Тема 2. Історія політичної думки

Політичні вчення античності

В історії виникнення і розвитку давньогрецької політичної думки більш-менш чітко виділяються три періоди. Ранній період (IX-VI ст. до н.е.) пов’язаний із виникненням давньогрецької державності. У цей період спостерігається помітна раціоналізація політико-правових уявлень (Гомер, Гесіод) і формується філософський підхід до проблем держави і права (Піфагор і його послідовники, Геракліт). Другий період (V – перша половина VI ст. до н.е.) – це час розквіту давньогрецької політико-правової думки, що знайшла своє відображення у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона й Арістотеля. Третій період (друга половина IV – II ст. до н.е.) – період еллінізму, час, коли почався занепад давньогрецької державності, підупадання греків спершу під владу Македонії, а потім Рима. Погляди цього періоду представлені у вченнях Эпікура, стоїків і Полібія.

Антична політико-правова думка оформилася і розвивалася як ідеологія вільних. Воля – фундаментальна цінність, головна мета зусиль і основний предмет турбот давньогрецької політичної теорії і практики.

У процесі розвитку давньогрецької політичної і правової думки ранні, багато в чому міфологічні уявлення (Гомер і Гесіод) поступалися місцем філософському підходу, що формувався (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичним інтерпретаціям (софісти), логіко-понятійному аналізу (Сократ, Платон) і зародковим формам емпірично-наукового (Арістотель) та історично-політичного (Полібій) дослідження держави і права.

Концептуальну завершеність програми стабілізації політичної структури полісу набули в теоріях Платона й Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) виступав з утопічною теорією “ідеальної” держави. Головне зло для сучасного йому суспільства Платон бачить у людському егоїзмі, що випливає з комерціалізації людських відносин. Як теоретичну і практичну альтернативу такому “нездоровому” суспільству Платон у діалозі “Держава” висуває проект ідеального державного устрою. Суть його полягає у поділі громадян на три розряди-табори: філософів-керівників, воїнів і специфічний третій розряд безпосередніх виробників.

Зміст конструкції Платона полягає у фундаментальній перебудові самої полісної життєдіяльності: відсторонення від керування суспільством більшості вільних громадян і передача їхніх політичних прав замкнутому обмеженому табору. Принцип Платона “робити свою справу” протистоїть полісному принципу загального доступу до політичних рішень. Платон став розробником теорії тотального державного центризму. Ідеальна конструкція Платона пропонує принципово нерухомий і нероздільний державний устрій. У вищих управлінських розрядах скасовується приватна власність, а разом з нею і відповідні матеріальні інтереси й економічна воля. У нижчого виробничого розряду приватна власність зберігається, але він відсторонений від участі в управлінні державою і позбавлений волі політичного волевиявлення.

Наприкінці свого життя Платон створює в діалозі “Закони” “приземлену” версію “другої за досконалістю держави”. Неможливість безпосередньо прямо перейти до “ідеальної” державі через недосконалість людської природи приводить Платона до ідеї про необхідність підготовчого ступеня до неї. “Друга за досконалістю держава” є наближенням утопії до реальності, продуктом компромісу з дійсністю.

Замість внутрішнього усвідомлення Платон пропонує скористатися в “другій” державі системою законодавчого примусу, його проект являє собою тверду поліцейсько-казармену державу. Регламентація охоплює не тільки верхи, але і низи, поширюється на всі сторони людського життя, аж до шлюбу і полових відносин. Вона визначає розпорядок дня і ночі, колективну однодумність, періодичне “чищення” небажаних елементів, контроль за економічним життям із забороною володіння золотом і сріблом.

Більш реально виглядає творчість Арістотеля (384-322 рр. до н.е.), що є найвищим досягненням античної політичної думки. Він перевів її розвиток із площини публіцистики чи утопізму в площину наукової теорії.

Тоталітарній програмі “абсолютної єдності” Аристотель протиставляє ідею “відносної єдності”, що базується на досягненні збалансованого поєднання “приватних” інтересів.

