Ист. укр. культ. Т.2

371

голову Бога Отця оточує хрещатий німб з грецькою монограмою. Мініатюри "Зішестя Святого Духа", "Ксьондз з причастям" та "Костьол біля міських мурів", як і ілюстрації другого тому Антифонаря, виконані без східних ремінісценцій. Поряд із таким напрямом, в якому знайшла відгук ситуація пограниччя культур, безперечно, існувало й послідовніше в плані наслідування європейської традиції мініатюрне малярство. На це вказують відомості про Йоганна Шефера, який не пізніше 1486 р. ілюмінував Служебник для львівського католицького архієпископа, а перед тим виконував для нього інші роботи 29.

Пам’ятки першої половини XVI ст. демонструють значне пожвавлення мініатюрного малярства, особливо перед серединою століття, в чому виявилася одна з характерних тенденцій тогочасного мистецького життя.

28Коротко про це див.: Александрович В. Львівські малярі кінця XVI ст. (Студії з історії українського мистецтва.) — Львів, 1998. — Т. 2. — С. 39, прим. 114.

29Abraham W. [Wiadomości]... — Szp. LXII.

Скульптура. Як і раніше, різьблення та скульптура посідали скромне місце у мистецькому процесі на українських землях. В українській мистецькій традиції вони виступали здебільшого у ролі різьбарської декорації. Зате в мистецькій творчості європейської орієнтації на західноукраїнських землях скульптура та декоративне різьблення утверджуються як один з активних напрямів мистецької творчості й набувають більшого поширення. Власних кадрів майстрів тут не могло бути багато, переважали приїжджі. Серед них важливу роль відігравали, очевидно, майстри з Кракова та Сілезії.

Українська скульптура та різьблення другої половини XV — першої половини XVI ст. відомі за поодинокими пам’ятками, серед яких виділяються рельєфи з Києво-Печерської лаври — "Богородиця Оранта зі св. Антонієм та Феодосієм Печерськими" і "Богородиця Оранта" (обидва — КПНІКЗ). Перший датується часом відбудови Успенського собору Києво-Печерського монастиря 1470 p. У ньому розвинуто композицію, найранішим зразком якої є ікона зі Сванського монастиря (ДТГ). Правда, на відміну від давньокиївської ікони у рельєфі Марію зображено стоячи, в позі Оранти, однак іконографія святих не має принципових відмінностей. Пластика рельєфу засвідчує яскраву творчу індивідуальність автора. Розвинуте пластичне начало демонструє і другий рельєф, проте він виконаний у підкреслено площинній манері, форми тут огрублені, особливо в лику, що сприймалося як свідчення ранішого походження пам’ятки. Проте стиль та характерні деталі заперечують таку можливість, відносячи рельєф уже до XVI ст. — таку дату вказують насамперед трактування складок мафорію Богородиці зліва за фігурою, палеографічні "особливості монограми та готицизуюче орнаментальне обрамлення рельєфу.

Архітектонічне різьблення, як і сама архітектура, значною мірою орієнтоване на західну традицію, належить до маловідомих сторінок тогочасної мистецької історії. Рідкісний його приклад дають п’яти арок склепіння Покровської церкви в Сутківцях. Уявлення про київське орнаментальне різьблення можуть дати обрамлення лаврських рельєфів.

Друга половина XV — перша половина XVI ст. відзначені дальшим розвитком скульптури західної орієнтації. Як і раніше, відомості про неї та самі пам’ятки збереглися лише на львівському ґрунті. Серед них наявні привізні твори. За даними Ю. Б. Зиморовича, 1473 р. із Кракова привезено розп’яття для тріумфальної арки львівського кафедрального костьолу 30. У посвяченій в 1478 р. каплиці кафедрального костьолу був

372

рельєф (вівтар з рельєфом?) "Поклоніння волхвів" 31. Ці відомості вказують на значні скульптурні роботи при викінченні інтер’єру головного костьолу Львова. Можливо, їхнє проведення притягнуло до міста не лише Н. Ґабершрака: наприкінці століття тут зафіксований також Йост, який зобов’язався зробити ківорій для костьолу у Старому Селі 32. Ймовірно, до часу завершення інтер’єру львівського кафедрального костьолу належить і Розп’яття з костьолу Успіння Богородиці в Жидачеві (ЛКГ), яке належить до мистецького імпорту або виконане приїжджим майстром.

