Вступ
Людина – це унікальне творіння Всесвіту. Серед усіх хто живе на Землі, лише людина наділена здатністю мислити, говорити, думати, передавати свій досвід. Здатність людства задумуватися над своїм життям та розуміти свою смертність підносить його над усім живим. Людина одночасно володар світу та краплина в безмежному океані.
З давніх-давен науковці, філософи прагнули збагнути загадку людини, намагалися відповісти на вічні запитання. Як зародилося життя на Землі? У чому сенс життя? Як людина з’явилася на Землі? Які закони Всесвіту? Що чекає нас після смерті? Ці та інші запитання хвилюють людство і в кожній епосі воно прагне знайти відповіді на них.
Кожна епоха намагається дослідити, зрозуміти та віднайти ключі до феномену людини.
Ще з античної філософії відома притча – жарт про Платона і Діогена, які посперечалися про те, що таке людина? «Людина, – сказав Платон, – це двоноге без пір'я». Тоді Діоген общипав півня і представив його на суд аудиторії, як доказ неправильності платонівського визначення. Довелося Платонові робити уточнення: «Людина – двоноге без пір'я, що має широкі ноги».
Отже, проблема людини ще у період античності була в центрі уваги філософів, які намагалися поясними походження людини, сенс її існування.
Проте, не зважаючи на розробку даної проблеми в рамках античної філософії, проблема людини у філософському дискурсу давньогрецьких філософів розкривалась в контексті розгляду світобудови, інших філософських проблем, не виокремлюючись у філософську антропологію, що і робить актуальною тему нашого дослідження «Людина у філософському вимірі античності».
Фалес Мілецький – давньогрецький філософ і математик
(бл. 624–546 рр. до н.е.)
Першою філософською школою Давньої Греції була Мілетська школа. її представники вперше свідомо поставили питання про першооснови сущого, про сутність світу і походження людини. Ця школа тяжіла до матеріалізму, оскільки її представники інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним матеріалізмом вони виявили елементи діалектики, за допомогою яких прагнули осягнути світ у динаміці змін і розвитку. Найбільш відомим представник цієї школи – Фалес (625 - 547 рр. до н.е.). Його різнобічні знання (в галузі астрономії, геометрії, арифметики) мали визначальний вплив на розвиток тогочасного філософського мислення.
Давньогрецькій філософ Фалес зробив геніальні здогадки про походження Всесвіту та усього живого, зокрема людини. Фалес один із перших філософів, який висунув здогадку про божественне походження людини та Космосу. Фалес Мілетський був першим, хто сказав, що вода є початок усіх речей, а бог – «той розум, який усе створив з води» [7, с. 33]. Він думав, що «..найдревніше за все існуюче – бог, бо він не народжений. Найпрекраснішим є світ, бо саме він – шедевр бога. Найбільше за все є простір, через те що вміщує в собі все» [8, с. 109]. Коли його запитали: «.чи може сховатися від богів людина, яка вчинила злочин? Не сховається, – відповів він, – від богів навіть намір» [8, с. 111].
Анаксимандр
(бл. 610/11–547/546 рр. до н.е.)
Першим, хто зробив спробу пояснити походження людини, можна вважати грецького мудреця Анаксимандра (учня Фалеса), який в рамках свого філософського дискурсу досліджував проблему походження людини.
Він дослідив, «що спочатку людина народилась від тварин іншого виду, ґрунтуючись на тому, що тварини починають споживати їжу самостійно дуже швидко від народження, і лише людина не спроможна відразу після народження добувати самостійно їжу, тому людина в природних умовах не змогла б вижити, бо, народжуючись, вона довгий період життя перебуває безпорадною» [8, с. 118].
Він стверджував, що «людина спочатку виникла схожою на іншу тварину, а саме на рибу» [8, с. 119]. По суті Анаксимандр започаткував теорію, яка засвідчує, що людина виникла завдяки еволюції найпростіших організмів. Його здогадки про походження людини вражають своєю логічністю і довершеністю. «На думку Анаксимандра Мілетського, з нагрітого мулу пішли або риби, або тварини, дуже схожі на риб. У них зародилися люди, які залишались в утробі у вигляді зародків до зрілості. Ось тоді, розірвавши їх, вийшли (з них) чоловіки і жінки, які були в стані самі себе прогодувати» [7, с. 24]. Його спроба пояснити походження людини безпосередньо ґрунтується на спостереженні за природою. У результаті Анаксимандр оголосив, що «риба є загальний батько й мати людей, заборонив уживати її в їжу» [7, с. 25].
Ксенофан –
давньогрецький поет і філософ
(бл. 570 — бл. 470 до н. е.)
