3.5. Спілкування дитини з дорослими і однолітками

У процесі спільної діяльності, інших видів взаємодії люди обмінюються пізнавальною, оцінною інформацією (думками, почуттями, враженнями), що дає їм змогу уз­годжено планувати, реалізовувати, контролювати, ко­ригувати свої дії, задовольняти особистісну потребу од­не в одному. У цьому полягає суть спілкування - бага­топланового процесу, одного з видів діяльності дитини, завдяки якому вона пізнає світ і себе у ньому, здобуває соціальний досвід, розвивається й утверджується як особистість.

Найхарактернішою особливістю спілкування є роз­криття суб'єктивного світу однієї людини для іншої. Та­ка діяльність має надзвичайно важливе значення для ди­тини, яка починає відкривати для себе складний і багато­манітний світ. їй доводиться шукати відповіді на багато питань, долати різноманітні проблеми, для чого не виста­чає особистих можливостей, що спонукає її весь час апе­лювати до дорослих і ровесників.

Особливості спілкування дитини з дорослими

Мотиви спілкування дитини зумовлені її основними потребами, передусім потребами у нових враженнях (піз­навальні), активній діяльності (ділові), визнанні і під­тримці (особистісні).

Пізнавальні мотиви спілкування породжені потребою у нових враженнях, що спонукає її звертатися із запитан­нями до дорослих. Ділові мотиви спілкування виникають у процесі задоволення потреби дитини в активній діяль­ності, внаслідок усвідомлення необхідності допомоги до­рослих. Особистісні мотиви становлять суть спілкування дитини і дорослого. На відміну від пізнавальних і ділових, які відіграють службову роль і опосередковують досягнен­ня дитиною віддалених, кінцевих мотивів, особистісні мо­тиви остаточно задовольняються у спілкуванні. Спілку­вання дитини з дорослими є одним з вирішальних чинни­ків її розвитку. Вона не може жити і розвиватися поза практичним і мовним спілкуванням з дорослим. Перші її специфічно людські предметні дії виникають у спільних діях з дорослим.

Поза спілкуванням не може формуватися у дитини специфічно людська предметна діяльність. Спілкування у формі спільної діяльності, мовного або мислительного спілкування є необхідною умовою розвитку людини у сус­пільстві. Найближчим соціальним середовищем людини, колом її безпосереднього спілкування виступає суспільна група, до якої вона належить. Для дитини дошкільного ві­ку до кола її інтимного спілкування входять батьки і ви­хователь.

Усі фактори, які сприяють спілкуванню дитини з дорос­лими, найкраще стимулюють її психічний розвиток, ізоля­ція від них - гальмує його. Роль спілкування у розвитку людини обумовлена тим, що специфічні для неї види пси­хічної і практичної діяльності формуються після наро­дження. Вони виникають і розвиваються упродовж життя внаслідок засвоєння їх у спілкуванні з носіями суспільно-історичного досвіду людства - дорослими людьми.

Спілкування обумовлює психічне життя дитини. Особ­ливу увагу вона зосереджує на комунікативних засобах, які забезпечують ефективне спілкування: немовля - на інтонації, дошкільники середнього і старшого віку - на фонемах. Зміна комунікативного подразника (включення його у сферу спілкування) активізує ставлення до нього ді­тей. Особливості загальної життєдіяльності на певних ета­пах дитинства обумовлюють їхнє вибіркове ставлення до різних об'єктів спілкування.

У спілкуванні дорослий підтримує і заохочує пізна­вальну ініціативу дітей, сприяє їхньому емоційному залу­ченню до дослідження навколишнього світу. Позитивний досвід взаємин із дорослими підвищує інтерес дітей до нав­колишнього світу, урізноманітнює прийоми його обсте­ження, активність і наполегливість у розв'язанні завдань.