Іншу, експресивнішу, лінію у скульптурі репрезентує Розп’яття з тріумфальної арки костьолу св. Мартина у Новому Місті (Перемишль, Дієцезіяльний музей), яке за стилістичними ознаками може бути віднесене до початку XVI ст. Правдоподібно, вже до XVI ст. слід віднести "Розп’яття" в головному вівтарі костьолу домініканців (МІРЛ).

У Львові та околицях збереглося декілька невеликих поліхромованих фігур самостійного призначення чи з вівтарів. Найранішою з них, очевидно, є "Воскреслий Христос" з парафіяльного костьолу в Лановичах (ЛКГ) 33.

30Zimorowicz J. B. Historya miasta Lwowa. — S. 94.

31Dzieduszycki M. Kościół katedralny lwowski obrządku łacińskiego. — Lwów, 1872. — S. 13.

32Abraham W. [Wiadomości]... — Szp. LXII.

33У музеї датується XIV ст.: Возницький Б. Г. Одеський замок: — Путівник. — Львів, 1977. — С. 132.

Трактування складок плаща вказує на другу половину XV ст. Трохи пізнішу версію цієї теми демонструє скульптура з парафіяльного костьолу у Дрогобичі (Дрогобицький краєзнавчий музей). Очевидно, вже у XVI ст. виконана фігура Богородиці (ЛКГ). Інша лапідарна за манерою скульптура Богородиці (ЛКГ) походить, мабуть, з композиції "Успіння".

Нечисленні пам’ятки західноукраїнської скульптури з-перед середини XVI ст. засвідчують наявність декількох напрямів скульптурної творчості, як наслідок активності на місцевому ґрунті майстрів, які виходили з відмінних мистецьких традицій і походили з різних осередків.

Поза фігурною скульптурою як у церковному, так і в світському будівництві значного поширення набуло декоративне різьблення. Воно передусім мало орнаментальний характер і найчастіше виступало в обрамленні вікон та дверей. Декілька таких різьблених готичних порталів збереглося на нижніх поверхах будинків Ринкової площі у Львові, найкращий зразок бачимо в сінях будинку № 26. Приклади аналогічної декорації замків дають скромні портал та два обрамлення вікон старішої частини замку в Одеську, можливо, з часу відбудови після захоплення татарами 1512 р. та портал замкової каплиці в Хотині. Якщо орнаментальне різьблення набуло значного поширення в мистецькій практиці епохи, то фігурна архітектонічна скульптура, очевидно, розвивалася менше. Окремі пам’ятки вказують на розвиток у ній "звіриного стилю", до якого можна віднести завершення водостоку у вигляді голови лева в подвір’ї будинку № 4 на вулиці Руській у Львові та передню частину тулуба звіра із замку в Острозі (ОДІАЗ).

Хоч обсяг наявних відомостей до історії скульптури з середини XV до середини XVI ст. порівняно невеликий, даний період посідає важливе місце в еволюції мистецтва скульптури на українському ґрунті, особливо європейського напряму. Він не лише остаточно утвердився в мистецькій практиці, але й посів вагоме місце у мистецькому процесі, остаточно закріпилася й значна роль приїжджих майстрів у його розвитку.

373

Декоративно-ужиткове мистецтво. Одним з важливих напрямів розвитку мистецької культури українських земель другої половини XV — першої половини XVI ст. було декоративноужиткове мистецтво. Проте воно є однією з найменш відомих її сторінок, що визначено актуальним станом збереження пам’яток, недостатнім їхнім опрацюванням та нечисленністю відповідних документальних матеріалів. У рамках даного століття воно не зазнало змін принципового характеру, повністю зберігалися розроблена перед серединою XV ст. структура напрямів розвитку окремих видів ужиткового мистецтва та характер співвідношень між ними.

Єдиною порівняно краще відомою сторінкою історії декоративно-ужиткового мистецтва розглядуваного століття є золотарство, яке репрезентує один з найактивніших напрямів еволюції мистецької культури. У другій половині XV — першій половині XVI ст. розвиток золотарства у найбільших містах України відбувався в рамках цехової структури. Загальновідомі її успіхи на львівському ґрунті, де вона почала формуватися ще в другій половині XIV ст. З перших десятиліть XVI ст. відомі золотарі у Києві 34.

