Типи виборчих систем

Основне призначення будь-якої виборчої системи − формування представницьких органів влади на основі волевиявлення виборців. У цьому зв’язку відразу варто підкреслити, що виборчі системи можуть розрізнятися ступенем демократизму, який припускає загальні, прямі, таємні, альтернативні, підконтрольні громадськості вибори. Причому особливе значення має забезпечення права обирати і бути обраним, спосіб висування кандидатів.

Відповідно до технології здійснення виборів у сучасному світі розрізняють три основних види виборчих систем, кожна з яких має свої позитивні і негативні сторони: мажоритарна, пропорційна і змішана (передбачає поєднання двох перших).

Даючи визначення виборчої системи, потрібно усвідомити сильні і слабкі сторони кожної з них.

Мажоритарна виборча система припускає, що від виборчого, як правило, одномандатного округу, вважається обраним кандидат, який набрав більшість голосів (відносне чи абсолютне). При цій системі вибори можуть проводитися в один тур (якщо досить простої більшості) чи в два тури (якщо в першому ніхто не набирає абсолютної більшості, то в другий виходять два кандидати, які набрали більшість голосів). При всіх позитивних рисах цієї системи (зв’язок з виборцями, особистісні якості кандидата, що пройшли “фільтр” передвиборчої боротьби й ін.) у ній можна відзначити ряд негативних: не враховується думка меншості; регіоналізм у діяльності депутата, який відчуває себе представником округу, а не політиком загальнонаціонального масштабу; непередбачуваність депутата, що є наслідком його самостійності і т.д.

Пропорційна система припускає, що місця у виборчому органі розподіляються пропорційно поданим голосам, при цьому створюється єдиний загальнонаціональний (у масштабах країни) виборчий округ, а суб’єктами виборчої кампанії є партії, які висувають своїх представників за “партійними списками”. Причому завойовані партією місця в загальнонаціональному, багатомандатному окрузі займають кандидати з партійних списків у строгій послідовності, тобто якщо завойовано десять місць, то їх займають десять перших кандидатів зі списку. Щоб уникнути проникнення в орган дрібних партій, передбачається наявність, так званого процентного бар’єра, тобто партії, що набрали менше чотирьох чи п’яти відсотків голосів, не одержують місць у виборному органі.

Дана система дозволяє адекватніше представити переваги виборців, при цьому всі кандидати пов’язані партійною дисципліною, а значить, більш стабільні і послідовні у своїх діях. Однак дана система призводить до збільшення ролі партапарату, відриву депутатів від виборців і т. ін.

Оптимальним варіантом вважаємо застосування третього виду, тобто змішаної системи. Вона дозволяє використовувати позитивні й уникати негативних моментів як мажоритарної, так і пропорційної систем. Співвідношення місць, які розподіляються у виборчому органі, може бути різним.

Однак варто пам’ятати, що існування тієї чи іншої системи зумовлено багатьма причинами й обставинами соціально-економічного, політичного, історичного характеру.

Виборча система в будь-якій країні є важливим чинником розвитку політичної системи. При цьому її вплив позначається як на функціонуванні сформованих органів влади, так і на їхній структурі, на взаємовідношенні між елементами політичної системи. Наприклад, загальновідома, відкрита і досліджена М. Дюверже залежність параметрів партійної системи від типу виборчої системи, прийнятої у державі.

Кожна із систем по-своєму впливає на розвиток багатопартійності.

Становлення визначеного типу партійної системи є важливою умовою розвитку політичного процесу в Україні. Утвердження багатопартійності припускає не тільки формування різних політичних партій, але й утворення певних чітко структурованих відносин між ними.

Партійні системи можуть бути різних типів: класична багатопартійність, двопартійна система, блокова система і т.д. Вплив виборчої системи на становлення партійної системи досить пряме і безпосереднє, що довів М.Дюверже.

Пропорційна виборча система сприяє становленню класичної багатопартійності, тому що при ній маловпливова партія має шанс завоювати певне число місць у парламенті самостійно, тобто без союзників. Дана виборча система стимулює створення цілого ряду малих і середніх за впливом і чисельністю партій. Важливого значення при цій системі набуває подолання партією так званого “процентного бар’єру”.

Мажоритарна виборча система дає більше шансів великим партіям, тому що в них більше можливостей забезпечити перемогу своїх кандидатів в одномандатних округах на основі використання свого потенціалу в різних сферах. Як наслідок, при такій виборчій системі нечисленні партії змушені формувати коаліції, виборчі об’єднання, блоки. Таким чином, ця система сприяє становленню блокової, а іноді навіть двопартійної системи.

