Діоген Синопський (400–325 рр. До н.Е.) – давньогрецький філософ учень Антисфена.
Діоген відкидав цивілізацію, зокрема державу, оголошуючи культуру насильством над людською істотою і вимагав, щоб людина повернулася в первісний стан. Себе він оголошував громадянином світу, проповідував спільність дружин і дітей.
Відповідно до кинічного принципу — «жити згідно з природою» — Діоген відмовився від будь-яких узвичаєних людських форм існування: житла, посуду, одягу (пробував навіть їсти не приготовану їжу, але не зміг перетравити сире м'ясо). Практика спрощення в європейській традиції бере початок саме від Діогена. У загальнометафізичному плані Діогенові погляди тотожні поглядам Антисфена та інших киніків: має право на існування тільки те, що відповідає природі; всі людські установлення надлишкові та шкідливі; треба відмовитися від будь-якого придбання, бо лише така відмова робить людину вільною; не можна дозволяти собі насолод, треба лишатися байдужим до будь-яких спокус. Попри відверту асоціальність, сучасники поважали Діогена, й разом із Сократом Діоген за античних часів був узірцем мудреця.
Епікур (341–270 рр. до н.е.)
— давньогрецький філософ, народився на острові Самос (за Лукрецієм, в Афінах) у сім'ї вчителя.
Основною метою філософії Епікура вважав, на відміну від представників класичної давньогрецької філософії, не примноження нових знань, а оволодіння людиною мистецтвом жити гідно, забезпечення спокою душі та духовної незворушності, звільнення від страху смерті, тривог перед теперішніми й прийдешніми подіями, від нерозуміння меж страждань і пристрастей («Головні думки»).
Вчення Е. спирається як на одну з основних засад на визнання закону збереження матеріального Всесвіту, створеного тілами найрізноманітнішого масштабу (від світів до атомів) та пустотою. Всесвіт, наголошує Епікур, завжди був таким, яким є тепер, і завжди буде таким, оскільки немає нічого, у що б він змінився, адже, крім нього, не існує нічого, що могло б увійти в нього і спричинити зміну. Конкретизуючи атомістичне вчення Демокріта, Епікур не задовольнився констатацією того, що всі тіла є поєднанням найдрібніших неподільних часточок — атомів, які відрізняються за величиною, вагою й формою і вічно рухаються з однаковою швидкістю у порожнечі. Прагнучи обґрунтувати можливість свободи волі людини, яка при послідовному поширенні на атоми душі визнаного Демокрітом цілковитого панування необхідності в світі атомів ставала б неможливою, Епікур обґрунтував тезу про існування випадкових відхилень атомів від усталених траєкторій, зокрема й тих (особливо тонких і розпорошених по всьому тілу) атомів, з яких складається схожа на вітер людська душа. Цим і зумовлюється, за філософом, досягнення свободи людської волі. Людина смертна, оскільки всі тіла, а отже, й людське, розкладаються, а разом з ним і душа, однак, боятися смерті не варто. Адже вона, не має до нас ніякого відношення, коли ми є — «її ще немає, а коли смерть настає, то нас вже немає» [9, с. 302].
Людське щастя і благо Епікур вбачав у насолоді. Втім, насолоди й задоволення він, на відміну від кіренаїків, зводив не до життєвих втіх, а ототожнював їх із відсутністю страждання.
Досягнення саме таких насолод, за Епікуром, є передумовою забезпечення щасливого і незворушного існування людини, однією з атрибутивних рис якого є безтурботність, заснована на спокої духу і здоров'ї тіла. Позбутися страждань, на думку Епікура, не можна, не вилучивши себе із сфери громадського активного життя, переповненого небезпеками, несподіванками, тривогами, без байдужого ставлення до зовнішніх обставин. Тому один з основних імперативів Епікура — «живи непомітно!» — цілком органічно випливає з його основних положень. Е. поділяє людські бажання на природні і забаганки. Про задоволення навіть усіх природних бажань може йтися лише в ідеалі. Насправді ж доводиться серед цих бажань вирізняти необхідні та не необхідні, обмежуючи себе переважно врахуванням найнеобхідніших.