Одним з аспектів цієї ідеї є і розроблена ним класифікація державних форм: їхній поділ залежно від кількості пануючих (один, трохи, більшість) він не робить принциповим, висуваючи на перший план внутрішню якість правління. А воно може бути регульованим (“правильним”) і нерегульованим (“неправильним”). У правильних формах правлячі суб’єкти через систему норм і обмежень різного характеру діють в інтересах суспільного добробуту. У неправильних же формах правлячі суб’єкти не стримуються такою системою норм і обмежень, а тому і діють вони заради власних інтересів, установлюючи режими абсолютного правління. Правильними формами є монархія (правління одного заради загального добробуту), аристократія (правління деяких кращих у загальних інтересах), політія (збалансоване правління відібраного на підставі цензу більшості заради загального добробуту). Неправильними формами є тиранія (необмежене правління одного у своїх власних інтересах), олігархія (правління деяких найбільш багатих громадян заради власного добробуту), демократія (необмежене правління малозабезпеченої більшості, здійснюване винятково у власних інтересах).

Основний шлях перетворення неправильних форм у правильні Арістотель бачить у збалансованості і регулюванні тиску особистісних інтересів (насамперед, забезпеченої меншості і незабезпеченої більшості) таким чином, щоб у державному устрої були “представлені обидва начала разом і жоден з них окремо. Найбільш повна реалізація ідеї такої форми правління можлива в політії (системі регульованої демократії), що є, за Арістотелем, конструкцією еталону державної влади взагалі.

Арістотель вважає, що фундаментальною основою стійкої “правильної” демократії може стати “середній елемент”. Підсумковий висновок Арістотеля полягає в тому, що “лише там, де в складі населення середній клас має перевагу чи над обома крайностями, чи над однією з них, державний уклад може розраховувати на стійкість”.

Арістотель став зачинателем специфічного античного лібералізму, усієї ліберальної тенденції у світовій політичній думці взагалі. Спосіб і зміст рішення проблеми, запропоновані Арістотелем за умов полісу, аналогічні рецептам ліберальної думки Нового часу, що виникли за принципово інших умов.

Ліберальна лінія розвитку античної політичної думки одержала свій подальший розвиток у теоріях “змішаного” державного устрою Полібія і римлянина Цицерона.

Грецький історик епохи еллінізму Полібій (210-128 рр. до н.е.) у трактаті “Загальна історія у сорока книгах” констатує факт внутрішньої нестійкості усіх відомих політичних форм (царства, аристократії, демократії), їхньої схильності до виродження у свої негативні протилежності (тиранію, олігархію, охлократію – влада юрби). Пояснюючи, що кожна з них утілює лише одне необхідне начало, Полібій робить висновок про необхідність їхнього об’єднання в одній “змішаній” формі таким чином, щоб “жодна з них не розвивалася занадто і через це не перетворювалася в родинну їй протилежну форму”.

Осмислюючи феномен величі Римської держави, Полібій бачить першопричину його успіхів у дуже майстерному одночасному поєднанні позитивних елементів трьох можливих форм правління, що взаємно стримують і врівноважують одна одну: консульської влади (царського начала), влади сенату (аристократичного начала) і влади народних зборів (демократичного начала). При цьому жодному з трьох елементів римської влади не віддається явної переваги, вони взаємно доповнюють і взаємообмежують один одного.

Давньогрецька політична думка знайшла своє продовження у древніх римлян.

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) – знаменитий римський оратор, юрист, державний діяч і мислитель. У його великій творчості значна увага приділена проблемам держави і права. Спеціально ці питання освітлені в його роботах “Про державу” і “Про закони”.

Державу (respublica) Цицерон визначає як справу, надбання народу. При цьому він підкреслює, що “народ – не будь-яке поєднання людей, зібраних разом будь-яким чином, а поєднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою у питаннях права і спільністю інтересів”. Тим самим держава, у трактуванні Цицерона, є не тільки вираженням загального інтересу всіх його вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно також є погоджене правове спілкування цих членів, як визначене правове утворення, “загальний правопорядок”.

Виникнення держави не за думкою і свавіллям людей, а відповідно до загальних вимог природи, у тому числі і щодо велінь людської природи, у трактуванні Цицерона, означає, що за своєю природою і сутністю вона (держава) носить божественний характер і заснована на загальному розумі і справедливості.

Західноєвропейська політична думка в Середні віки

Три великих історичних етапи містить у собі цей період. Перший –ранньофеодальний (кінець V – середина XI ст.); феодалізм тільки консолідується й усталюється як нова суспільно-економічна формація; у рамках даного етапу державність спочатку організується у великі, але дуже слабко інтегровані в єдине ціле монархії, а потім розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап – пора повного розвитку феодального ладу, фаза його розквіту (середина XI – кінець XV ст.); для цього періоду типові централізовані станово-представницькі монархії. Третій – пізніше середньовіччя (кінець XV – початок XVII ст.); смуга занепаду феодалізму і зародження капіталістичних суспільних відносин; державність на цьому, останньому етапі феодальної формації будується переважно як абсолютна монархія.