Для дошкільника дорослий є особливо авторитетним, вирішально впливає на його психічний розвиток. Серед значущих дорослих найближчою людиною для дошкіль­ника є мама. З нею він найчастіше спілкується, ділиться враженнями, її найкраще слухається. Свої вередування як своєрідний засіб встановлення контактів з дорослими діти найчастіше адресують матерям і бабусям. Наступним за значущістю для малюка є вихователь дошкільного закладу який спілкується з ним. За даними досліджень, 52% вихованців дошкільних закладів надають перевагу у спілкуванні мамі, 13% - вихователю, 10% - татові.

Спілкування з дорослими є одним із основних чинни­ків психічного розвитку дитини, оскільки забезпечує залу­чення її до суспільно-історичного досвіду людства. Органі­зація достатнього за кількістю й адекватного за змістом спілкування є важливою умовою правильного виховання дітей у будь-якому віковому періоді.

Розвиток форм спілкування у дошкільному закладі

Розвиток спілкування у дошкільному закладі М. Лісіна розглядає як зміну якісно своєрідних цілісних утво­рень, що являють собою генетичний рівень комунікативності, які є формами спілкування.

Упродовж перших 6-ти-7-ми років життя дитина опа­новує ситуативно-особистісне, ситуативно-ділове, позаситуативно-пізнавальне і позаситуативно-особистісне спіл­кування.

У перші 6 місяців життя спілкування дитини відбува­ється у ситуативно-особистісній (безпосередньо-емоцій­ній ) формі, яка стимулює становлення перцептивних дій різних систем і аналізаторів, реакції хапання. Із другого півріччя до 3-річного віку домінує ситуативно-ділова форма спілкування, яка забезпечує перехід від окремих дій до предметної діяльності і розвитку мовлення.

Позаситуативно-пізнавальна форма спілкування ха­рактерна для дітей 3-х-5-ти років. Її основою є пізнаваль­ний мотив дитини, а ознаками - запитання про предмети та їх взаємозв'язки (вік «чомучок»), своєрідне «теоретич­не» співробітництво з дорослими, під час якого вона нама­гається зрозуміти будову світу, взаємозв'язки у природі, таємниці суті речей тощо. Дорослий є джерелом інформа­ції про світ, компетентним і зацікавленим співрозмовни­ком, що спонукає дошкільників шукати контакти з ним. У спілкуванні з дорослими діти отримують необхідну інформацію, розвіюють свої сумніви. Під час «теоретичного співробітництва» обговорюються проблеми, далекі від конкретної ситуації, в якій перебуває дитина, тому таке спілкування вперше після народження дитини набуває позаситуативного характеру. Для багатьох дошкільників позаситуативно-пізнавальне спілкування є вищим кому­нікативним досягненням на цьому етапі життя. Діти, у яких домінує ця форма спілкування, виявляють неабия­кий інтерес до змісту завдань, процесу встановлення зв'яз­ків між предметами і явищами дійсності тощо. Чим цікаві­ші завдання, тим легше вони справляються з ними; нато­мість малопривабливі - виконують гірше. Негативно впливають на їхній емоційний стан труднощі і помилки, які спричинюють зауваження, докори дорослого. їм притаман­на гостра потреба у повазі до себе, у похвалі. У молодшому і середньому дошкільному віці дітей досить легко образити негативними оцінками поведінки, вчинків, дій. Найменше нарікання викликає у них злість, плач, небажання продов­жувати спілкуватися. Часто навіть на доброзичливі заува­ження вони реагують сльозами, суперечками, відмовою від подальшої діяльності, що заважає їм у досягненні успіхів.

Позитивна оцінка, похвала додають енергії, бажання діяти, оптимізму, упевненості в собі, є джерелом гіперактивності дітей, оскільки понад усе діти потребують поваги дорослих. Отже, провідною комунікативною потребою ді­тей, яким притаманна позаситуативно-пізнавальна форма спілкування, є їх прагнення отримати позитивну оцінку дорослих.

