4.3. Вимоги, пропоновані до рішення господарського суду

До судового рішення пред'являються визначені вимоги, недотримання яких волоче її скасування або зміну вищестоящим судом або ж приводить до необхідності внесення відповідних уточнень і доповнень вынесшим її судом.

Як правоприменительный акт рішення господарського суду повинне відповідати двом найважливішим вимогам — законності й обґрунтованості.

Законність судового рішення складається в строгій і неухильній відповідності підметом застосуванню в справі нормам матеріального права при точному дотриманні норм процесуального права відповідно до їх змісту і метою. Іншими словами, законність рішення припускає наявність посилання в її тексті на норму матеріального права, застосовну судом для вирішення спору по-суті, посилання на норму процесуального права, що забезпечує порядок постанови і виконання рішення, а також повна відповідність змісту (тексту) рішення вимогам процесуального законодавства.

Обґрунтованість судового рішення означає, що суд цілком з'ясував обставини, що мають значення для справи, обґрунтував встановлені обставини доказами і виклав у рішенні свої висновки відповідно до обставин справи. Рішення повинне містити докладний аналіз обставин і доказів, за допомогою яких суд з'ясував об'єктивно існуючі відносини.

Обґрунтованість рішення визначають три умови: а) у рішенні повинні бути відбиті судження по питанню про здійснення і зміст усіх юридичних фактів, що підлягають встановленню в даній справі, і про існуючим (або відсутніх) між сторонами визначених правовідносинах; б) ці судження повинні бути дійсними, тобто вірно відображати зазначені факти і правовідносини, як вони відбувалися і склалися в дійсності; у) дійсність установлених судом фактів повинна бути засвідчена наявними в справі і дослідженими судом, тобто перевіреними і переконливо оціненими їм, доказами.

У зв'язку з поняттям обґрунтованості судового рішення в теорії процесуального права дотепер залишаються проблемними наступні питання:

1) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям законності, зокрема питання про те, чи можна вважати обґрунтованим рішення, винесене судом з порушенням або матеріальних, або процесуальних норм права.

На нашу думку, закононность і обґрунтованість судового рішення — поняття взаємозалежні: необґрунтоване рішення не може бути законним. Роздільне їхнє дослідження виправдане тим, що ці поняття позначають відносно самостійні сфери судової діяльності: 1) з'ясування обставин справи (фактичної сторони); 2) застосування норм матеріального права і дотримання норм процесуального права. Недоліки в кожній з цих сфер судової діяльності усуваються по-різному з застосуванням різних процесуальних кошт;

2) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям і змістом істинності судового рішення. Дана проблема одержала нове звучання в зв'язку з посиленням состязательных почав у національному судочинстві. В даний час збирання і представлення доказів є обов'язком процесуально рівноправних сторін і інших осіб, що беруть участь у справі, суд же збором доказів за власною ініціативою не займається, а лише при збереженні неупередженості створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.

Таким чином, якщо в рішенні суду викладені имеющие значення для справи факти, що підтверджені доказами, представленими сторонами з урахуванням розподілу між ними обов'язків по доведенню, а вичерпні висновки суду випливають із установлених по дійсній справі фактів, таке рішення буде вважатися обґрунтованим і щирим. Однак це не завжди буде означати, що судовим рішенням по даній справі установлені фактичні обставини такими, якими вони були в дійсності.

Звідси випливає висновок, що об'єктивна істина в господарському процесі не завжди досяжна. Існує лишь презумпція істинності рішення, якщо були дотримані всі передбачені законом правила про дослідження юридичних фактів, що мають значення для справи, і оцінці представлених сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі, доказів;

3) співвідношення між обґрунтованістю судового рішення з її умотивованістю. Відповідно до вимог ГПК, мотивувальна частина рішення повинна складатися з трьох обов'язкових компонентів: фактична підстава — обставини справи, установлені судом, що існують у дійсності; аналіз доказів, що підтверджує зміст, — виявлення судом обставин; юридична кваліфікація обставин, виявлених судом як існуючі. Отже, мотивувальна частина рішення і не вичерпує поняття обґрунтованості, і не поглинається їм.

Аналіз законодавства і судової практики вирішує виділити й інші вимоги, пропоновані до рішення господарського суду. Воно повиннео відповідати вимогам повноти, визначеності, безумовності і дотримання належної форми.

