минули безслідно для дальшої долі українського народу. Так, професор С. Томашівськки дуже високо ставить заслуги Галицько-волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже він, зберегла Україну від передчасного завоювання і асиміляції Польщею. Тоді були розірвані династичні, церковні і політичні зв'язки з Північно-Східною Русею. Було відкрито широкий доступ західноєвропейському впливові, досить серйозно нейтралізовано візантійський вплив.

Як підкреслює Н. Полонська-Василенко, Галицько-волинська держава природно стала спадкоємницею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князівств, але її етнічний склад населення і спільна історична традиція. Вона охоплювала майже 90% етнічної української території (у тодішніх межах), абсолютну більшість населення Південно-Західної Русі, більш ніж на сто років стала реальним державотворчим фактором давньої Історії України.

Жодне з інших князівств, які тоді існували на теренах сучасної України (Київське, Чернігівське, Переяславське) в силу політичних, і географічних факторів не могло зіграти такого стабілізуючого та об'єднуючого впливу на навколишні території. Вони самі опинилися у сфері тяжіння галицько-волинського магніту, який сформувався не спонтанно, а в силу глибоких історичних причин.

Нема жодного сумніву в тому, що саме в часи Галицько-Волинської держави розпочався процес консолідації споріднених генетичне, територіальне, мовмо І духовно племінних об'єднань у єдиний народ, який сьогодні відомий світові під іменем українців.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І. — К , 1977; Д. Дорошенко. Нарис історії України. — Львів, 1990; Н. Полонська-Василенко. Історія України. Том І. — К., 1992; О. Субтельний. Україна. Історія — К., 1991; Шляхами віків: довідник з історії України. — К., 1993