1 Бердяєв н. А. Царство духа и царство кесаря. - м., 1995. - с. 325.

- 215 -Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на цілком від­крите, публічне, а не підпільно-культурне існування, які відкрито практикують свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для роз­витку людини і суспільства в майбутньому.

Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе у собі заряд руйнування, зла і неспра­ведливості. У свою чергу цивільне суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що по­значають межі, за які зовнішня свобода соціальних суб'єк­тів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припу­скає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони за­боронного характеру (як частина скульптури), а й сам факт співіснування безлічі індивідів з їх суспільними пра­вами і волями. На думку Г. Гегеля, жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою й іншими. Жод­на людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв'язок між цими свобо­дами.

По-третє, варто виділити два типи свободи — "свободу від" (негативну свободу) і "свободу для" (позитивну свобо­ду)". Перша з них виступає у світі, в якому індивід має ви­значену зону вибору ідей і дій без можливості наразитися на обмеження і репресії. "Свобода від" — не самоціль, а умова саморозвитку. Не йти зі світу в себе, не відстороня­тися, а діяти із себе, самопороджуючи нові форми, які са­мі себе виражають.

"Свобода для", або позитивна свобода, уможливлює дію відповідно до власної системи цінностей і власних ці­лей. Друга свобода більш життєва і повніша. У певних іс­торичних умовах, у яких люди мають значну міру "свободи від", вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна видається розумною. Реальні форми втечі від свободи трапляються досить рідко. Більше того, іноді виникають сумніви щодо принципової можливості називати подібні форми поведін-

- 91в -

ки втечею, іншими словами, різновидом страху свободи. Така поведінка може називатися різновидом втечі, але її також можна визначити як компроміс між цінностями.

Цілком вільна свобода може пізнати себе у трьох об­разах, у яких власне індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своєї неприборканості внаслідок рефлексії розуму, стає щастям чи безтурботністю. Але найімовірніше суть її виявляється у праві — реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об'єктивно результативним і загальновизна­ним чином, що має право робити людина, тобто сукупність суспільної і приватної свободи. Саме розгляд права в цьому суспільстві найбільш ясно показує, до якої міри са-мотворення дійшла свобода.

Розглянемо, як розуміли свободу у різні епохи, у різ­них системах права. В античній філософії (Сократ, Пла-тон) йдеться насамперед про свободу і долю, потім про свободу від політичного деспотизму (Арістотель, Епікур) і свободу як драму людського існування (епікурійці, стоїки, неоплатонізм).

Античне право, визнаючи протилежність вільної люди­ни і раба, було далеко від того, щоб надати свободі реаль­ного статусу, роблячи з рабства одних умови дійсної волі інших. Але у той же час античне право показує, що свобо­да, будучи реальною, залишається лише привілеєм деяких і не може визначити людську сутність у її загальності. То­му не можна заперечувати певного прогресу в свободі лю­дей при переході від античного до сучасного права, адже останнє вважається загальною належністю людини. Ан­тичне право продемонструвало обмежену, але конкретну і реальну свідомість свободи, тоді як сучасне право, визна­чаючи свободу універсальною цінністю, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Відповідно до поширеного визначення, право — "це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої особи з погляду загального закону свободи"¹.

За середньовіччя християнська теологія зі свободою пов'язує рух Духу. Дух є рух, але як спонтанність і порив.