Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Курс_лекц.ПОЛИТ.doc
Скачиваний:
21
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
704 Кб
Скачать

Хіх століття

Принципові доповнення до нормативних основ теорії лібералізму вніс Джон Стюарт Мілль (1806-1873). На його думку, демократія вимагає системи внутрішніх обмежень і противаг, які б нейтралізували небезпеку “тиранії більшості” над інакомислячою меншістю.

Зміст концепції “захисту меншості” Мілля полягає у створенні на основі демократичних інститутів спеціального механізму узгодження різних інтересів між собою, що виключав би можливість свавілля однієї частини суспільства щодо іншої (як більшості стосовно меншості, так і навпаки).

Ліберальна теорія демократичної влади після концептуальних уточнень Мілля набула сучасного вигляду.

Значний внесок у розвиток світової політичної думки вніс німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920), праці якого стали ніби сполучною ланкою між політичними теоріями XIX і ХХ ст. Суть феномена влади Вебер бачив, насамперед, у можливості зробити підпорядкування певному наказу. На його думку, цей наказ може бути здійснений з трьох причин: 1) через свої власні інтереси; 2) через традиції і звички; 3) через особисті схильності і симпатії. Трьом мотивам підпорядкування відповідають три моделі владних-політичних відносин, три типи легітимного (узаконеного) володарювання: легального, традиційного, харизматичного. Усі три типи правління є для Вебера легітимними, тобто базовими на визнанні законності існуючої влади, готовності підкорятися її вказівкам. Однак мотиви визнання у всіх трьох випадках різні: при легальному правлінні вони мають характер раціональної переконаності щодо законності дій і обраного порядку речей; при традиційному правлінні легітимність базується на святості і недоторканності здавна існуючих звичаїв і норм соціального і політичного життя; при харизматичному правлінні його легітимність забезпечена емоційною беззастережною відданістю мас релігійному пророку, армійському полководцю чи партійному лідеру.

Харизматична влада є єдино можливою формою перетворення будь-якого суспільства. До виникнення раціонально-правових систем Нового часу нововведення в сферу традиційного могла внести тільки харизматична особистість, що “ломає” традиції силою слова чи зброєю. Після смерті харизматика відбувається інституціоналізація його нововведень у нову традицію.

Найважливіший момент політичної концепції Вебера полягає в тому, що система раціонально-легального правового правління вимагає підкріплення чи силою традиції, чи силою харизми. Ліберальна класична демократія потребує інституту спадкоємного монарха (чиї права обмежені парламентом), або інституту плебісцитарно обраного політичного лідера (президента). Сам Вебер вважав найбільш оптимальним варіантом плебісцитарний шлях обрання політичного лідера (не парламентом, а народом), що не тільки дає його харизмі правове оформлення, але і надає йому можливість безпосередньо звертатися до народу. Три центри влади – “машина управління” (бюрократія), президент- харизматик, парламент – ефективно стримують і обмежують один одного.

К. Маркс і Ф. Энгельс зробили висновок про те, що організацією політичної влади робітничого класу повинна стати держава типу Паризької Комуни. В.Ленін розвинув і поглибив цей висновок на підставі досвіду двох російських революцій: “Не парламентська республіка, а республіка рад робітничих, батрацьких і селянських депутатів по всій країні знизу і догори”. В.Ленін розкрив механізм влади Рад – систему диктатури пролетаріату, профспілок і нижчих громадських організацій, керованих комуністичною партією. На цьому принципі ґрунтується і “уся юридична і фактична конституція Радянської республіки”.

Класики марксизму виходили з того, що держава диктатури пролетаріату не є державою у повному розумінні цього слова. З ліквідацією приватної власності почнуть зникати старі класи, нерівність і несправедливість, а разом з ними і держава.

Розвиток української політичної думки тісно пов’язаний з європейськими політичними пошуками XIX – початку XХ ст.

У цьому контексті необхідно особливо виділити внесок Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895), який спробував об’єднати ідею ліберальної демократії з ідеєю народного (і національного) самоврядування. Саме він одним з перших у світовій політичній теорії відзначив небезпеку розвитку унітарних бюрократичних структур, альтернативою яким він бачив об’єднання принципів класичного ліберального парламентаризму з принципами федеративного державного устрою. Базуючись на ліберальній доктрині примата прав людини і громадянина, Драгоманов вважав людську особистість найвищою цінністю, основою всіх соціальних устроїв. Державна ідея є неприйнятною для Драгоманова тому, що її розглядають як щось зовнішнє, нав’язане (особистості) зверху, тому неприродне і для людини, і для людства. Саме тому може правити тільки вільна самокерована “громада” (асоціація), федеративний союз яких створює альтернативу унітарним бюрократичним структурам держави. Максимальним наближенням на практиці до такого ідеалу соціального ладу Драгоманов бачив державний устрій Швейцарської конфедерації.

Основні ідеї української політичної думки одержали розвиток у творчості Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Його політичні ідеї ґрунтуються на двох принципових моментах: по-перше, це представницька система правління; по-друге, це широка децентралізація держави на базі національної і регіональної автономії. Національно-територіальні утворення із широкими правами місцевого самоврядування (із власним сеймом) могли б стати основними складовими майбутнього федеративної держави. Особливість цієї конституційної ідеї Грушевського полягала в тому, що вона передбачає розподіл влади не тільки горизонтально (за класичною теорією розподілу влади), але і вертикально: значна частина владних повноважень повинна бути передана національно-територіальному сейму. При цьому вибори в центральний парламент були б непрямими: спочатку прямим голосуванням був би сформований на місці сейм, а потім уже він (за спеціальною формулою) обирав би депутатів у центральний парламент. Конституційні ідеї Грушевського, таким чином, прямо перегукуються з драгомановським федеративним конституційним проектом “Вільні спілки”, що був виданий у 1884р. у Женеві.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.