Ист. укр. культ. Т.2

581

орнаментики та нові для українських земель техніки декорації виробів. Як вказують збережені зразки першої половини XVII ст., меблі цього часу багато прикрашалися різьбленням. Прикладами таких меблів малих форм можуть бути шафка з гербом львівської родини Сикстів (МЕХП), фрагмент лавок з монастиря бернардинів у Львові (МЕХП) та їхні оригінальні фрагменти, використані у встановленій у костьолі копії початку XX ст. Поряд з різьбленням широко практикованим новим способом декорації меблів стає інтарсія. Скромні її приклади збереглися у міщанських скринях (МЕХП), багатий зразок демонструють двері в каплиці Боїмів. Значного поширення набула також малярська декорація меблів, найкращим прикладом якої є лавки у каплиці Боїмів. Порівняно скромніший її варіант демонструють фрагменти лавки та парапет хору в церкві Собору архангела Михаїла у Волі Висоцькій.

Оригінальні пам’ятки декоративноужиткового мистецтва вказують, що, як і в образотворчих видах мистецької діяльності, близько зламу століть у ньому відбуваються відчутні зміни. Ужиткове мистецтво служило одним з активних провідників західних впливів, що, зрештою, визначалося самою його природою. Внаслідок історично зумовленого реґіонального мистецького поділу українських земель західна гравітація ужиткового мистецтва набагато виразніше проявилася у мистецькій культурі західноукраїнських земель, неначе затухаючи у віддаленні на київському ґрунті та Лівобережжі.

За сто років перед серединою XVII ст. мистецька культура українських земель пройшла складний шлях розвитку, визначальним моментом якого став найбільший після прийняття християнства та вироблення на його основі нової системи мистецької культури перелом у розвитку мистецького життя. Він відбувався на ґрунті власної традиції, але за умов дії відмінних історичнокультурних факторів. Найголовнішим серед них було остаточне звернення в бік західноєвропейських мистецьких течій, що так чи інакше проявляється в усіх напрямах еволюції культурного процесу й аспектах культурного життя перед серединою XVII ст. Таке звернення аж ніяк не означало підпорядкування мистецького процесу на українських землях законам розвитку західноєвропейського мистецтва. У різних видах мистецької творчості європейська традиція об’єктивно відігравала іншу роль, і найменше її присутність відчувається там, де сильнішими були власні корені. Навіть у рамках мистецького напряму західноєвропейської орієнтації релігійне малярство другої половини XVI — першої половини XVII ст. виразно розвивалося у своєму власному руслі, перебуваючи поза сучасним європейським контекстом. Тим самостійніший характер має українське релігійне малярство, яке завдячує Заходові лише окремими моментами іконографії, привнесеними за посередництва нідерландської графіки. Аналогічна картина спостерігається у портретному малярстві та графіці. Європейська традиція, природно, відігравала більшу роль у скульптурі та декоративно-ужитковому мистецтві, причому це був вплив не абстрактної "Західної Європи", а конкретного центральноєвропейського ареалу найближчих німецькомовних сусідів тодішньої Польщі. Акцентування на власній традиції, мистецький процес як її саморозвиток в умовах нової історичної епохи, а тому закономірно у новому руслі становлять суть мистецького життя українських земель цього переломного періоду.

582

Б. С. Криса

4.13. Літературна творчість

Іван Вишенський та його опоненти. У другій половині XVI ст. Україна тісніше залучається до загальноєвропейських культурних процесів. Ознакою цього стало розширення діапазону взаємодії традиційних форм культури та нових явищ, пов’язаних з ренесансно-реформаційним комплексом. Українська культура більшою мірою, ніж раніше, виходить з колишньої замкнутості, що було пов’язане і з станом українського національного самоусвідомлення на межі XVI — XVII ст. Іншомовність чи багатомовність української літератури з цього часу співвідноситься з перспективою її питомого шляху. Серед характерних ознак зростання національної свідомості — перегляд попередніх уявлень про художнє слово. Воно починає відігравати більшу роль у збереженні та плеканні паростків цієї свідомості, моделюючи водночас її основні риси. Роздуми над словом, над його природою, силою і слабкістю увібрали в себе твори різних жанрів.

