Тема 2. Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

У сучасних умовах, коли відбувається модернізація суспільства і реформування правової системи, осмислення можливостей і меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі відіграє особливо важливу роль. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка сьогодні перебу­ває на стадії реформування, з одного боку, грунтується на універсальній ідеї права, а з іншого — зобов'язана орієн­туватися на певну традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосвідомості в історії культури і філо­софії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпо­середнім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки і відповідних інститутів, тому вона в першу чер­гу виступає як предмет філософського осмислення права.

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо навести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Та­кої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. Здебільшого правосвідомість розкри­ваєтьсяставлення людей, соціальних груп, класів до права, закон­ності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним"¹.

На думку Олександра Спіркіна, "правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов'язків; це правові теорії, правова ідеологія"². У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вира­женням об'єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1) інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіона-лів, що погоджується з обов'язковою нормою, підкоряєть­ся їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера "законоположень", "юридичного зако­ну", "чинного права";

2) неінституційну форму буття свідомості, або недоку-ментальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідо­мості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу за способом мислення остання форма по­діляється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб'єктивне став­лення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірнос­ті судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навко­ло чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

Философский знциклопедический словарь. — М., 1983. — С. 521. ² Спирти А. Г. Философия. - М., 1998. - С. 722-723.

- 30-

б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні "доктрини", створювані теоретиками права, а та­кож обговорення питань про право, законність, справед­ливість, про взаємні права й обов'язки суспільства та осо­бистості, про основні інститути законодавства у працях учених-гуманітаріїв¹.

У тому змісті, який вкладають автори в поняття теоре­тичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознав­ства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтова­ної винятково на чинне право та його законоположення, в основному на ньому й основаної.

Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і при­значення, про соціальну доцільність і правомочність регу­лювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про "виправдання" існуючого права, про його "гуманність" і "справедливість", відповідність "споконвіч­ним правам" людини. Ця область міркувань про право, ко­ли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також "філософією права".

Враховуючи давнє розходження "позитивного" і "при­родного" права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як "позитивну" і "природну" правосвідомість, або інституціональну і неінституціональну правосвідо­мість.

У світлі поняття правової держави, Е. Соловйов дає ха­рактеристику правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права — "природне право": "Правосвідомість — це орієн­тація на ідеал правової держави, що має безумовний ха­рактер і вже в даний момент визначає практичну поведін­ку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов'язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток непра-вового (патерналістського й авторитарно-бюрократично-

Див.: Желтова В. П., Дробницкий 0. Г. Философия и правосознание // Философия и ценностньїе формьі сознания. — М., 1978. — С. 158—161. як "сукупність поглядів, ідей, що виражаютьго) ведення державних справ"¹. Така характеристика свід­чить, що у правосвідомості домінує не детермінація мину­лим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується у процесі правової соціа­лізації. Система правової соціалізації діє в суспільстві на кількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіцій­ною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомле-не копіювання базових цінностей права, що дає можли­вість ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), націо­нальні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціально­му середовищі. Тому правосвідомість людини багатогран­на, вона має багаторівневу структуру і здійснюється у різ­них формах².

Формами повсякденної правосвідомості є правові по­чуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуття пов'язані зі сферою особистісних, суб'єктивно-психологічних переживань, спогадів, перед­чуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може зустрітися людина.

Особливість правових почуттів полягає в тому, що ін­дивідам, які переживають почуття обов'язку і відповідаль­ності, почуття справедливості тощо, зрозумілі причини, що їх породжують. Почуття не завжди піддаються точно­му вираженню у слові, мовних актах, і це, зокрема, ус­кладнює процес правового виховання.

Як правові навички виступають уміння і здатність ро­бити необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, об-