1 Соловьев 9. Ю. И. Кант: Взаимодополнительность морали и права. — м., 1993. - с. 189-190.

2 Див.: Правосознание. Общественное сознание и его формн. — м., 1986.-с. 119-129.

- 32-

мін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необ­хідності щоразу спеціально обмірковувати спосіб регуля­ції таких дій і дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконан­ня, на контролі за їх результатами.

Правова звичка — це стійка внутрішня потреба й уста­новка свідомості індивіда на постійне дотримання віднесе­них до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як додержання умов догово­ру, виконання обіцяного, надання послуг за надані послу­ги тощо. Подібно правовим навичкам правові звички по-своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у ви­гляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідо­мість виступає як певна форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Будучи складною за своєю структурою, правосвідо­мість разом з тим і багатофункціональна з погляду вико­нуваних ролей.

У сучасній юридичній літературі частіше використо­вується трискладова схема, відповідно до якої правосвідо­мості властиві три основні функції: пізнавальна, оціню­вальна і регулятивна.

Такий підхід цілком може слугувати відправною точ­кою при аналізі правосвідомості.

Пізнавальна функція правосвідомості. Пізнання пра­ва, що реалізується у правосвідомості, є соціально обумов­леним, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальну діяльність.

Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й по­ходженням, майновим становищем, етнічними ознаками, світоглядною позицією тощо. Звідси багатоманітність кон­кретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання пра­ва у різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).

- 229 -Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій ("благо", "добро", "користь", "вигода", "шкода", "зло", а також "несправедливо", "неправомірно" тощо). Оцінюю­чий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати пра­во як таке (аспекти, частини, форми) залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені у праві, його становищу, інтересам і цілям.

Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими володіє суб'єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.

Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції пра­восвідомості перебувають у тісній взаємодії. Органічно з ними пов'язана і доповнює їх регулятивна функція право­свідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а та­кож до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб'єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індиві­да. Вона — сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учас­ником правового спілкування свого становища, дій та їх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту, причому звертаємо увагу на внут­рішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх влас­не правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатися як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезіда тощо), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак — атрибутів).

Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правови­ми змістами можна назвати аксіомами правосвідомості. Це

- 33-

поняття запроваджено Іваном Ільїним у його праці "Про сутність правосвідомості"¹. Аксіоми як універсальні оче­видності правосвідомості акцентують увагу на тих спосо­бах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості висту­пають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов'язування і самовряду­вання) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноме­нологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обгрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке ста­новить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхід­ний момент духовного життя, знак духовного самоствер­дження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний за­кон духу — автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, усе ви­рішувати самому і приймати на себе всю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянинові у його будівництві життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, "правове визнання і правову гарантова-ність особистої волі"².

Третя аксіома правосвідомості говорить: "в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне ду­ховне визнання людей — повага і довіра їх один до одно­го"³. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духовних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і волі.

В аспекті відносин до іншої людини правові змісти ви­являються у таких установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаз-дрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успі-