34 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Санкт-Петербург, 1863. — Т. 1. — С. 57.

Хоч прямих даних з інших міст не виявлено, цехова система мала більше поширення. Пам’яток золотарства другої половини XV ст. практично не збереглося. Єдиний ймовірний твір, виконаний у традиціях готики, — келих 1481 р. з монастиря бернардинів у Львові, пов’язуваний з св. Яном з Дуклі (Лежайськ, монастир бернардинів).

Нечисленні пам’ятки українського золотарства першої половини XVI ст. походять передусім з тих українських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського. Найранішою з них є оправа Євангелія 1507 р. — вкладу князя К. І. Острозького до Дерманського монастиря (теперішнє місцезнаходження невідоме). Разом з ним князь подарував монастиреві срібні позолочені чашу, дискос, ложку та воздвижальний хрест 35. В орнаментальних мотивах декорації оправи Дерманського Євангелія позначився вплив готичного стилю. Він відчутний і в ряді інших пам’яток першої половини століття. Наступний приклад дає оправа Євангелія 1542 р. вкладу литовського підскарбія Івана Горностая до Києво-Печерського монастиря (місцезнаходження невідоме) і дальший — аналогічного походження срібна кадильниця 1541 р. (КПНІКЗ). Запозичення з пізньоготичного мистецтва, закономірно, виразніше виступали у львівському середовищі, на терені якого розвивалося золотарство західної традиції, працювали приїжджі майстри, передовсім з Німеччини. Яскравим свідченням західних впливів на львівське золотарство є срібна кадильниця з церкви св. Параскеви у Львові 36 (НМЛ). Поряд з європейським напрямом на львівському ґрунті розвивалося репрезентоване майстрами-вірменами східне золотарство. Очевидно, його зразком є ківш вірменської роботи 1549 р. 37 (Санкт-Петербург, Державний Ермітаж).

У рамках розглядуваного століття поза золотарством поширилися й інші види художнього обробітку металів. Ливарництво зберігало свої традиційні напрями розвитку, з-поміж них найбільше значення мало, мабуть, відливання дзвонів. Найстарішими пам’ятками в межах даного періоду, зафіксованими в літературі, є дзвін 1476 р. у церкві Покрови Богородиці в Сутківцях 38, невеликий дзвін 1484 р. у церкві Успіння Богородиці в Андрієві поблизу Мушини та дзвін Зимненського монастиря 1466 р. фундації Олександра Загоровського (РКМ) 39. Набуло дальшого поширення виробництво гармат. Їхні зразки збереглися з-перед середини XVI ст., зокрема гармата з гербом Львова 1544 р. (ЛІМ).

374

35Историческая записка о Дерманском монастыре // Волынские епархиальные ведомости. — 1873. Часть неофициальная. — № 8. — С. 286.

36Ймовірно, походить з церкви Різдва Богородиці на Тарнавці, див.: ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 1, спр. 989, арк. 67 зв.

37Орбели И. Два серебряных ковша XVI века // Христианский Восток. — 1916. — Т. 5.

38Гулъдман В. К. Памятники старины в Подолии. (Материалы для составления археологической карты Подольской губернии.) — Камянец-Подольский, 1901. — С. 350.

39Девятисотлетие... — С. 107.

Урамках монастирських, а на території литовської України також княжих (вони документально зафіксовані з другої половини XVI ст.) майстерень розвивалося орнаментальне та фігуративне шитво. Унікальною пам’яткою образотворчого вишивання

єодинадцятифігурне "Моління" з церкви св. Миколая у Золочеві (НМЛ). Його шиті кольоровим шовком з використанням золотих та срібних ниток стрункі благородних пропорцій фігури належать до найважливіших мистецьких пам’яток століття.

Одним з найпоширеніших напрямів розвитку ужиткового мистецтва залишалося керамічне виробництво, яке мало найбільший попит насамперед як виготовлення посуду повсякденного вжитку. Продовжувало розвиватися виробництво кахлів, яке становило порівняно молодий напрям діяльності гончаріа Вийшли з практики ранні форми горшкоподібних кахлів й остаточно закріпився той їхній різновид у вигляді плоскої декорованої орнаментом чи фігурним зображенням плитки, який стане традиційним для цих виробів.