Ксенофан із Колофона став засновником егейської школи давньогрецької філософії. Він визнавав матеріальність світу, хоча й вважав його незмінним. Прагнув до натуралістичного пояснення природних явищ.
Ксенофан вважав світ Богом у всій його цілісності. Розумів Бога як суще, відмінне від людей. Бог, на його думку, стає поняттям, що символізувало необмеженість і нескінченність матеріального світу. Універсальне буття він розумів як вічне, безіменне і нерухоме. Поряд з абстрактною єдністю світу допускав і прояв його різноманітності.
Ксенофан висміював антроморфних міфологічних богів. Він писав: «ефіопи кажуть, що їхні боги кирпаті і чорні; фракійці ж уявляють своїх богів блакитноокими і рудуватими, але якби бики, коні та леви мали руки і могли б малювати та створювати витвори мистецтва подібно до людей, то коні зображували б богів подібними до коней, бики ж – подібними до биків і додавали б їм тіла такого ж роду, яким є тілесний образ у них самих...» [8, с. 171]. Він вважав, що людина має божественне начало, світ і людина створені богом. При цьому, «...єдиний бог, найбільший між богами і людьми, не подібний до смертних ні зовнішнім виглядом, ні думкою» [8, с. 174]. І далі «.завжди він перебуває на тому самому місці, нікуди не рухаючись; переходити з місця на місце йому не личить...» [9, с. 170]. Про те, що світ постійно вдосконалюється, а з ним і людина, засвідчує таке висловлювання: «Боги абсолютно не відкрили смертним усього з початку та, поступово шукаючи, найкраще придумують» [8, 172].
Отже, природа (макрокосмос) і людина (мікрокосмос) у його філософії становлять єдність, хоча він і не ототожнював природу й людину, тіло й душу, матеріальне й ідеальне і не виділяв людину з навколишнього природного середовища.
Піфаґор (бл. 585–497 рр. до н.е.)
— напівміфічний засновник давньогрецької релігійно-філософської школи, названої його іменем, релігійно-етичний реформатор, математик.
Автентичне відтворення вчення П. і простеження видозмін раннього піфагореїзму вкрай ускладнені герметичністю, відсутністю письмової фіксації до Філолая і зумовленою абсолютним авторитетом П. ("сам сказав"), традицією приписувати йому всі здобутки учнів. З цими застереженнями можна визнати його авторство стосовно вчення про безсмертя душі та переселення душ за визнання "пам'яті предків" (зародок теорії анамнезису, розвинутої пізніше Платоном); спорідненості усіх живих істот (звідси — перехід до безкровних культових жертв); сповідування аскетичного способу життя й необхідності катарсису; очищення як вищої моральної мети, досяжної для тіла завдяки вегетаріанству; для душі — шляхом осягнення музично-числової гармонії космічних сфер, вираженої в тетрактиді (тобто сумі перших чотирьох чисел (1+2+3+4=10), що містить основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) та кварту (4:3).
Письмових творів не залишив, окрім величезної кількості розрізнених побіжних свідчень про нього, до нас дійшли 4 його пізньоантичні біографії — Діогена Лаертського, Порфирія, Ям-вліха та законспектований Фотієм анонімний «Життєпис Піфагора».
Геракліт –
давньогрецький філософ
(544-483 рр. до н.е.)
Геракліт Ефеський належить до іонійської школи давньогрецької філософії. Першопочатком буття він вважав вогонь, стихію, яка уявлялася давнім грекам найбільш тонкою, легкою й рухливою, шляхом згущення із вогню з’являються усі речі і шляхом розрядження в нього повертаються. Цей світовий вогонь «світами спалахує і тухне», до речі, світ, за Гераклітом, «не створений ніким з богів чи людей» [7, с. 115]. «Геракліт висуває концепцію неперервної зміни, становлення, яке мислиться в межах матеріального космосу і в основному є круговорот речей, стихій – вогню, повітря, води і землі. Тут виступає знаменитий образ річки, в яку неможливо увійти два рази підряд, через те, що в кожний момент вона нова. Становлення можливе лише у вигляді неперервного переходу із однієї протилежності в іншу, у вигляді єдності вже сформованих протилежностей. Так, у Геракліта єдині життя і смерть, день і ніч, добро і зло. Протилежності перебувають у постійній боротьбі, так що «суперечка є батько всього, цар усього». В розуміння діалектики Геракліта входить також момент відносності (відносності краси божества, людини і мавпи і т. п.), хоча він і не випускав з поля зору того єдиного і цілого, в межах якого точиться боротьба протилежностей [6, с. 114].