Позаситуативно-пізнавальне спілкування з дорослими допомагає дітям розширити світогляд, побачити природу і логіку розвитку багатьох явищ, причинно-наслідкові зв'язки між ними. Підтримка, допомога дорослого є важ­ливою умовою розвитку мислення дітей. З часом їх почи­нають цікавити події у соціальній сфері, що змінює харак­тер спілкування з дорослими.

Вищою формою комунікативної діяльності дошкільни­ків називають позаситуативно-особистісне спілкування. Нею повноцінно здатні послуговуватися 6-7-річні діти, яких уже цікавить соціальний, а не предметний світ (світ людей, а не речей). Провідним для цієї форми комуніка­тивної діяльності є особистісний мотив спілкування. Це зближує позаситуативно-особистісне спілкування з особистісним (ситуативним) спілкуванням у першому півріч­чі життя дитини.

Позаситуативно-особистісне спілкування формується на основі особистісних мотивів, що спонукають дітей до комунікації і загалом до ігрової, трудової, навчальної ді­яльності. Відбувається воно епізодами, які мають самос­тійне значення для дитини. За домінування особистісних мотивів спілкування центром будь-якої ситуації дошкіль­ника є дорослий, якого дитина сприймає як джерело знань про соціальне життя, а також як об'єкт пізнання.

Старших дошкільників цікавлять різноманітні деталі життя дорослого: де він живе; чи є у нього діти; чи водить він машину тощо. Відповіді дорослого на ці питання допо­магають дитині створити його повноцінний образ. Водно­час вона залюбки розповідає дорослому про себе, свою сім'ю, друзів. Тобто у позаситуативно-особистісному спіл­куванні чітко виявляється зосередженість дитини на соці­альному оточенні, на житті і переживаннях інших людей, на своєму житті і своїх переживаннях. Старші дошкільни­ки не лише прагнуть заслужити похвалу і доброзичливе ставлення до себе дорослого, а й намагаються знайти з ним взаєморозуміння, співпереживання. Вони охоче вносять необхідні корективи у свою діяльність, оскільки їм важли­во знати, що і як повинно відбуватися (що погано, а що доб­ре). Тому багато скарг старших дошкільників на своїх това­ришів спричинені бажанням перевірити себе, правильність засвоєння певних соціальних норм. Скаржачись, діти часто не бажають покарання товариша, а чекають, як розсудить їх дорослий. Це означає, що позаситуативно-особистісне спілкування підвищує сприйнятливість дітей до виховних впливів, сприяє засвоєнню норм поведінки.

У позаситуативно-особистісному спілкуванні діти з підвищеною увагою ставляться до слів і дій дорослого, а свої помилки бачать ніби його очима, а тому реагують на його зауваження без образ, відповідно коригуючи свою ді­яльність. Спрямованість на дорослого допомагає їм без особливих труднощів зрозуміти, що у навчанні дорослий є вчителем, а їм належить поводити себе, як учням. Усві­домлюючи це, діти стежать за діями дорослого, намага­ються ретельно виконувати його вказівки. Сформованість

V  дошкільників позаситуативно-особистісного спілкуван­ня є свідченням їхньої комунікативної готовності до шкільного навчання.

Позитивно впливає позаситуативно-особистісне спіл­кування і на розвиток дитячої гри, особливо рольової. За таких умов дитину більше цікавлять стосунки між людь­ми у різних сферах життя, ніж відтворення предметних дій, якими займаються дорослі. У спілкуванні з ними ди­тина черпає матеріал для своїх ігор: стежачи за їхньою по­ведінкою, намагається відтворити її у процесі виконання різних ролей.