У переломні моменти історико-культурного розвитку неминуче загострення суперечностей між усталеною формою і новим змістом, між тягарем традицій і потребами життя. Особливо яскраво такі суперечності відображаються в мистецькій або літературній діяльності людей талановитих, яскраво емоційних. Часто творчим особистостям притаманні трагізм світосприймання, глибоке незадоволення недосконалістю світу і неможливістю його змінити. Типовим письменником кризової ситуації був Іван Вишенський. Єдиний із 17 відомих його творів, надрукований за життя автора, — "Писаніє к утікшим от православної віри єпископом" (у складі виданої в Острозі "Книжиці" (1598); упорядковану до 1600 р. збірку "Книжка" видати не вдалося); решта поширювалася в рукописах 1.

Спрямування до автентичних підвалин християнської культури визначило основні параметри його літературної діяльності. Різкий та непримиренний тон Івана Вишенського, вороже ставлення до світської культури й освіти, обстоювання аскетичного ідеалу й декларування переваг архаїчного стилю письма і відхід від нього у власній письменницькій діяльності — характерні риси цієї непересічної постаті. Вважаючи, що спасіння можливе лише шляхом втечі від світу, він спрямовує свої інвективи проти його недосконалості і тим фактично поринає у вир боротьби, прив’язує себе до ідейних конфліктів епохи. Його активна наступальність спрямовувалася головно проти втрати первісної природності, щирості віри й простоти. Цілісна натура письменника, відраза до фальші й лицемірства привели його не пізніше 1596 р. (як вважають, ще в 1580 — 81 рр.) на Афон, у монастирях якого практикувалося суворе подвижництво й контакти з зовнішнім світом були майже цілком обірвані. Аскетична атмосфера замкненого монастирського світу стала живильним середовищем для консервації тих елементів ідеології Івана Вишенського, котрі з часом починають суперечити стилеві мислення не лише опонентів, а й однодумців, що засвідчили спроби безпосередніх контактів письменника з церковною громадськістю України 1604 — 1605 рр.

Як і реальні вияви деградації суспільства, так і болісне сприйняття успіхів того всього, що йшло із Заходу, зміцнюють властиве Вишенському розуміння світу як зосередження гріха і зла:

"Ознамую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите, і в нейже в жизнь сію рожденієм проізведені єсте і нині обитаєте, на вас перед Господом Богом плачет, стогнет і

583

вопієт, просячи створителя, яко да пошлет серп смертний..., которий би вас вигубити і іскоренити... мог" 2.

Особливо гріховною вважає він тодішню Річ Посполиту: "Где бо нині в Лядській землі віра? Где надіжда? Где любов? Где правда і справедливость суда? Где покора? Где євангельскиє заповіді? Где апостольськая проповідь? Где святих закони?..". Від осуду дійсності Вишенський переходить до гнівних інвектив щодо тих, на кого покладає вину за відхід суспільства від засад віри. "Да прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, которіє монастири позапустівали і фольварки себі з міст святих починили і сами толко з слуговинами і приятелми ся в них телесне і скотськи переховивают, на містах святих лежачи, гроші збирают".

Жодної надії на поліпшення цього світу він не бачить: "Ність міста цілого од гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все огнь пекельний, все болізнь, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сінь, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привидініє" 3.

1 Вишенський І. Твори. — Київ, 1955.

2 Українська література XIV — XVI ст. — Київ, 1988. — С. 333.

3 Там само. — С. 335, 336.

