Чому русь не відбулась як єдина централізована держава?

На сьогодні всі вітчизняні історики згодні з тим, що у XII ст. в історії Київської Русі почалася епоха феодальної роздробленості. На основі аналізу наявних джерел, особливо археологічних, учені дійшли висновку, що Русь пpoтягoм XII — першої половини XIII ст., продовжувала розвиватися по висхідній лінії і за рівнем економіки і культури входила до числа найпередовіших країн Європи. На думку академіка Б. О. Рибакова час з 1132 р. по 1240 р. правильніше називати не періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом розвинутого феодалізму, який характеризувався поглибленням процесів феодалізації у місті й на селі. Зміни в економічному житті викликали і нові форми політичної надбудови, які виявлялися, насамперед, у поглибленні процесів кристалізації на Русі окремих князівств. Наприкінці ЗО-х років XII ст. вони настільки зміцніли й виросли, що змогли почати самостійне, незалежне від Києва життя. Влада великого київського князя, який став першим серед рівних, відійшла в минуле і більше не поширювалася на всі давньоруські землі. Поряд з київським титул «великий князь» мали також Владимирський, чернігівський та деякі інші князі, які в своїх князівствах були повновладними господарями Раніше за інших від Києва відпочкувалися Полоцьк і Новгород, згодом Владимир (Суздальський), Чернігів, Галич Процес формування нової політичної карти Русі з багатьма центрами відповідав загально історичним умовам життя давньоруських земель Ще до XII ст., від часів князя Святослава, Володимира Великого і до часів Володимира Мономаха центральна влада в Київській державі була відносно єдиною і сильною Але досить сильним був і сепаратизм окремих князівств, який зводив владу великого київського князя до звичайних у ті часи феодальних відносин між сюзереном і васалами, які лишалися визначальною ознакою тодішньої державно-правової системи.

Найбільш усталеною думкою нашої історіографії щодо причин роздробленості Русі вважалися соціально-економічні чинники. Цілком слушно, зокрема, підкреслюється, що порушення державної єдності Київської Русі було зумовлено насамперед посиленням процесів зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Вотчина, як відомо, — це володіння, що переходило у спадок від одного покоління до іншого. Формування вотчинної системи господарства відбувалось переважно за рахунок роздачі волостей центральною владою окремим особам і церкві. Наприкінці XI — в XII століттях земельні надання у Київській Русі набивали систематичного характеру. Така роздача земель спершу сприяла зміцненню центральної влади Однак у міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалась. Після смерті Мстислава Володимировича (1132р.) на Русі відчутно посилилися прагнення місцевої феодальної верхівки до перетворення одержаних від верховної князівської влади земельних наділів в умовне володіння, в приватне, спадкове, що, зрештою, і було однією із основних причин породження феодальних усобиць, зміни політичної структури Руської держави, її децентралізації.

Внаслідок перерозподілу земельних володінь на користь місцевих можновладців визначилися межі давньоруських земель — князівств з більш менш сталими територіями. В другій третині XII століття відбулося народження осібних територіально-політичних угрупувань — фактично незалежних від Києва феодальних князівств.

Здавалося б, утвердження роздробленості на Русі, повинно було привести до кризи, до занепаду держави і її розпаду і справді, єдина держава з центральними органами влади розпалась, але ca­ме ця епоха характеризується високим рівнем продуктивних сил і феодальних виробничих відносин. На мою думку, ранньосередньовічна імперія східних слов'ян — Київська Русь розпалась у силу закономірних внутрішніх причин — і не лише соціально-економічних. Певну роль у цьому відігравав тривалий процес консолідації споріднених територіальне, мовмо і духовно, існуючих наявна племінних угрупувань і поступове об'єднання їх в народність. Політична і економічна їх концентрація навколо тих князівств, які стали відігравати лідируючу роль у своїх регіонах.

Серед багатьох князівств тієї доби варто відмітити найбільш авторитетних і впливових, які справді стали лідерами, новими центрами формування національних держав. Це Галицьке-Волинське князівство на півдні і Володимиро-Суздальська на півночі. Між цими двома полюсами розташувалась ціла група удільних князівств, які так і не змогли відігравати самостійну роль і поступово втягувались в орбіту цих нових центрів і ставали навіть предметом суперництва між ними. Замість полі етнічного об’єднання, яким була Київська Русь, розпочався закономірний процес, відомий її тодішній Європі, як початок складання нових держав, побудованих переважно на моноетнічній основі.

Суттєву роль у подальшій етнічній і державній долі Русі відіграли, також зовнішні фактори - гагари, Литва і Польща.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І — К., 1977; В М. Ричка. За літописним рядком. — К., 1991; П. П. Толочко. Древняя Русь Очерки соцнально- политической истории. — К., 1987; Б А. Рибаков. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982.