14. Доба Володимира Мономаха в історії України (1113 – 1125 рр.)

Після смерті київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. великокнязівський престол посів Володимир Мономах. Причому він це зробив не насильно, а на запрошення київських бояр і тим самим уник порушення постанови Любецького з’їзду про князювання Ізяславичів у Києві, Святославичів – у Чернігові, а Всеволодичів – у Переяславі.

Коли під час феодальної боротьби за владу і землі між нащадками Ярослава українська земля спливала кров’ю, а половецькі набіги спустошували прикордонні зі степом українські землі, всенародне горе змусило отямитися деяких князів. За ініціативи Володимира Мономаха у 1097 р. на з’їзд в Любечі під Києвом зібралися впливові князі, щоб припинити чвари. Головним рішенням Любецького з’їзду було закладення принципу єдності києво-руських земель, що було спробою припинення міжусобних воєн: «Віднині будьмо однодушні і обороняймо руську землю! Кожний нехай тримає свою батьківщину». І тут вирішили, кому яка земля належить. Як засаду прийнято, що кожний князь має успадкувати землі свого батька (вотчинне землеволодіння). Так було узаконено поділ Київської держави на окремі князівства.

Таке порозуміння князі вважали за конечне, щоб повести енергійну боротьбу проти половців. Вони вирішили об’єднатися і дати відсіч половцям. Всі учасники з’їзду заприсяглися: «Відтепер хто б розпочав війну, проти того будемо всі ми і Чесний Хрест». Наприклад, сім руських князів об’єднали свої дружини і в 1103 р. вщент розгромили половців на р. Самарі. У битві загинуло понад 20 половецьких ханів, а переможцям дісталися величезні табуни коней, отари овець, чимало полонених. Відвойовані рубежі київські князі заселили торками й печенігами, укріпивши пороську оборонну лінію. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський князь Мономах завдали поразки половецьким ордам Боняка й Шарукана під Лубнами, а в 1113 р. – на р. Донець. Його батько був переяславським князем, а мати – донькою візантійського імператора Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом.

Проте така згода тривала недовго. Порушив її один ініціаторів з’їзду, Святополк. Він змовився з волинським князем Давидом Ігоревичем проти теребовельського князя Василька Ростиславича і наказав його осліпити. З того пішла в західноукраїнських землях війна.

Хоч Любецький з’їзд закінчився такими резонансними рішеннями, все ж таки в найближчому часі скликалися нові княжі з’їзди. Причина тому – державу було поділено на майже самостійні частини, київський князь не мав давнього авторитету. Питання державного значення можна було провести тільки за спільною згодою усіх князів. Такі з’їзди стали постійною установою, – свого роду державною радою, на яких ухвалювалися всі найважливіші рішення.

Володимир Мономах поширив свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Ізяславичам. Спритними ходами він знешкодив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли дійшло до конфлікту з Глібом Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-Волинського в 1123 р. Ярослава вбили наймані вбивці. Володимир Мономах звільнився від найнебезпечнішого суперника. У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська земля.

З розширенням території стали знов актуальні деякі політичні питання, про які попередні князі призабули. Діставши Волинь у свої руки, Мономах мусив зайнятися охороною західних кордонів. Польські князі хотіли за допомогою інтриг відірвати від Києва Волинь. Володимир Мономах вислав на Польщу половців і утримав Волинь під своєю владою. Проти Мономаха виступала також Угорщина.

Багато уваги він присвячував обороні південних кордонів. Боротьбу з половцями він вважав за одно з найголовніших завдань свого правління. Ще переяславським князем Мономах уславився як войовник і лицар, а Києва продовжував походи на орду, маючи в руках засоби великої держави. Остаточний результат був такий, що половці, втомлені частими походами князів. Почали відходити з київських степів на Волгу і під Кавказ. Широкі українські степи стали вільні від половецької орди. На них посунула нова колонізація. Коли колонізація почала віддалятися на південь, постало питання влади над Чорним морем. Мономах підняв давній план Святослава – здобути для Київської держави гирло Дунаю. Це було однією з ключових позицій його зовнішньої політики.

У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. 1116 р. він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб задержати ці міста в своїх руках, але невдало. Володимир був одружений з принцесою Гітою, дочкою короля Англії Гаральда II, яка після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерті втекла до Данії і звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-Гаральда, якого одружив 1095 р. з дочкою шведського короля Інгвара, Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 р. була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну роль в політиці цілої Європи. Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її претензіями забезпечити за своїм сином королівський престол.

Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородського, Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики і встановлено розмір законних відсотків.

Владу в Києві дала Мономахові соціальна революція, і він подбав про те, щоб усунути причини народного невдоволення. Князь встановив новий закон про відсотки. Цей закон спрямовувався проти зловживань спекулянтів. Мономах також встановив закон про охорону збанкрутілих купців і селян-закупів, що працею відробляли позику. Дуже уважно він ставився до потреб селянства, обороняв селян від гніту вельмож, не дозволяв їх грабувати і нищити.

Отже, зайнявши великокнязівський престол у 60 років, Мономах втілив свої задуми в життя всієї країни. Він зумів відновити політичну єдність києво-руських земель, жорстоко караючи тих, хто її порушував. Володимир Мономах продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави, знятті соціальних суперечностей в суспільстві. Його знаменитий «Устав про закони» значно доповнював «Руську правду» й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів.

Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб ніхто – «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт Володимира – видатний документ гуманності. «Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа Леофріка, близького до короля Едварда, з яким могла познайомити його Гіта, але воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед практичних порад «Поученія» є порада бути уважним до чужинців, до купців, бо «кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її «короля» Володимира була добра. Цікавий такий факт. У Регенсбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та Гертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з хлопцем, – як розповідає житіє св. Маркіяна, – не зважаючи на труднощі й небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар – дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що їхали з Києва до Регенсбургу.

Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало в Україні «Володимирове плем'я».