Емоційно-експресивна риторика творів Вишенського, щедро насичена стильовими прийомами й топікою середньовічної доби, його мова, пересипана церковнослов’янізмами, свідчать про свідому архаїзацію поетики. Зрештою на це вказує й сформульована автором аксіологічна модель, де пріоритетні позиції закріплюються за церковнослов’янською мовою й богословськими книгами, а фольклор і народна мова знецінюються в програмних деклараціях автора, однак це не втілюється в його творчості, в якій приваблюють не традиційні елементи, а суто індивідуальні. Звертаючись до сакральної сфери, він намагається наближати мову до церковнослов’янської, залишаючи "просту" мову для повсякденного, профанного 4.

Визначаючи місце української культури в системі координат християнської цивілізації, Іван Вишенський протистоїть європоцентристським інтегративним тенденціям, обстоює успадковану від попередньої доби орієнтацію на народи православного кола *. Елементи культурно-релігійної спільності між ними утверджуються як гаранти тяглості духовної традиції та збереження її природного місця в системі міжнародних зв’язків.

Тотально заперечуючи світ матеріальний, протиставний духовності, Вишенський, однак, виявляє неабияку спостережливість щодо всього розмаїття принад того, що він засуджує. Він стверджує, що нема порятунку для душі "в тих многих мисах, полмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах, і многих скляницях і келишках, і винах, мушкателях, малмазіях, алякантах, ревулах, медах і пивах розмаїтих" 5. Складається враження, що митець слова майже милується розмаїттям і різнобарвністю спокус, які так гнівно заперечує. Протиставлення тих, хто "помисла о животі вічнім підняти і вмістити не можеть", людині простій набирає форми осуду суспільної верхівки, не тільки за життя в розкоші, а й за нелюдське ставлення до селян-"хлопів": "Лупите і з гумна стоги і обороги волочите. Самі з своїми слуговинами прокормлюєте оних труд і пот кривавий, лежачи і сідячи, сміючись і граючи, пожираєте, горілки препущаниє курите, пиво троякоє превиборно варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте... Ви їх пот мішки повні грішми, злотими, талярами, півталярами, орти, четвертаки і потрійники напихаєте, суми докладаєте в шкатулах... А тіє бідниці шелюга, за що солі купити, не мають... Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм..." 6.

584

Проблематика творів Івана Вишенського змінюється відповідно до суспільнорелігійної ситуації та її запитів. І хоча чільне місце належить поборюванню Берестейської унії, особливо в "Писанії к утікшим од православної віри єпископом", тематичний діапазон набагато ширший і містить мотиви соціального служіння Церкви, суспільних відносин, релігійної моралі, освіти тощо. Єдиний жанровий тип послання варіюється залежно від спонук і умов написання та характеру адресата, набуваючи особливої масштабності художніх узагальнень у соборних посланнях, тобто в листах до всієї спільноти єдиновірців. Поряд з епістолярними формами зустрічаємося з діалогом катехітичного типу, побудованим на мотиві сюжету про спокушення Христа в пустелі ("Обличеніє диявола-миродержця").

4 Зема В. Середньовічна традиція слова, мови та книги в творах Івана Вишенського // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — Київ, 1998. — Т. 5. — С. 86.

* Про світогляд Івана Вишенського див. докладніше 4.17. 5 Українська література XIV — XVI ст. — С. 321.

6 Там само. — С. 357.

Кожен текст, кожен аргумент Івана Вишенського пронизаний дуалізмом і антифеодальною оцінкою Божого і світського, духовного і житейського 7. Духовне, вище, трансцендентне — від Бога, світське неправославне — від диявола, проголошує він з властивою йому безкомпромісністю. Водночас "пристрасність його голосу, тонкість його наративних засобів, ноти дотепу й іронії, як і нетерпимості, впертості й зневіри, — все це пробивається... крізь відстань часу та яскравість догматичних заборон" 8. Як писав свого часу І.Франко, "в зв’язку з живим чуттям письменника, стоїть його жива, справді поетична фантазія, дар думати образами, замість абстракційних понять бачити і малювати пластичні і барвні картини" 9. В цілому "він — людина середньовіччя, яка парадоксально відкриває новий етап історії української літератури і стоїть на порозі українського бароко" 10.