Поетапний характер розвитку феодального суспільства багато в чому визначав особливості і динаміку середньовічної європейської політико-юридичної думки. Своєрідність їй додавав також факт винятково сильного впливу християнської релігії і римсько-католицької церкви. У руках священнослужителів політика, як і всі інші науки, залишалася прикладною галуззю богослов’я, стверджувалося, що могутність государів походить від церкви, а вона одержала свій авторитет безпосередньо від Христа. Звідси виникає безумовний обов’язок християнських государів підкорятися голові християнської церкви.

Тон у вирішенні проблеми приналежності влади був заданий Аврелієм Августином (353-430 рр.), що затверджує принциповий примат церкви над державою, покори останньої першій. Августин вважає неприйнятним визначення, дане римському (античному) укладу Цицероном як «загальної справи» народу, тобто держави. Формулу Цицерона “res publika est res populi” Августин схильний поширювати, насамперед, на церкву і лише опосередковано – на державу.

Одним з найбільш яскравих виразників поглядів церковної ідеології Середньовіччя був домініканський чернець, учений-богослов Хома Аквінський (Аквінат) (1225-1274 рр.). Поряд з масою інших предметів, Аквінат торкається, звичайно, і питань про державу, закон і право. Про них мова йде в праці “Про правління володарів” (1265-1266 рр.), у творі “Сума теології” (1266-1274 рр.) та ін.

У своїх творах учений-богослов намагається пристосувати погляди Арістотеля до догматів католицької церкви і таким чином ще більш зміцнити її позиції. Уявлення Хоми Аквінського про державу – перша спроба розвинути християнську доктрину держави на базі арістотелевої “Політики”. Від Арістотеля Аквінат перейняв думку про те, що людина за природою є “твариною товариською і політичною”. У людях споконвічно закладене прагнення об’єднатися і жити в державі. За цією природною причиною і виникає політична спільність (держава). Процедура ж установлення державності аналогічна створенню світу Богом. Ціль державності – “загальне благо”, забезпечення умов для гідного, розумного життя. На думку Аквіната, реалізація даної мети припускає збереження феодально-станової ієрархії, привілейоване положення наділених владою осіб і багатіїв, виключення зі сфери політики хліборобів, дрібних ремісників і торговців, дотримання усіма запропонованого Богом обов’язку коритися вищому стану – правителям, що уособлюють собою державу.

Прагнучи підвести базу під втручання кліру в справи держави і довести перевагу духовної влади над світською, Аквінат розрізняє три наступні моменти (елементи) державної влади: 1) сутності, 2) форми (походження), 3) використання.

Сутність влади – це порядок відносин панування і підпорядкування, за якого воля осіб, які знаходяться на верху людської ієрархії, рухає нижчими шарами населення. Даний порядок заведений Богом. Таким чином, по своїй споконвічній суті влада є встановленням божественним. Тому вона незмінно добро, завжди щось гарне, благе. Конкретні ж способи її походження (точніше, заволодіння нею), ті чи інші форми її конституювання, становлення можуть іноді бути несправедливими. Не виключає Аквінат і ситуацій, за яких користування державною владою перероджується у зловживання нею. Отже, другий і третій елементи влади в державі часом виявляються позбавленими печатки божественності. Це трапляється тоді, коли правитель або приходить до кормила влади за допомогою несправедливих засобів, або панує несправедливо. І те й інше – результат порушень завітів Бога, велінь римсько-католицької церкви. Наскільки дії правителя відхиляються від волі божої, наскільки вони суперечать інтересам церкви, настільки піддані вправі, з погляду Аквіната, робити цим діям опір. Однак остаточне вирішення питання про допустимість крайніх методів боротьби з тиранією належить, за загальним правилом, церкві, папству.

Аквінат широко застосовував категорію “закон” для пояснення різних явищ, властивих політично оформленому суспільству. Він розробив особливу теорію закону. Відповідно до Хоми Аквінського, всі закони пов’язані між собою нитками субординації. Піраміду законів вінчає вічний закон – універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, який керує всесвітом. Вічний закон укладений у Бога, тотожний йому; він існує сам по собі і від нього походять інші види законів. Насамперед – природний закон, що є не що інше, як відображення вічного закону в людському розумі. Природний закон наказує прагнути до самозбереження і продовження роду, зобов’язує шукати істину (Бога) і поважати достоїнство людей. Конкретизацією природного закону служить людський (позитивний) закон. Його призначення – силою і страхом примушувати людей уникати зла і досягати чесноти. Ще один вид закону – божественний. Він поданий у Біблії і є необхідним з двох причин. По-перше, людський (позитивний) закон не здатний цілком винищити зло. По-друге, через недосконалість людського розуму люди самі не можуть прийти до єдиного уявлення про правду; допомогти їм досягти його і покликана Біблія.

