Тема 11. Політичне лідерство

З об’єктивних і суб’єктивних причин політична активність людей неоднакова. М. Вебер писав, що є “політики з нагоди”, тобто рядові члени суспільства з мінімальним політичним впливом, що виявляють себе лише в період виборів, референдумів. “Політиками з нагоди”, вважав М. Вебер, ми є і тоді, коли плескаємо чи протестуємо на “політичних” зборах, вимовляємо “політичну” промову. Крім “політиків з нагоди”, є “політики за сумісництвом”. Це ті, хто тимчасово займається політикою, беручи участь у роботі політичної організації. Такими політиками є багато парламентаріїв, що працюють від сесії до сесії, партійні функціонери, активісти громадсько-політичних організацій. І є за Вебером, “політики-професіонали”, які живуть для політики чи за кошт політики. Лідери − це особливий тип політиків-професіоналів, які живуть для політики. Політика є справою їхнього життя. Політика для них − справжнє людське діяння і сфера повної самовіддачі.

Політичне лідерство є феноменом влади. У лідерстві чітко виявляється здатність однієї особи, що знаходиться на вершині владної піраміди, змінювати бажаним для себе чином соціальну поведінку інших людей, соціальних шарів суспільства (якщо мова йде про загальнонаціонального лідера). Разом з тим лідерство − це влада особливого роду. У лідерстві владні відносини відрізняються максимальною асиметричністю, максимальною нерівністю, оскільки лідер акумулює в собі владу, здатну змусити робити те, що він наказує, усіх членів групи, організації, а у випадку з нацією − усіх громадян.

Особливістю лідерства як владних відносин є те, що влада лідера носить неформальний характер. Це не влада за посадою, а влада авторитету, що має тривалий вплив. Авторитет і вплив лідера складаються стихійно і підтримуються неофіційними засобами групового контролю. Формується соціально-психологічний процес лідерства, що відрізняється від керівництва як юридично регламентованого процесу.

Політичне лідерство, відзначав французький політолог Ж. Блондель, є одним з найвищих і всеохоплюючих форм влади. Лідери виконують ряд найважливіших функцій, в яких виявляється специфіка їхньої діяльності.

Вивчаючи політику як лідерство, американський дослідник Р. Такер виділив три основні функції, які виконує лідер. По-перше, це діагностична функція. “Постановка діагнозу” − період, коли лідер вивчає ситуацію, оцінює її, визначаючи найбільш важливі проблеми, відокремлюючи негативні тенденції, і встановлює, що і як повинно бути виправлено. Свої висновки лідер робить на основі отриманої інформації від радників, помічників. Але, з огляду на оцінки експертів, лідер і тільки він ставить “діагноз” ситуації.

Діагностична функція пов’язана з директивою. Директивна функція містить у собі визначення напрямку дій: як і що конкретно треба почати у певний момент, щоб вирішити проблему.

Але лідерство − це щось більше, ніж аналіз і прийняття рішень. Це і “мобілізація” на виконання рішень, залучення в конкретну діяльність тих, хто потрібен для вирішення завдання і досягнення поставленої мети. Лідерство в політиці виконує найважливішу мобілізаційну функцію. Навколо лідера згуртовуються групи, соціальні шари, нація в цілому. Багато дослідників політичного лідерства вважають, що різноманітні соціальні інтереси тільки з приходом лідера одержують чітке оформлення і переносяться в центр політичного життя. Лідер сприяє політичній самоідентифікації індивідів, соціальних груп, шарів. Впливаючи на людей у масі, лідери здатні надихнути і повести їх за собою на реалізацію самих складних завдань, що вимагають від громадян і мужності, і жертовності, і героїзму.

Таким чином, лідер − це авторитетний член організації чи соціальної групи, вплив якого дозволяє відігравати йому головну роль у прийнятті рішень у політичному процесі і конкретних ситуаціях. “Ідеальне” лідерство є поєднання трьох основних функцій: “постановки діагнозу”, визначення напрямку дій і мобілізації.

Особисті якості і роль середовища в політичному лідерстві.