Усупереч власному переконанню про обов’язок справжнього християнина втікати від світу, Вишенський свій яскравий талант поставив на службу боротьбі проти всього того, що, на його думку, загрожувало рідному народові, його вірі й традиціям. У творчості ченця-аскета — як у жодного з його сучасників — звучить власна індивідуальна манера, втілена в яскравих образах емоційна заангажованість. Отже, перед нами не середньовічний книжник, який був виразником загальноприйнятих уявлень, а яскрава творча індивідуальність. З появою письменника-автора є підстави говорити про новий ("ранньоновітній або середній") етап в історії української літератури 11.

Особистісні риси в цей час помітні і в деяких пам’ятках писемності, пов’язаних з родинним та громадським життям. Тексти, написані для себе і найближчого оточення, нерідко відображали літературний хист їхніх авторів, рівень культурних інтересів суспільства. Зокрема, "Тестамент" брацлавського каштеляна Василя Загоровського, написаний 1577 р. у татарському полоні і внесений до Володимирської гродської книги 1579 р., засвідчує появу нових різновидів писемної культури, вироблених специфікою правових стосунків у Речі Посполитій та побутом шляхти, ментальність котрої формувалася під впливом ідеології сарматизму 12. Простий і безпретензійний стиль, прагматична функція заповіту, обмеження твору побутовою конкретикою не перешкоджають пам’ятці ділового мовлення набути виразних літературних якостей. Передчуття невідворотної смерті, яка й сталася в полоні 1580 р., турбота про дітей і образа на дружину, котра кинула родину в цей скрутний час, формують вельми зворушливу емоційну настанову. Багатство предметного світу, зумовлене прагненням автора враховувати всі нюанси господарчого життя свого маєтку, формує складну й розмиту образну структуру. Домінує, очевидно, турбота про виховання дітей і про майбутню

585

молитовну опіку авторової душі після її відходу зі світу страждань. Цим якоюсь мірою пам’ятка нагадує "Повчання" Володимира Мономаха, хоча пошук безпосередніх зв’язків між творами навряд чи є доречним.

7 Грабович Г. До історії української літератури. — Київ, 1997. — С. 263.

* Там само. — С. 274.

9 Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 30. — С. 200.

10Грабович Г. Зазн. праця. — С. 277.

11Там само.

12Українська література XIV — XVI ст. — С. 167 — 184.

Як бачимо, Загоровський стояв на позиціях, протилежних життєвому кредо Івана Вишенського. Він аж ніяк не втікає від світу, але навіть у передчутті смерті не лише молиться, а й думає про життєві обов’язки, дбає і про освіту дітей, і про заснування шпиталю, і про забезпечення всім необхідним дяка, який переписуватиме книги.

Обґрунтування необхідності врятування нації й освіти звучить на повний голос у "Пересторозі..." — анонімній пам’ятці початку XVII ст., написаній кимсь, близьким до братств.

Гнівна характеристика єпископів, що перейшли на унію, приписування дияволові підступів проти православ’я — риси, які дозволяють припустити певний вплив на "Пересторогу" поглядів Вишенського. Але, на відміну від Вишенського, автор обстоює потребу "наук" (тобто освіти), саме відсутність їх — то найбільше зло. Причиною занепаду власної державності автор вважає занедбання освіти, те, що русини будували церкви, а не школи. Тому дуже високо автор оцінює освітницьку діяльність князя Костянтина Острозького. Риторичною майстерністю відзначаються дві вплетені в текст промови — князя Острозького на суді над протосингелом Никифором і представника Львівського братства на сеймі. Впадає у вічі публіцистична загостреність приписаного Острозькому звертання до польського короля: "А ваша королевськая милость, видячи кґвалт наш і нарушеннє прав наших, не дбаєш нічого на присягу свою, шторою єси обв’язався нам не ламати прав наших, але примножати і розширяти. За таковими слушними документами, за причинами послов земських не хочеш нас у православной вірі нашой заховати, при правах наших, на місце одступних пастиров інших дати, і овшем допущаєш тим одступником кґвалт чинити, кров проливати, тих, которії в одступленіє їх за ними іти не хотять, лапати, з маєтностей їх виганяти, з землі наконець виволивати. За віру православную наступуєш на права наші, ламаєш вольності наші, а наконець на сумніннє наше налігаєш, чим присягу свою ламаєш і то, що кольвек єси для мене учинив, внівощо остатнею неласкою своєю оборочаєш. Що бачучи, яко сенатор, не только же сам терплю кривду і тебе упоминаю, але вижу, же то ку остатнєй згубі всеї Корони Польської ідет, бо за тим ніхто свойого права ані вольності безпечен уже не будет, і в коротком часі прийдет до великого замішання, а бодай не домишляться чого іншого" 13.