Умистецькій практиці епохи мусили мати поширення різні види обробітку деревини, серед яких найважливішим було виготовлення меблів, проте конкретних відомостей про це не збереглося. Виняток становить нотатка про сталлі (оздобні лави для каноніків) львівського кафедрального костьолу, над якими у 1500 р. працював скульптор Йоган Трешер із Сандомира 40.

40ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 698, арк. 779.

За наявними, досить скромними, відомостями про розвиток декоративноужиткового мистецтва на українських землях у рамках другої половини XV — першої половини XVI ст. основна тенденція полягала у продовженні традицій, вироблених раніше. Впродовж століття у мистецькій практиці отримали завершення тенденції еволюції окремих видів мистецтва та утвердилися нові напрями його розвитку. Все це вказує на істотне місце даного століття у розвитку ужиткового мистецтва на українських землях.

* * *

Друга половина XV — перша половина XVI ст. — своєрідний період в еволюції мистецької культури українських земель, роль і значення якого в еволюції мистецького процесу належним чином все ще не оцінено. З одного боку, в рамках цього століття виразно простежуються ретроспективні тенденції й звернення до традиції, з другого — у мистецькій практиці йде активний процес переосмислення спадщини, який закладає основи для нових напрямів розвитку мистецької культури в рамках наступного періоду її історії. В історію українського малярства століття увійшло передусім як період остаточного утвердження ансамблю станкового малярства декорації інтер’єру храму й початок розвитку українського варіанта високого іконостасу. Серед нових явищ

375

мистецької культури в історичній перспективі важливе значення мало посилення ролі західного елементу у розвитку української мистецької традиції та остаточне утвердження мистецького напряму європейської орієнтації як одного з аспектів мистецької культури українських земель.

377

Дійшли вони і в коротких літописних зведеннях (літописи Супрасльський, Авраамки, Познанський та Уваровський списки тощо), і в так званих — з XVI ст. — поширених редакціях, з яких відомим є літопис Биховця.

У межах чужої вже держави продовжується давня українська літописна традиція як єдина реально існуюча традиція писемної культури для тих народів, які увійшли до нової держави. Вже самим своїм продовженням ця традиція виказує трагізм української історії. Міняються імена князів, чужі витискують своїх, а риторична тяглість зберігається: до мотивів Божої кари чи попусту, що звучать ще так само виразно, як і в літописах XI — XIII ст., приєднується якийсь особливий об’єктивізуючий історизм мислення, що дає себе знати у спробах історичного синтезу — від літописних збірок до більшого літописного зводу. Нарешті і формально, наприклад через включеність у літописну тканину окремих оповідань — як ось: історія розсварення Витовта з Яґайлом, про захоплення Поділля поляками, про втечу Витовта до німців 1382 р., про те, як Витовт відібрав Поділля, похвала Витовтові, — виявляється єдність з давнішим літописним рядом.

Водночас з погляду цієї ж традиції помітні зміни, які можна назвати белетризацією, прикрашанням тексту. У новому для літописання емоційно-експресивному тоні відчувається вплив Кирила Туровського, зокрема його "Слова про розслабленого", а також українські фольклорні впливи, що дає підстави говорити про використання літературної традиції в найширшому плані. А попри це, на характер літописного тексту впливали умови його укладання, що істотно відрізнялися від попередніх насамперед тим, що над літописом працювало кілька авторів, про яких мало що відомо. Процес нового збирання земель не міг не викликати переорієнтації літературної свідомості та її певної розгубленості. Цей процес, як засвідчує літопис, не був позбавлений внутрішніх проблем, зокрема проблеми послуху. Нагадування: "Браття! Бога бойтеся, а князя чтите", — в умовах Великого князівства Литовського мало свою актуальність і набувало разом з іншими риторичними фігурами прихованого сенсу.

