6.1. Умови розвитку особистості дитини дошкільного віку

Суспільство є інститутом, який завжди продукує об­раз особистості, процес розвитку якої спрямований на осягнення соціуму, його предметів і відношень, історично вироблених форм і способів спілкування з природою і норм людських взаємин. Однак дитина самореалізується, коли стає особистістю, носієм соціально-людської діяльності у результаті її здійснення.

У дошкільні роки формуються психологічні механізми особистості, нові психологічні якості і форми поведінки, Я-концепція, система якостей, які забезпечують психологічну готовність дитини до школи, закладаються основи морального розвитку.

 

6.1. Умови розвитку особистості дитини дошкільного віку

 

Особистість людини є складним утворенням, процес розвитку, становлення і формування якого залежить від багатьох чинників: біологічних, природного і соціального середовища, виховання і навчання, власної активності ди­тини.

Із немовлячого віку людина розвивається як істота со­ціальна. Джерелом і умовою цього розвитку є суспільне се­редовище. З допомогою людей, через людей вона весь час взаємодіє з навколишньою дійсністю. Взаємодія дитини із середовищем, передусім із соціальним оточенням, мікросередовищем, засвоєння культури людства відіграють важливу роль у її психічному розвитку, становленні її як особистості.

Особистість - людина, яка досягла певного рівня психічного роз­витку, у якої склалися власні погляди на оточення, певний рівень саморозуміння, набули структури психічні процеси і властивості.

Вона виникає у результаті культурного і соціального розвитку.

У дошкільному віці формуються психологічні якості і механізми особистості, налагоджуються зв'язки, відноси­ни, які становлять ядро особистості. У цей період форму­ється стійкий внутрішній світ, форми поведінки, які да­ють підстави вважати дитину особистістю.

Вплив дорослих на розвиток особистості дошкільника

Умови розвитку дошкільника суттєво відрізняються від умов попереднього вікового етапу. Значно підвищуються вимоги дорослих до його поведінки. Центральною вимогою є дотримання обов'язкових для всіх правил поведінки, норм суспільної моралі. Нові можливості пізнання світу сприя­ють засвоєнню форм взаємин, які існують між дорослими. Дитина включається у спільну діяльність з однолітками, вчиться узгоджувати з ними свої дії, рахуватися з їхніми ін­тересами і думками. Весь час змінюється й ускладнюється її діяльність, що висуває нові вимоги до сприймання, мислен­ня, пам'яті, вміння організовувати свою поведінку. Усе це поступово формує особистість дитини, а кожне особистісне надбання змінює, розширює можливості для виховання. Умови розвитку і сам розвиток особистості взаємопов'язані.

Розвиток особистості дитини охоплює такі якісні зміни:

1)                 розуміння дитиною навколишнього світу, усвідом­лення свого місця в ньому, що породжує нові мотиви пове­дінки, під впливом яких вона здійснює свої вчинки;

2)                 розвиток почуттів і волі, що забезпечують дієвість мотивів, стійкість поведінки, її незалежність від зовніш­ніх обставин.

Основний вплив дорослих на розвиток особистості ди­тини полягає в організації засвоєння нею моральних норм, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Найсильніше на дитину впливає поведінка близьких їй людей. Вона наслідує їх, переймає їхні манери, запозичує в них спосіб оцінювання людей, подій, речей. Однак цей вплив не обме­жується близькими людьми. Дитина дошкільного віку знайомиться з життям дорослих людей, спостерігаючи за тим, як вони працюють, слухаючи розповіді, казки, перег­лядаючи фільми тощо. Для неї зразковою є поведінка лю­дей, яких поважають, про кого схвально говорять, автори­тетних однолітків, персонажів казок, мультфільмів та ін. Вирішальними в освоєнні зразків поведінки є оцінки, які дають дорослим, дітям, персонажам казок, фільмів, розпо­відей люди, думка яких для дитини найавторитетніша.