Марселій Падуанський (бл.1275 - бл.1343 рр.) у трактаті “Захисник світу” розвиває ідею народного суверенітету, відповідно до якої вищим законодавцем і єдиним джерелом влади в державі є народ-суверен. Він першим у власне європейській політичній думці розмежовує законодавчу і виконавчу влади. Народ, відповідно до його концепції, повинен довірити реалізацію виконавчих функцій уряду (правителю), що буде втілювати на практиці те, що вважає за необхідне законодавець-народ. Важливим моментом концепції державної влади Марселія Падуанського було рішуче заперечення володарювання над нею католицької церкви. Навпаки, держава, світська влада повинні контролювати діяльність церкви, а народу слід навіть безпосередньо обирати вищих духовних осіб.

Політичні погляди епохи Відродження

Засновником нової політичної науки став Ніколо Макіавеллі (1469-1527), що у трактатах “Государ” (1513 р.) і “Міркування про першу декаду Тита Лівія” (1513-1519) найбільш повно концептуалізує практику політичного розвитку нової епохи. Він пориває із середньовічною теологічною концепцією влади і розглядає владу як результат дії цілком земних соціальних сил. Сфера владно-політичних відносин має свої закономірності (правила) розвитку, що не збігаються з правилами поведінки в інших сферах людської життєдіяльності. Основне завдання політичної науки Макіавеллі бачить у формулюванні діючих політичних принципів, здатних лягти в основу стратегії дій государя, республіки, держави.

Дуже важливе значення має введення ним у політичну науку загального поняття “держава” (stato) як загального політичного стану суспільства, його визначеної політичної організації. “Держава” у розумінні “stato” стає, таким чином, особливою соціальною системою, що передбачає ту чи іншу конфігурацію (розподіл у суспільстві) володарювання і підпорядкування.

Визначення політичного ладу, за Макіавеллі, базується на урахуванні специфіки визначеного етапу розвитку. За нормальних умов найкращим є республіканський державний устрій, тому що він найбільшою мірою забезпечує розквіт волі і громадську рівність усіх членів суспільства. В особливих, екстраординарних умовах об’єднання країни і перетворення корисливих міні-держав необхідно-переважною стає абсолютна монархічна влада.

Обґрунтування, дані Макіавеллі для необхідності авторитарної модернізації суспільства, багато в чому визначили відповідні ідеї епохи нового часу. Теза про насильство як спосіб реалізації “справедливої” державної мети був покладений в основу практичної діяльності багатьох течій радикальної думки XIX-ХХ ст.

Важливим доповненням до ідеї абсолютного володарювання стала розроблена Жаном Боденом (1530-1596) у трактаті “Шість книг про державу” концепція “державного суверенітету”. На думку Бодена, держава володіє особливою специфічною ознакою, що виділяє її з усіх інших соціальних організацій. Цією специфічною ознакою є суверенітет (верховна влада). Суверенітет проявляється у постійній, незалежній, єдиній і нероздільній абсолютній владі над громадянами і підлеглими.

Політичні ідеї Реформації

У першій половині ХVI ст. у Західній і Центральній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, антифеодальний за своєю соціально-економічною і політичною суттю, релігійний (антикатолицький) за своєю ідеологічною формою. Оскільки найближчими цілями цього руху були “виправлення” офіційної доктрини римсько-католицької церкви, перебудова взаємин церкви і держави, остільки воно стало називатися Реформацією.

Біля джерел Реформації стояв німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546). Один з вихідних пунктів лютеровського вчення – теза про те, що порятунок досягається винятково вірою. Кожен віруючий виправдовується нею особисто перед Богом, стаючи ніби священиком самому собі і внаслідок цього не потребуючи більше послуг католицької церкви. Можливість віруючим бути внутрішньо релігійними, вести істинно християнський спосіб життя забезпечується, згідно з М.Лютером, мирським порядком. Дієвість цього порядку забезпечується завдяки опорі установ світської влади (держави, законів) на природне, а не божественне право. Воля душі, область віри, внутрішній світ людини знаходяться, за М.Лютером, поза юрисдикцією держави, за межами дії й законів.

