1 Ильин и. А. О сущности правосознания // Соч.: в 2 т. — м., 1990. — т. 1. - с. 123.

2 Там само. — с. 235.

³ Там само. - С. 123, 237, 257, 267. ху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості над жалем і пріоритету цивіль­ної порядності над героїко-патріотичними, сімейними і конфесійними чеснотами та ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття — автономії особистості й являють собою умову "можливос­ті" права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці уста­новки виявляються чи не важливішими, ніж такі, як чуй­ність і милосердя. Правова держава і навіть ширше — пра­вове суспільство — це не нездійсненна мрія, а орієнтир — імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важ­ливо, щоб якомога більша кількість людей у суспільстві могла демонструвати в мікросередовищі реальне додер­жання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демокра­тизації можуть розвиватися тільки паралельно з форму­ванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням чинних законів, а здатна судити саме про державно вста­новлене право, оцінювати його, критикувати й перегляда­ти. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов'язування і самоврядуван­ня, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади — до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з по­зиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з по­зиції його відповідності правовому ідеалові, його соціаль­ному і політичному змістові.

§ 2. Право і мораль

Сутність права, зміст його норм стануть для нас ще зрозумілішими, коли ми розглянемо відношення його до спорідненої області — моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв'язку з мораллю — одна з найдавні­ших традицій історії суспільної думки.

- 35-

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі та права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємин. В аналізі традиції осмис­лення права в тісному зв'язку з категоріями моралі нас ці­кавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріорите­тів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у теоретичній правовій думці та практичному нормативному житті.

Для пояснення сказаного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну значимість права. Космологічні погляди давніх греків і римлян відображали пануючий у той час ці­лісний, нерозчленований спосіб пізнання світу. Правомір­ність і моральність поведінки людини оцінювалися однією загальною мірою "діке" — правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним мо­ральним значенням, що виявлялося в необхідності "гар­них" законів, "справедливих" правителів, "правильних" форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законо­слухняність високою чеснотою, Сократ характеризував її як незаперечний обов'язок громадянина. Платон ставив "помірне користування волею" (тобто право) у якісну за­лежність від того, "чи є в душі чесноти", а Арістотель під­креслював, що людина, яка живе поза законом і правом, — "найгірша із усіх". Таким чином, властиве античності нор­мативне розходження права і моралі ще не означало їх автономності й диференційованості як різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у відносинах моралі та права. Мораль і право в цей період уже не були синоні­мами, вони розрізнялися як внутрішня область і "надінди-відуальна сила", тобто відбувалося становлення системи права, автономної від моральних установлень, і подальше теоретичне розмежування права і закону. Закон при цьому не втрачав свого абсолютного і тотального морального значення, а відносини права і моральності випливали з від­повідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовіч­ного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиний і для етичних, і для правових установлень. Він у найзагальнішому вигляді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, божому розуму.

Інший стан речей був характерний для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у ви­значенні змісту права і його самостійного ціннісного зміс­ту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення у праворозуміні та правозастосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі та права як підстави для їх взаємодоповнення стало пред­метом дослідження у класичних концепціях просвітньої традиції, представленої такими іменами, як Т. Гоббс, Д. Юм, ПІ. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та ін. І хоч тема права в цих концепціях як і раніше зали­шалася темою моральної філософії, право вже осмислюва­лось не просто як конкретизація і деталізація моральних обов'язків, а як феномен, що набуває свого вищого змісту і значення в сукупності з етичними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права бачилися в його обу­мовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізняла нормативний і аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інструментальних функцій права, а дру­гий — вираженням абсолютної цінності права "за понят­тям". Тією мірою, у який право мислилося в контексті сво­го безумовного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю у статусі різних, але взаємодоповнюючих цін­нісно-нормативних систем.

У І. Канта мораль і право виступають як такі, що вза­ємно припускають і взаємно доповнюють один одного: моральність індивіда з самого початку має сенс правоздат­ності (повної внутрішньої підготовленості до відповідаль­ного відправлення громадянських свобод), право ж (тією мірою, у якій воно є "істинним", або "суворим правом") означає насамперед визнання публічною владою мораль­ної самодостатності підданих і відмову від патерналістич-ної опіки над ними¹.