Дослідники вважають обидві промови літературною фікцією, вказуючи, що, мовляв, братчики не мали права брати участь у сеймах. Але про "сеймову" промову автор міг написати, знаючи про виступи членів Львівського братства на сеймових судах. Про характер їх можна судити з інструкції послам братства на сейм, підписаної 2 лютого 1609 р. старшинами Іваном Красовським та Андрієм Білдагою. Послам наказували домагатися від короля привілею, щоб українців приймали в число міщан і до цехів за рекомендацією своїх старшин, добиватися, щоб у Львові українці мали "особноє право" — окреме самоврядування і суд, як у Кам’янці. Якщо б цього не вдалося досягти, то домагатися для українців хоч таких прав, якими користуються вірменські та єврейські ремісники й торгівці, зокрема права мати "присуд свой руський" і "для ремесников цехов два".

587

пов’язані з українською полемічною прозою. Остаточному окресленню її концептуальної основи й художніх параметрів сприяло кілька факторів, а серед них — творчість польського церковного діяча і письменника Петра Скарги. У його трактаті "Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецьке відступництво від цієї єдності" (1577) ґрунтовно розглядалась історія взаємин християн двох конфесій, висувалася програма врегулювання їхніх стосунків на засадах Флорентійської унії 1439 р., що означало б підпорядкування православ’я католицькому центрові. Публіцистичний талант автора викликав у середовищі православних діячів велике занепокоєння. Антикатолицьку інтерпретацію міжцерковних стосунків і догматичних розходжень мусив, у першу чергу, дати Острозький гурток книжників як головний осередок богословської думки й національної культури в Київській митрополії. Наприкінці XVI ст. першим включився в полеміку Герасим Смотрицький, видавши книгу "Ключ Царства Небесного" (1587), до якої, крім однойменного твору, входив памфлет "Календар римський новий" і дві передмови — до князя Олександра Острозького і до руських народів 18. Символічна змістовність образу Ключа Царства Небесного трималася на відомому євангельському сюжеті ("Я дам тобі ключі Царства Небесного, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі, і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі" (Мт. 16 і 19), заторкуючи концептуальне положення римо-католицької еклезіології та емблематику папського герба. Все це разом виказує початки барокової поетики, але за стилем, проблематикою, характером використання джерел книга вкладається в ренесанснореформаційні традиції європейської публіцистики.

Соціально-догматична зорієнтованість твору зумовлює перенесення об’єкта полеміки в сферу суспільного буття Церкви, зокрема йшлося про колізії навколо календарної реформи папи Григорія XIII, котру щодо православних громад Речі Посполитої відкликано грамотами 21 січня 1584 р., 18 травня 1586 р., 8 вересня 1586 р. Смерть Стефана Баторія 12 грудня 1586 р. й безкоролів’я змушувало замислитися над можливою релігійною політикою у майбутньому. Тож Герасим Смотрицький, трактуючи календарну реформу як насильство над людиною й природою, дає виразні малюнки соціальної дійсності. Наукові — астрономічні й богословські — рації календарної реформи не беруться до уваги. Автор апелює до релігійної свідомості пересічного православного українця, котрому демонструється універсальний характер міжконфесійних змагань, здатних зрушити фундаментальні основи узвичаєного ритму життя. А відтак до мовного інструментарію широко залучаються говіркова лексика, навіть просторіччя, гумористичні тропи, фольклорна топіка. Моделюється змагання двох культур: традиційної народної та агресивної чужоземної, що несе лихо й розбрат.

