; Якою була роль в. Леніна в остаточному утвердженні радянської влади на україні в Ході громадянської війни?

Вплив В. Леніна на розвиток України в XX ст., попри всі суперечності його політичних оцінок, безумовно визначний. Проте наукове вивчення цього впливу є дуже складним в силу численних політичних нашарувань та упереджень, створених навколо ленінської постаті як його противника ми, так і товаришами та послідовниками. Провідним для науковця має бути шлях безстороннього аналізу конкретних ленінських справ на засадах об'єктивності та історизму.

Однією з головних віх визначної ролі В. Леніна в українській історії стало написання ним в листопаді 1919 році резолюції ЦК РКП (б) «Про Радянську владу на Україні і організація її здійснення більшовиками. Історична вага цих подій чітко прослідковується в позначеній ними корінній зміні всього ходу визвольної боротьби українського народу.

Реальністю 1917—1919 р p. в Україні була кільканадцяти разова зміна влад, що найпереконливіше засвідчує відсутність у жодної з них широкої підтримки в народі. Серед інших і Радянська влада, очолювана більшовиками, двічі терпіла поразку в Україні як одному з «найменш більшовицьких» районів ( за свідченням В. Леніна) Між тим у кінці 1919—1920 pp. відбувся рішучий перелом на користь Радянської влади, яка утвердилась у боротьбі з денікінськ^і тами й петлюрівськими силами, відбивши наступи союзних поль­сько-петлюрівських військ і врангельців, різноманітних «батьків» та отаманів. Глибинні причини перелому, що стався, полягали в корективах власної політики, яку більшовики під керівництвом В Леніна здійснили першими (і єдиними) з поміж своїх політичних суперників, зробивши критичні уроки Із дворічного революційного досвіду. Головнішим з тих уроків стало подолання політичного розриву між завданнями національного визволення українського народу, на реалізації яких зосередились (але й обмежились тим) українські національні партії, і завданнями соціального визволення, пріоритет яких у більшовицькій політиці відтіснив обіч національне питання. В топ час, як національні політичні сили України розкололися (частина їх відійшла від політичної діяльності й емігрувала, інші — зближалися з більшовиками, а петлюрівське керівництво підпало під іноземні інтереси й еволюціонувало до шовіністичної реакції й анархії отаманщини), В. Ленін повернув більшовиків до національного питання як надзвичайно важливого і «особливого» завдання па Україні. Його ігнорування він кваліфікував як глибоку і небезпечно помилку російської І єврейської більшості в КП (б) У, яка будувалася в основному міського населення І цілком природно відтворювала його переважно неукраїнський національний склад

Чотири з семи сформульованих Леніним пунктів резолюції ЦК РКП (б) «Про Радянську владу на Україні» спеціально стосувалися національного питання і передбачали «визнання самостійності УРСР» і право трудящих України самими вирішувати, в яких формах союзу їх республіка перебуватиме з іншими Радянськими республіками (Росією, Білорусією, Закавказзям). Що до необхідності союзу, ю він не тільки зумовлювався об'єктивними реаліями, а й фактично вже склався у військове політичній формі в 1919 році. Окремим пунктом резолюції всім більшовикам славилося в обов’язок з найбільшою терпимістю п обережністю відноситися до зумовлених колоніальним минулим націоналістичних тенденцій серед частий українців і протистояти їм лише товариським словом, а головне — всіляко протидіяти спробам штучно відтіснити українську уяву на другий план, всіма засобами сприяти вільності розвитку української мови й культури, вжити негайних заходів до оволодіння українською мовою державними службовцями. Щоб встановити найтісніший зв’язок Радянської влади з переважаючою більшістю українського народу — селянство — ленінська резолюція ставила вимогу перед комуністами не допускати більше заповнення державних органів неукраїнським міщанством» а залучати до управління в усіх галузях трудящих селян з корінного населення.

Критично оцінив В Ленін і попередню соціальну політик} щодо ^ українського селянства комуністичного керівництва УРСР Його ліворадикальне захоплення негайним впровадженням радгоспів і комун на конфіскованих у поміщиків землях викликало незадоволення значної частини селян, особливо безземельних і малоземельних. У поєднанні з неконтрольованим заповненням спекулятивним І міщанством державних продовольчих органів І розгорнутою ними, внаслідок незнання реальних умов сільського життя, війною проти ^ всього селянства за продовольчу розкладку така соціальна політика підривала опору Радянської влади в трудящому селянстві. Безумовними вимогами ленінської резолюції щодо радянської політики в Україні були: повна ліквідація поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельник і малоземельним селянам; обмеження будівництва радгоспів І комун виключно інтересами селян, строго караючи за всякі спроби внести в цю справу примусові засади; строго обмежити збір хлібних надлишків потребами самої української бідноти, робітників І Червоної Армії, звернувши особливу увагу на захист інтересів середнього селянства і відокремлення його від куркулів.