Він вважав, що світ існує лише завдяки боротьбі протилежностей, не створений ні богами, ні людьми. «Всесвіт кінцевий, і світ один. Він народжується із вогню і знову повертається у вогонь (і ця зміна відбувається) періодично протягом усієї вічності. Відбувається це за визначенням долі. Те, що призводить до виникнення протилежностей, називається війною і розбратом, а те, що призводить до (світової) пожежі, називається згодою і миром» [7, с. 117].
Парменід (540–450 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ і державний діяч
Досліджуючи буття, Парменід робить висновок, що мислення і буття є тотожними. Мислення й відповідний йому мислимий світ є для Парменіда насамперед «єдине», яке він характеризував як буття, вічність і нерухомість, однорідність, неподільність і закінченість, протиставляючи його становленню й гаданій плинності; для богів немає ні минулого, ні майбутнього, а існує тільки сьогодення. Парменід дає одне з перших формулювань ідеї тотожності буття й мислення: «мислити й бути є одне і те ж», «одне і те ж думка й те, на що вона спрямовується». Таке буття, за Парменідом, ніколи не може бути небуттям, оскільки останнє - це щось сліпе й непізнаване; буття не може не відбуватися з небуття, ніяким чином містити його в собі. Вважаючи критерієм істини розум, Парменід відкидав відчуття через їхню неточність. Почуттєвий світ він трактував у дусі ранньої грецької натурфілософії як змішання вогню й землі, світлого й темного, теплого й холодного, тонкого й щільного, легкого й важкого” [7, сю 218].
Досліджуючи проблему походження людини, він висував таку гіпотезу: “Люди спочатку виникли із сонця. Воно ж є теплий і холодний (початок), з якого всі (речі) утворилися” [7, с. 219]. Паралельно він намагався пояснити виникнення буття, а саме: “. він доводить вічність всесвіту й (водночас) намагається пояснити виникнення сущого, причому судження його про той чи інший (предмет) не однакового порядку, але він думає, що, за істиною, всесвіт єдиний, без початку й має форму кулі; відповідно ж до думки юрби, для пояснення виникнення він приймає два початки гаданого (світу): вогонь і землю, одне – як матерію, інше ж – як діючу причину” [7, с. 222].
Анаксагор (500–428 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, астроном, математик, засновник афінської філософської школи
Анаксагор став автором теорії первинних субстанцій, які виступали як «якості» (колір, смак тощо). Всі речі походять з якостей шляхом змішування, яке здійснює світовий інтелект. У яблуку, наприклад, світовий інтелект змішав сімена червоного кольору, солодкого смаку, твердості тощо.
Анаксагор говорить, що “інші речі мають у собі частину всього, розум є нескінченний, самодержавний і не змішаний з жодною річчю, але тільки він один існує сам по собі. Тому що якби він не існував сам по собі, але був би змішаний із чим-небудь іншим, то він брав би участь у всіх речах, якби був змішаний [хоча б] з якоюсь [однією річчю]. Справа в тому, що у всьому є частина всього. Ця домішка заважала б йому, так що він не міг би ні однією річчю правити настільки [добре], як [тепер, коли] він існує окремо сам по собі. І дійсно, він - найтонша й найчистіша з усіх речей, він має досконале знання про все і має найбільшу силу. І над усім, що тільки має душу, як над більшим, так і над меншим, панує розум. І над загальним обертанням панує розум, від якого цей круговий рух і отримав початок” [7, с. 428].
Анаксагор стверджує, що людина теж створена шляхом змішування. Не може бути процесу космоутворення, який би не привів до появи людей та інших живих істот, стверджує філософ.
Людина наділена інтелектом (що виник внаслідок природних процесів), на думку Анаксагора, а тому є істотою розумною. Безсумнівним досягненням Анаксагора було визнання ролі мозку людини, який, на його думку, є джерелом всіх відчуттів.
Левкіп (бл. 500–440 рр. До н.Е.)
Філософія Левкіппа вперше поєднує поняття «буття» з поняттям «першоелемент» у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже жодних відомостей.
Проте, достеменно відомо, що вивчаючи атоми, Левкіпп вважав, що індивід є вмістилищем атомів і одним із атомів у людському суспільстві.
Його атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй «людяності», але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті.
Демокріт
(460–360 рр. до. н.е.)
Демокріт учень Левкшпа й Анаксагора. Цілком поділяв положення вчення Левкіппа про атоми й порожнечу, додаючи до характеристик атомів ще й їхню величину та вагу.