Що є визначальним у лідерстві − особистісні якості чи ситуація, що затребувала дану особистість, зробила її необхідною? Суперечка про це йде давно. У роботі “До питання про роль особистості в історії” Г.В. Плеханов дав класичну марксистську відповідь, що особистість лише видозмінює фізіономію розвитку, але тенденції розвитку залишаються незмінними. І помітив з приводу Наполеона, що потрібна була шпага і її призвали. Французький філософ Ж. -П. Сартр, міркуючи над висновком Плеханова, відповів: чи не в тім усе питання, яка шпага призивається, і чи всякий з покликаних генералів міг зробитися імператором і залити кров’ю Європу? Суперечка продовжується. Це не дивно, тому що лідерство − явище багатомірне, і при його вивченні розглядаються різні підходи. Найбільш цікаві дослідження саме і пов’язані з вивченням особистісних якостей, необхідних для лідера (концепція рис лідера), з аналізами взаємозв’язків лідера і середовища, лідера і його послідовників.

Дуже багато дослідників підкреслюють значимість психологічних якостей для лідера. Так, М. Вебер вважав, що політику за покликанням необхідно володіти такими особистісними якостями, як пристрастю до справи, почуттям відповідальності й окоміром − здатністю точної оцінки ситуації. Якщо ж політик має психологічну схильність йти від відповідальності й до того ж марнолюбний, то він швидко втратить позиції політичного лідера.

На рубежі XIX -XX ст. підвищений інтерес виник до взаємин лідера і маси, тому що в активну політичну боротьбу в той же період включилися широкі шари трудящих. Французькі вчені Т. Тард і Г. Лебон звернули увагу на особливу роль лідерів у масових рухах і на психологічні якості лідерів. Політичний лідер повинен бути гарним психологом, інстинктивно розуміти душу юрби, вміти впливати на її інстинкти. Лебон помітив, що нерідко лідерами юрби виявляється нервово-збуджені люди, але обдаровані силою волі.

Російський соціолог і представник народницького руху Н.К.Михайлівський у роботі “Герой і юрба” також відзначав необхідну для лідерства здатність − уміти бути гіпнотизером, щоб повести за собою маси куди завгодно.

Психологічний редукціонізм одержав класичний розвиток у роботах австрійського психоаналітика 3. Фрейда. У XX ст. інтерес до психології лідерства і вивчення важливих для лідера якостей особистості зберігся, але з’явилися і нові аспекти дослідження. М. Лассуелл звернув дослідницьку увагу на психопатологію в політиці і на небезпеку, яку несе політична поведінка осіб з відхиленнями у психіці.

Властивості людини як живої особистості і її вплив на політичний процес вивчав Е. Фромм, німецько-американський психолог і соціолог (у США з 1933 р.). У роботі “Анатомія деструктивності” Е. Фромм досліджував риси характеру А. Гітлера. Некрофілія Гітлера, деструктивні нахили, озлобленість і мстива ненависть зробили визначальний вплив і на його політичну діяльність. Багато рішень фюрера були породженням ірраціональної деструктивності, вважав Фромм.

Інтерес до психопатології в політиці не випадковий, тому що виникнення зброї масової поразки і величезні силові ресурси влади створюють серйозну загрозу для цивілізації. “Досить одного, майже непомітного порушення рівноваги в психіці декількох керівних людей, щоб утопити світ у крові, у вогні і радіоактивності”, − писав швейцарський психолог К. Юнг.

Середовище для формування і діяльності лідера має величезне значення. Різні політичні режими створюють різні можливості для реалізації тих чи інших цілей і політичних ініціатив лідера. При стійкому конституційному правлінні авторитарні замашки лідера “гасяться” механізмом стримувань і противаг. Розвинута правова культура суспільства перешкоджає сумнівним у правовому відношенні ініціативам лідера. Таким чином, середовище вводить обмеження для діяльності лідера чи створює сприятливі можливості для розвитку тих чи інших схильностей його характеру.

При вихідних економічних і політичних умовах особистість накладає відбиток на всю систему. Зрозуміла різниця, наприклад, між угорським політичним лідером Я. Кадаром і політичним лідером Румунії Н. Чаушеску. Тоталітарні режими в Німеччині, Італії, Росії виникли в результаті першої світової війни, революцій і контрреволюцій, але багато чого в історії цих країн визначається особистістю диктатора, що знаходився на вершині влади. Правильно і те, що різні системи створюють і різні умови для реалізації конкретних особистісних якостей.

Однак абсолютизація впливу середовища може взагалі звести лідерство лише до функції ситуації, до епіфеномену (гр. ері – при, тобто придаток до феномену). Насправді середовище створює конкретну ситуацію, в якій діє лідер, засіб, що знаходиться в руках лідера, також зумовлює процес його реагування на проблеми і шляхи їхньої реалізації. Сам лідер − частина середовища і не може відокремити себе від неї. Лідер залежить від того, що середовище створює, підказує і навіть диктує.