Отже, позаситуативно-особистісне спілкування вво­дить дитину у складний світ людських стосунків, допо­магає їй зайняти у ньому адекватне місце. Дитина вчить­ся орієнтуватися у соціальній сфері, встановлювати сто­сунки з людьми, засвоює правила спілкування, знання про свої права та обов'язки, залучається до моральних цінностей суспільства. Здобутий досвід і знання вона мо­делює у сюжетно-рольових іграх і застосовує у своїй практиці під опікою і керівництвом дорослого. Завдяки досягненням у позаситуативно-особистісному спілкуван­ні діти набувають готовності до шкільного навчання, важливим свідченням якої є їхні вміння сприймати до­рослого у ролі вчителя і зайняти відносно нього позицію учня.

Особливості спілкування дитини з батьками

Криза 3-х років змінюється стабільним станом. Однак і надалі чергуватимуться періоди відносного спокою і емо­ційного напруження, що значною мірою залежить від сти­лю спілкування дорослого з дитиною.

3-річна дитина починає відчувати свою самостійність, що втішає її. Однак дитині важко дається перехід до нових форм спілкування: від «мама-малюк», «тато-малюк» до «мама-тато-малюк». Її не влаштовує, що мама і тато на­лежать не лише їй - вона обурюється, ревнує. З часом ди­тина приймає ці нові форми спілкування, однак пильно стежить за батьками, нерідко надаючи перевагу спочатку одному, а через деякий час - іншому. Пізніше ревнощі минають, дитина встановлює душевну рівновагу, однаково любить і маму, і тата.

У неповній сім'ї дитина з часом починає усвідомлю­вати, що із батьків, наприклад, у неї є лише одна мама, це вселяє їй хвилювання, стурбованість, підвищує збуд­ливість нервової системи. За таких обставин мама повин­на подбати, щоб хтось із рідних і близьких чоловіків до­поміг малюку справитися з нереалізованою потребою у татові.

У старшому дошкільному віці дитина за правильного виховання починає діяти самостійно, однак потребує бать­ківської ласки. 5-6-річні діти набувають більшої врівно­важеності, особливо, якщо вони задоволені своїм станови­щем у сім'ї і собою.

Труднощі виникають, коли дитина перестає бути єди­ною, оскільки у сім'ї несподівано для неї з'являється друга дитина - братик чи сестричка, на яких переключа­ється увага батьків. У цей час дуже важливо, щоб батьки приділяли належну увагу своїй першій дитині, щоб вона не почувала себе обділеною їхнім теплом, опікою, не втрачала впевненості у собі, не переживала з приводу ста­новища у сім'ї. За таких умов перша дитина не лише не ревнуватиме батьків, а й відчуватиме себе старшою сес­тричкою (братиком). Якщо в цей період дитину, яка рані­ше не відвідувала дошкільний заклад, відправляють ту­ди, вона думатиме, що ці зміни сталися у її житті через новонародженого. Тому до дошкільного закладу первіс­тка слід віддавати задовго до появи у сім'ї другої дитини, допомагаючи йому адаптуватися до нової ролі, здобути впевненість у здатності справитися з усіма своїми новими обов'язками.

Характер спілкування дитини з батьками значною мі­рою залежить і від того, якого стилю при цьому вони дот­римуватимуться. За авторитарного стилю спілкування батьки надають перевагу вказівкам, дисциплінарним стяг­ненням, покаранням, придушенню ініціативи, примусу. Часто вони чекають від своєї дитини досягнень, які пере­вищують її можливості, що формує у неї комплекс непов­ноцінності. Дотримання ліберально-потурального стилю нерідко призводить до вседозволеності, спотворює уявлен­ня дитини про те, що можна і чого не можна, за надмірних проявів любові не дає змоги сформуватися у ній самостій­ності й активності. Найефективнішим є демократичний стиль спілкування, який спирається на потреби дитини у позитивних емоціях, вимогливість, визнання її особистос­ті і досягнень. У такій комунікативній практиці батьків домінують навіювання і переконання.

Специфіка спілкування дитини з вихователем

У спілкуванні дитини з вихователем конструктивну, сприятливу роль відіграє атмосфера дружнього взаєморо­зуміння, що дає дітям позитивні емоції, впевненість у собі, розуміння значення співробітництва у спільній діяльнос­ті, забезпечує співрадість від успіху. З часом у них з'явля­ються почуття «ми», співучасті у спільній справі.