Зенон (333/332–262 до. н.е.)
— давньогрецький філософ, основоположник стоїцизму.
В основі вчення про людину у видатного давньогрецького філософа лежить вчення про доброчесність. Першоосновою людської поведінки Зенон вважав потяг.. Потяг тлумачиться ним як рух душі, що виникає внаслідок дії сприйманого предмета на неї і зумовлює відповідні вчинки та поведінку людини. Констатуючи потяги істот розумних та нерозумних, 3енон у своїй етиці ґрунтується на сократівському розумінні людини як істоти розумної і вроджено-схильної до доброчинності. Згідно з цим, розумний потяг, окрім згоди на судження, містить ще й силу, що приводить потяг у дію, та мету, якою для розумного потягу є доброчинне (згідне з природою) життя. Визначаючи доброчинність як сталий і самодостатній стан панівної частини душі. 3енон розрізняв, як і Платон, 4 основні доброчинності: розумність (вища), сміливість, стриманість (чи поміркованість — софросіне) і справедливість. Подібно до Сократа, 3енон тлумачить доброчинності раціоналістично, ототожнюючи їх зі знаннями чи принаймні грунтуючись на них і розглядаючи їх водночас як блага. Пороки ж, які теж поділяються на чотири, відповідно до доброчинностей, різновиди, трактуються як нестача знань, що становлять доброчинність. І, нарешті, те, що не є ні доброчинністю, ні пороком — багатство, здоров'я, краса, везіння тощо — 3енон зараховує до «середніх», байдужих для мудреця речей.
Філософ вперше дослідив поняття обов’язку, визначивши його як неписаний закон, з яким окрема особа узгоджує свою життєдіяльність і в якому виявляється залежність всього окремого від об'єктивного загального ходу речей.
Піррон (360–275/270 рр. до н.е.)
Сам Піррон нічого не записував, а його погляди відомі за записами його учнів, особливо Тимона з Фліунта, і за викладом Євсевія, який сформулював три основні питання Тимона: яка природа речей, як ми повинні до них ставитися і що має випливати для нас із цього ставлення? На перше запитання Піррон і Тимон відповідали, що ми зовсім нічого не знаємо про жодні речі, на другий — що ми повинні утримуватися від усякого судження, про що б то не було, і на третій — що потрібно перебувати в повній духовної незалежності від усього навколишнього (незворушність, атараксія і навіть повна апатія).
Людина, за вченням Піррона – природна істота, яка має жити за своїми власними законами і бути незалежною від цього світу.
Плотін (205–270)
— давньогрецький мислитель-платонік, засновник неоплатонізму, один з останніх великих оригінальних філософів античності.
Видатний філософ зосередився на вивченні людської душі, для пояснення сутності людини. Душа людини, за Плотіном, має слід божественності, але, долучившись до матерії, людина почасти затьмарила свою душу. Тому метою життя людини є очищення від усього тілесного та низького, що можна досягти шляхом містичного сходження до споглядання Єдиного, послуговуючись при цьому допоміжним засобом — набуттям громадських чеснот. Але, як наголошує Плотін, не слід забувати, що, зрештою, метою життя людини має бути не лише прагнення до безгрішності, а й до Бога.
В етиці Плотіна домінує погляд, що поєднання з тілом мало негативні наслідки для душі. На думку філософа, наша душа – змучений, нещасний в’язень тіла, жертва тягот і поневірянь, бажань, страхів та іншого зла, тоді як тіло – її в’язниця і могила, а Космос – це місце затворництва. Водночас душа оживлює тіло і без неї не можна пояснити його єдності. Правда, при з’єднанні з тілом душа не втрачає своєї вищої духовної сутності. Але до її вищої, розумної, наближеної до Божества частини, поєднується нижча, чуттєва душа, alter ego, що виконує роль посередника при її взаємодії з тілом і чуттєвим світом.
Звернувшись до пошуку внутрішньої, істинної людини, очищення її від впливів плоті, Плотін закликав до єднання з Богом як засобу до набуття людиною досконалості; у такому контексті ця думка містила нові погляди для того часу.