Іншими були зміст і форма наступного твору одного з діячів Острозького православного гуртка — книги Василя Суразького "О єдиной істинной православной вірі і о святой соборной апостольской Церкві" (1588) 19.

18Українська література XIV — XVI ст. — С. 212 — 235.

19Там само. — С. 236-248.

Справжнє ім’я автора невідоме; І.Мицько схильний ототожнювати його з Василем Малюшицьким, шляхтичем з оточення Костянтина Острозького. Твір набуває апологетичного характеру, обґрунтовуючи з широким залученням біблійних і патристичних джерел догматичну правдивість православ’я на противагу західному пагонові християнства. Попри використання деяких елементів тогочасної мовної практики, стиль архаїзується, насичуючись традиційною книжною топікою, церковнослов’янізмами, цитатами. Композицію вмотивовано логікою теологічних розважань автора, сфокусованих на чільних пунктах обрядових розходжень.

588

Після Берестейського собору 1596 р. у творах книжників з Острога головною темою стає захист загрожених позицій православ’я. Так, уже в "Апокрисисі" Христофора Філалета (1597), написаному як відповідь на книгу Петра Скарги "Берестейський синод і його оборона" (1596) невідомим письменником, в якому дехто пізнає довірену особу князя Острозького протестанта Мартина Броневського, детально аналізується перебіг обох соборів 1596 р. у Бересті — унійного і православного, їхня легітимність і вплив на релігійне та суспільно-політичне життя в Київській митрополії. До традиційної антипапської теми долучаються нові мотиви критичного опису дій ініціаторів унії Михайла Рогози, Кирила Терлецького, Іпатія Потія. Охоче запроваджуються сатиричні й саркастичні елементи характеротворення при ображанні опонентів. Водночас енергійно відстоюється собороправність Церкви, роль у ній мирян.

Ще один полеміст, який називав себе Кліриком Острозьким, вдається до форм епістолярного жанру, заперечуючи Іпатієві Потію, котрий у листах до князя Острозького намагався довести необхідність унії з Римом. Видання першого "Отпису на лист в Бозі велебного отца Іпатія" він супроводжує власною "Історією о лістрікійском, то єсть разбойническом, Ферарском або Флоренском синоді" (1598), де на легендарній сюжетній основі створено художньо виразну картину собору 1439 р. у Флоренції, сповнену фантастичних деталей і своєю риторикою подекуди уподібнювану до епічних полотен минулого 20. Встановлюючи особу Клірика Острозького, називають імена Мелетія Смотрицького, Йова Борецького, Гаврила Дорофеєвича, протопопа Ігнатія.

Поза Острогом полемічна публіцистика розвивається насамперед у середовищі православних братств. Стефан Зизаній-Тустановський, учитель Львівської, а потім Віленської братських шкіл, публікує "Казаньє святого Кирила, патріярхи Єрусалимського, о антихристі і знакох єго" (1596), де на підставі традиційного вчення про антихриста, запозиченого з творів св. Кирила Єрусалимського (315 — 386) й інших отців Церкви, віднаходить есхатологічні знаки в актуальних обставинах релігійного життя 21. Похмура містика Стефана Зизанія, зіперта на протестантські антипапські публікації, зокрема книгу Зібрандта Любберта "Про римського папу" (1594), справила помітний вплив не лише на вітчизняну культуру, а й на есхатологічні рухи в Росії, використана в популярній "Кириловій книзі" (1644) й інтерпретована відповідно до тамтешніх умов церковною опозицією (старообрядцями) 22. Цікаве гуманістичне пояснення причин церковної унії пропонується вже згадуваною "Пересторогою". Джерелами відступництва владик виступають тут не лише їхні особисті вади та державна релігійна політика Речі Посполитої, але й криза національної культури, винародовлення аристократії. Колізії навколо Берестейського собору вводяться, таким чином, до ширшого контексту національної історії, тлом для яких і предметом постійного апелювання виступають апостольське вчення, досвід раннього неподіленого християнства.