Дорослі відіграють провідну роль у розвитку особистос­ті дитини, навчають дитину правил поведінки, які органі­зовують її у повсякденних справах, налаштовують на пози­тивні вчинки. Пред'являючи вимоги, оцінюючи вчинки, вони вимагають від дітей виконання правил. Поступово ма­люки починають самостійно оцінювати свої вчинки на ос­нові власних уявлень про те, якої поведінки чекають від них дорослі і ровесники.

У молодшому дошкільному віці діти засвоюють прави­ла, що стосуються культурно-гігієнічних навичок, дотри­мання режиму, поводження з іграшками. Підкоряючись вимогам дорослих, вони й самі намагаються оволодіти ци­ми правилами. Нерідко в дошкільному закладі діти зверта­ються до вихователя з приводу порушення правил поведін­ки їхніми однолітками. Ці заяви найчастіше є своєрідним проханням підтвердити правило і його обов'язковість для всіх. Іноді вони є спробою відкрити нове, невідоме правило. У такій ситуації діти запитують, чи можна так робити.

У середньому й особливо старшому дошкільному віці надто важливим є засвоєння правил взаємин з іншими дітьми, оскільки ускладнення діяльності дітей породжує необхідність врахування прав, інтересів товаришів. Дітям нелегко опановувати такі правила, вони часто застосову­ють їх формально, не розуміючи суті й особливостей кон­кретного випадку. Оволодіння ними відбувається на осно­ві досвіду.

Найближчим соціальним оточенням дитини є, як пра­вило, сім'я. Тривалий час вона найвідчутніше впливає на формування особистості підростаючої людини. Особлива значущість сімейного мікросередовища пояснюється від­носною самостійністю дитини, залежністю життя і благо­получчя від піклування і допомоги дорослих людей, що її виховують. Такі впливи, як схвалення і несхвалення бать­ків, є регулятором і стимулом психічного розвитку дити­ни. Від їх характеру залежить формування деяких власти­востей дитини та її поведінки.

Виховання з використанням суворих, але суперечли­вих вимог і заборон, як стверджують психіатри, зумовлює у дітей неврози, нав'язливі стани і психостенію. Негатив­но впливають на їхню самооцінку і досягнення, породжу­ють невпевненість у власних силах намагання дорослих ізолювати дитину від однолітків, позбавлення її елемен­тарної самостійності, докучливі повчання і моралізування (з метою привчання до доброго, позитивного), образи, при­ниження, висміювання і фізичні покарання за помилки і невдачі, навіювання дитині її слабкості і неповноцінності.

У кожній сім'ї між дитиною і батьками, попри певні спільні ознаки, складаються особливі індивідуальні сто­сунки. Залежно від використання батьками методів впли­ву їх стосунки з дітьми кваліфікують як демократичні й авторитарні.

За демократичної форми сімейного впливу дорослі на­магаються на рівних контактувати з дитиною, довіряють їй, поважають думку, роз'яснюють прийняті у сім'ї прави­ла, змістовно відповідають на дитячі питання тощо.

Використання багатьох обмежень відносно дітей перед­бачає авторитарна форма сімейного впливу.Батьки-диктатори дбають про непохитність власного авторитету, не­ухильне підкорення дітей їх волі, до мінімуму зводять спілкування з метою пояснення правил поведінки тощо.

Діти з демократичних сімей частіше виявляють схиль­ність і прагнення до творчості, ініціативність, лідерські якості, нонконформізм (неприйняття пристосовництва), адекватну емоційність у соціальних взаєминах.

Психологічний клімат у сім'ї, який відображається на характері спілкування з дітьми, рівні інтересу до них, їх­ніх проблем, піклуванні та увазі до них, є суттєвим чин­ником формування морального обличчя дитини. Чим мен­ше ласки, піклування і тепла одержує дитина, тим повіль­ніше формується як особистість, тим більше схильна до пасивності й апатичності, тим вища ймовірність форму­вання у неї слабкого характеру. Дружні стосунки, тепла сімейна атмосфера, в якій росте дитина, сприяють форму­ванню почуття особистої захищеності, впевненості в собі, оптимізму.