Ставлення до вихователя дошкільники мотивують по-різному. Молодші дошкільники, як правило, оцінюють йо­го узагальнено (вона хороша!), іноді - на підставі харак­терних ознак зовнішності (у неї зачіска гарна). 5-7-річні діти часто беруть за основу особисте ставлення вихователя до них (подарувала іграшку), а також його знання і вміння (знає багато казок, все вміє робити), моральні якості вихо­вателя (ласкава, завжди строга), вияви довіри до них, під­тримання їхньої самостійності (дозволяє книги підклеїти, чергувати у куточку книги). Здебільшого діти дають пози­тивну характеристику педагогу та його моральним якос­тям. Однак вони ще рідко оцінюють його з огляду на увагу до всіх дітей (водить на прогулянки, годує).

Ставлення дошкільників до педагога залежить від їх­нього віку, особливостей особистісного розвитку, місця се­ред однолітків тощо. В активних, ініціативних дітей воно більш усвідомлене і має різноманітніші мотиви. На став­лення дітей до вихователя впливає і те, як про нього вис­ловлюються авторитетні для них дорослі. Має значення і стиль спілкування вихователя: діти прихильніші до тих, хто дотримується демократичного стилю взаємодії з ними.

Іноді у старших дошкільників виникають елементи критичного ставлення до вихователя і його діяльності (не дозволяє малювати й ліпити), хоч загалом воно не типове для них.

Ставлення дітей до особистості педагога часто дзер­кально відображає ставлення педагога до них. Заохочу­вальне ставлення педагога до дитини передбачає увагу і піклування, активне використання у спілкуванні позитив­них оцінок і вимог, які підбадьорюють. За таких умов ді­тям стають зрозумілі почуття, які переживає вихователь, у них виникають переживання, співзвучні його пережи­ванням, і відповідні ініціативні дії. Дошкільники особли­во чутливі до позитивних оцінок, нерідко спонукають до­рослих виявляти до себе позитивне емоційне ставлення, переживають яскраво виражене задоволення від похвали. Емоційно виразний прояв вихователем свого ставлення до негативного вчинку дитини спонукає її до переживання почуття вини, уникнення надалі таких дій.

Формально-вимогливе ставлення полягає в опорі на ме­ханізми управління і керівництва. При цьому нерідко пе­реважають негативні оцінки, осудливі висловлювання, емоційна безбарвність спілкування. Вихователь пригнічує ініціативність, бажання дітей, які негативно реагують не лише на нього, а й на дошкільний заклад загалом. Тому ефективність зусиль вихователя дуже низька.

Непослідовний тип ставлення до дітей супроводжу­ється неврівноваженими емоційними проявами, нестабіль­ними вимогами, відсутністю контролю за виконанням по­бажань, вказівок. Поведінку дітей такий вихователь оці­нює ситуативно, залежно від свого настрою, зважаючи не на вчинок, а на власні симпатії та антипатії. Діти намага­ються заслужити прихильність вихователя, але без належ­ного його заохочення це прагнення згасає. Адже в одних ситуаціях він помічає і оцінює старання малюків, а в ін­ших - ігнорує. Із часом це знижує значущість оцінок ви­хователя для дітей, вони починають уникати прямих кон­тактів із ним, не виявляють ініціативи й активності у спіл­куванні.

Для переживання дитиною того, як її оцінює дорослий, потрібно, щоб вона відчувала себе об'єктом його уваги і по­ваги. Без зацікавленого емоційного ставлення вихователя до дітей неможливі відповідні їхні емоційні переживання, адекватне сприймання педагогічного впливу.