Див.: Соловьев 3. Ю. Теория "общественного договора" и кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. — М., 1974. - С. 187.

- 36-

Питання про співвідношення моралі та права у розгля­нутій площині стало предметом обговорення і в російській філософсько-релігійній та юридичній літературі.

Усі численні теорії відносин права і моралі можуть бу­ти зведені до кількох типів. Перший тип не проводить нія­кої різниці між правом і мораллю (слов'янофіли), другий вважає, на противагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спільного (Б. Чичерін)¹, третій тип розглядає право як частину моралі певного "мінімуму моральності" (В. Соловйов).

З погляду Б. Чичеріна, підпорядкування права мораль­ності (як частини цілому) було б рівнозначне визнанню не­обхідності введення моралі примусовими мірами, знищен­ню як моральності, так і права.

Проблематика дискусій про відносини права і моралі, що набули в Росії особливого розвитку у XIX ст., не втра­тила актуальності й донині.

Очевидно, зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою відносин мора­лі та права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі до аналізу сучасного права, що дедалі більше поєднує буття з автономною особистістю, на пер­ший план виступає мораль, що через "егоцентризм" пере­водить філософсько-правовий аналіз у площину життєво­го процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, запо­відей, що прямо виражають значення норми або внутріш­ньо до них відносяться².

Найповніше спільність ціннісних основ моралі та права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним "дублюючим" регулю­ванням підкреслюють особливу значимість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності жит­тя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємо­діють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.

Чичерин Б. Философия права. — М., 1900. — С. 143—147. ² Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1995. — С. 14.

- 235 -

- 233 -

- 2.41 , У такий спосіб з питання взаємодії моралі та права можна сформулювати такі положення. По-перше, з погля­ду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинно відповідати абсолютним, фор­мальним, загальнолюдським цінностям.

По-друге, мораль і право — це дві універсально значи­мі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства. Така харак­теристика зв'язку моралі й права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціу­му, воно не привноситься ззовні і не нав'язується суспіль­ству владою. Виникнення і розвиток права підпорядковані тим самим загальним закономірностям, що й розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, влас­тиве моралі й праву, має загальні ціннісні підстави, що під­креслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.

Ці ціннісні підстави конкретизуються у кожній із сис­тем по-різному. Право будує свої принципи на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквіва­лентності наданого й одержаного, діянь і відплати, волі як першої умови здійснення правових відносин. Моральні цінності складніше визначити однозначно, цьому заважає сама природа моралі, для якої характерні визнання і "при­своєння" загальних абсолютних законів індивідуальною моральною свідомістю.

По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов'язкового зовнішнього виражен­ня. Право виступає як інституційний регулятор, як писане право, що входить у життя суспільства у вигляді визначе­ної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.

По-четверте, зміст моралі найбільш безпосереднім чи­ном пов'язаний з обов'язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб'єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визна­чити юридичні можливості суб'єктів, обумовлену правом волю їхньої поведінки.

Якщо порівняти формулу "основного закону права" ("рівність у волі за загальним законом" чи "дозволь іншим те, що ти дозволяєш собі") із трьома формулами катего­ричного імперативу ("стандартною", персонізації й авто-

- 2Яв -

номії), то співвідношення моралі й права постане у вигляді діалектичної формули єдності, протилежності та взаємо-доповнюваності.

Так, мораль і право беззастережно єдині за формулою "ніколи не стався до іншого тільки як до засобу, але ще і як мети в собі". Та сама установка робить індивіда мораль­ним, а державу — правовою. Мораль і право співвідносно протилежні, оскільки "стандартна формула категоричного імперативу" і "основний закон права" являють собою за­боронно-дозвільну версію того самого нормативного фор­малізму ("барельєфне і горельєфне зображення принципу особистої автономії"). Мораль і право перебувають у від­носинах необхідної додатковості в тому аспекті, що фор­мула автономії неявним чином визнається в "основному законі права".