Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тема 1.doc
Скачиваний:
33
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
423.94 Кб
Скачать

19. Періодизація Київської Русі

Професор В. Семененко запропонував наступну періодизацію Київської Русі:

І етап – VІІ ст. – 882 рік (формування протодержавності в межах землі полян);

ІІ етап– 882 – 1093 рр. (розширення території Русі шляхом приєднання сусідніх східнослов’янських земель);

ІІІ етап– 1093 – 1169 рр. (початок дезінтеграції Русі);

ІV етап – 1169 – 1240 рр. (криза і занепад Київської Русі).

20. Погляди, щодо правонаступництва історії Київської Русі

    1. У XIX ст. з’явилася концепція реакційного російського історика Н. Погодіна, в якій він стверджував, що історія і культура Київської Русі належить лише російському народові, тому що саме російський народ після розпаду Київської Русі зміг зберегти і розвинути свою державність.

    2. Протилежна концепція належить українському історику М. Грушевському. Він стверджує, що історико-культурна спадщина Київської Русі належить українцям, тому що саме русько-українська народність і була фундатором Київської держави. Великороси (росіяни) створили зовсім іншу Володимиро-Московську державу, а тому вони мають лише опосередковане відношення до Київської Русі. Київським період української історії трансформувався в Галицько-Волинську державність, а Володимиро-Московський період російської історії – у Московську державність, яка не може бути через вище наведені обставини правонаступницею Київської Русі.

    3. Третя версія належить радянським історикам Третякову, Рибакову і Мавродіну. Згідно з нею Київська Русь - «колиска» трьох східнослов’янських народів – білорусів, росіян та українців.

21. Галицько-Волинська доба української історії

Галицько-Волинське князівство – друга після Київської Русі велика держава на українській землі, збудована українцями, яка об’єднала майже усю українську етнографічну територію.

Галицько-Волинське князівство постало на заході колишньої Київської Русі.

Формування Галицького князівства почалося у другій половині XI ст. Цей процес пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого – засновника галицької династії князів Ростислава Романовича. Після його смерті у 1067 р. Галичину було поділено на три князівства, якими правили його сини. Рюрик отримав Звенигород, Володар – Перемишль, Василько – Теребовлю. Через деякий час сину Володара князю Васильку (1123-1153 рр.) за допомогою чесних і нечесних засобів вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство. Галицьке князівство настільки зміцніло, що могло протистояти тогочасним європейським країнам. Проте розквіт князівства припадає на добу правління сина Василька князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він розширив кордони князівства на південь аж до гирла Дунаю. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав Осмомисл підтримував дружні стосунки з угорцями і Німеччиною. Водночас з економічним і політичним зміцненням Галичини зростало і галицьке боярство, яке намагалося здобути вплив на управління державою.

По смерті Ярослава почався хаос. За правління його сина Володимира (1187-1198 рр.) в князівстві точилася постійна війна за владу між князем і боярами. Володимир був повністю залежним від могутніх галицьких бояр. Він був останнім князем з династії галицьких Ростиславичів.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович (1173-1205 рр.) об’єднав Галичину і Волинь і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, а з 1272 р. – Львів. У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр. Проте найбільшої слави він зажив через успішні військові походи проти Литви і Польщі. Завершенням цих успіхів було здобуття Києва і включення його у сферу своїх впливів.

Після смерті Романа західноукраїнські землі знову потрапили у смугу розбрату і князівсько-боярських міжусобиць. Найбільшої гостроти боротьба феодальних угруповань досягла при малолітніх синах Романа – Данилові і Василькові. Настав тривалий період громадянської війни. Підпорою Романовичів були тільки волинські бояри. За таких обставин молоді Данило і Василько почали «збирати» землі, якими володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221 р.), у 1238 р. оволодів Галичем, а у 1239 р. – Києвом. Тільки у 1245 р. він остаточно зміг підкорити собі Галичину.