На формування особистості дошкільника впливає і склад сім'ї. Дитина, у вихованні якої, крім батьків, беруть участь бабусі і дідусі, більше здатна до співчуття, добро­зичливіша, однак менш самостійна і наполеглива, їй бра­кує організаторських здібностей.

Вплив родичів на розвиток дитини залежить від того, як вона ставиться до них, оцінює їх. Прихильність дитини до рідних виражається у бажанні бути поруч (особливо, ко­ли дитина хворіє або переживає страхи, налякана), грати­ся з ними, зробити їм приємний подарунок, у співпережи­ванні радощам і смуткам батьків. Ці почуття діти реалізо­вують і у малюнках, висловлюваннях.

Особлива роль у сімейному мікросередовищі дитини належить матері, оскільки їй віддають перевагу діти всіх вікових груп. Важливе значення мають також стосунки з батьком, братом, сестрою, дідусем і бабусею, нерідко - з далекими родичами.

Роль однолітків у розвитку особистості дитини

Симпатія до дітей, що з'являється у ранньому віці, з ча­сом стає потребою у спілкуванні з ними. Розвивається ця потреба на основі спільної гри, виконання трудових дору­чень тощо. Для 4-5-річних дітей відчутним покаранням є позбавлення їх можливості спілкуватися з ровесниками.

Дитина, яка постійно перебуває серед однолітків, має з ними різноманітні стосунки, набуває перших навичок по­ведінки у колективі, встановлює рівноправні і рівноцінні взаємини, набуває досвіду співжиття і співдіяльності. Са­ме серед однолітків дитина формується як суспільна істо­та. За таких обставин вона діє, реалізовує себе «як суб'єкт, особа, що живе своїм життям, як член маленького сус­пільства з його інтересами, вимогами, зв'язками» (О. Усо­ва). На думку Я. Коломінського, дошкільна група є гене­тично раннім ступенем соціальної організації людей, який змінюється потім шкільним колективом.

У спілкуванні з однолітками дитина постійно опиня­ється перед необхідністю реалізовувати на практиці норми поведінки щодо інших людей, застосовувати їх до різнома­нітних ситуацій. У спільній діяльності дітей безперервно виникає необхідність узгодження дій, вияву доброзичли­вого ставлення до однолітків, уміння відмовитися від осо­бистих бажань заради досягнення спільної мети. У цих си­туаціях діти не завжди знаходять потрібні способи пове­дінки. Часто між ними виникають конфлікти, коли кожен відстоює своє право, не беручи до уваги права однолітків. Втручаючись у конфлікти, вирішуючи їх, вихователь учить дітей усвідомленому виконанню норм поведінки.

Спілкування і спільна діяльність вправляють дітей у правильних вчинках, необхідних, щоб дитина знала нор­ми поведінки і керувалася ними.

Вплив дитячого оточення на розвиток особистості дітей, засвоєння ними норм поведінки забезпечує також колек­тивна думка. У групі 3-річних дітей її ще немає, думка од­нієї дитини не впливає на думку іншої. Однак у 4-5 років діти починають прислухатися до думок однолітків, підко­ряються думці більшості, навіть якщо вона суперечить їх­нім враженням і знанням, тобто виявляють конформність.

Конформність (лат. conformis - подібний) - тенденція людини змінювати свою поведінку під впливом інших людей, пристосову­вати її до їхніх вимог.

Яскравим прикладом вияву схильності до конформності є дослід, під час якого спеціально підготовлені діти ска­зали про чорну і білу пірамідки, що вони обидві білі. Дити­на, яка не брала участі у змові, вислухавши думку одноліт­ків, на питання про колір пірамідки також відповіла, що вони білі.