Загалом дитина сприймає вихователя як моральний зразок, незалежно від його емоційної привабливості, часто наслідує навіть у дрібницях («ефект ролі»). Таке насліду­вання дошкільників особистісно осмислене і не є простим копіюванням вихователя. Діти фіксують певні поведінкові штампи дорослого, що свідчать про його владу. Зобра­жуючи у своїх імпровізованих інсценізаціях вихователя, вони сідають на стілець, повторюють його жести; обравши роль конкретного вихователя, навіть неагресивні, спокійні діти дозволяють собі окрик, суворі інтонації, осуд одноліт­ків. Рольовий стереотип вихователя в очах дітей зумовлю­ється також ореолом «непогрішності» - приписуванням йому особливих якостей, здібностей, умінь. Наслідком цьо­го є некритичне сприйняття дошкільниками висловлю­вань, оцінок, дій, вад характеру, недоліків поведінки, по­милок вихователя.

Вихователь часто постає в очах багатьох дітей як носій якості «надконтролю», яка іноді може суттєво розходити­ся з тим, як він насправді їх контролює. Діти почувають себе постійно під пильним наглядом педагога, переживають відкритість, ймовірність опинитися під впливом доросло­го, його здатності «все бачити і все оцінювати». Проте іде­алізують вони не так конкретну особу, як соціальну фун­кцію педагога.

Педагогічне спілкування із дошкільниками

Професійна діяльність вихователя неможлива без ефективного педагогічного спілкування, покликаного максимально сприяти психічному розвитку дітей.

Педагогічне спілкування - система взаємодії педагога з дітьми з метою здійснення на них виховного впливу, формування педаго­гічно доцільних взаємин, створення сприятливого для їхнього пси­хічного розвитку мікроклімату.

Для забезпечення ефективного педагогічного спілку­вання вихователю потрібно знати, чого чекають від спілку­вання з ним вихованці, враховувати їхню потребу у спіл­куванні з дорослими, розвивати її. Педагогічно правильне спілкування з дітьми у «зоні найближчого розвитку» сут­тєво сприяє реалізації їхніх потенційних можливостей, го­тує до нових складніших видів діяльності. Форма і зміст його обумовлюються завданнями, які педагог намагається розв'язати у роботі з дошкільниками.

Ефективність педагогічного спілкування також зале­жить від уміння вихователя враховувати вікові та індивіду­альні особливості дітей: з найменшими він частіше виявляє особливу теплоту, використовує ласкаві форми звертання, до яких вони звикли у сім'ї; зі старшими йому потрібні не лише чуйність і зацікавленість, а й уміння пожартувати, а за необхідності - вдатися до категоричності. Позначають­ся на спілкуванні педагога інтереси, нахили, стать дітей, особливості їхнього сімейного мікросередовища.

У процесі взаємодії з дітьми педагог використовує:

а)  прямий педагогічний вплив, який безпосередньо звернений на вихованців, стосується їхньої поведінки, вза­ємин: пояснення, вказівки, заохочення, покарання тощо;

б) непрямий педагогічний вплив, який здійснюється через інших осіб, відповідну організацію спільної діяль­ності. Педагог не створює жодних перешкод, не дає вказівок, але так змінює умови, що діти особисто вибирають ба­жану для них форму діяльності.

Найефективнішим у роботі з дошкільниками, особливо молодшого і середнього віку, є непрямий вплив, для здій­снення якого вихователь використовує гру, ігрове спілку­вання. Завдяки цьому він без натиску, моралізування спрямовує діяльність дітей, їхній розвиток, регулює взає­мини, вирішує конфлікти. Для цього можуть бути вико­ристані казки, вірші, приказки, малюнки, іграшки тощо.

Правильно організоване педагогічне спілкування ство­рює найсприятливіші умови для розвитку творчої актив­ності дошкільників. Щодо цього особливим потенціалом наділене особистісно-ділове спілкування, яке задовольняє потреби у співробітництві, співпереживанні, взаєморозу­мінні, сприяє створенню атмосфери співтворчості. Його ефективність підвищується раціональним вибором стилю педагогічного спілкування (найширші можливості для пе­дагога і дитини створює демократичний стиль).