Він прагнув завдяки атомістичній теорії пояснити співвідношення людини з космосом. Людина сама зробила себе людиною, завдяки спостереженню та досвіду, на думку філософа. Як говорить Демокріт: «людей навчили всьому спостереження й досвід, збагатившись яким, люди придбали вміння робити все, що вони роблять» [4, с. 345].
Людська душа, на думку філософа, складається із сукупності атомів; вона — необхідна умова життя; дихання – це процес обмін атомів душі із середовищам. Людська душа – безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого (загробного) існування душі немає і бути не може.
Демокріт ототожнював «душу» і «розум» (процес мислення). Пізнання, за Демократом, здійснюється як «відлуння» і «відбиток», що залишається в «душі». Від поверхні тіл, розмірковував філософ, відлітає певна матеріальна плівка, що мас матеріальну форму; вона проникає в око, а потім – у душу, в якій відбивається певний слід. Так здійснюється пізнання через «відбиток образів».
Демокріт не заперечував існування богів. Він описував їх як «складених з атомів» розумних, велетенських істот, які живуть довго, але не вічно. Від них, як і від усього сущого, також відлітають плівки «ідоли» — причому, одні з них «добрі», інші — (злі ), які своїм виглядом і звучанням віщують майбутнє, залітаючи в душу найчастіше під час сну.
Протагор (481–411 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, софіст
Розповідають, що в молоді роки він носив дрова, а Демокріт, випадково побачивши Протагора з величезною в'язанкою дров на спині, зацікавився, як тому вдалося обв'язати дрова однією короткою мотузкою і тримати їх у рівновазі. Демокріт побачив тут геометричний розрахунок і був у захваті від гостроти думки цього неосвіченого юнака Він наблизив Протагора до себе і навчив його філософії. Головна теза Протагора: «Людина — міра всіх речей». Він виходив з того, що, оскільки в кожній речі можливі протилежні, взаємовиключні думки, людина не може орієнтуватися у світі: слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір, приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.
Він сумнівається в існуванні богів, вважав, що держава є людська утворенням, а тому існує за людськими законами.
Софіст Протагор був послідовним сенсуалистом і стверджував , що світ такий, яким він представлений в почуттях людини.
Сократ –
перший афінський (за народженням) філософ
(470/69–399 рр. до н.е.)
У центрі уваги видатного мислителя булла проблема людини, «Пізнай самого себе» стверджував Сократ []
Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.
Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як «мужність», «розсудливість», «доброта», «краса» тощо.
Сократ вважав, що пізнавши себе, людина пізнає, що є добро, а що зло, а коли це станеться, вона буде робити тільки добро. Все зло у цьому світі від незнання. Людина робить зло, бо не знає, що це зло, наголошував філософ.
Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий», Сократ намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міцну і тверду опору, на якій могли б триматись моральність, суспільне життя, держава Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм. Його було звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв. Засуджений до страти, Сократ відмовляється від утечі, тому що вважає, що хоча суд і несправедливий, але слід підкоритися установленим законам В останній день свого життя, ведучи бесіду зі своїми учнями, говорив, що не боїться смерті, оскільки підготовлений до неї всією своєю філософією і способом життя. Крім того, саме філософствування є не що інше, як умирання для земного життя і підготовка до звільнення безсмертної душі від її тілесної оболонки.
Антісфен (445–360 до н.е.)
— давньогрецький філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті котрого заснував власну школу.
Основним завданням філософії, стверджував Антисфен, є дослідження внутрішнього світу людини, розуміння того, що є для людини (істинним) благом. Сам Антисфен і його учні доводили, що благо для людини – бути доброчесним.
В основі вчення Антісфена – вчення про автаркію, самодостатність. Не залежачи ні від чого зовнішнього, обмежуючи себе, людина тим самим може уподібнитися божеству, яке теж є самодостатнім, але завдяки надлишку блага. Доброчинність же полягає у дієвому зміцненні здатностей душі й тіла, незважаючи на зовнішні обставини і при обмеженні потреб, проводячи життя в праці, уникаючи насолоди і розкоші, що псують людину. Найбльш ворожою силою, що перешкоджає досягненню «евденоміії» (блаженства), є стремління до насолоди (Антистен, як переказують, казав, що він ліпше хотів би бути божевільним, аніж насолоджуватись). Стремління до внутрішньої свободи приводило Антистена — в протилежність до Сократа — до індиферентности щодо суспільного життя.
Створений Антісфеном у «Гераклі» ідеал людини зображує бездомну й нужденну людину, що стійко зносить працю, труднощі, незгоди і страждання, тотожна Богові за внутрішньою незалежністю і є рабом — за позірністю і царем — за своєю суттю.