Останнім часом учені все більше орієнтують на створення “загальної теорії лідерства”, яка б відкривала шлях до всеосяжного аналізу лідерства до соціально-владного феномена, але поки політологія знаходиться в стані, який американський політолог Ю. Дженнінгс визначив так: “Ніхто не може бути вдоволеним і сказати, що таємниця лідерства відкрита”.

У політології існують різні класифікації політичних лідерів. Різноманіття класифікацій визначається багатомірністю самого лідерства як владних відносин і можливістю застосовувати різні підходи для виділення типів лідера.

Досить часто використовується спрощена типологія, заснована на дихотомії, тобто на протиставленні двох типів лідерів: лідери-“леви” і лідери “лиси” (Н. Макіавеллі), “реальні” лідери − менеджери (Р. Такер), “лідери-перетворювачі” і “лідери-ділки” (Дж. Марко, Гр. Бернер).

Дихотомічний підхід традиційний, але дійсність набагато складніша, тому застосовуються і більш складні типології лідера.

М. Лассуелл запропонував свою класифікацію, в основі якої − схильність лідерів до певних моделей поведінки. Лассуелл виділив лідерів-агітаторів, лідерів-організаторів і лідерів-теоретиків. Лідери-агітатори воліють впливати силою слова, ораторським мистецтвом, особистим прикладом поведінки. лідерів-віддають перевагу роботі з кадрами, вони використовують можливості організації для посилення свого впливу. Лідери-теоретики впливають силою інтелекту. Є лідери, в яких чітко можна виділити сферу поведінкової переваги, але є і такі, де зробити це важко. Так, В.І. Ленін − лідер, у якого й агітаторське, і організаторське, і теоретичне в лідерстві було виражено однаково яскраво.

Цікавою є класифікація, запропонована С. Хуком. Критерієм класифікації С. Хук зробив ступінь впливу лідерів на події і здатність ними керувати. На цій підставі він поділяє усіх лідерів на дві нерівні групи. У першу ввійшли лідери, здатні прекрасно орієнтуватися в ситуації і використовувати її. Це евентуальні (лат. eventus − випадок) лідери, лідери, що використовують події. І друга, невелика група лідерів, здатних самостійно творити події, робити історію по-своєму, тобто лідер, що робить подію. Ці лідери круто змінюють історичний процес. У першу чергу С. Хук називає в цій групі В. І. Леніна і Наполеона.

Варіант, запропонований М. Вебером, базується на ідеальних типах держави. На цій основі виділяються й ідеальні типи лідерства: традиційний лідер, лідер харизматичний і лідер раціонального типу. Традиційне лідерство засноване на звичаї, який затвердився у традиційній нормі. Так, старший син монарха після його смерті сам стає монархом. Лідерство раціонального типу чи бюрократичне лідерство легітимізується законом. Лідер − чиновник виступає не як особистість, від якої походить влада, а як виконавець певної державної функції, що символізує собою раціональне управління. Влада харизматичного лідера легітимізована вірою в його особливий дарунок, здібності ефективно вирішувати всі проблеми.

Харизматичний лідер являє собою інтерес для сучасного політичного аналізу. Харизмою володіє багато політичних лідерів. Але XX ст. показало, що лідер з харизматичними якостями може перетворитися у фюрера, напівбожественного вождя, чий образ викликає одночасно страх, любов і захват. Подібний лідер вимагає беззаперечного підпорядкування своїй волі і сам повний внутрішнього переконання, що він один знає спосіб вирішення поставлених завдань.

Сучасні харизматичні вожді породжуються масовими рухами протесту. Вони мають тенденцію до реалізації в умовах плебісцитарної (лат. plebiscitum – рішення народу) демократії. У масових суспільствах, робив висновок М. Вебер, цезаристський елемент невичерпний. Обрані загальним голосуванням народу політичні лідери загальнодержавного масштабу мають колосальну могутність і стоять як би над іншими галузями влади, несучи відповідальність тільки перед народом.

Необхідність у харизматичному лідері, зазвичай, виявляється в період соціальних криз, коли традиційні владні інститути дають збій і не в змозі адекватно реагувати на умови, що змінилися, і приймати нестандартні рішення.