На початку грудня 1919 р VIII конференція більшовиків прийняла ленінську резолюцію як загальнопартійне рішення і нова політика Радянської влади дозволила їй остаточно утвердитися в 1920 році на Україні. Але виняткова роль В. Леніна в цьому процесі не може бути вповні зрозуміла без з'ясування такої конкретної обставини того часу як статус Леніна в більшовицькій партії. Незнайомі чи малознайомі з цим питанням сучасники, як правило, ототожнюють поняття «більшовицька», «радянська” і «ленінська» політика. Вони сприймають минуле через призму сформованої ленінськими наступниками тоталітарної політичної системи, в якій влада керівника Комуністичної партії була необмеженою і всеосяжною, а політика «сталінською», чи «хрущовською», «брежнєвського»...

В дійсності ж у більшовиків ленінських часів не було офіційної посади керівника партії, а В. Ленін (як, наприклад, і Троїцький) був неформальним лідером в силу свого інтелекту, волі, політичних передбачень. Відтак ленінські думки, пропозиції не були обов’язковими для всіх більшовиків «провідними вказівками». Навпаки, вони пробивали собі дорогу до прийняття керівництвом чи всією партією через дискусії, політичну боротьбу з різними течіями й платформами. Такою, зокрема, була ситуація з керівництвом більшовиків І Радянського уряду України: Г. Гятаков, X. Раковський та ін. у 1918-1919 pp. були противниками навіть прийнятого за програмне ленінського положення про право націй на самовизначення аж до державного відокремлення. X. Раковський тоді вважав, що українського народу і його національної самосвідомості взагалі не існує.

Ознайомившись з критичною оцінкою їх діяльності В. Леніним, у кінці 1919 p., українське більшовицьке й радянське керівництво на нараді ЗО листопада 1919 p. прийняло рішення вказати на надмірне вип’ячування національного питання в ленінській резолюції, на переоцінку в пій національного руху на Україні. Тільки в гострій дискусії з виступаючими на VIII конференції РКП(б) X. Раковським та ін. В. Ленін добився прийняття своїх оцінок і пропозицій, а най більш непримиримих їх противників Г. П'ятакова і А. Бубнова відкликай з України в Москву.

Те ж саме стосувалось і земельної та продовольчої політики Радянської влади. Протягом 1918— 1919 pp. В. Ленін послідовно виступав за розподіл землі між селянами і проведення необхідної в умовах війн і розрухи продрозкладки за принципом: з бідних селян не брати нічого, з середніх — в міру, а з багатих — багато.

Проте ліворадикальне комуністичне керівництво Україні проводило іншу політику й на конференції РКП(б) X. Раковський продовж) вав відстоював радгоспи як основу комуністичного будівництва. Враховуючи гостроту ситуації, конференція прийняла спеціальну резолюцію «Про радянську політику на Україні», в якій передбачалась розробка особливо детальних інструкцій контролю за партійними працівниками на Україні з точки зору фактичного проведення ними прийнятих рішень. Згодом В. Ленін сам вніс в ЦК РКП(б) пропозиції про форми й періодичність звітності партпрацівників з України, вимагаючи це робити 2 рази на місяць.

Загалом з листопаду 1919 p. до січня 1921 p. біографічна хроніка В. Леніна фіксує біля 500 епізодів його практичної діяльності, пов’язаної з Україною, що підтверджує сталу ленінську увагу до організації й контролю за виконанням розроблених ним І прийнятих більшовицькою партією рішень. Та навіть за таких умов не все було гладко: у грудні 1920 p., наприклад, В. Леніну прийшлося докладати зусиль до припинення розпочатої КП(б)У в листопаді суцільної колективізації сільського господарства. Виникали й інші гострі проблеми. Все ж у виробленому в кінці 1919 p., і здійснюваному у 1920 p. курсі щодо України більшовицька партія віднайшла таку політику, реалізація якої, зрештою, була прийнята українським народом як краща з поміж інших і привела до остаточного утвердження влади Рад у формі УРСР. Роль В. Леніна в цьому повороті була ключовою: він виявився єдиним політичним лідером Серед усіх, який не тільки зрозумів та виразив у поличних рішеннях національні й соціальні інтереси більшості народу України, але й домігся проведення відповідної їм (попри всі перешкоди, збочення і відступи) політики

В наявній історичній літературі дане питання досі не отримає їй повного наукового пояснення, оскільки таке було невигідне підвладній тоталітарному комуністичному режиму «парадній історії, в такій же мірі це не відповідало інтересам противників комунізму і СРСР, створюючи труднощі у висвітленні пою історії як суцільної «чорної плями».