В українській тематиці, пригашеній подіями навколо перших осіб, також проглядає багатозначність історичних обставин. В одному з найцікавіших оповідань про те, як помер "чюдний князь Скирґайло", розповідається, що Витовт посадив Скирґайла у Києві замість князя Володимира Ольґердовича, який не "восхотЂ покоры учинити и чолом ударити великому князю Витовту". Потім Скирґайло "божиєю помочью и великого князя Витовта повелениємъ взя Черкаси и Звенигород и возвраты ся паки ко Києву". І захотілося Скирґайлу їхати за Дніпро на лови, але Фома-чернець, який "держа намЂсничество от митрополита у святой Софьи", запросив його на бенкет у митрополичий двір і дав йому "зелиє отравноє пити". Автор, який сам був киянином, хоч і писав у Смоленську, вважає за потрібне підкреслити, що передає цей факт за переказами інших ("азъже того не свЂмъ, зане ж бых тоды млад") і цей "топос" посилання на інших об’єктивізує літописну розповідь, прикриває авторське ставлення до події.

Оригінальна і перекладна література XV ст. Паломницькі записки, як і літописи, — жанр, який безперервно функціонував у літературному процесі. І хоч у цей період він не відзначається якоюсь особливою інтенсивністю, але тяглість зберігається. До XV ст. належить твір Арсенія Селунського "Слово о бытии Ієрусалимском". Незважаючи на те, що немає певності ані щодо походження автора, ані щодо джерел цього твору, безсумнівними є в ньому елементи староукраїнської мови і манера викладу, що дуже нагадує "Хожденья" Данила Паломника 3. Це саме можна сказати і про анонімне "Поклоненіє святого града Ієрусалима", і трохи пізніший твір Данила Корсунського

378

"Книга бесЂди о пути ієрусалимском", який вважається переробкою "Хожденья" Данила Паломника. Сам факт такої переробки промовисто передає прив’язаність до літературної традиції.

Характерною тенденцією літературного процесу цього часу є нові редакції та доповнення старих пам’яток, насамперед Києво-Печерського патерика, зумовлені посиленням аскетичних і містичних настроїв та плеканням старої церковної риторики 4.

3 Білоус П. Паломницький жанр в історії української літератури. — Житомир, 1995. — С. 27, 28. 4 Там само. — С. 28.

Це "плекання" має характер ампліфікації, розширення, додавання до вже відомих оповідань нових цитат зі Старого і Нового завітів, драматизації викладу — уведення діалогів, звертань, прямої мови. Щодо аскетичних і містичних напрямів, то їх можна розглядати не лише як поглиблення релігійності, але й як реакцію на посилення в літературі світських настроїв.

Треба наголосити, що в сприйнятті тогочасних читачів пам’ятки, створені на наших землях, не відмежовувалися від перекладних, причому останніх було набагато більше. Серед них виділяється серія повістей: "Муки Христові", "Три царі", житіє Олексія. Євангельські сюжети обростають тут цікавими, часто фантастичними подробицями, а водночас помітним стає при цьому добре почуття літературного смаку і загалом почуття міри. Новелістичним, за словами

М.Грушевського, є оповідання про Пілата, вставлене до "Мук Христових". Весь життєвий шлях Пілата від народження, починаючи з подвійності імені (Піл — від матері Піли, що була донькою мірошника, і Атус — від батька, "короля" Атуса), розгортається як наперед визначений і нагадує послідовність, з якою розгортається житійна модель, лише у протилежний, певна річ, бік — не до святості, а до гріха.

Популярними в цей період були нові переклади книг Святого Письма, зокрема Пісні пісень, а також повісті про Тантала, про Тристана та Ізольду, "Сказання про Сивіллу", нова "сербська" редакція "Александрії". І хоча не завжди легко простежуються шляхи, якими приходять ці твори до українського читача, безсумнівними, як засвідчують наукові спостереження, є чеські впливи і чеське посередництво, що цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги той величезний поступ, якого досягла чеська література, повертаючись тоді до мови свого народу.

До літературних творів цього періоду традиційно зараховують "Изложеніє о православной истенной вЂры" Спиридона, на прізвисько Сатана, який 1474 чи 1475 р. у Константинополі був поставлений на Київську митрополичу кафедру. Літописи оповідають, що він підкупив патріарха і його висвятили "повелЂнієм турского царя". Можливо, це і стало причиною, що у Великому князівстві Литовському його не прийняли й ув’язнили. Першу частину твору Спиридона присвячено описові семи вселенських соборів. Потім Спиридон розповідає про себе, про своє висвячення на митрополита та про ув’язнення, зауважуючи: "Сладки нам юзы и радостно изгнанья". "Изложеніє", мабуть, мало на меті довести його законні претензії на посаду київського митрополита і довести відданість православ’ю. Твір відомий лише в одному списку і досі не опублікований.