У 6-річних дітей конформність суттєво знижується. За­галом у дошкільному періоді конформність є перехідним етапом в оволодінні вмінням узгоджувати свої думки. Од­нак у деяких дітей вона закріплюється і може стати нега­тивною властивістю особистості.

Кожна дитина займає у групі дошкільного закладу пев­не становище, яке виявляється у ставленні до неї одноліт­ків. Як правило, двоє-троє дітей користуються найбіль­шою популярністю: з ними хочуть дружити, сидіти поряд на заняттях, їх наслідують, охоче виконують їхні прохан­ня. Майже у кожній групі є діти, з якими мало спілкують­ся, не діляться іграшками, яких не залучають до ігор. Решта дітей позиціонуються між цими полюсами. Рівень популярності дитини залежить від її знань, розумового розвитку, особливостей поведінки, уміння встановлювати контакти, зовнішності, фізичної сили і витривалості тощо.

Особливою популярністю користуються товариські, дружелюбні, веселі, емоційно і розумово розвинені діти, які вміють придумувати та організовувати ігри, мають певні художні здібності, активні на заняттях, достатньо самостійні у своїх діях, мають привабливу зовнішність.

Найменш популярні - невпевнені у собі, нетовариські або занадто комунікабельні, надокучливі, озлоблені діти. Зде­більшого вони відстають від своїх однолітків у розвитку, безініціативні, іноді мають погану вимову (дизлексія), ва­ди зовнішності. Вихователь не повинен залишати таких ді­тей без уваги. Його завдання - виявити і розвинути в них позитивні якості, виробити адекватну самооцінку, рівень домагань, підвищити статус у системі особистісних стосун­ків. Усе це потребує педагогічного такту, мудрості, перег­ляду свого ставлення до таких дітей, особистої мотивації і зусиль у співпраці.

Вихователь повинен врівноважено ставитись до авто­ритетних серед однолітків дітей, щоб роль лідера не розви­нула у них зазнайства, зарозумілості, схильності прини­жувати інших. Вихователь повинен знати, завдяки яким якостям діти здобули лідерство, на чому ґрунтується їхній авторитет. Оскільки не завжди моральність і ціннісні орі­єнтації таких дітей відповідають віковим завданням. Іноді в позиції лідера може опинитися дитина, схильна нав'язу­вати свою волю іншим, не зважаючи на інтереси і права решти дітей. Такі лідери часто мають необмежений вплив на однолітків.

У дошкільному віці у дітей виникають складні і різно­манітні стосунки з однолітками, які значною мірою впли­вають на становлення їхньої особистості. Виявити характер особистісних стосунків дітей у групі вихователю дає змогу спостережливість, використання спеціальних методів соці­ально-педагогічних та психологічних досліджень (бесіда, соціометричний метод, вибір у дії, метод одномоментних зрізів та ін.). Вивчення цих стосунків є передумовою ціле­спрямованого формування їх з метою створення для кожної дитини сприятливого емоційного клімату в групі.

Психологічні основи статевого виховання дошкільників

Основним джерелом інформації дитини про себе є ото­чуючі люди, які також допомагають їй усвідомити стате­ву належність. Наприкінці раннього дитинства відбува­ється ідентифікація дитиною себе зі статтю. Однак вона ще не знає, яким змістом наповнені слова «хлопчик» і «дівчинка».

Дорослі свідомо або несвідомо допомагають дитині опа­нувати її статеву роль відповідно до загальноприйнятих стереотипів, прищеплюючи зразки статево-рольової пове­дінки хлопчика чи дівчинки. Хлопчикам дозволяють більше проявів агресивності, заохочують активність, іні­ціативність, витримку («Не плач. Ти не дівчинка. Ти - чоловік!»); від дівчаток чекають ніжності, чуйності й емо­ційності («Не бийся, не лазь по огорожі і деревах. Ти - дівчинка!»). Орієнтація дитини на статеву роль відбуваєть­ся здебільшого в сім'ї.