Найталановитішим письменником в уніатському середовищі був один з головних будівничих унії — Іпатій Потій, володимирсько-берестейський єпископ, а з 1599 р. до смерті в 1613 р. — київський унійний митрополит. Йому з достатньою підставою приписують низку анонімно виданих творів. Серед них "Унія, альбо виклад предніших артикулов" (1595), "Антирисис" (1599, польська версія 1600) 23, "Obrona sw. Synodu Florentskiego" (1603), "Гармонія, альбо согласіє віри..." (1608).

20Там само. — С. 254-288.

21Там само. — С. 289 — 305.

22Робинсон А. Н. Борьба идей в русской литературе XVII в. — Москва, 1974.

23Див. нову публікацію польського тексту: Pociej Hipacy. Antiresis albo Apologia przeciwko Krzysztofowi Philaletowi... / Opr. J. Byliński, J. Długosz. — Wrocław, 1997.

589

Зажив слави також як здібний проповідник, автор казань і повчань. Попри підкреслену публіцистичність своїх творів, Іпатій Потій основну увагу приділяв інтерпретації зі своїх позицій історичних джерел і подій сучасного йому церковного життя. Є в нього й цікаві побутові спостереження, підпорядковані головній темі — доказам законності Берестейської унії, яка, за його словами, була простим відновленням унії Флорентійської.

Відповіддю на книги Потія став виданий Віленським братством польськомовний твір "Антіграфе" (1608), який часто приписують Мелетієві Смотрицькому, хоч авторство його досить сумнівне 24. Натомість твором, який приніс Смотрицькому літературну славу, став виданий 1610 р. Віленським братством також польськомовний "Тренос тобто плач єдиної святої соборної апостольської церкви східної віри" 25. Надруковано цю книжку під псевдонімом Феофіл Ортолог, причому на титульному аркуші зазначено, що це переклад з церковнослов’янської мови, який, у свою чергу, є перекладом з грецької. Насправді, хоч автор добре знав українську і церковнослов’янську (що видно з його знаменитої Граматики церковнослов’янської мови, "Казання на похороні Леонтія Карповича" і перекладу "Євангелія учительного"), "Тренос" було написано польською мовою, хоч і насиченою рутенізмами і церковнослов’янізмами; на думку дослідників, письменник свідомо прагнув створити "православний варіант польської мови" 26. За розпорядженням короля, книжка мала бути знищена, але в друкарні знайшли тільки 36 її примірників, решта розійшлися.

Починається твір присвятою князю Михайлові Вишневецькому, якого автор хоче бачити вірним сином православної церкви, за цим йде передмова до читача, дві публіцистичні промови від імені матері-церкви ("Плач, або нарікання святої Східної церкви своєму синові, який її покинув разом з іншими"), врешті сім полемічних трактатів про відмінності православної церкви від католицької в догматиці та обрядах. Посилання на численних авторів, крім середньовічних, також і ренесансних, засвідчувало неабияку ерудицію автора.

Найбільше враження на сучасників, як і на пізніших дослідників, справляв написаний ритмізованою прозою "Тренос, або лямент" — плач Церкви, персоніфікованої в образі матері, якій зрада власних дітей болить більше, ніж переслідування від прямих супротивників. Від жалів автор переходить до гострих інвектив, щоб викликати обурення читачів, навернути їх на шлях вірності батьківській вірі. Устами автора Східна Церква проголошує: "Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і опечалена. Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся" 27.

24Frick D. A. Meletij Smotryc’kyj. — Cambridge, Mass., 1995. — P. 41 — 44.