Головною зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари, які 1241 р. пройшли Галичиною і Волинню. Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди. Він підтримував контакти з папою римським Інокентієм, погодився на унію, прийняв від папи королівську корону і 1253 р. став першим українським королем. Данило Галицький встановив дружні стосунки з Польщею і Угорщиною, а литовські князі вважали за честь посватати своїх дітей за Данилових сина і доньку.

У 1264 р. після майже 60-річної політичної діяльності Данило помер. В українській історії він посідає особливе місце як один з найвидатніших правителів. Він успішно боронив галицько-волинські землі від зазіхань з боку поляків і угорців. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі.

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині і Галичині не відбулося особливо помітних подій. На Волині правив його брат Василько, в Галичині – син Данила князь Лев (1264-1301 рр.). По смерті Василька правити став його син Володимир (1270-1289 рр.), який приділяв головну увагу не військовим походам, а наукам і освіті. Після смерті Лева на Галичині і на Волині князював його син Юрій. Останніми ж галицько-волинськими володарями були два сини Юрія – Андрій і Лев, останні українські князі з династії Романовичів. Померли вони майже одночасно у 1323 р.. Усі наступні правителі галицько-волинських земель аж до остаточного захоплення поляками Галичини 1349 р. були чужинцями.

Особливістю суспільного ладу було те, що в Галицько-Волинському князівстві утворилася численна група впливового боярства, в руках якої зосередились майже всі земельні володіння. В Галичині зростання боярського землеволодіння випереджувало створення князівського домену. На Волині, навпаки, водночас з боярським розвивалося і князівське доменіальне землеволодіння. Такий стан склався тому, що в Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидкого зростання великого феодального володіння. Князівський домен почав зміцнюватися тоді, коли переважна частина общинних земель була захоплена боярами і для князівських володінь кількість вільних земель стала обмежена.

Провідну роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства виконувало старе галицьке боярство – «мужі галицькі». Їх сила постійно зростала. У XII ст. «мужі галицькі» виступають проти будь-яких спроб обмежити їхні права на користь князівської влади і зростаючих міст.

Звертає увагу той факт, що в державному устрої Галицько-Волинського князівства тривалий час був відсутній поділ на уділи. Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази, їхня влада виявилася нетривалою. Як правило, князівська влада передавалася за спадком старшому сину, а взаємини між членами князівського дому будувалися на принципах васалітету.

Галицько-волинські князі мали повноваження в адміністративній, військовій, судовій та законодавчій сферах. Вони призначали чиновників, надавали їм земельні наділи, збирали податки, карбували монету, розпоряджалися казною тощо. Князі формально були головнокомандувачами війська. Вони могли видавати грамоти щодо різних питань управління. Незважаючи на свій авторитет і владу, князі фактично залежали від боярства, яке, в свою чергу, використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.

Бояри здійснювали свою владу за допомогою ради бояр. Склад, права, компетенція ради не були точно окреслені. Боярська рада скликалася, здебільшого, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видавати жодного акту без згоди боярської ради. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично правив державою.

Інколи у надзвичайних ситуаціях галицько-волинські князі скликали віче. Однак воно не було постійною установою і не відігравало вирішальної ролі, тому що відчувало тиск з боку феодальної верхівки.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших українських землях, виникло двірцево-вотчине управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в адмініструванні, війську, суді.

Територія держави спочатку ділилася на тисячі і сотні. Поступово тисяцькі і сотські зі своїм управлінським апаратом входили до складу двірцево-вотчинного апарату князя, виникли посади воєвод і волостелів. Відповідно землі було поділено на воєводства і волості. В дрібних общинах обирали старост, у містах правили призначені князем посадники.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. Воно перейняло і зберегло політичні і національно-культурні традиції Київської Русі. Саме Галицько-Волинська держава стала спадкоємницею Київської держави. Галицько-Волинське князівство оберігало протягом 150 років західноукраїнські землі від агресії з боку поляків і угорців, а також зберігало в українців почуття культурної та політичної ідентичності.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.