Стереотипи чоловічої і жіночої поведінки дитина засво­ює через безпосереднє спостереження за поведінкою чоло­віків і жінок, а також через твори мистецтва. До 3-х років малюк зауважує зовнішні відмінності чоловіків і жінок у манері поведінки, в одязі. Часто індивідуальні особливості поведінки чи зовнішності людини він сприймає як ознаки певної статі. Після 3-х років діти розуміють, що стать не змінюється з часом, зі зміною одягу, зачіски, роду занять тощо. Дитина наслідує не лише форми поведінки дорослих своєї статі, а й шкідливі звички, які іноді починає вносити у сюжети ігор.

У дошкільному віці зароджуються і розвиваються від­мінності у спрямованості спілкування хлопчиків і дівча­ток, доброзичливість до дітей своєї статі: хлопчик частіше обирає хлопчиків, а дівчатка - дівчаток. Розвивається ус­відомлення себе як хлопчика або як дівчинки. Граючись, діти часто групуються за ознакою статі. В іграх проявля­ється емоційність дитини, відпрацьовуються варіанти чо­ловічої і жіночої ролі форм поведінки. У рольовій грі хлоп­чик, наслідуючи чоловіків, обирає роль шофера, космо­навта, моряка; дівчинка - лікаря, вихователя, перукаря. Дівчатка швидше і легше пристосовуються до нової ситуа­ції, ніж хлопчики.

Інтереси хлопчиків зосереджені на техніці, іграх-змаганнях, у яких можна реалізувати своє прагнення до пере­моги, лідерства. Вони визнають лідерами сильних, сміли­вих та ініціативних однолітків. Водночас дівчатка нада­ють перевагу міжособистісним стосункам з веселими, поступливими ровесницями з м'якою вдачею.

Статева належність дітей також проявляється у виборі іграшок, який відображає розрізнення дитиною специфіки чоловічої і жіночої діяльності: уже на 4-му році життя хлоп­чики вибирають для ігор машини, кубики, інструменти; дів­чатка - ляльки, посуд. У хлопчиків спостерігається біль­ший розвиток технічних навичок, у дівчаток - побутових.

До кінця дошкільного віку діти усвідомлюють незво­ротність статевої належності і починають відповідно будувати свою поведінку. У них виникають своєрідні індивіду­алізовані ставлення до деяких ровесників іншої статі. На­приклад, хлопчик може відчувати радість, хвилювання, побачивши дівчинку. Дорослі повинні уважно ставитись до почуттів дитини, недозволяючи собі іронії або поблаж­ливої зарозумілості. Водночас не слід і заохочувати дитячу закоханість, краще переключити увагу дитини на інші сфери, які можуть зацікавити її. Пізнавальний інтерес до повсякденного життя людей і міжособистісних стосунків чоловіків і жінок відображається у дитячих розмовах про любов, одруження і народження дітей.

Усвідомлення статевої належності виникає в дитини у зв'язку з її загальними пізнавальними інтересами, коли вона починає цікавитися будовою власного тіла та інших людей. Воно включається у структуру образу Я. Дитина, чуючи від дорослих: »ти - хлопчик» або «ти - дівчинка», переосмислює ці найменування у зв'язку зі своїми стате­вими особливостями. Її безпосередньо цікавить власне ті­ло, статеві органи, вона ніяковіє при оголенні перед інши­ми людьми. У результаті виховного впливу у неї з'являєть­ся почуття ніяковості, сором'язливості.

Здебільшого сучасні діти рано розрізняють ознаки тіла хлопчика і дівчинки, засвоюють ставлення дорослих до оголеного тіла. Батьки, які ніяковіють під час перевдяган­ня у присутності дитини, передають їй своє почуття ніяко­вості, і навпаки - природна поведінка формує спокійне сприйняття оголеного тіла. Деяких дітей збуджує вид ого­лених батьків, вони проявляють спрямований інтерес до нього. Інтерес до статевих органів також може виявлятися у малюнках, де діти зображують їх.