25Факсиміле: Collected works of Meletij Smotryckyj. — Cambridge, Mass., 1987. — Vol. l (HLEUL: Texts. — Vol. 1). — P. 1 — 235.

26Frick D. A. Op. cit — P. 191.

27Тут і далі текст цитується у перекладі В. Крекотня і Р. Радишевського. Див.: Українська література XVII ст. — С. 67.

590

Відхід від церкви православних магнатів порівнюється з втратою дорогоцінних оздоб на короні матері-церкви: "О єпископи, єпископи... Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її через недбальство ваше я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила — дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри й безцінні діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські..." І далі перелічуються одна за одною ті родини, які перейшли з православ’я у католицтво або протестантизм — "родовиті, славні, відважні, дужі й давнії доми, по всім світі в добрій славі" 28. Сила і значення "Треносу" полягали в тому, що нарікання не були тут самоціллю. Вони мали на меті пробудити волю до діяльності, щоб запобігти подальшому розкладові й загибелі. Власне, твір здобув такої високої оцінки саме тому, що відображав настрої суспільства. "Тренос" показує культуру в стані кризи, але життєздатну, готову до оновлення 29.

Відновлення 1620 р. Київської православної митрополії та єпископату стало стимулом для появи низки полемічних творів, у яких обстоювалися законність нової ієрархії, відзначалися заслуги її покровителів — козаків, відкидалися звинувачення в нелояльності щодо держави. В рукописі залишилася "Протестація" 1621 р. митрополита Йова Борецького і єпископів, де підкреслювалося, що козаки — лицарські люди, з того самого племені, що військо Олега, яке здобувало Царгород. Того ж року у Вільнюсі вийшли друком два різні за текстом видання праці М. Смотрицького "Verificatia niewinności..." ("Виправдання невинності..."), а пізніше — "Obrona Verifikaciej..." ("Захист виправдання..."). Тут йшлося про переслідування за вірність православ’ю, повторювалися, слідом за "Треносом", скарги на відступників. У відповідь на репліки з уніатського боку Смотрицький написав книжку "Elenchus pism uszcxypliwych..." (Вільнюс, 1622). Проте наступні твори Смотрицького ("Apologia...", Львів, 1628; "Protestatia przeciwo soborowi...", Львів, 1628; "Paraenesis abo Napomnienie", Краків, 1629; "Exethesis abo ехроstulatia...", Львів, 1629) написано вже з проунійних позицій 30. Реакцією на "Апологію" Смотрицького були трактати Андрія Мужиловського "Antidotum..." і Євстахія Ґізеля "Antapologia" 31.

Коливання Смотрицького, а пізніше перехід на унію засвідчують його щирі сумніви щодо вибору одного з можливих на той час шляхів поєднання візантійсько-київської спадщини із засвоєнням здобутків західної культури 32.

28Там само. — С. 84.

29Грабович Г. Зазн. праця. — С. 40.

30Перелічені твори М. Смотрицького репродуковано в першому томі "Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства". Див.: HLEUL: Texts. — Vol. 1. — P. 236 — 805.

31Див.: Синхроністичний перегляд релігійної полеміки // Возняк М. Історія української літератури. — Львів, 1921. — Т. 2. — С. 356 — 369.

32Див.: Frick D. Op. cit. — P. 247 — 260; Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. — Рим; Торонто, 1978. — Ч. 2. — С. 365 — 374.

Інший, ніж він, шлях обрали діячі, які згуртувалися навколо Києво-Печерської лаври і Київської митрополії, зокрема Захарія Копистенський і Петро Могила та їхні співробітники.

У відповідь на книгу "Obrona jedności cerkiewnej" Льва Кревзи, ігумена Віленського монастиря Трійці, Захарія Копистенський опрацював ґрунтовний трактат "Палінодія, іли Книга оборони всходней церкви" 33. Твір, створений в 1617 — 1624 рр., залишився в рукопису, але зажив у тодішньому вченому середовищі великого авторитету. В усій