Оптимальне педагогічне спілкування є запорукою мак­симального використання особистісного потенціалу, про­фесійних умінь, навичок, здібностей вихователя. Значною мірою це залежить і від психологічного клімату у колекти­ві дошкільного закладу.

Форми спілкування дошкільників з однолітками

Спілкування дошкільників з однолітками багато в чо­му відрізняється від спілкування з дорослими. Воно емо­ційно яскравіше, розкутіше, сповнене фантазії, навіть ба­гатше лексично, супроводжується різними інтонаціями, вигуками, кривляннями, сміхом тощо. У таких контак­тах відсутні суворі норми і правила, способи поведінки, яких вони змушені дотримуватися під час спілкування з дорослими.

У контактах з товаришами їхні ініціативні висловлю­вання переважають над висловлюваннями-відповідями, оскільки дитині важливіше висловитися самій, ніж когось вислухати. А тому бесіда з однолітками рідко вдається дошкільникам, бо кожний говорить про своє, не вислухо­вуючи співрозмовника, перебиваючи його.

Спрямовані на однолітків дії дошкільника різноманіт­ні за метою і функціями. Спілкуючись з товаришами, він намагається керувати їхніми діями, контролювати їх, ро­бити зауваження, навчати, демонструвати свої здібності і вміння, нав'язувати власний зразок поведінки, діяльнос­ті, порівнювати їх із собою.

Спілкування з однолітками відіграє важливу роль у психічному розвитку дошкільника. Воно є необхідною умовою формування у нього суспільних якостей, прояву і розвитку елементів колективістських взаємин у групі дошкільного закладу.

Упродовж дошкільного дитинства розвиваються і змі­нюють одна одну емоційно-практична, ситуативно-ділова, позаситуативно-ділова, позаситуативно-особистісна фор­ми спілкування дошкільника з однолітками.

Емоційно-практична форма спілкування характерна для дітей раннього віку і зберігається до 4-х років, на 4-му у спілкуванні починає переважати мовлення.

У 4-6-річному віці у дошкільників домінує ситуа­тивно-ділова форма спілкування з однолітками. Взаємо­дія з ними на цьому етапі життя є особливо актуальною, що зумовлено підвищенням ролі у їхньому житті сюжетно-рольової гри та інших видів колективної діяльності. Дош­кільники намагаються налагодити ділове співробітниц­тво, узгодити свої дії задля досягнення мети, що породжує потребу у спілкуванні. Прагнення до спільної діяльності настільки сильне, що діти все частіше погоджуються на компроміс, поступаючись одне одному іграшками, найпривабливішою роллю у грі тощо.

У дошкільників виникає інтерес до вчинків, способів дій своїх товаришів, що проявляється у запитаннях до них, різного змісту репліках, часто - насмішках. У цей період усе помітнішими стають схильність до конкуренції, змагальність, непримиренність до висловлювань, оцінок товаришів. На 5-му році життя діти цікавляться успіхами товаришів, помічають їхні невдачі, стараються приверну­ти до себе увагу, потребують визнання власних досягнень, намагаються приховати промахи.

Вони ще не вміють побачити істинну суть, спрямова­ність інтересів, бажань своїх товаришів, не розуміють мо­тивів їхньої поведінки, хоча часто і пильно цікавляться всім, що роблять їх ровесники. Потреба дошкільника у спілкуванні зумовлена прагненням до визнання і поваги, а у характері спілкування домінує емоційний аспект.

Діти використовують різноманітні способи спілкування, багато говорять, однак їхнє мовлення ще залишається ситуа­тивним. До позаситуативно-ділового і позаситуативно-особистісного спілкування вони вдаються рідко, частіше ці фор­ми спостерігаються у спілкуванні старших дошкільників.