Однак багато дітей дошкільного віку не знають про фі­зичні відмінності людей, не бачать їх, не сприймають від­мінностей статі, дивлячись на оголену натуру, навіть коли їм пропонують уважно роздивитися її, щоб правильно зоб­разити. Деякі діти, вперше побачивши оголених ляльок, відразу звертають увагу на відмінності в їхньому фізично­му вигляді. Одні з них спокійно сприймають це, інші, со­ромлячись, опускають очі. Чим старші діти, тим сильніше вони переживають почуття сорому внаслідок споглядання оголених ляльок (відвертаються, закривають очі руками, не хочуть малювати запропоновану їм натуру).

Процес статевої самоідентифікації дитини представни­ки наукових шкіл пояснюють по-різному. У тлумаченні ці­єї проблеми домінують такі теорії:

а)         теорія ідентифікації. Її представники основними вважають психологічні механізми цього процесу, під­креслюють роль емоцій і наслідування, стверджуючи, що дитина несвідомо імітує поведінку представників своєї статі;

б)         теорія статевої типізації. Ця теорія ґрунтується на концепції соціального научіння, пояснює статеву іденти­фікацію дією підкріплення: батьки та інші люди заохочу­ють маскулінну поведінку у хлопчиків; дівчатка отриму­ють позитивне підкріплення фемінної поведінки. Спочат­ку дитина вчиться розрізняти диференційовані за статтю зразки поведінки, потім узагальнює цей досвід, перено­сить на нові ситуації, набуваючи вміння виконувати пра­вила поведінки відповідно до своєї статі;

в)         теорія самокатегоризації. Вона зосереджена на піз­навальних (когнітивних) аспектах цього процесу: дитина спочатку засвоює статеву ідентичність, визначаючи себе як хлопчика або дівчинку, а потім намагається поводити­ся відповідно до статевої належності.

На етапі раннього дитинства відбувається первинна ідентифікація, починає вибудовуватися статева самоідентичність.

Статева самоідентичність (середньолат. identicus - той самий) - усвідомлення своєї належності до статі.

Культура статевої поведінки є результатом впливу сте­реотипів у сім'ї і найближчому оточенні дитини. За гра­мотного впливу дорослих у дитини формуватиметься адек­ватне ставлення до статевих відмінностей і ролей, стосун­ків між чоловіком і жінкою тощо. Дитина може ставити батькам і вихователям запитання про відмінності статей, походження дітей тощо.

Така природна допитливість повинна задовольнятися дорослими, які серйозно поставляться до запитань дітей, дотримуватимуться такту, враховуватимуть вік і психоло­гічні особливості кожної дитини. Також ці питання діти обговорюють між собою.

Вихователь повинен знати позицію батьків щодо пи­тань статевого виховання дітей і працювати насамперед з ними з метою подолання певних упереджень щодо цього.

Статеве виховання - засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки.

Роль дорослого у формуванні психологічних основ статевого виховання дошкільників надзвичайно важли­ва. Оскільки від правильності побудови виховного проце­су залежить статева самоідентифікація, засвоєння ролей  чоловіка чи жінки, адекватне ставлення до статевих від­мінностей. Провідне значення при цьому має сім'я і най­ближче оточення дитини, які виробляють стереотипи її поведінки.

Діяльність і розвиток особистості дошкільника

Дорослі й однолітки впливають на дитину у процесі ді­яльності, у якій вона має різні стосунки, випробовує свої можливості і вміння, оцінює себе, розвивається як особис­тість, набуває навичок взаємодії.

Найважливіше значення для розвитку особистості ди­тини має гра. Виконуючи роль дорослих, відтворюючи їх­ню діяльність і взаємини, діти знайомляться з доступними для них правилами і мотивами поведінки, якими керують­ся дорослі в трудовій і громадській діяльності, спілкуван­ні між собою. Наприклад, виконуючи роль лікаря, дитина намагається відтворити його турботливість і уважність до хворого тощо.