Твором, у якому оригінальне українсько-білоруське мистецтво "плетіння словес" досягло найвищого розвитку, є "Посольство до папи Римського Сикста IV від духівництва, і від князів, і від панів руських" (1476) — послання, складене отцем Іоанном, підскарбієм найвищим земським Великого князівства Литовського. Його підписали також київський митрополит Мисаїл, архімандрит Києво-Печерської лаври Іоанн та ряд інших духовних та світських діячів України, Білорусі та Литви. Дві основні ідеї твору, попри свою позірну суперечність, були тісно переплетені між собою: з одного боку —

379

"Посольство" — панегірик папі Сиксту IV, а з другого — твір, що протистоїть спробам Риму позбавити православну церкву самостійності. Цим "Посольство" нагадує "Слово похвальне отцям Констанцького собору" Григорія Цамблака, причому не лише щодо ідеї, а й за художніми засобами. Зокрема Іоанн, як і Григорій, прагне виявити інтенсивність своїх почуттів, їхню містичну значимість, йому важко підібрати слова, щоб прославити Сикста. Іоанн створює яскравий зразок "плетіння словес", нагромаджуючи довгі періоди з єдиною метою — "сплести" хвалу папі. Нагнітання емоційності у сполученні з тонким "словоплетивом" так затуманюють оповідь, що за ходом думки автора важко встежити. У такому ж стилі отець Іоанн відстоює рівноправ’я західної і східної християнських церков, щоправда з вищим ступенем конкретності. Він ввічливо, але твердо захищає православних від нападок католиків і висловлює впевненість, що "не будет распря во єдином тЂле ХристовЂ, противящеся друг другу. Отець Іоанн нагадує, що спільні вороги всіх європейців — турки й татари, "видящи... наше нестроенне захопили багато християнських держав", маючи на увазі Візантію, Сербію та Болгарію.

1490 чи 1492 р. собор українських та білоруських єпископів обирає на митрополита Йону Глезну, полоцького архієпископа. Ієрархи надсилають до Константинополя посилання — так зване "Посольство Йони Глезни" — з проханням, щоб вселенський патріарх затвердив обрання останнього. За своєю пишномовністю "Посольство" Йони Глезни дечим нагадує "Посольство до папи Сикста IV, хоча твір цей стисліший і не так переобтяжений формальними засобами "плетіння словес". У першій частині українські та білоруські єпископи "сплітають" похвалу патріархові, часто вживаючи ті ж самі вирази, що і в творі отця Іоанна, зокрема називaючи голову православної церкви "свЂтлим свЂтилником православним", "святЂйшим и честнЂйшим... отцу отцям" тощо. У другій частині висловлене прохання благословити новообраного митрополита.

Таким чином, літературний процес другої половини XV — першої половини XVI ст., попри свою сповільненість, набуває таких ознак, які не лише засвідчують тяглість давньоруської традиції, але й появу таких рис, які на тлі актуальних тоді ідей, мають виразний протореформаційний характер. Істотною рисою писемності стало вироблення нової книжної мови, яку стали називати "простою". "В момент поширення реформаційних впливів в середніх десятиліттях XVI віку се процес вже закінчений: книжність уже володіє сею мовою, літературне відродження XVI в. застає її більш-менш викінченою, бере її як готовий знаряд, формування її та перехід на службу літературній роботі припадає на сей — на зверх яловий і нерухомий XV вік, включно з початком XVI" 5. Ця думка М. Грушевського важлива в тому сенсі, що підкреслює певний саморух української літератури назустріч новим філософським і художнім ідеям.

5 Грушевський М. Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1960. — Т. 5. — С. 96 — 97.