У своїй концепції держави М.Лютер передбачив, що у сфері природного права, у межах мирських відносин світської влади варто керуватися практичною доцільністю, реальними інтересами, обумовленими людським розумом.

Томас Мюнцер (бл.1490-1525 рр.) повернув реформаційний рух у відкриту безкомпромісну боротьбу проти всяких експлуататорських порядків, соціальної нерівності, влади князів, засилля церкви. Владу варто передати простому народу, тому що лише йому далекі егоїстичні цілі і його спонукають загальні інтереси, він прагне до “загальної користі”.

Т.Мюнцер був реалістично мислячим революційним вождем і не передбачав у деталях форми державного устрою, принципи управління і т.п. у суспільстві, де простий трудящий народ і насправді виявиться джерелом і суб’єктом політичної влади. Як людина активної революційної дії, Т.Мюнцер прагнув до практичного втілення суспільного ладу, в якому не буде ні класових розходжень, ні приватної власності, ні відособленої, конфронтуючої членам суспільства і далекої від них державної влади.

До числа найвизначніших ідеологів і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509-1564). Серцевина кальвінського вчення – догмат про божественне приречення, звідки виникав, насамперед, обов’язок цілком присвячувати себе своїй професії, бути максимально ощадливим і дбайливим хазяїном, нехтувати насолодами і марнотратством.

Сам Ж.Кальвін, однак, у питаннях про державу був дуже обачний. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, що діються ними, свавілля, беззаконня і пророкуючи за це правителям кару божу, знаряддям якого можуть стати їхні власні піддані, він у той же час усяку владу вважав божественною. Право чинити опір тиранії Ж.Кальвін визнавав тільки за підлеглими государю органами влади, церквою, представницькими установами.

Кальвіністська ідеологія зіграла в історії помітну роль. Вона істотно сприяла здійсненню першої буржуазної революції в Західній Європі – революції в Нідерландах і утвердженню в цій країні республіки. На її основі виникли республіканські партії в Англії.

Новий час

Проблема співвідношення особистості, суспільства і держави стає основним пунктом міркувань представників політичної думки Нового часу.

Загальною концептуальною основою для вироблення того чи іншого варіанта вирішення проблеми стали теоретичні конструкції “природних прав” людини і “суспільного договору”. Відповідно до них людська особистість від народження завжди володіла і володіє сумою невіддільних “природних прав”. Для створення певних гарантій їхнього дотримання [і ефективної реалізації) людське співтовариство звичайно укладає вільну угоду (“суспільний договір”) про державотворення.

“Природні права” людини ставали не тільки заслоном від будь-якого (королівського, класового, релігійного) свавілля і примусу, але і перетворювалися на основи для перебудови всієї системи поділу влади. А ідея “суспільного договору” передбачала загальну схему правильних (взаємозалежних) відносин між пануючими і підвладними, установлювала межі їхнього втручання у справи один одного.

У той же час загальна концептуальна схема (з “природними правами” і “суспільним договором”) у різних напрямках думки Нового часу одержала різну інтерпретацію. Залежно від того, верховенство прав якого з елементів визнавалося пануючим (особистості, суспільства, держави), можна говорити про виникнення трьох напрямків політичного мислення, відповідно: ліберальної, радикально-демократичної й авторитарно-державної теорій політичної думки Нового часу.

Основоположником авторитарного напрямку у цей час є Томас Гоббс (1588-1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті “Про громадянина” (1642 р.) і книзі “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної і цивільної” (1651 р.).

На думку Гоббса, природному людському стану притаманна жорстока “війна всіх проти всіх”. В інтересах загального добробуту і соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав і перенести їх на державу, що, виражаючи загальну волю усіх, зможе змусити кожного не порушувати “статус кво”, дотримуватися прийнятого рішення. Верховним правителем не обов’язково повинна бути одна людина, може бути і кілька людей – головне, щоб влада була абсолютною, єдиною і нероздільною.

Зміст концепції Гоббса полягає у політичній розробці сценарію авторитарної модернізації, що передбачає тверде обмеження політичної волі при збереженні і гарантуванні волі економічної .

Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632-1704) розробив ліберально-демократичну альтернативу курсу авторитарної модернізації “залізом і кров’ю”.