Гра захоплює дітей, примушує їх переживати почуття інших персонажів: співчувати хворим, симпатизувати ді­тям, поважати старших тощо. Інтерес до гри, бажання зіграти певну роль спонукає дітей виконувати неприваб­ливі дії. Вона є способом входження у реальне життя до­рослих. Будь-яке втручання дорослого в гру дитини поз­бавляє її творчої сили, тому дорослим слід допомогти дити­ні створити умови для гри.

Дії і взаємини, які діти розігрують відповідно до ролей, допомагають їм краще зрозуміти мотиви поведінки, вчин­ки і почуття дорослих, але ще не забезпечують їх засвоєн­ня. У процесі взаємин, що розгортаються з приводу гри, під час обговорення її змісту, розподілу ролей, ігрового ма­теріалу тощо діти вчаться враховувати інтереси товариша, співчувати йому, поступатися своїми інтересами, працю­вати заради спільної справи. Часто між ними виникають конфлікти з приводу організації і проведення гри, спричи­нені невмінням узгоджувати свої плани і дії. У таких ви­падках їм повинен допомагати вихователь.

Складність гри, кількість її учасників і узгодженість між їхніми діями формують вимоги до поведінки дітей, їх­ніх взаємин. Тому з ускладненням ігор підвищується і їх значення у розвитку особистості дітей.

У більшості ігор ролі дітей нерівноцінні, серед них є го­ловні (вихователь, лікар, продавець) і другорядні (няня, дитина, медсестра, покупець). Головні ролі привабливіші для дитини, тому, граючись із ляльками, вона обов'язково виконує головну роль. У кожній групі є діти, які придуму­ють і організовують ігри, розподіляють ролі, підказують іншим потрібні дії. Вони, як правило, виконують головні ролі, хоч можуть і поступитися ними на користь інших ді­тей. Від них залежить і специфіка взаємин між усіма діть­ми у грі. Визнання їх однолітками не викликає жодних сумнівів щодо їхніх слів, дій і не створює конфліктних си­туацій. Іноді можливі прояви незгоди, боротьба за лідерс­тво, з'ясування стосунків з допомогою сили.

Сила і зміст позитивного впливу гри на розвиток осо­бистості дітей залежать від вихователя, який за необхід­ності має підказати дітям її зміст, простежити розподіл ро­лей, узгодженість дій. При цьому важливо, щоб діти пос­тупово переходили до ігор, які потребують тісної взаємодії учасників, уміння враховувати думки один одного. Особ­ливої уваги вихователя потребують лідери дитячих ігор, використання доцільних способів регулювання їхньої по­ведінки щодо інших дітей.

У продуктивних видах діяльності, під час виконання трудових і навчальних завдань формується спрямованість дитини на отримання результату, схваленого дорослими й однолітками. Цим результатом можуть бути малюнок, конструкція, прибране приміщення, скопана грядка, розв'язання арифметичної задачі тощо.

Необхідність досягнення результату привчає дитину планувати свої дії, керувати ними, розвиває її волю, вмін­ня контролювати свою поведінку. На основі результату ді­яльності дитина порівнює свої вміння і старання з уміння­ми і стараннями ровесників. Спочатку таке порівняння ви­користовують дорослі, пізніше, оволодіваючи навичками самооцінки, усвідомлення власних якостей і досягнень, його виконує дитина.

У дошкільників формуються нові мотиви поведінки: виконання, наприклад, навчальних завдань сприяє роз­витку пізнавальних мотивів (допитливість, прагнення піз­нати нове, інтереси до різних галузей діяльності тощо), що створюють умови для розвитку їх загальних і спеціальних здібностей.

Спрямованість на результат діяльності розвиває праце­любність дитини, без якої неможливо досягти успіху. Прагнення до визнання спонукає її до нових досягнень, формує внутрішню налаштованість на певний вид діяль­ності.