Змішана виборча система, прийнята в нашій країні, відкриває широкі перспективи партогенеза в Україні, тому що можна припустити вплив як однієї, так і іншої вищезгаданих систем.

Не менша залежність, на наш погляд, існує між виборчою системою і структурою тих чи інших органів представницької влади, зокрема, структурою і роботою вищого законодавчого органу – парламенту.

Дійсно, депутат, обраний по одномандатному округу, найчастіше відчуває себе не політиком загальнонаціонального масштабу, який повинен приймати стратегічно значимі для всього суспільства рішення, засновані на певній політичній ідеології, а всього лише лобістом інтересів свого регіону чи навіть округу. При цьому і виборці, як правило, розглядають депутата-мажоритарщика як представника округу, а не діяча, покликаного вирішувати загальнонаціональні проблеми, й оцінюють його роботу в парламенті виходячи з того, що зробив депутат саме для їхнього регіону, а не для країни в цілому. З такою ж міркою до діяльності депутата-мажоритарщика підходять і місцеві влади регіону, від яких часто залежить його висування й обрання. Як наслідок, такий депутат часто непослідовний і непередбачуваний у своїй парламентській діяльності і часто виявляється не готовим до прийняття рішень із загальнонаціональних проблем, оскільки бачить їх лише з позицій свого округу.

До речі, депутати, обрані за партійними списками і пов’язані партійною дисципліною, які керуються певною ідеологією здатні приймати рішення із загальнозначущих позицій для всього суспільства, тобто займатися власне політичною діяльністю, розглядати проблеми з погляду загальнонаціональних, а не тільки регіональних інтересів.

Політичні технології виборчих кампаній (технології керування виборчими кампаніями) поділяються на загальні, фундаментальні і технології тактичного плану. Фундаментальні технології класифікують у такий спосіб: за характером дії на електорат і застосовуваним методом − організаційно-політичні, соціологічні, інформаційно-комунікативні, психолого-іміджмейкерські; за етапом організації виборчої кампанії − пошукові, базові, прогнозні, пропагандистські, поствиборчі; за типом дії на електорат − прямі і непрямі; за відповідністю етичним нормам і законодавству − “білі”, “сірі”, “чорні”. Сукупність застосовуваних у виборчому процесі PR-технологій повинна відповідати правовим і етичним нормам, чинному законодавству і суспільній моралі. Такий підхід обумовлений широким набором легальних, напівлегальних і незаконних методів, застосовуваних на всіх стадіях виборчої кампанії.

Відповідно до своєї специфіки не завжди “чистими” можуть бути так звані “адміністративні технології”. Досвід політичних і електоральних кампаній показує, що особи, які мають доступ до адміністративних, владних ресурсів, використовують можливості для застосування методів, що порушують діюче законодавство, практикують джерімендеринг (від англ. gerrymender − передвиборні махінації) і політичні маніпуляції. Найефективнішим засобом політичного маніпулювання свідомістю і поведінкою електорату є обслуговуючі правлячу еліту ЗМІ (мас-медіа). До “мас-медіальних” технологій напівлегального і нелегітимного характеру варто віднести, наприклад, технології політичного фальсифікаційного монтажу, технології замовчування цілей опозиції; технології дискредитації й ігнорування, технології блокування і нейтралізації політичних опонентів, технології конкретних дій опозиції; технології інформаційного відволікання і перекручування фактів; технології створення псевдоопозицій і т.п. Головна мета такого роду технологій полягає у формуванні в об’єкта впливу вигідного суб’єкту світогляду і підтримка його в стійкому стані.

Наявність і можливість застосування “брудних” технологій зумовлена низьким рівнем правової культури населення, широким поширенням правового, у тому числі конституційного нігілізму, недостатнім розвитком інститутів громадянського суспільства, впливом норм відповідальності за здійснення конституційних правопорушень (деліктів), слабкою ефективністю політико-правової бази законодавчого регулювання виборчого процесу в сучасній Україні. Отже, проблема правового забезпечення діяльності в області PR є однією з вирішальних для подальшого їхнього розвитку.

Разом з тим PR-технології являють собою об’єктивну і постійно діючу в українському соціумі творчу конструкцію, покликану нормалізувати позитивний діалог між владою, елітою і суспільством, оптимізувати міжгрупову комунікацію, впливати не тільки на реакцію соціуму, але і на сам процес побудови суспільних зв’язків.