Основна потреба у спілкуванні полягає у прагненні до співробітництва з товаришами, яке набуває позаситуативного характеру. Змінюється провідний мотив спілкування, у його структурі відчутнішу роль починають відігравати прихильність і дружба. Відбувається становлення суб'єк­тивного ставлення до інших дітей, у яких дошкільник ба­чить рівну собі особистість, тому вчиться враховувати їхні інтереси, виробляє готовність допомогти їм. Завдяки цьому виникає інтерес до особистості ровесника, не пов'язаний з конкретними діями. Частіше діти спілкуються на пізна­вальні, особистісні теми, хоча ділові мотиви залишаються провідними. Головним засобом спілкування є мовлення.

Особливості спілкування дошкільника з однолітками яскраво проявляються у тематиці розмов. їхні висловлю­вання на адресу однолітка здебільшого пов'язані з власним Я. Молодші дошкільники розмовляють насамперед про те, що бачать, або про те, що у них є, прагнуть поділитися вра­женнями, привернути увагу до себе з допомогою предме­тів, якими володіють. Такі теми розмов популярні упро­довж усього дошкільного віку.

Діти середнього дошкільного віку частіше демонстру­ють одноліткам те, що вміють робити і як це у них вихо­дить. 5-7-річні розповідають про себе, про те, що їм подо­бається або не подобається, діляться з однолітками своїми пізнавальними відкриттями, «планами на майбутнє» (ким буду, коли виросту).

Кожна форма спілкування по-своєму впливає на пси­хічний розвиток дітей: емоційно-практична спонукає їх до виявлення ініціативи, розширює спектр емоційних пере­живань; ситуативно-ділова сприяє розвитку особистості, самосвідомості, допитливості, сміливості, оптимізму, твор­чості; позаситуативно-ділова і позаситуативно-особистісна формують уміння бачити в партнері самоцінну особистість, зважати на його думки і переживання. Кожна з них допо­магає дитині конкретизувати, уточнити, поглибити уяв­лення про самого себе.

Конфлікти між дітьми і їх причини

Різноманітні контакти дошкільників з однолітками не­рідко переростають у суперечки, а то й конфлікти між дітьми.

Конфлікт - зіткнення осіб, їхніх ідей, інтересів, потреб, оцінок, прагнень, рівня домагань.

У немовлячому і ранньому дитинстві конфлікти з одно­літками найчастіше виникають через поводження з іншою дитиною, як із неживим об'єктом, невміння гратися на­міть за наявності достатньої кількості іграшок. У цьому ві­ці іграшка для дитини значно привабливіша, ніж однолі­ток. Часто вона замінює партнера-однолітка, гальмує роз­питок позитивних стосунків.

Дошкільнику особливо важливо продемонструвати се­бе, хоча б у чомусь перевершивши товариша. Йому необ­хідні впевненість, що його помічають, відчуття, що він найкращий. У середовищі ровесників малюк доводить своє право на унікальність, порівнює себе з ними, роблячи вис­новки тільки на свою користь. Він розглядає однолітка ли­ше як об'єкт для порівняння із собою, погляд на однолітка як на особистість йому ще не притаманний, інтереси ровес­ника йому ще байдужі, а тому ігноруються. Малюк помі­чає іншого, коли той починає заважати. Тоді відразу одно­літок отримує сувору оцінку, непривабливу характеристи­ку. Дошкільник чекає від ровесника схвалення і похвали, ще не розуміючи, що й від нього очікують аналогічних дій, на які він ще нездатний. Погано усвідомлюючи причини поведінки своїх ровесників, ще зовсім не розуміє, що одно­літок - теж особистість зі своїми інтересами і потребами.

У 5-6-річному віці кількість та інтенсивність конфлік­тів знижується. Дитині стає важливіше гратися разом, ніж утвердитися в очах однолітка, тому вона частіше діє з позиції «ми», починає розуміти, що в товариша можуть бути інші інтереси, заняття, ігри. Правда, як і раніше, дошкільники часто сваряться і б'ються.