Арістіп (435–356 до н.Е.) – давньогрецький філософ, учень Сократа

Відкидаючи пізнання природи як безплідне й непотрібне, філософ у своїх працях зосередився на вивченні проблеми добра і зла для людини.

За Арістіпом, людина може осягнути лише свої відчуття, які є єдиним джерелом знань і благ. Мірилом же добра та зла, істини й хиби вважав задоволення й страждання. Розглядаючи задоволення як мету життя, Арістіп, однак, наголошував, що людина не повинна бути рабом насолод, оскільки вищим благом є не просто насолода, а насолода розумна. Наприклад, майна, яке може обтяжувати того, хто занадто упадає за ним, радив друзям мати стільки, скільки його можна врятувати при корабельній аварії. Високо цінував особисту свободу, тому прагнув скрізь жити як іноземець, не стаючи громадянином будь-якої держави. Саме свободу вважав засобом досягнення людиною щастя, бо вона дає змогу й силу відмовитися від недосяжного чи нерозумного, такого задоволення, що призведе до страждань. Письмових творів Арістіпа не збереглося.

Платон (427–347 рр. До н.Е.) – давньогрецький філософ, учень Сократа, вчитель Арістотеля

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус.

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух – божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платон вважав, що призначення людини – пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Арістотель (384/83–322 рр. До н.Е.) – основоположник сучасної системи наук

Людина – це сполучення матеріального тіла з ідеальною душею, стверджує видатний філософ. Причому тіло є можливістю існування людини, однак робить цю можливість дійсністю душа, яка, на думку Арістотеля, складається з трьох частин: вегетативна, чуттєва та раціональна. Рослини мають тільки вегетативну душу, тобто ту, що відповідає за відтворення і розмноження, тварини – вегетативну і чуттєву, люди – усі три. Існування раціональної душі неможливе без існування двох інших.

Мета людини і суспільства – пізнавати Благо.

Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб – господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Таким чином, в концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.