Вимога повноти означає, що суд своїм рішенням повинне дати всебічну і повну відповідь на усі вимоги і заперечення сторін, що розглядалися судом. У рішенні повинне бути сформульовано, що ухвалив суд по кожній позовній вимозі. Неприпустимо, зокрема, винесення так званих «проміжних рішень», тобто таких рішень, у яких суперечка дозволялася б лише в принципі, без указівки конкретного розміру присуджуваної суми або числа і переліку предметів, що підлягають передачі. Не відповідає вимозі повноти рішення й у тому випадку, якщо господарський суд не стягнув за власною ініціативою зі зверненням на користь сторін або в доход держави неустойку (штраф, пеню) з підприємства, що порушило свої зобов'язання, незалежно від того, минулого або не були пред'явлені вимоги про стягнення зазначених санкцій самим позивачем.

Відповідно до вимоги визначеності (категоричності), рішенням господарського суду не може бути встановлене альтернативне право сторони або альтернативне право вибору порядку виконання судового рішення. Рішення повинне підтверджувати одне конкретне суб'єктивне право або юридичний обов'язок і виключати можливість вибору способу і порядку виконання. Однак закон допускає можливість винесення судом так званих факультативних рішень. У факультативному рішенні суд, поряд з підставним способом виконання, одночасно передбачає і додатковий (подстраховочный) варіант, що спрацьовує в тому випадку, коли виконання підставним способом неможливо. Так, присуджуючи майно в натурі, суд може вказати її вартість, вона стягується з відповідача, якщо на момент виконання присудженого майна не виявиться в наявності.

Порушення вимоги визначеності завжди веде до скасування рішення суду цілком або в частині. Самим судом, винесшим таке рішення, може бути заповнений лише один недолік — невказівка факультативного способу виконання.

Судове рішення повинне бути безумовним. Виконання рішення не може бути поставлене в залежність від настання або не настання яких би те ні було умов. Не буде умовним рішення, у якому зазначений термін, після закінчення якого судове рішення підлягає виконанню, тому що це не робить рішення невизначеним, а лише уточнює час її виконання.

Рішення господарського суду повинне відповідати встановленої законом формі. Згідно ст. 82 ГПК України, рішення викладається в письмовій формі і підписується всіма суддями, що брали участь у засіданні. У випадку розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти в письмовій формі своя особлива думка, що прилучається до справи.

Отже, процесуальну форму як вимога до рішення господарського суду можна розуміти в двох аспектах. По-перше, дотримання процесуальної форми з погляду дотримання порядку винесення рішення. По-друге, дотримання процесуальної форми з погляду вимог до рішення господарського суду як документові. Текст рішення повинний мати визначені реквізити і складові частини відповідно до вимог закону.

Як письмовий документ, судове рішення повинне бути ясним по викладу і точним по змісту. Ясність судового рішення означає чіткий, визначений і зрозумілий виклад рішення. Точність означає безпомилковий виклад її змісту.

Закон не містить норми про стиль викладу (мові) рішення, хоча він мається на увазі і має велике значення. «Важко переоцінити значення мови судового рішення, тому що невідповідність думки і її текстуального вираження, невірне або недоречно використане слово, неточність понять і формулювань, багатозначність використаних термінів породжують у читаючий цей акт здивування, запити в суд із проханням роз'яснити рішення. Це, у свою чергу, приводить до проведення додаткового судового засідання для винесення судом ухвали про роз'яснення свого ж рішення, ну і, звичайно, до затягування її виконання, що не додає авторитету судді, що готував рішення, конкретному судові і правосуддю в цілому».

Варто погодитися з думкою Г. А. Жилина, що рішення господарського суду повинне бути своєчасним, оскільки своєчасної повинна бути захист порушених або суб'єктивних прав, що заперечуються, і законних інтересів громадян і організацій. Не випадково в нормах господарського процесуального права встановлюються граничні терміни вирішення справ. Вимога своєчасності судового рішення взаємозалежно з вимогою її законності, і виявляється такий взаємозв'язок у двох аспектах. По-перше, терміни розгляду справ установлені процесуальним законом і порушення термінів означає і порушення правових розпоряджень. Отже, вірне по-суті рішення суду, але винесене з порушенням процесуальних термінів, не відповідає вимогам законності. По-друге, істотне порушення вимог норм права при розгляді і вирішенні справи волоче скасування рішення судом другої інстанції, а нерідко і судом надзоро-ной інстанції. Навіть у тих щодо рідких випадках, коли вищестоящий суд після скасування рішення сам вирішує справа по-суті, реальний захист порушеного права значно відсувається в часі.