Суть концепції Локка полягає в тому, що він висуває як постулат нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних і економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідів, Локк розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто в способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса, в Локка при переході з природного стану в державне природні права і воля не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються в індивідів.

Політичні права громадян, що випливають з їхніх природних прав, стають обмежниками повноважень держави, перешкодою для будь-якого зазіхання з його боку на економічну волю і власність приватних осіб. У моделі ж авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної волі стає для індивіда “платою” за економічну й особисту безпеку, що повноцінно гарантувати може тільки абсолютна (і необмежена) влада держави. Локк виходить з того, що повні гарантії індивідуальної економічної волі можливі лише при підкріпленні їх волею політичною. Утративши політичні права, особистість втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Права людини мають переваги над усіма іншими державними правами; сама держава створюється тільки з метою найкращого втілення і гарантованого захисту цих прав особистості. Тому громадянин зобов’язаний підкорятися державі доти, доки вона не починає загрожувати його основним інтересам.

Щоб уберегти людину і суспільство від необґрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, що повинні обмежувати і врівноважувати один одного. Законодавча влада повинна бути передана загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавча –королю чи кабінету міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж і встановлених законів, застосування яких залежить уже не від неї, а від виконавчої влади. Екстраординарною і крайньою мірою проти узурпації влади в Локка є право народу (більшості) на повстання.

Концепція поділу влади одержала подальший розвиток у творчості французького філософа-просвітителя Шарля-Луі Монтеск’є (1689-1755).

У своїй основній праці “Про дух законів” (1748 р.) він висуває тезу про те, що гарантією політичної волі індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої і судової влади. Будь-яке їхнє поєднання одного з одним представляє для політичної волі безпосередню погрозу. Більше того, на думку Монтеск’є, навіть у тому випадку, коли органи, що здійснюють різні влади, знаходяться в руках хоча і різних, але приналежних до одного класу осіб, свобода також знаходиться у небезпеці. Для її забезпечення необхідні ще, крім поділу влади, і визначені гарантії, що дають права однієї влади зупиняти іншу.

Конкретний конституційний проект Монтеск’є полягає в тому, щоб законодавчу владу передати парламенту, що складається з двох палат – верхньої і нижньої, аристократичної і народної. Нижня палата, будучи представництвом народу, базується практично на загальному виборчому праві. Верхня палата є представництвом аристократії і носить спадкоємний характер. Виходячи з ідеї поділу і рівноваги влади, Монтеск’є розглядає обидві палати як рівноправні установи, що повинні стримувати одна одну. Виконавча влада повинна бути зосереджена в руках короля. Рівновага між виконавчою і законодавчою владою повинна досягатися таким чином, щоб перша мала право припиняти дію законів, затверджених законодавчими зборами, а також визначати час скликання і тривалість засідань цих зборів. Разом з тим законодавчі збори повинні мати можливість визначати правові можливості діяльності виконавчої влади, контролювати виконання прийнятих законів.

Видатний мислитель епохи Освіти Жан-Жак Руссо (1712-1778) при вирішенні проблеми співвідношення особистості, суспільства і держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси і потреби. У своїй праці “Про суспільний договір, чи принципи політичного права” (1762 р.) Руссо запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави. Суспільний договір, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду чи угодою, за якою одна сторона обіцяє підкоритися, а інша – панувати. Індивід повинен підкорятися “загальній волі”, якщо його особисті інтереси розійшлися із суспільними .

Народний суверенітет для Руссо стає, насамперед, вираженням колективної (“загальної”) волі, що принципово не може бути ні розділена, ні передоручена. Звідси випливає різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур. Суверенітет, за Руссо, є загальною волею, а “воля не може бути представлена”. Тому народні депутати “не можуть бути представниками народу, вони лише його комісари; вони нічого не можуть приймати остаточно; усякий закон, який народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон”. Також рішуче Руссо не приймає принцип поділу влади.

Альтернативу системі ліберальної державності повинна складати, на думку Руссо, система послідовного народовладдя. Оскільки інститут представництва може істотно спотворити волю народу, то прийняття законів (реалізація законодавчої влади) повинне спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту) .

Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, будучи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданих.

Радикально-демократична теорія влади Руссо є антитезою теорії ліберальної демократії. Вона побудована на запереченні самостійної ролі особистості в суспільстві, повному підпорядкуванні її “суспільному цілому”.

Авторитарна, ліберальна і радикально-демократична теорії влади стали загальною концептуальною основою процесу європейської і світової модернізації.