Латиномовні автори. Скажімо, латиномовна лінія української літератури поєднує кілька визначальних моментів, серед яких виділяється насамперед універсальна функція латини для культури європейських народів цього часу, відтак оволодіння латиною в межах тієї освіти, що її здобули, як свідчать історичні документи, багато вихідців з українських земель, нарешті тяглість окремих мотивів, що стає виразною в латиномовних творах, наприклад, любові до книги. Якщо ж врахувати, що пієтет перед писаним словом, перед читанням — одним із найблагородніших занять — визначав тематичні обрії української літератури з перших її століть, то існування україномовної й латиномовної паралелі можна сприймати як ознаку повноти українського художнього світу.

380

У цьому розумінні ряд авторів, що їх традиційно зараховують до української літератури, спираючись чи то на самовизначення, чи на місце народження, перейнятість українською проблематикою, суттєво впливають на ті явища, які можна вважати материковими.

Найважливішою постаттю серед новолатинських поетів, причетних до української літератури, вважається Павло Русин з Кросна. Його творчий доробок (близько 4000 рядків), об’єднаний під назвою "Pauli Crosnensis Rutheni Carmina" (Відень, 1509), — медитативна лірика, яка продовжує в європейській поезії традицію, започатковану Горацієм. Його вірш промениться спокоєм і рівновагою, тихим смутком через швидкоплинність людського життя, усвідомлення мирської марноти. І водночас творчість Павла Русина сповнена віри в поезію, в книгу як найкращий витвір людського духу.

Одним із найвизначніших латиномовних письменників був Станіслав Оріховський. У його творчості, яка відзначається великим багатством тем, важливе місце посідають теми, актуальні для українського життя й літератури XVI — XVII ст.: боротьба з турецькотатарськими нападами, критика догматики та суспільно-політичної практики тодішньої панівної церкви і захист православно-руської церкви та культури. Оріховський осуджував польську шляхту й магнатів, які не захищали від нападів підвладні їм українські землі, турбуючись лише про збільшення доходів. Його творчість відзначається великою тематичною і жанровою розмаїтістю, справжньою ренесансною універсальністю. Один з критиків XVII ст., складаючи список його творів, до кожного додавав: тут Оріховський історик, тут філософ, тут оратор, там граматик, теолог, поет тощо, а загалом виходило, що його творчість охоплює всі галузі знань того часу 6. Але передусім він був відомим письменником і оратором, "сучасним Діосфеном", "русинським Ціцероном", як називали його сучасники. В своїй латинській прозі він вдавався до жанрів і форм, характерних для прози Відродження: це біографії і послання, промови, епістоли, дискусії, діалоги, трактати, памфлети тощо. Латинський стиль Оріховського був визнаний і високо оцінений як в Польському королівстві, так і в Західній Європі. На Заході його латинські твори багато перевидавалися і включалися як взірці певних жанрів до спеціальних антологій.

Відомий був Оріховський і в Україні та Білорусі у XVI — XVII ст., передусім серед письменників-полемістів. На нього посилався Христофор Філалет у своєму "Апокрисисі", кілька разів цитував його Захарія Копистенський у "Палінодії" 7. Українські письменникиполемісти зверталися до його критики католицької церкви й виступів на користь православної, але слід сказати, що й вони, й загалом в Україні в XVI — XVII ст. у ньому не вбачали "свого" письменника, належного до русько-православної традиції. Для них він лишався серед "латинників" і сприймався як вчений і письменник, що належить до іншого культурного кола 8.

6Kubala L. Stanisław Orzechowski i wpływ jego na rozwój i upadek reformacji w Polsce. — Lwów, 1906.

—S. 40.

7 Білоус П. Паломницький жанр в історії української літератури. — Житомир, 1995. — С. 27 — 28. 8 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 5. — С. 24.

Пов’язаність з українським життям, особливо з його актуальними проблемами й колізіями, у згадуваних латиномовних поетів XVI ст. проявлялася зовсім незначною мірою. Щоправда, поема С. Кльоновича "Роксоланія" повністю присвячена Галицькій Русі, але постає вона у цьому творі в специфічному аспекті й освітленні.

Ще складніше визначати приналежність до української літератури творів, коли йдеться не про латину з її благородно-відстороненою нічийністю, а про мову того народу, який живе поруч і, що більше, відзначається реальною політичною зверхністю, — польську мову. І тут можна відрізнити пограничні явища літератури, з усією їхньою